Катрін Денев

Катрі́н Фаб'є́н Дорлеа́к (фр. Catherine Fabienne Dorléac), відома під сценічним ім'ям Катрі́н Дене́в (фр. Catherine Deneuve; нар. 22 жовтня 1943, Париж) — французька акторка, продюсерка, співачка та модель.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Денев.

Катрін Денев
фр. Catherine Dorléac
Ім'я при народженні	Катрін Дорлеак
Народилася	22 жовтня 1943(1943-10-22)[1][2][…] (81 рік) Париж
Громадянство	Франція
Діяльність	акторка, кіноакторка, модель, співачка, акторка озвучення
Роки діяльності	1957—досі
У шлюбі з	Девід Бейліd
Діти	Christian Vadimd і Кьяра Мастроянні
Батьки	Моріс Дорлеакd[3] Рене Сімоно[3]
Брати / сестри	Франсуаза Дорлеак, Sylvie Dorléacd і Danielle Clariondd
IMDb	nm0000366
Автограф
Катрін Денев у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Вважається однією з найвидатніших французьких акторок другої половини ХХ століття, та музою таких режисерів, як Жак Демі, Франсуа Трюффо та Андре Тешіне. Також у її фільмографії присутня низка інших великих імен в історії кіно, серед яких Луїс Бунюель, Роман Поланскі, Аньєс Варда, Мауро Болоньїні, Роберт Олдріч, Жан-П'єр Мельвіль, Марко Феррері, Діно Різі, Тоні Скотт, Мануель де Олівейра, Рауль Руїз^[fr], Хірокадзу Корееда та Ларс фон Трієр.

Маючи репутацію дуже різнопланової акторки, вона виконала безліч визначних ролей у різних жанрах: від комедій, драм, мюзиклів, трилерів до фентезі та історичних фільмів. Серед її найвідоміших картин: «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора», «Денна красуня», «Останнє метро» та «Індокитай». Номінувалася на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль, та завоювала безліч інших нагород, зокрема дві премії «Сезар» за найкращу жіночу роль і почесну нагороду на трьох найбільших кінофестивалях: у Каннах, Венеції та Берліні.

Життєпис

Ранні роки

Катрін 9-річному віці на фото для студії «Harcourt^[fr]» (1952)

Катрін Дорлеак народилася 1943 року у 17-му окрузі Парижа, у районі Сіте де Флер^[fr][4]. Батько Катрін, Моріс Дорлеак^[fr] (1901—1979), був актором, який рацював у театрі та кіно, а також режисером дубляжу «Paramount Pictures». Її мати, Рене Сімоно (1911—2021), справжнє прізвище якої, «Денев», надалі Катрін стала використовувати (Сімоно — було лише сценічним псевдонімом), була працівницею Театру «Одеон», де її бабуся була суфлером.

Катрін Дорлеак була третьою з чотирьох дочок у сім'ї; її трьома сестрами були Данієль (народилася 27 жовтня 1936 року, донька актора Еме Кларіона), Франсуаза (народилася 21 березня 1942 року, загинула 26 червня 1967 року в автокатастрофі на автостраді Естерель-Лазурний берег^[fr]) і Сільві^[fr] (народилася 14 грудня 1946 року). Вона виросла на бульварі Мюрат^[fr], 146 (16-й округ) і навчалася у Ліцеї Жан-де-ла-Фонтен^[fr], який був неподалік^[5]. Крім цього, вона з сестрою отримали блискучу домашню освіту та виховання – їх навчали музиці та мовам, танцям та гарним манерам^[6].

Дебют у кіно

У дитинстві, як і її сестра Франсуаза, Катрін дублювала дитячі голоси у фільмах студії «Paramount».

У віці тринадцяти років Катрін уперше виступила перед камерою як статистка у комедійній драмі Андре Юнебеля «Гімназистки» 1957 року^[7][8]. Через три роки Франсуаза переконала Катрін пройти кінопроби на роль її молодшої сестри у фільмі «Двері хлопають»^[9].

Хоча режисер Жак Пуатрено^[fr] зрештою взяв Катрін на цю роль, вона не була впевнена, що хоче продовжувати кар'єру акторки: «Моя сестра навчалася в консерваторії, вона займалася театром, і для мене вона була акторкою. Я пішла з нею, бо мені сподобалося грати її сестру у фільмі, але я не думала про продовження. Це мене не приваблювало»^[10]. Щоб її не плутали з сестрою, вона вирішила взяти прізвище матері й від того часу фігурувала в титрах під прізвищем Денев, про що іноді жалкувала: «Нічого не поробиш, Денев ніколи не буде моїм прізвищем. Це моє ім'я як акторки»^[10].

1960 року актор Мел Феррер знайшов схожість між Денев і своєю дружиною Одрі Гепберн, після чого запросив її на роль у драмі «Ловелас», де також знялася Даніель Дар'є^[11].

Участь Катрін Денев у фільмі змусила журналіста Франса Роша^[fr] сказати: «Одкровенням фільму є вишукана маленька персона, на ім'я Катрін Денев. Стримана, але не бундючна, чепурна, але не банальна, наївна, але не дурна, і гарна, настільки гарна, що, здається, вона не здогадується про це сама. За три місяці вона стане улюбленою здобиччю режисерів, які втомилися від стилю Сен-Жермен-де-Пре^[fr]»^[12].

1960-ті роки

1961 року Денев знялася разом зі співаком Джонні Голлідеєм в одній з новел комедії «Парижанки» Марка Аллегре^[13]. Вона зіграла школярку Софі у якої почався роман з гітаристом, у виконанні Голлідея^[14]. На зніманні вона познайомилася з режисером і сценаристом Роже Вадимом, старшим від неї на п'ятнадцять років, з яким у неї розпочався роман^[15]. Їхні стосунки, що тривали з 1961-го по 1964 рік, принесли Денев певну популярність, однак її сприймали радше як публічну особу, ніж як акторку^[16]. 1963 року, коли у Денев від Вадима народився син Крістіан^[fr], режисер запропонував їй першу головну роль у фільмі «Порок і доброчесність», що торкався теми нацизму і був вільною екранізацією роману «Жюстина^[fr]» маркіза де Сада^[17]. За словами акторки це був її «перший серйозний фільм»^[18].

Роль у «Шербурзьких парасольках» разом з Ніно Кастельнуово принесли Катрін Денев міжнародне визнання.

Ще 1961 року режисер Жак Демі обрав Денев на головну роль у своєму новому фільмі «Шербурзькі парасольки». Проте фільм зняли лише через два роки, оскільки акторка тоді завагітніла і режисер погодився відкласти зйомки. На відміну від традиційних мюзиклів, у «Шербурзьких парасольках» актори виконували свої діалоги у вигляді співу протягом усього фільму. Таким чином Демі хотів зробити картину «популярною оперою»^[19]. Під музику Мішеля Леґрана Денев виконала роль Женев'єв, продавчині парасольок, яка під тиском своєї матері погоджується одружитися з багатим ювеліром, попри те, що вона закохана і вагітна від Ґі, гаражного механіка, який пішов на Алжирську війну. Представлений на Каннському кінофестивалі 1964 року, фільм, створений у вигляді поетичної, але водночас жорстокої «казки», отримав тріумфальний прийом і здобув «Золоту пальмову гілку»^[20]. Крім цього, фільм мав великий успіх у критиків та глядачів і дав початок кар'єрі Денев, про що вона згодом казала: «Жак Демі був першим режисером, який по-справжньому звернув на мене увагу, побачив. Щось відкрилося мені, підбадьорило і втішило в думці, що я можу здійснити те, у що я не дуже вірила, не тому, що мала якісь сумніви, а тому, що мала набагато глибшу невпевненість у тому, що здатна досягти чогось особливого, що я унікальна, і він дав мені відчути, що я справді унікум, що він обрав мене, бо вважав мене не такою, як усі, і це заспокоїло мою сором'язливість й мою гордість»^[21].

На зніманні «Шербурзьких парасольок» Денев познайомилася з молодим франко-польським режисером Романом Поланскі, який щойно зняв свій перший повнометражний фільм «Ніж у воді» (1962). Хоча акторка була «зачарована цим неймовірним персонажем, з дуже проникливим поглядом, завжди і скрізь, неймовірно живим», вона відмовилася зніматися в написаній ним екранізації твору Ролана Дюбільяра^[fr], «Наївні жирондисти», вважаючи, що це «роль для ідіотки»^[22]. Надалі, коли Денев уже почала шкодувати про відмову зіграти в «Ножі у воді», режисер запросив їй до свого нового проєкту, заснованому на оригінальному сценарії, який він написав у співавторстві з Жераром Браком^[fr], — на що акторка з ентузіазмом погодилася. В результаті вона зіграла у «Відразі» (1965), де виконала роль молодої жінки, хворої на шизофренію, чия відраза до сексуальності доводить її до смерті. Під час зйомок, які проходили в Лондоні, між режисером і акторкою встановилися близькі стосунки^[23]. Для Поланскі працювати з нею було «все одно що танцювати танго з особливо вправною партнеркою». Фільм мав успіх у критиків та публіки й отримав нагороду «Срібний ведмідь» на Берлінському кінофестивалі 1965 року^[24]. Газета «New York Times» назвала гру Денев «просто чудовою»^[25]. Фільм «Відраза» залишився для акторки «прекрасним спогадом», зокрема, завдяки її зустрічі з Поланскі: «Я маю до нього величезну прихильність. Я вважаю, що ця людина мала надзвичайно трагічну долю, що він наділений неймовірною стійкістю, якщо подолав усе це… І я маю на увазі не лише смерть його дружини, а й усе інше: смерть його батьків, гетто й те, як йому забороняли виїжджати або працювати в Америці, як його звинувачували у зґвалтуванні; я вважаю, що йому випала дуже похмура доля. І він зміг через усе це пройти»^[26].

1966 року Денев з'явилася в комедії «Життя багатіїв». Це був перший повнометражний фільм режисера Жана-Поля Раппно, події якого відбувалися за часів Другої світової війни, він розповідав історію пари, що ворогує між собою: Жерома, тихої, «домашньої» людини, та Марі, молодої енергійної жінки, якій набридає флегматичність її чоловіка, і вона зачаровується бійцем Руху Опору^[27]. Фільм, на зйомках якого вона вперше познайомилася з Філіппом Нуаре, мав великий успіх у публіки, зібравши понад 1,7 мільйона глядачів^[28].

1967 року акторка знову возз'єдналася з Жаком Демі для знімання мюзиклу «Дівчата з Рошфора», де вона знялася разом зі своєю сестрою Франсуазою Дорлеак, а також з Джином Келлі, Джорджем Чакірісом і Даніель Дар'є. Фільм розповідає історію сестер-близнючок, учительок танців і музики, які мріють поїхати до Парижа і користуються нагодою втілити це, коли до міста приїжджає трупа ярмаркових артистів. На сьогодні фільм вважається шедевром кінематографа^[29][30]. Як і «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора» мали великий успіх, коли вийшли на екрани кінотеатрів. Стрічка зблизила Денев з її сестрою, про що вона згадувала: «У мене залишилися неймовірні спогади про цю зйомку, особливо через Франсуазу. „Дівчата“ дуже зблизили нас фізично. Попри те, що ми зідзвонювалися, ми жили в різних світах і, зрештою, проводили не так багато часу разом. Фільм Демі знову звів нас. Крім того, оскільки у фільмі ми були близнючками, цей взаємозв'язок допоміг нам знову поринути в атмосферу нашої юності»^[31]. Однак через тривалий час цей фільм залишався для Денев неприємним спогадом через смерть Франсуази невдовзі після його виходу^[32]. Того ж року на екрани вийшов фільм «Денна красуня», який був вільною екранізацією однойменного роману^[fr] Жозефа Кесселя. Продюсери фільму брати Акім^[fr], які бажали бачити у головній ролі саме Денев, довірили його знімання Луїсу Бунюелю^[33]. Режисер, вражений молодою акторкою, казав: «Її типаж здався мені відповідним для цього персонажа: дуже красива, стримана і дивна»^[34].

Катрін Денев з режисером Аньєс Варда під час презентації фільму «Істоти» на Венеційському кінофестивалі 1966 року.

Фільм розповідає історію сором'язливої молодої буржуазної жінки, закоханої у свого чоловіка і, вочевидь, фригідної^[fr], яка, маючи садомазохістські мрії, вирішує заповнити своє неробство проституцією. Тоді Денев часто грала ролі молодих жінок, покірних соціальним умовностям^[35]. У «Денній красуні» це кінематографічне зображення покірності традиціям у поєднанні з еротизмом, іноді насильницьким, але завжди без відвертості, виражало соціальний переворот, що відбувався в той час: «Коли Бунюель запропонував мені роль, я погодилася без вагань, хоча тоді це було сміливо й трохи ризиковано для мене. Мені було двадцять три роки, для всіх я була юною романтичною дівчиною з „Шербурзьких парасольок“»^[36]. Крім того, у «Денній красуні» Денев втілила фантазію про трансгресію, водночас обережно дотримуючись соціальних умовностей. Створений нею образ справив враження на глядачів у період переходу від класицизму до модерну, від традиційності до емансипації^[35]. Хоча зустріч з режисером була однією з найважливіших у її житті, їхні стосунки під час знімання були напружені через протилежність характерів: «Це було дуже важке знімання для мене, хоча я ніколи піддавала сумніву своє захоплення талантом Бунюеля. Однак мені здається, що він хотів зняти фільм набагато сміливішим у фізичному плані, а я завадила цьому. Гадаю, так було краще для фільму. Не кажу, що я мала рацію, але вважаю, що відмова від сцен оголення, яких не було в сценарії, пішла на користь фільму: еротична інтенсивність пішла інакше, вона змістилася»^[37]. Спочатку заборонений французькою цензурою, фільм «Денна красуня» був згодом дозволений після низки скорочень. Він привернув увагу понад двох мільйонів глядачів і здобув нагороду «Золотий лев» на Венеційському кінофестивалі^[38].

Рідна сестра Катрін Денев, Франсуаза Дорлеак, за чотири роки до смерті (1963)

1967 року Денев разом з Мішель Морган, Мішелем Пікколі та П'єром Клементі знялася в комедії Мішеля Девіля «Бенжамен, або Щоденник незайманого», де вона зіграла спадкоємицю замку. Фільм посів 11 місце у французькому кінопрокаті 1968 року^[39]. На початку зйомок фільму Денев спіткало лихо — 26 червня в дорожній аварії у віці 25 років загинула її сестра Франсуаза^[40].

За словами Денев, утрата сестри стала «найбільшою душевною раною в її житті». Попри це, незабаром вона розпочала зніматися в «Бенжамені», за її словами, «у стані справжнього наркозу, певна річ, вживаючи безліч заспокійливих». «Не знаю, як мені це вдалося. Якимось чином я, мабуть, відчувала, що фільм допоможе мені вижити… Я була настільки знищеною, я так страждала, тож принаймні там у мене було враження, що навколо мене є люди, що я маю щось робити… Якби мене не змушували вставати, говорити, робити певні речі, то не знаю, в який стан я б занурилася. Що завгодно було краще, ніж бути на самоті»^[41].

Наступний фільм Денев, «Манон 70» режисера Жана Ореля^[fr], що вийшов на екрани 1968 року, був сучасною адаптацією роману абата Прево «Манон Леско». За власним визнанням акторки, стрічка, де вона зіграла головну героїню на ім'я Манон, не мала успіху^[42]. Фільм отримав неоднозначний прийом критиків, зокрема дискусії точилися навколо характеру Манон і того, чи була вона утриманкою, або ж просто емансипованою жінкою, представницею феміністських ідеалів^[43]. Проте з роками фільм став класикою французького кіно, що запам'ятався своїм стилем, включаючи зачіски, одяг і навіть французькі берети^[44].

Також 1968 року вона знялася у романтичній драмі «Капітуляція», екранізації однойменного роману^[fr] Франсуази Саган, режисера Алена Кавальє, де вона зіграла продажну молоду жінку, що вагається між своїм світським коханцем, багатим промисловцем, і молодим інтелігентом, з яким у неї починається пристрасний роман^[45]. Після виходу на екрани «Капітуляція» отримала загалом позитивні відгуки. У своїй рецензії для «The New York Times» Вінсент Кенбі писав: «Саган, ймовірно, створив практично ідеальний екранний еквівалент романного прозового стилю»^[46].

Ще під час знімання «Денної красуні» брати Акім запропонували режисеру Франсуа Трюффо стати продюсерами його наступного фільму, за умови, що у ньому зніматиметься Денев^[47]. З першої ж зустрічі з акторкою Трюффо був у захваті від неї, і одразу ж став уявляти її у головній ролі екранізації роману Вільяма Айріша «Вальс у темряву^[fr]»: «Що мені в ній подобається, так це її загадковість. Вона чудово підходить для ролей, пов'язаних з таємницею, подвійним життям. Денев додає неоднозначностей будь-якій ситуації, будь-якому сценарію, тому що вона створює враження приховування великої кількості таємних думок, про які можна лише здогадуватися на задньому плані…». Після суперечок з продюсерами Трюффо викупив права і взявся за екранізацію роману самостійно, перейменувавши її на «Сирену з „Міссісіпі“»^[47]. Стрічка розповідала історію пристрасного кохання між багатим французьким промисловцем, якого зіграв Жана-Поля Бельмондо, та самозванкою, у виконанні Денев. Сценарій, дія якого розгортається на острові Реюньйон, Лазурному узбережжі та в департаменті Ізер, знімався в хронологічному порядку, причому режисер відмовився писати діалоги заздалегідь, за словами Денев: «Він писав діалоги для наступного дня напередодні ввечері; що було досить складно, особливо протягом таких довгих зйомок, що тривали три місяці… Іноді у нас виникали труднощі, нам не вистачало перспективи, ми не могли обговорювати діалоги, але, водночас, це був захопливий ризик»^[48]. Фільм вийшов на екрани 1969 року, попри те що він зібрав понад мільйон переглядів, публіка його погано сприйняла. Основною причиною розчарування стало те, що глядачі не знайшли для себе образу позитивного та легковажного героя, який до цього приніс Бельмондо великий успіх у кіно^[49].

Катрін Денев і Джек Леммон
у фільмі «Квітневі безумства» (1969)

Наприкінці 1960-х років Денев вже вважалася «найяскравішою зіркою французького кіно». Журнал «Cinémonde^[fr]» вважав, що її присутність на екрані «захоплива й поетична, але вона також може бути різкою і агресивною. Вона романтична і їдка, хтива і чиста. Але, напевне, може бути фригідною, і холодно-жорстокою, коли цього вимагає роль. У тому, як вона поводиться у фільмах, вона зберігає певну автономію, особливу і чарівливу дистанцію, яку ми більше не вважали можливою: дистанцію Грети Гарбо»^[50]. Як і Гарбо, Денев прагнула не афішувати своє особисте життя, що, на думку журналу «Paris Match», посилювало серед публіки «загадковість, яку випромінювала зірка, і зміцнювало її статус та ауру»^[51].

Акторка почала викликати інтерес в американських кіностудій. Вона взяла участь у зйомках блокбастеру «Маєрлінг» Теренса Янга, де разом з нею зіграв цілий міжнародний акторський склад. Фільм розповідав про трагічну любовну історію кронпринца Рудольфа Австрійського та його коханки Марії фон Вечери, яку зіграла Денев. Після Бріжіт Бардо та Жанни Моро, Денев стала ще одною французькою зіркою, яка потрапила на обкладинку американських журналів «Newsweek» та «Look^[en]», де її проголосили «найкрасивішою жінкою світу»^[52]. Потім в Голлівуді їй запропонували роль у комедії «Квітневі безумства», де вона зіграла разом із Джеком Леммоном. Однак, досвід знімання у цих двох голлівудських стрічках мав недостатньо переконливі успіхи, як в очах преси, так і для самої Денев, через що вона вирішила віддалитися від американського кіно, відмовившись грати дівчину Джеймса Бонда у фільмі «На секретній службі Її Величності»^[53]. Проте вона погодилася працювати під керівництвом Альфреда Гічкока у шпигунському фільмі «Коротка ніч^[en]», але проект, робота над яким відкладася кілька разів, так і не вийшов, що стало одним із найбільших розчарувань акторки^[54].

1970-ті роки

Протягом 1960-х років слава Денев зросла настільки, що на зорі нового десятиліття вона стала однією із найзнаменитіших зірок Франції, як на національному, так і на міжнародному рівні^[55].

1970 року вона вчергове затвердила свій зірковий акторський статус роллю у драмі Луїса Бунюеля «Трістана». Фільм розповідає про долю молодої жінки, яку взяв до себе дворянин з Толедо (зіграв Фернандо Рей), і яка проводить решту свого життя озлобленою й хворою з ампутованою ногою. Попри складний досвід зйомок «Денної красуні», Денев вирішила знову працювати з цим режисером, будучи в захваті від сценарію, що, на її думку, було дуже важливо^[56]. Цей досвід співпраці з Бунюелем виявився для неї успішнішим за попередній, про що вона казала: «„Трістана“ — один з моїх найкращих спогадів. Знімання пройшло дуже добре. Бунюель повернувся до Іспанії, і мене приваблювала таємничість цієї героїні, її поведінка та пориви. Різниця між кіно і романом полягала у тому, що ти можеш одне сказати словом, а інше виразити дією. У „Трістані“ була ідея брехні та перекручування слів. Актори краще реагують, коли від них запитують те, що відповідає їхній глибинній природі. Ось що мене цікавить у кіно»^[57].

Того ж року Денев знялася у новому музичному фільмі режисера Жака Демі, «Віслюча шкіра». Натхненний однойменним твором Шарля Перро, фільм слідував традиційному казковому сюжету: принцеса, змушена одружитися з власним батьком, тікає зі свого королівства, сховавшись під віслючою шкурою. Її маскування викликає до неї неприязнь оточуючих, втім їй вдається зберегти свою таємницю до випадкової зустрічі із принцом сусіднього замку^[58]. Фільм посідає особливе місце у кар'єрі Денев: «Як й інші дівчатка, я любила історії про фей і відьом, королів та принцес, перлини та жаб. Коли я прочитала сценарій „Віслючої шкіри“, то знову відкрила для себе емоції мого читання в дитинстві, ту ж простоту, той самий гумор і, якщо можна так сказати, певну жорстокість, яка зазвичай ховається за тихими сніжинками найчарівніших казок». «Віслюча шкіра», що вважається культовим фільмом завдяки сміливості тем і операторській роботі, а також музиці Мішеля Леграна, стала одним із найбільших успіхів Демі та Денев, на який було продано понад два мільйони квитків^[58].

Крім цього, 1970 року Надін Трентіньян запросила Денев на головну роль у її новому фільмі «Це трапляється лише з іншими», натхненного трагедією, яку режисерка пережила кількома місяцями раніше — смертю її дев'ятирічної доньки^[59]. Денев запропонувала на роль чоловіка її героїні італійського актора Марчелло Мастроянні, з яким її щойно познайомив Роман Поланські^[59]. Під час зйомок фільму між нею та Мастроянні склалися близькі стосунки^[60]. Фільм Трентіньян був визначений деякими оглядачами як «жіночий», а сама режисерка піддалася критиці за створення «непристойної» стрічки^[61][62]. Маючи велику прив'язаність до Трентіньян, акторка публічно виступила на захист режисерки та її фільму: «Є багато режисерів, які говорять про дуже особисті і часом не дуже пристойні речі, де ми мовчимо. Надін не говорить нічого непристойного, вона розповідає про щось дуже жорстоке, найнесправедливіше, що могло статися»^[63].

Денев в Італії, під час зйомок фільму Марко Феррері, «Сука», влітку 1972 року.

У ці роки французький кінематограф переживав період ідеологічних потрясінь, де глядачі ставали менш сприйнятливими до буржуазних цінностей, інституцій та зірок^[64]. Проте образ Денев, починаючи з фільму «Денна красуня» став «фундаментально консервативним, що пояснювало відсутність успіху її фільмів у 1970-х роках, оскільки вона йшла врозріз із більш політизованим і переважно натуралістичним тогочасним французьким кіном»^[64]. Таким чином французьке авторське кіно ставало більш ангажованим, намагаючись висловити «потрясіння», що настало після травневих подій 1968 року^[60].

Бажаючи відійти від свого образу «витончено-крижаної» жінки, акторка звернулася до франко-іспанських та франко-італійських проектів, чому сприяли її стосунки з Марчелло Мастроянні, разом з яким вона знялася у фільмі Марко Феррері, «Сука»^[65]. Денев виконала роль мандруючої світської жінки на ім'я Ліза, яка за власною волею опиняється на невеликому острові далеко від цивілізації, де живе художник-відлюдник Джорджо (у виконанні Мастроянні). Вона закохується у нього і стає покірною йому. Ліза вирішує замінити для Джорджо його улюблену собаку, його «суку», щоб привернути всю увагу чоловіка, який, здається, вітає цю рольову гру домінування та покори^[66]. Хоча акторська гра була оцінена критиками як чудова, то до самого фільму вони загалом поставилися досить вороже. Не знайшов фільм підтримки і у публіки на момент виходу на екрани 1971 року.

Надалі, будучи вагітною донькою К'ярою, від Мастроянні, Денев погодилася виконати роль другого плану у кримінальному трилері Жана-П'єра Мельвіля «Поліцейський», який вийшов 1972 року. Стрічка, де головні ролі виконали Ален Делон і Річард Кренна, зібрала 1,4 мільйони глядачів у Франції^[67]. Головною метою режисера та акторки було краще познайомитися один з одним перед зйомками наступного спільного фільму, екранізації американського кримінального роману, але смерть Мельвіля 1973 року не дозволила втілити цей план^[68]. Також цього часу Денев з ентузіазмом відгукнулася на пропозицію Клода Соте знятися у його стрічці «Сезар і Розалі», але через незалежні від нього причини — «безглузду проблему між агентами» — режисер зрештою запросив на цю роль Ромі Шнайдер, яку надалі зняв у ще кількох своїх фільмах^[69].

В листопаді 1973 року вийшла четверта й остання спільна робота акторки з Жаком Демі, стрічка «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць», яка розповідала історію чоловіка (у виконанні Мастроянні), що виявився вагітним від своєї дружини. Від самого початку Денев мала сумніви щодо сценарію та кінцевого результату фільму, який згодом став для неї розчаруванням: «Там не було грації. Кілька разів за свою кар'єру я також працювала над проектами, не маючи можливості отримати уточнення відносно них, я лише здогадувалася, що вони не зовсім вдалі. Й іноді я навіть не могла впоратися з цим відчуттям. Крім того, важливо враховувати і свої власні можливості: іноді я боюся розчарувати. І це мене паралізує. Я з тих акторів, яких потрібно підштовхувати. Я схильна робити менше, ніж забагато. У „Події“, кожного разу коли я її бачу, я дратуюся. Я вибрала тон, який, безсумнівно, відповідав сценарію. Проте я не вважаю, що це вдало спрацювало. І це частково моя вина»^[70].

Після касового провалу «Події», Демі вирішив зняти «Кімнату у великому місті^[fr]», його новий проект, виконаний у повністю співочій манері на кшталт «Шербурзьких парасольок». Проте Денев відмовила йому зіграти у цьому фільмі, вона, як і її запланований партнер по ролі Жерар Депардьє, вимагала власного виконання співу, без дублювання, присутнього у її попередніх музичних стрічках. Акторка пояснювала це словами: «Правильно це чи ні, але я відчувала, що мій голос є частиною моєї цілісності як артистки»^[71].

Катрін Денев і Марчелло Мастроянні у фільмі «Не чіпайте білу жінку!» (1974)

1974 року Денев знову знялася у Марко Феррері, у комедії «Не чіпайте білу жінку!», сюжет якого був химерним перенесенням битви при Літл-Біг-Горні до паризького району Ле-Аль^[fr], що на той час зазнавав значної перебудови^[72]. Фільм не мав успіху, у Франції він зібрав лише 230 тисяч квитків. Ця стрічка була для акторки, на піку її слави, спробою розвернути свою кар'єру, відійти від ролей, які вона грала до цього моменту^[73]. Хоча вона втілювала класичну подвійність білої жінки, часто присутню в американських вестернах — і «путану», і віддану дружину, гра Денев була сприйнята критиками як карикатура на її героїню у «Денній красуні», також від них лунали заяви, що вона «котиться [...] в потворне, навіть невимовне»^[74]. Це була остання спільна роль Денев з Мастроянні, після чого вони розлучилися. Наступною її стрічкою стала «Жінка в червоних чоботях» Хуана Луїса Бунюеля^[fr], що розповідала про дивні пригоди мільярдера-мецената та молодої письменниці з таємничими та надприродними здібностями^[75]. Надалі Денев казала: «Це фільм, який не вдався, але він мені подобається»^[76].

1975 року творчі провали в кар'єрі Денев знову повторилися з фільмом «Зіґ-зіґ», в якому вона разом з Бернадетт Лафон зіграли повій. Зйомки були одними з найхаотичніших у її кар'єрі, де режисер стрічки, Ласло Сабо^[fr], постійно перебував на знімальному майданчику напідпитку. Акторка коментувала досвід зі зйомками стрічки словами: «Не думаю, що на мене коли-небудь нападали так сильно, як у „Зіґ-зіґу“. Мене повністю відкинули у ролі повії, і мені здається, що моя героїня дуже не сподобалася публіці. І, звичайно, той факт, що я була продюсером, що я хотіла взяти на себе відповідальність, вони не були готові пробачити мені це. Але давайте не будемо перебільшувати: „Зіґ-зіґ“ — не найгірший фільм, який я коли-небудь знімала. Я не впевнена, що він найкращий, але точно не найгірший. При цьому я вважаю, що це незвичайний і навіть поетичний фільм. І цей комерційний провал не завадить мені знову знімати фільми з молодими режисерами, навіть невідомими, якщо мені сподобається тема»^[57]. Потім вийшли ще два фільми, які також не мали успіху: «Справи добропорядних людей» Мауро Болоньїні та «Агресія» Жерара Піреса^[77]. Фільм Болоньїні, де вона грала з Джанкарло Джанніні і Фернандо Реєм, був заснований на реальному випадку, він розповідав історію молодої людини, яка вбила чоловіка своєї сестри, жорстокого тирана^[78]. Кримінальна драма «Агресія» розповідала про чоловіка (у виконанні Жана-Луї Трінтіньяна), який прагне помститися банді відморозків на мотоциклах, які напали на нього, а потім зґвалтували й вбили його дружину та доньку^[79].

Того ж 1975 року, до Денев повернулася популярність завдяки комедії Жана-Поля Раппно «Дикун», в якій вона знялася разом з Івом Монтаном. Фільм, дія якого відбувається в сучасній Венесуелі, розповідає історію жінки, яка одразу після весілля знаходить свого чоловіка надокучливим й раптово покидає його, після чого несподівано з'являється в житті парфумера-мізантропа, що живе на острові. Зйомки у фільмі залишили одні із найяскравіших спогадів у Денев: «Це було абсолютним задоволенням — грати „занозу у дупі“. У мене склалося враження, що Ів Монтан грав мого коханого так само, як і всю ту братію, про яку ми мріємо і з якою ніколи не перестаємо сваритися. Яке щастя бути дівчиною у таких ситуаціях!»^[80]. «Дикун», що нині вважається однією з найкращих комедій французького кіно, мав великий критичний та касовий успіх, й розкрив справжній комічний потенціал Денев, який до цього часу залишався недооціненим^[80]. Режисер використав особливість акторки вражаюче швидко говорити як необхідний ритмічний елемент для свого фільму, що також став одним з небагатьох, де вона погодилася знятися оголеною^[80][81].

Надалі Денев знову спробувала свої сили в Голлівуді, знявшись у фільмі-нуар Роберта Олдріча «Метушня» з Бертом Рейнольдсом у головній ролі, який зіграв лейтенанта поліції Філа Ґейнса, а вона — високооплачувану повію, його приятельку. Однак подальші перспективи американської кар'єри її не зацікавили^[82], хоча фільм мав касовий успіх. При бюджеті у понад 3 мільйони доларів він вийшов на Різдво 1975 року в 700 кінотеатрах, де за перші 10 днів покаазу зібрав 10 мільйонів доларів^[83]. Пізніше акторка казала: «Коли я знімалася у фільмі „Метушня“ з Бертом Рейнольдсом, це було цікаво для європейської акторки, але я не думала, що це початок американської кар'єри. Коли зйомки закінчилися, все, чого я хотіла, — це повернутися додому. У мене була дитина, тому не було жодного гострого бажання залишатися там»^[84]. Також цього року акторку зацікавила драма «Якби почати спочатку», де вона працювала з Клодом Лелушем, відомим своїм «дивовижним» режисуванням акторів, втім про якого пізніше скаже: «Він хотів трохи поламати мій імідж. У цьому й проблема, всі вони хочуть зіпсувати ваш імідж»^[85]. Вона зіграла жінку засуджену на довгий термін, яка вирішила народити дитину. Свого сина вона зустрічає вже після виходу з в'язниці, коли йому виповнилося 15 років^[86].

Потім акторка знялася у британському пригодницькому фільмі «Іди вперед або помри», який залишається одним із найгірших її спогадів, зокрема через конфліктні стосунки з режисером Діком Річардсом^[en] та «неприємну» поведінку американського актора Джина Гекмена, славнозвісного своїм крутим норовом^[87]. Фільм розповідав про групу археологів, які у 1920-х роках під військовим супроводом вирушили на розкопки до Марокко^[88].

1977 року Денев розпочала зйомки у фільмі Робера Енріко «Переворот» з Філіпом Нуаре, проте стрічка зіткнувся з численними фінансовими труднощами, і її довелося закрити. За власним визнанням акторки, вона, «розчарована, атакована, ображена» цією подією, тривалий час відкладала зйомки у кіно, її не переконували запропоновані проекти, які їй здавалися нецікавими^[89].

Катрін Денев, 1979 рік

1978 року Денев виконала роль дружини керуючого банку у кримінальній драмі Крістіана де Шалонжа «Чужі гроші», де разом з нею грали Жан-Луї Трентіньян, Клод Брассер та Мішель Серро. 1979 року стрічка отримала 2 нагороди премії «Сезар» — за найкращий фільм, найкращу режисуру та була номінована ще у 3-х категоріях^[90]. Потім вона прийняла пропозицію аргентинського режисера Уго Сантьяго^[fr] виконати головну роль у його фільмі-нуар «Послухай». Акторку привабила ідея зіграти приватного детектива, найнятого молодим лордом та видатним ученим для проведення розслідування щодо таємничих осіб, які є членами загадкової секти^[91]. Хоча Денев була в захваті від сценарію, вона вважає фільм «провальним», проте акторка не шкодує щодо участі у ньому, і навіть зараховує його до таких, що збагатили її досвід^[92].

Її наступний фільм «Дорослі діти» 1979 року, який вона назвала «справжньою комедією, у подібній якій я вже дуже давно не знімалася», розповідав про сестру та брата, у виконанні Клода Брассера, що, рятуючи свою власність, намагаються зірвати плани забудовника^[91]. Того ж року вона знову знялася у ще двох фільма. У драмі Клода Лелуша, «За нас двох», де її партнером став Жак Дютрон, вона зіграла жінку, яка займалася вимаганням грошей у перелюбних чоловіків і закохалася у злочинця^[93]. Робер Шазаль^[fr] писав у «Вечірній Франції^[fr]»: «Зіркова пара Денев і Дютрона заслуговує оплесків. Гумористична безцеремонність Дютрона ідеально підходить його персонажу. Що стосується Катрін Денев, все більш яскравої та невимушеної, то вона просто дивовижна. Раніше говорили, що вона — зірка, яка з'явилася з холоду. У цьому фільмі, знятому при мінус тридцяти градусів у Канаді, вона демонструє дух і теплоту, які дають їй змогу блискуче виконати роль. Без гриму, на вітрі і на холоді вона — блискавична красуня»^[94]. У комедії Іва Робера «Сміливіше, біжімо» вона разом з Жаном Рошфором зіграли коханців. Фільм розповідав про 40-річного чоловіка, який залишає дружину і дітей, вирушаючи зі співачкою кабаре до Амстердаму. Денев казала про цю роль: «Мені дуже сподобалося працювати з Івом Робером над фільмом „Сміливіше, біжімо“, що був знятий за сценарієм Дабаді^[fr], який я читала, насправді, кричачи від задоволення»^[95]. Фільм мав невеликий комерційний успіх, продажі квитків на нього у Франції склали 1,1 мільйона^[96].

1980-ті роки

Нове десятиліття розпочалося для Денев одним із найбільших успіхів у її кар'єрі — фільмом «Останнє метро», Франсуа Трюффо. Сюжет розповідає про театральний колектив, який в умовах німецької окупації намагається поставити виставу, у той час як її режисер-єврей переховується від нацистів у підвалі. Через дванадцять років після їхньої першої співпраці режисер створив персонажа, протилежного холодній й токсичній героїні «Сирени з „Міссісіпі“», акторка казала: «Трюффо вважав, що моя зовнішність добре мені послужила. Він вважав, що вона може бути тягарем і недоліком. Він хотів дати мені зрілу роль, роль активної, грубої, мужньої жінки, жінки, яка повинна приймати рішення, жінки, яка була трохи брутальною»^[97]. Проте героїню, яку грала акторка, як і в «Сирені», так само звали Маріон. Крім цього, режисер пішов ще далі — він використав у фільмі одну з реплік із «Сирени» як своєрідне «освідчення» самій акторці: «Ти прекрасна, настільки прекрасна, що дивитися на тебе — це мука. — Вчора ти казала, що це радість! — Це і радість, і страждання»^[97].

Катрін Денев, 1983 рік.

Фільм також став першою спільною роботою Денев та Жерара Депардьє, який, за визнанням самої акторки, є її улюбленим партнером у кіно: «У Жерарі є щось настільки гармонійне, що просто неможливо почуватися не добре, знімаючись з ним. Він той, хто так багато привносить на знімальний майданчик, незалежно від того, що він видає на екрані. Він справді один з тих акторів, які вразили мене найбільше. Він може все, це завжди очевидно…»^[98]. Взаємне захоплення обох акторів призвело до того, що Депардьє сказав: «Катрін — це чоловік, яким я хотів би стати», а Денев відповіла: «Жерар — це жінка, якою я хотіла б стати». Після виходу на екрани «Останнє метро» отримало тріумфальний прийом, його подивилися понад три мільйони глядачів, стрічка здобула десять «Сезарів», один з яких «найкращу жіночу роль» для Денев. Участь у цьому фільмі вкотре затвердила за акторкою статус ключової фігури французького кінематографу і, за словами преси, зарекомендувала її як «зірку рекордів краси, ефектності, рідкісності, розсудливості та довговічності»^[89]. Того ж 1980 року, Денев знялася в комедійній драмі Клода Беррі «Я вас кохаю», де вона знову грала з Жераром Депардьє та Жаном-Луї Трінтіньяном, Аленом Сушоном й Сержом Генсбуром, з яким також виконала саундтрек до фільму, пісню «Dieu fumeur de havanes^[fr]».

1981 року вона знялася з Івом Монтаном та Жераром Депардьє у кримінальному фільмі Алена Корно «Вибір зброї». Жак Сісьє^[fr] писав про фільм в газеті «Le Monde»: «Катрін Денев неперевершена у своєму мовчанні, життєвій енергії та вірності коханню. Мабуть, найдивовижніше в цьому зірковому фільмі — а це справжні зірки! — це не зоряна сила, а радше своєрідна емоційна командна робота. Мішель Галабрю, Крістіан Маркан^[fr], Жан-Клод Дофен^[fr] (позбавлений свого романтизму) і Рішар Анконіна^[fr], серед інших, чудово грають ролі другого плану. Операторська робота П'єра-Вільяма Глена та музика Філіппа Сарда ідеально гармоніюють з концепцією та режисурою фільму. Не так часто нам випадає нагода порадіти...»^[99]. Цього часу Денев розглядала можливість завершення акторської кар'єри, щоб присвятити себе продюсуванню^[100], але у підсумку, познайомилася з режисером Андре Тешіне, у якого надалі знялася у восьми фільмах. Першим з них стала психологічна драма «Готель „Америка“», де вона зіграла разом з Патріком Деваром, за сценарієм, що зачіпає теми побаченнь і пристрасного кохання, а також фатальності та самотності. Хоча акторці вдалося здивувати глядачів роллю романтичної жертви, фільм не мав того успіху, на який вона розраховувала: «Я була водночас і дуже засмучена, і не надто здивована провалом „Готелю "Америка"“. Фільм був дуже гарним, але настільки песимістичним, настільки тривожним, що я розумію, чому публіка його не сприйняла»^[101].

Невдалим досвідом для Денев став і її наступний фільм 1982 року, кримінальний трилер «Шок», де її партнером був Ален Делон. Через складні відносини між акторкою та режисером, Робіном Девісом^[fr], саме Делону доводилося знімати сцени, у яких з'являлася його партнерка^[102].

1983 року Денев знялася у пригодницькій комедії Філіппа де Броки, «Африканець», разом із Філіпом Нуаре. Вона зіграла паризьку турагентку, що хоче відкрити клуб для відпочинку в районі Великих озер, але натомість знаходить там свого колишнього чоловіка, який лише прагне втекти від цивілізованого світу і від цієї надто нав'язливої жінки. «Африканець» мав успіх, було продано понад 1,7 мільйона квитків^[103].

Того ж року на екрани вийшов фільм-фентезі «Голод», перша картина англійського режисера Тоні Скотта, в якій вона знялася разом із Девідом Бові та Сюзен Серендон. Фільм розповідає про екзистенційну драму красивої та елегантної Міріам Блейлок, вампірки за покликанням, приреченої на вічне життя^[104]. Змішуючи теми вампіризму, сапфічного та жертовного кохання, спокуси та відторгнення, «Голод», який критики та глядачі погано сприйняли на момент виходу, надалі поступово став культовим фільмом, зокрема завдяки любовній сцені між Серендон та Денев, яка зробила останню іконою геїв та лесбійок^[105].

1984 року Денев зіграла колишню коханку президента Франції у фільмі Франсіса Жиро «Така моя воля», де також знялися Мішель Серро та Жан-Луї Трентіньян. Фільм, знятий у стилі «роману із ключем», розповідав про існування прихованої дитини тодішнього президента Франсуа Міттерана, Мазарін^[fr], за 10 років до того, як цей факт офіційно оголосили^[106]. Крім цього, акторка погодилася зіграти невелику роль у фільмі Алена Корно, «Форт Саган», з Жераром Депардьє, сценарій якого був для неї одним із «найкрасивіших», які вона коли-небудь читала^[107]. Того ж таки 1984 року Денев зацікавила роль у драматичній комедії «Слова і музика» режисера Елі Шуракі^[fr], спочатку призначена для іншої акторки. Роль відображала «долю всіх жінок, які опинилися наодинці з дітьми і які хочуть зберегти гармонію, захистити всіх, впоратися й залишитися енергійними. Жінок, які хочуть дружби, кохання… цілковитого кохання»^[108]. Проте Денев була розчарована, коли побачила кінцевий результат зйомок. Адже режисер, захопившись співучастю акторського дуету Крістофера Ламбера та Рішара Анконіни^[fr], який утворився під час зйомок, вирішив спрямувати свій фільм у зовсім інше русло, тоді як початковий варіант сценарію був насамперед зосереджений на характері акторки^[109].

Публічний імідж Денев протягом цього десятиліття також був відзначений її втіленням в образі Маріанни. 1985 року акторка погодилася надати свої риси цьому символу Республіки після опитування французів, яке назвало її «найкрасивішою жінкою Франції»: «Я завжди чинила опір муміфікації. За винятком погруддя Маріанни: мені це сподобалося, тому що це було народне опитування, і Республіка важлива для мене»^[110]. Вона також пожертвувала роялті, належні їй за використння її образу, організації «Amnesty International». Цього часу Денев відмовилася від низки кінопроектів, а ті, якими вона зацікавилася, такі як: адаптація детективної історії Жана-Патріка Маншетта Жаном-Люком Годаром (екранізація роману Жоржа Сіменона), «Блакитної кімнати^[fr]», Морісом Піалою, або оригінальна комедія про моду Жана-Поля Раппно з Ізабель Аджані, — так і не побачили світ^{[111][107][112]}.

1986 року Денев повернулася на знімальний майданчик, зігравши у детективі «Місце злочину» Андре Тешіне, у якому режисер зняв її як «жінку, скажімо так, нерозумну, трохи божевільну, трохи незрілу». І така роль припала акторці до душі: «Читаючи сценарій і знімаючись у цьому фільмі, я була в захваті, я отримала таку ж радість, як і під час зйомок „Останнього метро“. Я була впевненою щодо себе та того, що мені подобається в кіно, це була справжня зустріч із роллю, з фільмом, з кимось, до кого ти відчуваєш щось більше, ніж просто повагу. Зі мною таке буває нечасто, тому що, навіть якщо мені й подобаються мої фільми, я не завжди відчуваю стан такої насолоди під час зйомок, не настільки інтенсивний. Не було і дня, щоб я не відчувала такого задоволення»^[113]. Представлений на конкурсі 39-го Каннського кінофестивалю^[fr] фільм завоював визнання критиків, а Денев отримала високу оцінку за свою гру. Журнал «Cinématographe» писав, що акторка «досягає глибоко зворушливої провінціалізації та знаходить тут свою найкращу роль у трагічному амплуа. З мокрим волоссям вона досягає колишніх пароксизмів Інгрід Бергман і Анни Маньяні»^[114].

1987 року акторка з'явилася у трилері Жан-П'єра Мокі^[fr], «Сентиментальний агент», який мав невеликий бюджет й був відносно швидко знятий. Задля втілення ролі мудрої хранительки музею, яка проти своєї волі опиняється втягнутою у справи державного масштабу, Денев погодилася «зіпсувати» свій імідж гламурної зірки, одягнувши у кадрі окуляри, руду перуку та строгий костюм^[115]. Її гра знову отримала одностайне схвалення критиків. Журнал «Première^[fr]» вважав її «бездоганною, як завжди, такою, що рухає сюжет та фільм на „ура“. Ми знаємо, що вона прекрасно почувається в комедії, і здивовані, що сценаристи не розглядають її частише на подібні ролі»^[116].

Наступного року Денев разом з Жераром Депардьє з'явилась у драматичній комедії «Дивне місце для зустрічі», яка стала першим повноформатним фільмом режисера Франсуа Дюпейрона. Вона зіграла жінку, кинуту своїм партнером на зупинці на автостраді взимку, яка зустріла застряглого автомобіліста: «У мене був складний досвід з Франсуа Дюпейроном, але він виявився позитивним. Сценарій був чудовим. Зйомки були дуже нелегкими, тому що йому було важко керувати своїми акторами. Після дублів він не міг сказати, що не так. Це був жахливий безлад, я багато настраждалася у цьому фільмі, з усіма його помилками і слабкостями. Це дуже милий і оригінальний фільм, але зйомки були дуже важкими»^[117].

Незважаючи на схвальні відгуки критиків, фільм не мав успіху серед глядачів. Журнал «Cahiers du cinéma» писав: «Рідко яка кінопара була настільки синхронною у своїй подвійній грі притягання та відштовхування. У „Дивному місці для зустрічі“ Катрін Денев і Жерар Депардьє одночасно — і піднесено — створюють враження, що перебувають на вершині (свого мистецтва), і водночас дозволяють відчуттю порожнечі, зяючої діри підкрастися збоку. Ця точка рівноваги — яка також, у певному сенсі, є граничною межею — по-простому називається досконалістю»^[118].

1990-ті роки

Катрін Денев на Каннському кінофестивалі^[fr] 1999 року

На початку 1990-х років Денев певний час не вдавалося знайти такий сценарій, який би справді її вразив. І тут її буквально приголомшив сценарій фільму Режиса Варньє «Індокитай». Ця епопея писалася спеціально під неї й була вибудувана як з погляду сценарію, так і фінансово саме під її участь: «Я відчувала ті ж емоції, що й тоді, коли читала сценарій до „Останнього метро“. Це була справжня романтична історія з міцними стосунками між героями, дія якої відбувається в країні, епосі та політичному контексті, про який вам розповідають навколишні предмети, але вся ця інформація не превалює над самим сюжетом»^[119]. Блокбастер, створений у традиціях таких голлівудських стрічок, як «Віднесені вітром», «Доктор Живаго» або «З Африки», демонстрував жахи французького колоніалізму, від якого страждали корінні мешканці, й водночас перегукувався з ностальгічним і фантазматичним баченням стрічок «Коханця» та «Дьєнб'єнфу»^[120][121]. Денев зіграла Еліану Девріс, господиню каучуковою плантації, яка з успіхом нею керувала протягом 1930-х років. Єдиною емоційною прив'язаністю її героїні була Камілла, осиротіла аннамітська принцеса, яку вона вдочерила. Обидва персонажі були закохані в молодого морського офіцера. Фільм, знятий протягом трьох місяців у місцевостях між Ханоєм та Пінангом, з бюджетом 120 мільйонів франків, став для акторки, за її словами: «чудовим спогадом про зйомки, по-справжньому дивовижною пригодою, як з людської, так і з професійної й емоційної точок зору. Це були виняткові зйомки»^[122][123]. Випущений 1992 року, «Індокитай» мав великий міжнародний успіх, лише у Франції на нього продали понад три мільйони квитків. Фільм приніс акторці другий «Сезар» за найкращу жіночу роль^[124]. Крім цього, Денев, що вже мала велику популярність серед американців і яку журнал «Vanity Fair» назвав «французьким національним скарбом», також номінували на «Оскар» за найкращу жіночу роль — лише небагатьом французьким акторкам вдалося досягти такого визнання^[125][126].

1993 року Катрін знову повернулася до співпраці з Андре Тешіне, зігравши у «Улюбленій порі року», у фільмі, де опонентом її героїні став персонаж у виконанні Данієля Отея. Стрічка розповідає про взаємовідносини брата й сестри у час, коли їхня мати втрачала розум. Незважаючи на складність теми, Денев описувала зйомки як «сповнені неймовірної ніжності». «І саме тому, я вважаю, що фільм був складним для нас, — казала Денев, — зокрема й через стосунки з матір'ю. Кожен відчував, що його прямо чи опосередковано торкають ці прямі, прості, жорстокі й пристрасні відносини між дітьми та матір'ю; я вважаю, що навіть для Андре все це було боляче й важко, як і для всієї команди. У близьких стосунках завжди присутній формат страждання. Тільки в дуже „кульгавих“ відносинах вам вдається зберігати зовнішні форми поведінки, уникаючи емоційних спалахів та деяких слів, які надто ранять»^[127]. «Улюблена пора року» мала успіх не лише серед глядачів (було продано понад мільйон квитків), але й у критиків після її презентації на 46-му Каннському кінофестивалі, де гра Денев отримала настільки одностайне визнання, що навіть преса наполегливо вимагала для неї акторської нагороди^[128][129]. У підсумку вона отримала свою сьому номінацію на премію «Сезар» за найкращу жіночу роль.

Наступного року вона стала віце-головою журі 47-го Каннського кінофестивалю^[fr], яке очолював Клінт Іствуд. Проте цей досвід залишив у неї лише змішані спогади, акторка вважала, що там був «шалений тиск і бракувало обміну думками та дискусій»^[130]. «Золоту пальмову гілку» присудили фільму Квентіна Тарантіно, «Кримінальне чтиво»^[129]. Кілька років по тому акторка зізналася, що погодилася на цю посаду, сподіваючись переконати Іствуда дати їй роль у його фільмі «Мости округу Медісон», яку у підсумку виконала Меріл Стріп^[130].

1995 року Денев стала однією із низки знаменитостей, які знялися у фільмі Аньєс Варди «Сто та одна ніч Симона Сінема», де виконала разом з Робертом Де Ніро епізодичну роль^[131]. Після цього вона з'явилася у «Монастирі» Мануеля де Олівейри з Джоном Малковичем у головній ролі, фільмі, виконаним «у дусі Бунюеля», який акторка описала як: «не придатним для резюмування. Актору майже неможливо щось розповісти про нього, тому що це надто „авторський“ фільм, у самому прямому сенсі цього слова»^[132][133].

Наступного року акторка вчергове знялася у Андре Тешіне, у фільмі «Злодії», який розповідав історію самотнього поліцейського, у виконанні Данієля Отея, відторгненого своєю сім'єю, зокрема батьком та братом, які займаються викраденням автомобілів^[134]. Критики дуже хвалили акторку, яка зіграла лесбійку-професора філософії. Журнал «Cahiers du cinéma» побачив Денев у фільмі «воістину піднесеною, відданою своїй ролі, далекою від нарцисичного прагнення ідеалізувати свій образ, і якій навіть у найгіркіших сценах вдається подвоїти серйозність свого персонажа з якоюсь бешкетною грайливістю, легким збудженням, яке не зрозуміло, чи то воно пом'якшує емоції й робить їх стерпними, чи то посилює їх удесятеро»^[135].

1996 року Денев вперше погодилася публічно вшанувати пам'ять своєї сестри, Франсуази Дорлеак, у вигляді документального фільму, знятого режисером Анн Андре, та книги, написаної у співавторстві з Патріком Модіано, під назвою «Її звали Франсуазою». Акторка коментувала це словами: «Якщо я і погодилася, через тридцять років, то, по-перше, тому, що дуже довіряла режисерові, а по-друге, тому, що на той час відчувала, що маю відвести своїй сестрі більше місця в суспільній свідомості. Так, я могла би це зробити і раніше, але… повірте, я не була готовою. Ви не розумієте, чому одного прекрасного дня з'являється можливість говорити, просто так стається. Я також думала про всіх тих, хто оплакує втрату дитини, брата чи сестри. Мені захотілося розповісти людям, які потрясіння це несе»^[136][137].

1997 року Денев знялася у відеокліпі до одної із найвідоміших пісень Джо Кокера з французькою назвою «Noubliez Jamais» («Ніколи не забувай»). Пісня була присвячена ностальгії співака за юністю та першим коханням. Акторка зіграла роль його коханої^[138]. Згодом Денев казала: «Коли мені запропонували знятися в кліпі Джо Кокера до його пісні „Noubliez Jamais“, я одразу ж погодилася. Я завжди була його фанаткою. У мене є всі його записи. Але на момент зйомок кліпу я була зайнята у зйомках „Вандомської площі“. Що ж, я впоралася! Джо Кокер — дуже сором'язлива людина. Я бачила його не так давно, коли він приїжджав співати в Париж на свій день народження...»^[139].

Того ж року Денев вперше знялася у чилійського режисера Рауля Руїза^[fr], у психоаналітичному трилері «Генеалогія злочину», де вона виконала подвійну роль^[140]. Попри високу оцінку у пресі і здобуття «Срібного ведмедя» на 47-му Берлінському міжнародному кінофестивалі^[fr], фільм не мав успіху серед глядачів^[141]. 1998 року акторку нагородили на цьому фестивалі почесним «Золотим ведмедем» за її кар'єрні досягнення^[142]. Того ж року Денев здобула успіх, зігравши у драмі Ніколь Гарсії «Вандомська площа». Роль ювеліра-волоцюги-алкоголічки принесла їй Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на 55-му Венеційському міжнародному кінофестивалі^[fr][143].

Катрін Денев, 1999 рік

Після тривалого періоду чергування зйомок у авторських фільмам і частих трагічних ролях, вона повернулася до комедії, знявшись у «Коханій тещі», першому з п'яти фільмів, у яких вона зіграла 1999 року. Вона виконала роль тещі, у яку закохується зять, у момент, коли він збирається одружитися з її донькою^[144].

Наступною її роботою стала роль другого плану у фільмі Філіппа Ґарреля «Вітер вночі», де вона зіграла заміжню жінку, яка чіпляється за свого молодого коханця як за свій останній шанс стати щасливою^[145]. Особливостями роботи над фільмом для акторки стало те, що сцени до нього, після численних попередніх репетицій, знімалися з одного дубля, тому його зйомки здавалися їй дуже швидкими та дивними^[146].

Надалі Денев, знову шукаючи цікаві проеки, натрапила на творчість режисера Леоса Каракса, якому вирішила допомагати збирати кошти на його фільм «Пола Ікс»: «Я завжди була переконана, що Каракс — справжній кінематографіст. Саме це мене й приваблювало. Мені захотілося спробувати досвід зйомок із цією складною, загадковою та гордою людиною. Хоча мене приваблювала ідея цих дещо інцестуозних стосунків між матір'ю та її сином, але зізнаюся, що сам по собі сценарій мене б не переконав. А потім, наскільки це було в моїх силах, я також хотіла допомогти його проекту, який, як я знала, перебував у великій скруті. Тому, перш ніж підписати контракт, я погодилася зняти трейлер, який він представив у Каннах, щоб отримати необхідне фінансування на спецефекти для фільму»^[147].

Наприкінці 1999 року акторка знову співпрацювала з Раулем Руїзом, з'явившись у ретро-фільмі «Віднайдений час», після чого вона знялася у фільмі Режиса Варньє «Схід — Захід», в обидвох — у другорядних ролях^[148].

На той момент Денев продовжувала вважатися однією з найкрасивіших жінок світу й однією із найвидатніших французьких акторок за останні сорок років, за послугами якої зверталася ціла низка визначних європейських режисерів. Володіючи винятковою фільмографією, вона продовжувала користуватися міжнародною популярністю, а її ім'я стало синонімом історії кінематографа другої половини 20-го століття^[149]. 1999 року ЮНЕСКО обрали її послом зі збереження кінематографічної спадщини^[150].

2000-ні роки

Катрін Денев, 2000 рік.

На початку 2000-х років, знаходячись під враженням від перегляду фільму «Розсікаючи хвилі», режисера Ларса фон Трієра, Денев надіслала йому листа, в якому висловила бажання працювати з ним^[151]. Режисер запропонував їй роль, спочатку написану для афроамериканської акторки, у своєму новому фільмі «Танцюристка в темряві»^[152]. Стрічка розповідала про молоду чеську емігрантку та мати-одиначку, яка, перебуваючи на межі сліпоти, намагається зібрати кошти, необхідні для оплати операції, яка дозволить її синові, що страждає на ту ж саму недугу, одужати. Головну роль та саундтрек виконала ісландська співачка Б'єрк. Зйомки фільму відзначилися конфліктними ситуаціями співачки з Ларсом фон Трієром^[153]. Захищаючи Б'єрк, як свою партнерку по знімальному майданчику, Денев казала: «Для неї було важким випробуванням перебувати серед усіх цих людей. Б'єрк не грала, вона просто була собою. Іноді вона більше не витримувала тиску, який на неї чинило втілення її ролі, й тікала, як школярка. Звичайно, я іноді бувала розгубленою, збентеженою. Я часто захищала її. Вона унікальна і, як на мене, надзвичайно сором'язлива; вона звикла працювати у особистому світі»^[151]. Фільм, у якому були поєднані елементи мелодрами та музичної комедії, отримав тріумфальний прийом під час своєї презентації на 53-му Каннському кінофестивалі^[fr], де його нагородили «Золотою пальмовою гілкою»^[154].

2001 року вона знялася у драмі Мануеля де Олівейри «Я йду додому», що розповідала історію 76-річного паризького актора (у виконанні Мішеля Пікколі), сім'я якого загинула в автокатастрофі, стрічка загалом отримала схвальні відгуки оглядачів^[155]. Того ж року вона з'явилася як камео у комедії «Розпусниці», де головні ролі зіграли Жозіан Баласко^[fr] і Наталі Бай. У двох наступних стрічках Денев виконала ролі королев. У фільмі «Хлопчик-мізинчик» Олів'є Даана, вона знову повернулася до жанру казок. В американському фільмі «Мушкетер», знятому у стилі «плаща і шпаги^[fr]», вона зіграла Анну Австрійську. Стрічка отримала загалом негативні відгуки критиків й була комерційно провальною, при бюджеті у 36 мільйонів доларів, вона зібрала лише 34 мільйони^[156]. Невисоку оцінку фільму дала і сама Денев, назвавши його нецікавим^[157][158].

2002 року на екрани вийшла одна із найвідоміших стрічок у кар'єрі Денев, «8 жінок» режисера Франсуа Озона. Фільм був камерною гумористично-кітчево-саркастичною постановкою, знятою в дусі детективної комедії бульварного театру 1950-х років, із повністю жіночим акторським складом, підібраним за зразком комедії «Жінки» (1939) Джорджа К'юкора^[159]. Серед акторок, які разом з Денев зіграли вісім героїнь фільму, були Ізабель Юппер, Фанні Ардан, Еммануель Беар і Даніель Дар'є. Стрічка, яка мала великий успіх у критиків та глядачів, отримала «Срібного ведмедя» за видатний внесок у мистецтво на Берлінському кінофестивалі 2002 року^[fr].

Драматична комедія «Розмовний фільм» 2003 року стала третьою й останньою співпрацею Денев з Мануелем де Олівейрою. Надалі Олівейра пропонував їй зіграти у його наступній стрічці «Все ще красуня^[fr]» (вийшов 2006 року), яка за задумом режисера була продовженням «Денної красуні», проте акторка відмовилася від цього. Зрештою цю роль виконала Бюль Ож'є^[160].

Цього часу Денев дебютувала на телебаченні, знявшись у двох проектах поспіль. Спочатку її зацікавила сучасна адаптація роману «Небезпечні зв'язки», знята Жозе Даян як міні-серіал. Вона зіграла гарячу жінку — Маркізу де Мертей^[fr], а її партнерами по майданчику стали Даніель Дар'є, Руперт Еверетт і Настасія Кінскі. Проект, який кілька разів перезнімався і спочатку анонсувався як велика подія, виявився розчаруванням для критиків та публіки, під час трансляції він зібрав трохи більше п'яти мільйонів глядачів, що було нижче звичайних показників для драм Жозе Даян^[161]. У самої Денев залишилися гіркі спогади щодо цього досвіду: «Я була дуже нещасливою, коли ми вийшли в ефір. Це був неймовірний саботаж! Зокрема, те, що Рупперта Еверетта дублювали, хоча його французька була зрозумілою. Обговорити це з каналом було неможливо. У мовника були всі права. Мене просто обдурили. Я цього не забуду»^[162].

Наступною роботою Денев стала роль Марі Бонапарт, двоюрідної племінниці Наполеона І та послідовниці Зиґмунда Фрейда, у телефільмі Бенуа Жако «Принцеса Марія», що транслювався у двох частинах на каналі «Arte» 2004 року^[163]. Потім її оголосили учасницею акторського складу американської комедії Девіда О. Рассела «Я обожнюю Гакабі» з Дастіном Гоффманом у головній ролі, але у підмуску відмовилася від участі у проекті, відчуваючи, що не зможе продовжувати зйомки^[164].

Крім цього, 2004 року, після того як Денев знялася у свому п'ятому фільмі з Андре Тешіне «Повернути час назад», у якому режисер вчергове відтворив її «кінопару» з Жераром Депардьє, їй запропонували коротку роль у фільмі Арно Деплешена «Королі та королева». Спочатку акторка збиралася відмовитися від ролі, але зустріч із режисером змусила її передумати, надалі вона казала: «Він так багато розказує про кіно… З ним ти знімаєшся швидко, це дуже дивує, запаморочує. Він балакучий, він шукає, він починає знову, ти не зупиняєшся. Він запропонував мені сцену, яка приносить максимальне задоволення від гри у парі»^[165].

2005 року на екрани вийшов фільм «Королівський палац», режисера Валері Лемерсьє, який був сатирою на монархізм, що мав великий критичний та комерційний успіх. У своїй рецензії на фільм журнал «Les Inrockuptibles^[fr]» зазначив, що для цієї «популярної витонченої та персональної комедії не було кращого вибору, ніж Катрін Денев, яка зіграла роль королеви-матері цього глянцевого фентезійного королівства. У цій ролі, що вимагає комічної майстерності, яку їй рідко доводилося використовувати (звісно з Раппно, й іноді з Тешіне), вона просто блискуча, поперемінно уїдлива, тендітна й сварлива»^[166]. Того ж року Денев нагородили почесною «Золотою пальмовою гілкою^[fr]» 58-го Каннського фестивалю за кар'єрні досягнення^[167].

2006 року Денев з'явилася у американському серіалі «Частини тіла»^[168]. В одному з епізодів вона зіграла жінку, яка хотіла, щоб прах її чоловіка додали до її грудних імплантів^[169]. Потім вона виконала роль Аліси Мермон в комедійній драмі Тьєррі Кліфи^[fr] «Герой родини», де також грали Жерар Ланвен та Еммануель Беар^[170]. За словами акторки: «У фільмі Тьєррі Кліфи я граю божевільну жінку, принаймні, божевільну з моєї точки зору. Це жінка без докорів сумління, яка жила, кохала і страждала, але вона також і чесна жінка, що не добирає слів, і яка опиняється посеред змішаної сім'ї, коли один з персонажів помирає. Аліса — авантюристка»^[171]. Того ж року вона очолила журі 63-го Венеційського кінофестивалю^[fr], яке присудило «Золотого лева» фільму «Натюрморт^[fr]» режисера Цзя Чжанке^[172].

У своєму наступному фільмі, «Життя після нього» Гаеля Мореля, випущеному на екрани 2007 року, Денев зіграла вбиту горем жінку, яка, оплакуючи свого сина, що загинув в автокатастрофі, зрештою зближується з його найкращим другом, який ненавмисно став винуватцем його загибелі. Спочатку акторка неохоче бралася за проект, у сценарії якого була надмірна присутність болю й насильства, оскільки це нагадувало їй про смерть її сестри Франсуази: «Я не люблю, коли особисте чи інтимне переплітається з вимислом. Передусім я боюся, що це може виглядати непристойно. Але тут або ти боїшся болю, який спричинять зйомки, або сподіваєшся позбутися поганих думок і звільнитися від поганих спогадів. Я прийняла своє рішення в надії, що воно було правильним»^[173]. Фільм отримав схвальні відгуки критиків, зокрема журналу «Les Inrockuptibles», який писав: «Окрім особливого і зворушливого підходу до теми жалоби, „Життя після нього“ завдячує своїм успіхом акторам, усі вони дуже добрі, а особливо Катрін — вона відмовляється від своїх гламурних зіркових образів, щоб узяти на себе непросту роль жінки на межі, яка переживає всі стани емоційної нестійкості: завдяки цьому приголомшливому перформансу фільм стає також потужним документом про неперевершену акторку Катрін Денев»^[174].

Того ж року Денев озвучила одного з персонажів чорно-білого анімаційного фільму «Персеполіс», знятого режисерами Венсаном Паронно і Марджан Сатрапі за мотивами автобіографічного коміксу останньої. Після виходу на екрани фільм викликав низку суперечок і заборон, особливо в мусульманських країнах, але, тим не менш, мав великий міжнародний успіх, отримавши два «Сезари» і номінацію на «Оскар»^[175][176].

Денев на прем'єрі фільму «Відчайдушна домогосподарка» (2010)

2008 року Денев вчергове зіграла у режисера Арно Деплешена, у сімейній драмі «Різдвяна казка», знятій «у стилі Бергмана». Вона виконала роль жінки, хворої на рідкісну форму лейкемії, що потребує пересадки кісткового мозку. Єдиним сумісним донором у її родині є син, якого вигнали з сім'ї, і якому вона без вагань каже, що завжди не любила його^[177]. Представлений у конкурсній програмі 61-го Каннського кінофестивалю^[fr] 2008 року, фільм не здобув жодної нагороди, тоді як сама Денев отримала Спеціальний приз журі за життєві досягнення (разом з Клінтом Іствудом); вона окремо подякувала Деплешену, підкресливши, що «завжди хотіла б продовжувати зніматися у фільмах, поки є такі рідкісні режисери, як він», і, говорячи про фільм, сказала, що «все ще щаслива від того, що має змогу зніматися у таких фільмах»^[178].

Того ж року Денев представляла експериментально-документальний фільм «Я хочу подивитися» режисерів Джоани Хаджітомас і Халіла Жоріге^[fr], який розповідав про те як французька акторка відкрила для себе Ліван, в секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Зйомки фільму, у яких значне місце відводилося імпровізації, відбувалися невдовзі після ізраїльсько-ліванського конфлікту 2006 року і були для Денев способом «засікти даний час», вона казала: «Я вважала, що для кінематографістів важливо знімати країну після цих подій, до того, як все було відбудовано»^[179]. Також цього часу вийшла комедія «Мої зірки та я», яка стала для Денев найбільшим розчаруванням^[180]. Крім цього, 2008 року акторка знялася у відеокліпі до пісні «Figures imposées» співака Жульєна Доре^[fr][181].

2010-ті роки

Катрін Денев на Берлінському кінофестивалі, 2010 рік

2010 року Денев знялася у комедії Франсуа Озона «Відчайдушна домогосподарка», яка стала однією з її найбільших кіноуспіхів. Фільм, який був адаптацією під бульварну п'єсу з елементами гумору та кітчу, близької за духом до «8 жінок», розповідав про емансипацію буржуазної домогосподарки 1970-х років. Представлений на 67-му Венеційському кінофестивалі^[fr], фільм не здобув жодної нагороди, проте його добре сприйняли критики та французькі глядачі: у кінотеатрах на нього було продано понад два мільйони квитків^[182]. За спостереженням журналу «Les Inrockuptibles^[fr]», у фільмі режисеру вдалося «зафіксувати акторку на піку її популярності», «Зірка минулого, яку облюбували молоді режисери-синефіли, цілковито сучасна акторка, що часто виглядає набагато крутішою за низку своїх молодих „колег по цеху“, Денев у „Відчайдушній домогосподарці“ стає створінням попереднього майбутнього: тією, хто в минулому збирався щось поміняти, змінити ментальність і сприйняття жінки в суспільстві, яке все ще залишалося патріархальним. Це місце зустрічі між (позачасною) акторкою та її персонажем робить „Відчайдушну домогосподарку“ не лише бадьорою комедією, що резонує з духом часу, а й піднесеним феміністським маніфестом, який доповнює все вже зняте Озоном»^[183]. Номінована на «Сезар» за найкращу жіночу роль, Денев з'явилася на церемонії, після чого назавжди оголосила бойкот цьому заходу, пояснивши, що не має «достатньої поваги» до цієї інституції, зазначивши: «Правила голосування недостатньо чіткі, вечір не святковий, і не представлена вся професія»^[184].

Того ж року акторка взяла участь у документальному фільмі «Катрін Денев, прекрасна та мила» режисера Анн Андре, в якому вона озирається на основні етапи своєї кар'єри. На думку видання «Le Monde» цінність фільму полягає «у шанобливому, але чесному підході, у якому режисер, спираючись на кіно- і фотоархіви, реконструює кар'єру цієї великої акторки, її абсолютну унікальність, її трансформації і, нарешті, незламну силу, яка дозволяла їй неодноразово відкривати себе заново протягом своєї кар'єри»^[185].

Крім цього, 2010 року Денев з'явилася у ролі другого плану у психологічному трилері «Людина, яка хотіла лишатися собою», де головного персонажа зіграв Ромен Дюріс^[186]. Наступною її роллю стала драма Тьєррі Кліфи^[fr] «Очі його матері», яка вийшла у березні 2011 року^[187]. У ній вона зіграла ведучу теленовин, в особисте життя якої втручається письменник, що у пошуках натхнення для написання скандальної книги, заманює її у пастку^[188].

2011 року акторка представила на 64-му Каннському кінофестивалі фільм Крістофа Оноре «Кохані», роль у якому знову повернула її до жанру мюзиклу^[189]. Денев зіграла продавчиню взуття в паризькому бутику, яка закохалася в молодого чеського лікаря, і народила від нього дочку. Шері Лінден з «Los Angeles Times» писала про фільм: «У головних ролях реальні мати та дочка, Катрін Денев і К'яра Мастроянні, привносять хімічну іскорку в екранну динаміку, а їхня переконлива гра підкріплює романтичне розростання історії, особливо коли вона шкутильгає або втрачає фокус»^[190]. Того ж року акторка взяла участь у програмі «Taratata^[fr]», де виконала пісню Нета Кінга Коула, «L-O-V-E^[en]», у дуеті із Жюльєном Доре^[fr][191].

2012 року вийшов епопейний кінороман «Лінії Веллінгтона», дія якого відбувається під час третього наполеонівського вторгнення до Португалії^[fr]. Стрічка мала стати третьою спільною роботою Денев з режисером Раулем Руїзом^[fr], але він помер незадовго до початку її зйомок. Зрештою, фільм зняла Валерія Сармієнто^[fr], партнерка режисера^[192]. Надалі Денев зіграла Корделію, королеву Британії, у фільмі «Астерікс і Обелікс: На службі Її Величності», четвертій екранізації пригод Астерікса. Стрічка стала комерційно провальною, при бюджеті у 78 мільйонів долларів, вона зібрала лише 55 мільйонів^[193]. Потім вона виконала роль Катерини ІІ у грецько-російській стрічці «Пірати Егейського моря» режисера Янніса Смарагдіса, де головних персонажів також грали Себастьян Кох^[en], Євген Стичкін та Джон Кліз^[194][195]. 2013 року стрічка стала найкасовішим фільмом у Греції^[196]. Того ж року мережа універмагів «Le Bon Marché^[fr]» вшанувала акторку, розмістивши на своїх вітринах десять поп-арт-ілюстрацій (створених Марджан Сатрапі) із її зображенням^[197]. З цієї нагоди вона взяла участь у короткометражному документальному фільмі Лоїка Пріжана^[fr] «Катрін Денев: Лівий берег», у якому розповідала про свої улюблені місця на Лівому березі^[197].

2013 року вийшов фільм «По сигарети», знятий Еммануель Берко у стилі роуд-муві, сценарій якого писався спеціально під Денев. Вона зіграла жінку, яка вирішує залишити все позаду і перетинає дороги Франції, де на неї чекають відкриття та зустрічі, кожна з яких є більш незвичайною, ніж попередня. Фільм був загалом добре сприйнятий критиками, зокрема журналом «Les Inrockuptibles», який бачив його «чимось між барвистим французьким роуд-муві та романтичною комедією, тонкою одою палітрі нескінченних відтінків Катрін Денев»^[198]. Того ж року акторка озвучила одного з персонажів анімаційного фільму «Університет монстрів»^[199].

2014 року вийшла драматична комедія «Жінка на подвір'ї», де вона зіграла в дуеті з Гюставом Керверном^[fr]. Фільм отримав одностайне визнання критиків, як найуспішніша стрічка П'єра Сальвадорі^[200]. Тоді як її сьома робота з Андре Тешіне, драма «Чоловік, якого надто сильно любили», стала касово провальною^[201]. Сюжет фільму, заснований на реальних фактах, що відбувалися у 1970-х роках, розповідав про протистояння з мафією власниці розкішного казино у Ніцці Рене Ле Ру, яку зіграла Денев^[202]. Наприкінці того року акторка взяла участь у драмі Бенуа Жако «Три серця», з К'ярою Мастроянні, Бенуа Пульвордом та Шарлоттою Генсбур у головних ролях, яка теж виявилася комерційно провальною^[203]; а також головувала на 25-му британському кінофестивалі у Дінарді^[fr], журі якого присудило «Золотого Гічкока^[fr]» стрічці Гая Майгілла «Губ^[fr]»^[204].

2015 року вийшли два фільми із Денев, які були представлені на 68-му Каннському кінофестивалі: драма «Молода кров» та чорна комедія «Надновий заповіт»^[205]. Перша стрічка, що стала її другою співпрацею з режисером Еммануель Берко, — відкривала фестиваль, у ній вона зіграла суддю у справах неповнолітніх, яка невтомно намагається врятувати молодого злочинця, у виконанні Рода Парадо^[206]. У другій стрічці вона зіграла дивакувату жінку, що вступає в перелюбні стосунки з горилою^[207].

2016 року Денев викликала фурор, з'явившись на сцені церемонії відкриття 69-го Каннського кінофестивалю: зустрінута бурхливими оваціями, акторка обмінялася міцним поцілунком з церемоніймейстером Лораном Лафіттом, після чого зникла, не сказавши ні слова^[208]. Того ж року вона стала першою жінкою, яка отримала Премію братів Люм'єр^[fr], що присуджується кінематографістам за кар'єрні досягнення^[209][210]. Користуючись нагодою, вона віддала данину поваги сільськогосподарській галузі, присвятивши свій приз «усім фермерам Франції»^[211]. Також 2016 року акторка взяла участь у короткій програмі каналу «Arte», «Катрін Денев читає про моду», де вона виконала на камеру кілька серій «винахідливих, скандальних, абсурдних і смішних твітів», зібраних журналістом та фахівцем з документалістики Лоїком Пріжаном^[fr] за лаштунками або на подіумі^[212][213].

Катрін Денев на Берлінському кінофестивалі, 2017 рік.

2017 року Денев знялася у трьох фільмах. Разом із Катрін Фро вона зіграла головну роль у комедійній драмі «Поцілунок Беатріс» режисера Мартіна Провоста^[fr][214]. Фільм, відібраний до позаконкурсної програми 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, розповідав історію неймовірного зближення двох жінок, які не мають нічого спільного. Потім акторка вдесяте за свою кар'єру зіграла разом з Жераром Депардьє у комедії «Добре яблуко», який став касово провальним, при бюджеті 6.6 мільйонів доларів він зібрав лише 1.7 мільйони^[215]. Депардьє зіграв простодушного механіка, який вирішив порвати зі своїм одноманітним життям і дружиною переїхавши в глуху місцевість, де зближується з господинею місцевого готелю, у виконанні Денев. Восени того ж року вийшов трилер «Все розділяє нас», який став третьою співпрацею акторки з режисером Тьєррі Кліфою, де опонентом її героїні виступив персонаж у виконанні репера Некфо^[fr]. Хоча критики іноді схвально відгукувалися щодо гри обох акторів, вони нарікали на недостатню переконливість фільму, за сюжетом якого їхні персонажі надалі зближуються^[216].

2018 року вона виконала роль другого плану у комедійній драмі «Бур'ян» режисера-коміка Хейрона^[fr][217]. Потім Денев зіграла головну роль у «Останньому безумстві Клер Дарлінг». Цей третій ігровий фільм документалістки Жюлі Бертучеллі^[fr] розповідав про жінку, яка прокидається вранці з упевненістю, що доживає свій останній день, і вирішує перед тим як піти у інший світ, влаштувати гаражний розпродаж, щоб позбавитися від всіх своїх меблів та цінних речей^[218]. Того ж року акторка очолила журі 30-го фестивалю «Premiers Plans»^[fr] в Анже^[219].

Випущений у лютому 2019 року її восьмий фільм з Андре Тешіне «Прощання з ніччю», розповідав історію бабусі, яка пручається наміру її онука поїхати до Сирії, задля приєднання до джихаду^[220]. Того ж року вона знялася у сімейному фільмі Седріка Кана «З днем народження»^[221]. Фільм розповідав про родину, яка зібралася відсвяткувати день народження своєї голови, жінки на ім'я Андреа (у виконанні Денев), що завершилося чварами між її членами^[222].

Того ж року Денев знялася у японського режисера Хірокадзу Корееди, у його першому повнометражному французькому фільмі «Правда». У ньому вона грає Фаб'єн, велику кінозірку, до якої, якраз коли вона збирається опублікувати свої мемуари, приїжджає її донька, у виконанні Жульєт Бінош. Представлений на 76-му Венеційському міжнародному кінофестивалі фільм був загалом схвально сприйнятий, особливо за гру акторів. Журнал «Première^[fr]» назвав Денев «абсолютною майстринею», а «Variety» охарактеризував її гру як «чудову: грандіозну, тонку, несамовиту й безстрашну»^[223][224]. Часопис «L'Obs», хоч і вважав «Правду» не найкращим фільмом режисера, мав таку ж саму думку стосовно гри акторки: «Це найкращий ракурсний портрет Катрін Денев, на сьогодні обтяженої своєю легендарністю, змушеної завжди приховувати свої почуття й жадібність до роботи — немов кожна нова роль дає їй тимчасову відстрочку, а кожна зйомка — ілюзорне омолодження»^[225]. Крім цього, 2019 року Денев очолила журі 45-го фестивалю американського кіно в Довілі^{[fr][226][227]}.

2020-ті роки

2020 року Денев разом із Джонатаном Коеном^[fr] та Венсаном Дедьєном^[fr] знялася у «дивакувато-божевільній» пригодницькій комедії «Жахливі джунглі», де зіграла антрополога, яка прагне знайти свого зниклого сина. Фільм знімали на острові Реюньйон, через понад п'ятдесят років після зйомок «Сирени з „Міссісіпі“»^[228].

Наступною її стрічкою стала драма «Після мене», де вона втретє знялася у режисера Еммануель Берко. Вона зіграла роль матері, приголомшеної захворюванням її сина на рак, якого зіграв Бенуа Мажимель. 5 листопада 2019 року під час зйомок у Денев стався ішемічний інсульт^[229]. Її одразу госпіталізували до Лікарні Фонду Адольфа де Ротшильда^[fr] міста Гонесс, у якому проходили зйомки, а потім вона одужувала в центрі посттравматичної реабілітації при Національному інституті інвалідів^[230][231]. Після цього нещасного випадку, який вона описувала «досить незначним», хоча він і мав «болючі наслідки», Денев відчувала, що стала «іншою жінкою, з іншою можливістю бачити, думати й рухатися», і вважала, що їй «дуже пощастило, тому що це було жорстоко, швидко та коротко»^[232][233]. Надалі зйомки, відкладені через пандемію Covid-19, нарешті відновилися у липні 2020 року^[234]. Фільм представили поза конкурсом на 74-му Каннському кінофестивалі, під час якого Денев отримала тривалі овації, вперше за майже два роки з'явившись на публіці^[235].

У березні 2022 року Денев вперше вийшла на сцену задля живого виступу в дуеті з Руфусом Вейнрайтом на його концерті у «Grand Rex^[fr]». Вони виконали пісню «Dieu fumeur de havanes». Далі важливою віхою у її кар'єрі став біографічний фільм про колишню першу леді Франції, Бернадетт Шірак, під назвою «Бернадетт»^[236]. Це була вже третя робота Денев у цьому жанрі, після «Маєрлінга» (1968) та «Піратів Егейського моря» (2012)^[237]. Під час своєї прем'єри фільм очолив список найкасовіших фільмів Франції^[fr], де зібравши понад 267 000 глядачів за перший тиждень^[238]. У головних ролях знялися Дені Подалідес, Мішель Вільєрмоc^[fr] і Сара Жиродо. Стрічка отримала схвальні відгуки критиків. У листопаді 2023 року акторка озвучила Чорну вдову для французької версії американського аудіосеріалу «Марвел: Пустельники^[en]»^[239].

2024 року Денев знову повернулася в голлівудські студії для зйомок у драмі «Кумедні пташки». Акторка вчергове має зіграти примхливу бабусю, мати персонажа, у виконанні Андреа Райзборо. Також акторка знімається у японському фентезі «Світ духів» режисера Еріка Ху^[fr][240].

Особисте життя

1967 рік, Катрін Денев у Венеції, разом зі своїм чоловіком, фотографом Девідом Бейлі

Катрін Денев жила з кінорежисером Роже Вадимом, від якого у неї є син Крістіан^[fr] (народився 18 червня 1963 року). Спочатку вони жили у Парижі, на вулиці Вінеус^[fr], неподалік від Трокадеро^[fr], а потім переїхали до Латинського кварталу^[5].

18 жовтня 1965 року у Лондоні Денев одружилася з фотографом Девідом Бейлі^[en], від якого пішла 1967 року, проте розлучення було оформлене лише 1972 року. Свідками на весіллі були Мік Джаггер і Франсуаза Дорлеак.

Потім вона жила з Марчелло Мастроянні, від якого у неї є дочка К'яра (народилася 28 травня 1972 року, теж стала акторкою). Після розлучення з Мастроянні у мала стосунки з бізнесменом Бертраном де Лаббі^[fr], своїм агентом; а між 1983—1991 роками — з медійником П'єром Лескуром^[fr][241].

На сьогодні Денев живе в паризькому районі Сен-Сюльпіс^[fr][242]. Вона володіє квартирою у житловому комплексі Вальтер^[fr]. Протягом тридцяти п'яти років вона також володіла замком Прімар у Гюенвілі (департамент Евр-і-Луар), який продала 2018 року^{[243][244][245][246]}.

Повідомляється, що протягом 20-30 років свого життя Денев зустрічалася з акторами Самі Фреєм^[247], Клінтом Іствудом^[248], Франко Неро^[249], Бертом Рейнольдсом^[250] і Джоном Траволтою^[251], а також із режисерами Романом Поланскі^[252], Джеррі Шацбергом^[253], Франсуа Трюффо^[254] та Мілошем Форманом^[255], агентом з пошуку талантів Бертраном де Лаббі^[fr][256], співаком Сержем Генсбуром (хоча сама вона заперечує інтимні стосунки з Генсбуром)^[257]. Також, за чутками, у неї були нетривалі стосунки з телеведучим Карлосом Лозано^[es][258].

В останні десятиліття особисте життя Денев ставало предметом для спекуляцій щодо її сексуальної орієнтації, про що вона розповіла 2002 року в інтерв'ю журналу «Knack^[en]»: «Тепер, коли люди нічого не знають про моє особисте життя, вони починають ворожити: чи є ще чоловік у її житті та хто він тоді? Коли вони бачать мене двічі чи тричі з подругою, вони кажуть: ми завжди знали про це»^[259]. У повідомленнях 2000 року стверджувалося, що її кавалером був 25-річний технік, з яким вона познайомилася на одному з останніх фільмів, але ніхто з авторів цих заяв так і не зміг назвати його ім'я^[260]. 2006 році Денев розповіла «The Daily Telegraph», що має стосунки, але не розкрила імені свого партнера^[261].

У біографії Джонні Голлідея, написаної 2020 року Жилем Лхоте, стверджується, що у співака був 56-річний роман з Денев, який ретельно приховувався. Роман почався, коли вони були підлітками ще 1961 року, і тривав до самої смерті Голлідея 2017-го^[262]. Також існують припущення, що саме Денев співак міг присвятити свою пісню «Lady Lucille^[fr]» 1995 року.

Катрін Денев входить до числа найбагатших акторок французького кіно, станом на 2024 рік її статки становлять близько 75 мільйонів доларів^[263]. 1988 року вона придбала будинок для відпочинку під назвою «Château de Primard». Розкішний маєток XVIII століття, розташований у Нормандії, за 75 км на захід від Парижа, що має загальну площу 1200 кв. м. Головна будівля маєтку включає в себе вісім спалень, кухню площею 50 кв. м. і сауну площею 70 кв. м. Навколо маєтку розташовані сади, спроектовані відомим ландшафтним дизайнером Жаком Віртцем^[264]. 2014 року Денев виставила свій маєток на продаж за 3.9 мільйонів євро^[265].

Тривалий час вона одягалася у модельєра Іва Сен-Лорана, з яким підтримувала міцну дружбу, і він називав Денев своїм «щасливим талісманом». У січні 2019 року вона продала частину свого гардеробу з автографом цього модельра на аукціоні у Парижі та онлайн. Загалом було виставлено 275 речей, серед яких були костюми, вечірні та коктейльні сукні, пальта, шуби, сумочки, туфлі та прикраси. Найдорожчим вбранням став вечірній комплект з індійської шифонової блузки, спідниці з тафти та шалі, який акторка одягла 1978 року на вручення премії «Сезар». Загалом на аукціоні Денев виручила 900 625 євро, на онлайн-торгах — 261 750 фунтів^[266].

Зовнішність, звички та вподобання

Троянда «Катрін Денев»

Зріст Денев близько 168 см^[267]. В молодості вона вважалася фатальною красунею та секс-символом не лише у Франції, але і у всьому світі^[268]. Також акторка вважається уособленням французької витонченості та шарму^[6]. Пілінги, уколи ботоксу — це те, що Денев вважає необхідним для збереження хорошої зовнішності, більш серйозних втручань вона не сприймає. Секретами гарного вигляду вона вважає хороший сон (не менше 8 годин), гарне харчування без виснажливих дієт, рясний питний режим і уникання сонячних променів. Акторка ніколи не засмагає, цьому навчила її мати^[268].

Денев є римо-католичкою^[269]. Окрім рідної французької, вона вільно розмовляє італійською та англійською мовами, а також має певні знання іспанської (не володіє нею вільно)^[270].

Серед її захоплень і пристрастей — малювання, фотографування, читання, музика, кіно, мода, антикваріат і декор^[271]. Однак особливе місце серед захоплень Денев займає садівництво. За словами акторки, вона обожнює квіти і біля свого паризького будинку має дуже великий сад, за яким особисто доглядає. У її саду також ростуть троянди «Катрін Денев», виведені на її честь 1981 року (рожево-жовтогарячі троянди з великими квітами та пряним запахом). На міжнародній квітковій виставці в Римі 1982 року «Катрін Денев» визнали «найкрасивішою квіткою року»^[272].

Денев почала курити ще 1960 року, у віці 16 років, і, як відомо, викурювала до трьох пачок на день. Надалі, вона кинула цю звичку лише 1985 року за допомогою гіпнотерапії, але 1996-го знову почала курити. 2020 році Жульєт Бінош, її компаньйонка по знімальному майданчику, розповіла «Vanity Fair», що Денев кинула палити після інсульту^[273][274].

Творчість

Жозіан Баласко^[fr], Данієль Отей і Карін Віар на церемонії нагородження «Сезар» 2000 року.

Катрін Денев постійно чергує зйомки у французьких та іноземних режисерів. Після співпраці з такими французькими режисерами, як Мішель Девіль, Клод Лелуш, Елі Шуракі^[fr], Жан-П'єр Мокі^[fr] та Філіпп Лабро^[fr], вона вирішила знову вивести свою кар'єру на міжнародний рівень. Перед цим вона працювала у США із Стюартом Розенбергом та Робертом Олдрічем, а також з Марко Феррері, Серджо Чітті^[it], Мауро Болоньїні та Діно Різі в Італії. Пізніше вона двічі знімалася у португальського режисера Мануеля де Олівейри і один раз у данського режисера Ларса фон Трієра, який дав їй примітну роль другого плану у «Танцюристці у темряві»^[275].

Після фільму «Готель „Америка“» Денев продовжила співпрацю з Андре Тешіне, який показав її у новому амплуа у таких стрічках, як «Місце злочину», «Улюблена пора року», «Злодії» та «Повернути час назад». У фільмах Тешіне вона відійшла від свого зіркового статусу задля виконання ролей жінок, надламаних життям та втомлених плином часу, які так і не змогли знайти щастя^[276].

Денев є шанованою зіркою, яка чергує участь у таких мейнстримових фільмах, як «Форт Саган» Алена Корно, «Така моя воля» Франсіса Жиро, «Індокитай» та «Схід – Захід» Режиса Варньє, «Кохана теща» Ґабріеля Аґіона^[fr] та «8 жінок» Франсуа Озона — з такими амбітними за творчим задумом авторськими роботами, як «Дивне місце для зустрічі» Франсуа Дюпейрона, «Генеалогія злочину» та «Віднайдений час» Рауля Руїза^[fr], «Вітер вночі» Філіппа Гарреля, «Пола Ікс» Леоса Каракса, «Різдвяна казка» Арно Деплешена та нещодавня стрічка «По сигарети» Еммануель Берко^[275].

Проводячи різницю між «бажанням, бути поміченою» і «знаходитися під поглядом інших», Денев завжди відмовлялася грати в театрі, посилаючись на свій страх появи перед публікою та знаходження у безпосередньому зв'язку з глядачами: «Я знаю, що це суперечить моїй професії, але я хвилююсь, коли люди дивляться на мене. Напевно, тому я не бажаю займатися театром.[...] Усі мої знайомі актори, які займаються театром, кажуть мені, що, незважаючи на страх перед сценою, вихід на неї — це незвичайна та чудова мить. Для мене це здається неможливим надлюдським вчинком»^[277][278]. Хоча Денев ніколи не виступала на сцені, вона іноді цитує вірші на публіці. У квітні 2019 року вона прочитала поезію «Враження» Артюра Рембо на церемонії вшанування Аньєс Варда у Французькій сінематеці, а 14 березня 2023 року на знак підтримки України у боротьбі з російською агресією, у ефірі каналу TV5 Monde — зачитала вірш «Надія» Лесі Українки у перекладі французькою^[279]. Пізніше, 16 травня, вона знову виступила з цим віршем на офіційній церемонії відкриття Каннського кінофестивалю 2023 року^[280]. Того ж року Денев озвучила французькою аудіокнигу української письменниці Любові Якимчук про війну в Україні, «Абрикоси Донбасу»^[281].

Коли 2009 року акторка нарешті зважилася вийти на сцену, щоб прочитати твір Жоржа Перека «Я пам'ятаю^[fr]» на Фестивалі культури в Тоскані, глядачі її освистали. Демонстрація невдоволення, яка вимагала втручання поліції, була викликана не якістю її виступу, а тим, що вистава була представлена французькою мовою без субтитрів, на що глядачі не очікували^[282].

Але її природна недовіра до театру має не лише анекдотичний характер. Її можна розглядати як втілення архетипної кіноакторки (на противагу акторці театру), а ще більше як кінозірку — одну з небагатьох французьких акторок, яка може претендувати на такий статус. Режисер Бенуа Жако казав про неї, що вона «має кінематографічну силу, яка майже не має собі рівних»^[283]. Її стиль досить мінімалістичний: вона вважає за краще робити менше, ніж занадто багато^[284]. За словами Арно Деплешена, гру Денев можна було порівняти з тим, як: «У своїх рукописах Стендаль викреслював кожне речення, написане у дванадцятискладовому розмірі; він надавав перевагу незначному скороченню або доданню якого-небудь блідого сполучника задля отримання дев'яти- або тринадцятистопного розміру, а не чергового помпезного александрійського рядка. Саме так грала й Денев^[285].

Хоча вона не має академічної підготовки, як інші акторки (вона ніколи не вчилася в Консерваторії, на відміну від багатьох своїх колег, включно з рідною сестрою), її акторська гра залишається технічною. Вона любить обмеження і каже, що почувається вільніше, коли сцена, в якій вона грає, вимагає послідовних зйомок, довгих кадрів з відстеженням або складних рухів камери^[286]. За словами Філіппа Гарреля Денев «має здатність грати з першого дубля, кілька днів поспіль» і таких акторів, які це можуть, на його думку досить небагато^[146].

Голос Денев (за словами письменника Еріка Орсенна: «найкрасивіший у французькому кіно, поряд із голосом Жанни Моро, точний і глибокий, такий, який він і має бути») також є одним із улюблених її акторських «інструментів»^[287]. Актриса відома своїми швидкими фразами та раптовими змінами темпу. Режисер Жан-Поль Раппно назвав її «людиною, здатною вимовити за кілька секунд стільки слів, наскільки це можливо, при цьому без втрати жодного складу», а Андре Тешіне додав, що «у деяких фільмах її партнерам, а іноді й режисерам — важко наздогнати її»^[288].

Громадська позиція

Катрін Денев завжди відмовлялася публічно висловлювати свої політичні погляди^{[289][290][291]}. Тим не менш, вона не соромиться використовувати свою популярність у різних цілях: «Моя участь часто є відповіддю на те, про що мені кажуть люди. У мене не так багато ініціатив у цій галузі»^[292].

1971 року Денев підписала Маніфест трьохсот сорока трьох — укладений Симоною де Бовуар відкритий лист з вимогою декриміналізації абортів^[293]. Через роки вона розповіла журналу «Psychologies»: «Це досвід, який є частиною життя жінок мого покоління. Сьогодні ми цього не усвідомлюємо, ми це баналізуємо, але тоді… Це жахливий акт сам по собі, але коли він заборонений, і вам доводиться проходити його в складних умовах, це викликає почуття провини. А почуття провини — це жахливо! Ти вчишся жити з ним, але ніколи не долаєш його»^[294].

У 1980-х роках Денев приєдналася до руху за скасування смертної кари у Франції^[fr][295]. Вона озвучила французьку версію фільму організації «Amnesty International», що виступав проти страти та тортур. Крім того, після створення бюста Маріанни Денев пожертвувала цій організації всі доходи, які належали акторці за втілення її образу у ній. 2001 року акторка передала до американського посольства в Парижі 500 000 підписів від французьких громадян, які закликали до скасування страти у США^[296]. 2004 року вона взяла участь у другому Всесвітньому конгресі проти смертної кари, що проходив у Монреалі^[297].

1997 року Денев підписала звернення проти Закону Дебре^[fr], ініційоване французькими кінематографістами, на підставі того, що закон скасовує «традицію гостинності та заохочує доноси», а також «лестить тому, що є найменш гарним у чоловіках»^[298][299].

2003 року Денев взяла участь у вечорі солідарності з кубинським народом «Куба — так, Кастро — ні», організованому організацією «Репортери без кордонів» та асоціацією «Sin Visa» у театрі Ронд-Пойнт^[fr]. Вона заявила про свою ворожість режиму Фіделя Кастро і зачитала уривок з його промови, сказаної в січні 1959 року, нагадавши про його протиріччя та диктаторські замашки^[300].

Акторка також викликала бурхливу реакцію своїм захистом Романа Поланскі, засудженого американським судом у справі про сексуальне насильство^[fr] над неповнолітньою 1977 року, неодноразово висловлюючи жаль з приводу критики режисера з боку феміністок: «Те, що люди зляться на мене чи розчаровуються, не є моєю проблемою. Що стосується справи Романа Поланскі, то це хрестоматійний випадок. Те, як з ним поводилися, неприпустимо. Він з лишком за це поплатився. Я вважаю, що багато жінок у цій історії засліплені своїм фемінізмом і навіть не знають юридичних фактів у деталях»^[301][302].

Під час президентських виборів у Франції 2007 року вона підтримала Сеголен Руаяль, підписавши петицію «Мільйон занепокоєних жінок», яка засуджувала сексизм, жертвою якого, на думку підписантів, стала ця кандидатка від соціалістів^[303].

2016 року Денев підписала публіцистичну статтю з осудом «цькування Олланда»; намагаючись підтримати досягнення президента, вона взяла участь в його в дипломатичному турі до Малайзії та Сінгапуру в березні 2017 року з метою «просування французького кіно»^[304][305]. Того ж року вона пояснила, що прагнула «заявити про свою підтримку та наголосити на тому, що в ставленні до президента існують певні рамки. Така неповага до самої посади, навіть якщо не торкатися самого Франсуа Олланда, мене надзвичайно шокує»^[306].

Також 2017 року президент США Дональд Трамп розсекретив 2891 документ, пов'язаний із вбивством президента Джона Кеннеді, у яких ЦРУ стверджувало, що у 1960-х роках Денев, Жан-Поль Сартр і Симона де Бовуар сприяли фінансуванню «мережі активістів», які «допомагали дезертирам», що уникали Війни у В'єтнамі, у тому числі Ларрі Коксу^[en], який пізніше став директором представництва «Amnesty International» у Лондоні, активісту, який тричі відмовлявся вступати в американську армію і вирушати до В'єтнаму^[307].

2018 року, після відставки Ніколя Юло^[fr] з посади міністра екології Франції, Денев підписалася у зверненні проти глобального потепління, ініційовану Жульєт Бінош та Орельєном Барро^[fr] під назвою «Найбільший виклик в історії людства», яка з'явилася на першій шпальті газети «Le Monde» під заголовком «Заклик 200 відомих особистостей щодо порятунку планети»^[308][309].

Іноді її позиція викликала суперечки, особливо 2013 року, коли в розпал дебатів про одностатеві шлюби вона заявила, що «спантеличена» рішенням про укладання шлюбів для гомосексуальних пар, і уточнила, що віддала б перевагу розширенню прав партнерства PACS^[fr]: «Я висловила свої сумніви щодо шлюбу загалом, інституту, від якого гетеросексуали радше прагнуть звільнитися, враховуючи кількість розлучень. Шлюб був придуманий для захисту жінок, які не працювали. Це стара модель. Мені неприємно бачити, що традиційна сім'я виступає проти еволюції суспільства. Ми маємо навчитися жити із сучасними реаліями»^[310][311]. У січні 2018 року Денев викликала бурхливу реакцію, заявивши, що жертва зґвалтування може отримати від цього задоволення^[312].

Катрін Денев з Еммануель Беко на Каннському кінофестивалі 2015 року

Починаючи з 2017 року, позиція Денев та застереження щодо руху #MeToo викликали критику з боку багатьох феміністок^[313]. Вона казала, що насправді ніколи не вважала себе феміністкою, і пояснювала свою неучасть у цьому русі браком часу та відсутністю бажання^[314].

2018 року вона стала співавтокою «звернення ста жінок», опубліковану в «Le Monde», що виступало «проти пуританства» у відповідь на рух #MeToo, яке захищало «свободу» чоловіків «чіплятися» до жінок і засуджувало «фемінізм, який набуває форми ненависті до чоловіків та сексуальності»^[315]. Стаття викликала неабиякий резонанс, у тому числі на міжнародному рівні, оскільки багато жінок бачили в ній «баналізацію сексуального насильства» і «демонстрацію презирства до жінок»^[316][317]. Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій у «Libération», де вона пояснила, що «ніщо в тексті» — який вона назвала «енергійним, якщо не абсолютно справедливим» — «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж вибачитися перед усіма жертвами сексуального насильства, яких це могло шокувати^[318].

У вересні 2019 року вона виступила на захист американського режисера Вуді Аллена, коли спливли старі звинувачення його в сексуальному насильстві, і оголосила, що погодиться зніматися під його керівництвом, якщо сюжет буде її влаштовувати^[319].

У вересні 2021 року акторка виставила на аукціон 125 пар свого взуття, від провідних світових будинків моди, на підтримку благодійних заходів Ресторанів дю Кур^[fr][319].

2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії до України, з'явилася на червоній доріжці Венеційського кінофестивалю з нашивкою на сорочці у вигляді синьо-жовтого прапора та зазначила, що її розум й душа з Україною^[320]. 2024 року Денев разом з командою «United24» записала відеозвернення до 2-ї річниці повномасштабної російської агресії проти України, де підтримала українців та побажала перемоги^[321].

Модельна та рекламна діяльність

Катрін Денев, 1969 рік.

Денев знялася оголеною для двох фотоальбомів журналу «Playboy» у 1963 і 1965 роках^[322]. 1973 року вона стала обличчям «Chanel № 5» (рекламне фото Річарда Аведона), що надалі викликало різке зростання продажів цього парфуму в США — настільки, що американська преса, зачарована її шармом, номінувала її на звання «найелегантнішої жінки світу»^[323][324].

Протягом 1980-х роках, крім використання її зовнішності для зображення Маріанни, її образ використовувався й в інших проектах^[325]. 1983 року компанія «American Home Products» запросила її представляти свою косметику й найняла всесвітньо відомого фотографа Річарда Аведона для реклами своєї лінії «Youth Garde», про яку вона заявила: «Дивіться уважно. Наступного року мені буде 40»^[326]. 1987 року вона знялася в рекламному ролику, присвяченому приватизації компанії «Suez^[fr]»^[327]. Того ж року вона створила свій власний парфумерний бренд з логотипом, розробленим П'єром Кацем^[fr], і випустила парфуми «Deneuve», які отримали премію FiFi^[fr][328].

Денев вважається музою дизайнера Іва Сен-Лорана, який одягав її у фільмах «Денна красуня», «Капітуляція», «Сирена з „Міссісіпі“», «Поліцейський», «Сука» та «Голод». 1992 року вона стала моделлю рекламної кампанії нової лінії Іва Сена-Лорана для догляду за шкірою (новаторського косметичного засобу)^[329].

Катрін Денев, 1966 рік.

2001 року її обрали новим обличчям «L'Oréal Paris». 2006 році Денев стала третім натхненням серії косметики «M-A-C Beauty Icon» і взяла участь у створенні кольорової колекції, яка з'явилася в магазинах «M-A-C» по всьому світу в лютому того ж року. 2007 року Денев почала з'являтися в новій рекламі речей бренду «Louis Vuitton». 2012 року вона знялася в рекламі агентства «Publicis», для компаній «Orange» і «Cinéday»^[330]. У березні 2013 року Денев увійшла до списку 50-ти найкраще одягнених людей старше 50 років за версією «Guardian». Надалі вона знову взяла участь в рекламній кампанії «Louis Vuitton» весна-літо 2014 року, де як муза дизайнера Марка Джейкобса, на знак пошани до нього, з'явилася в інтерв'ю, де розповідала історію, яка пов'язувала її із сумкою цього бренду (модель NN14)^[331]. У липні 2017 року Денев з'явилася у відеокампанії «Louis Vuitton» під назвою «Connected Journeys», присвяченій запуску смарт-годинника «Tambour Horizon», в якій також знялися знаменитості, серед яких Дженніфер Коннеллі, Пе Ду На, Джейден Сміт і Міранда Керр^[332].

2021 року Денев з'явилася у рекламі, присвяченій п'ятнадцятиріччю сайту оголошень Le Bon Coin^[fr], в кадрах якої вона розповідає що збирає фігурки курчат, зокрема придбані на цьому ресурсі^[329].

Фільмографія

Маючи фільмографію із понад сотні фільмів і знявшись у понад шістдесяти режисерів, Катрін Денев стала, як і Жанна Моро або Мішель Морган, однією з найвидатніших акторок французького кінематографа та одним із символів французької культури у світі. Її фільмографія відзначається еклектикою і обміркованим підбором режисерів.

Ігрові ролі

Рік		Українська назва	Оригінальна назва	Роль
1957	ф	Гімназистки	Les Collégiennes	учениця
1959	ф	Кошенята	Les Petits Chats	епізод
1960	ф	Двері хлопають	Les portes claquent	Даніель
1960	ф	Ловелас	L'homme à femmes	Катрін
1961	кф	Таке життя	Ça c'est la vie	головна роль
1962	ф	Парижанки	Les Parisiennes	Софі
1962	ф	Сатана там править бал	Et Satan conduit le bal	Мануелла
1963	ф	Порок і доброчесність	Le vice et la vertu	Жюстина Моран
1963	ф	Португальські канікули	Vacances portugaises	Катрін
1964	ф	Шербурзькі парасольки	Les Parapluies de Cherbourg	Женев'єва Емері
1964	ф	Найпрекрасніші шахрайства у світі	Les plus belles escroqueries du monde	шахрайка
1964	ф	Полювання на чоловіка	La Chasse à l'homme	Деніз
1964	ф	Месьє складе вам компанію	Un monsieur de compagne	Ізабель
1964	ф	Постійність розуму	La costanza della ragione	Лорі
1965	ф	Вінок з маргариток	Das Liebeskarussell	Анжела Клаасен
1965	ф	Пісня світу	Le chant du monde	Клара
1965	ф	Відраза	Repulsion	Керол
1966	ф	Життя багатіїв	La Vie de château	Марі
1966	ф	Істоти	Les créatures	Мілен
1967	ф	Денна красуня	Belle De Jour	Северина Серізі
1967	ф	Дівчата з Рошфора	Les Demoiselles de Rochefort	Дельфін Гарньє
1967	ф	Маєрлінг	Mayerling	Марія Вечера
1968	ф	Манон 70	Manon 70	Манон
1968	ф	Капітуляція	La Chamade	Люсіль
1968	ф	Бенжамен, або Щоденник незайманого	Benjamin ou les Mémoires d'un puceau	Анн
1968	кф	Відень: роки, що запам'яталися	Vienna: The Years Remembered	грає саму себе
1969	ф	Квітневі безумства	The April Fools	Катрін Гюнтер
1969	ф	Сирена з «Міссісіпі»	La Sirène du Mississipi	Жулі Руссе / Маріон Вергано
1970	ф	Трістана	Tristana	Трістана
1970	ф	Віслюча шкіра	Peau d'âno	принцеса / Осляча Шкура
1971	ф	Це трапляється лише з іншими	Ça n'arrive qu'aux autres	Катрін
1972	ф	Поліцейський	Un flic	Кеті
1972	ф	Сука	La Cagna	Ліза
1973	ф	Трохи вагітний	L'événement le plus important depuis que l'homme a marché sur la lune	Ірен де Фонтеной
1974	ф	Не чіпайте білу жінку!	Touche pas à la femme blanche	Марі-Елен де Буа-Монфре
1974	ф	Справи добропорядних людей	Fatti di gente perbeno	Лінда Муррі Бонмартіно
1974	ф	Жінка в червоних чоботях	La femme aux bottes rouges	Франсуаза Леруа
1975	ф	Зиг Заг	Zig Zig	Марі
1975	ф	Дикун	Le Sauvage	Неллі
1975	ф	Метушня	Hustle	Ніколь Бріттон
1975	ф	Агресія	L' Agression	Сара
1976	ф	Якби почати спочатку	Si c'était à refaire	Катрін
1977	ф	Загублена душа	Anima persa	Софія Штольц
1977	ф	Легіонери	March or Die	Симона Пікар
1977	ф	Пляжний будиночок	Casotto	жінка мрії
1978	ф	Чужі гроші	L'Argent des autres	Сесіль Раньє
1978	ф	Послухай	Écoute voir	Клод Альфан
1979	ф	Дорослі діти	Ils sont grands ces petits	Луїза Мушен
1979	ф	За нас двох	À nous deux	Франсуаза
1979	ф	Сміливіше, біжімо	Courage fuyons	Єва Сілвер
1980	ф	Я вас кохаю	Je vous aime	Аліса
1980	ф	Останнє метро	Le Dernier Metro	Маріон Штайнер
1981	ф	Вибір зброї	Le Choix des armes	Ніколь
1981	ф	Готель «Америка»	Hôtel des Amériques	Елен
1982	ф	Африканець	L'Africain	Шарлотта
1982	ф	Шок	Le Choc	Клер
1983	ф	Голод	The Hunger	Міріам Блейлок
1984	ф	Форт Саган	Fort Saganne	Луїза Тіссо
1984	ф	Слова і музика	Paroles et musique	Марго
1984	ф	Така моя воля	Le Bon Plaisir	Клер Деспре
1985	ф	Сподіваємося, що буде дівчинка	Speriamo che sia femmina	Клаудія
1986	ф	Місце злочину	Le lieu du crime	Лілі
1987	ф	Сентиментальний агент	Agent trouble	Аманда Вебер
1988	ф	Радіочастота вбивства	Fréquence meurte	Жанна Кестер
1988	ф	Дивне місце для зустрічі	Drôle d'endroit pour une rencontre	Франс
1991	ф	Біла королева	La reine blanche	Ліліан Ріпош
1991	ф	Проти забуття	Contre l'oubli	грає саму себе
1992	ф	Індокитай	Indochine	Еліана
1993	ф	Улюблена пора року	Ma saison préférée	Емілі
1994	ф	Партія в шахи	La partie d'échecs	маркіза Женев'єва де Те
1995	ф	Сто та одна ніч Симона Сінема	Les Cent et une nuits de Simon Cinema	зірка
1995	ф	Монастир	O Convento	Елен
1996	ф	Злодії	Les Voleurs	Марі
1996	кф	Завжди короткі	Court toujours	Маріанн
1997	ф	Генеалогія злочину	Généalogies d'un crime	Соланж Рів'єр / Жанна Хіггінс
1997	кф	Без назви	Sans titre	грає саму себе
1998	ф	Вандомська площа	Place Vendôme	Маріанна Малівер
1999	ф	Схід — Захід	Est — Ouest	Габріель Девеле
1999	ф	Віднайдений час	Le Temps retrouve	Одетта де Кресі
1999	ф	Книга, яка сама себе написала	The Book That Wrote Itself	мадам Денев
1999	ф	Кохана теща	Belle Maman	Леа
1999	ф	Вітер вночі	Le vent de la nuit	Елен
1999	ф	Пола Ікс	Pola X	Марі
2000	ф	Та, що танцює у темряві	Danser in the Dark	Кеті (Квальда)
2001	ф	Я йду додому	Je rentre à la maison	Маргеріт
2001	ф	Мушкетер	The Musketeer	Анна Австрійська
2001	ф	Хлопчик-мізинчик	Le petit poucet	королева
2001	ф	Розпусниці	Absolument fabuleux	глядачка дефіле
2002	ф	8 жінок	8 femmes	Габі
2002	ф	Поряд з Раєм	Au plus pres du paradis	Фанетта
2003	ф	Розмовний фільм	Um Filme Falado	Дельфін
2003	с	Небезпечні зв'язки	Les Liaisons dangereuses	маркза Ізабель де Мертей
2004	ф	Королі та королева	Rois et reine	мадам Вассет
2004	тф	Принцеса Марія	Princesse Marie	Марі Бонапарт
2004	ф	Повернути час назад	Les Temps qui changent	Сесіль
2005	ф	Королівський палац	Palais royal!	королева Євгенія
2006	ф	Братство каменю	Le Concile de pierre	Сібіл Вебер
2006	ф	Герой родини	Le Heros de la famille	Аліса Мірмонт
2006	с	Частини тіла	Nip/Tuck	Діана Лубе
2007	ф	Життя після нього	Après lui	Камілла
2007	ф	Персеполіс	Persepolis	мати (голос)
2007	тф	Сніданок з незнайомцем	Frühstück mit einer Unbekannten	елегантна дама
2008	ф	Різдвяна казка	Un conte de Noël	Жюнона
2008	ф	Я хочу подивитися	Je veux voir	грає саму себе
2008	ф	Мої зірки та я	Mes stars et moi	Соланж Дювів'є
2009	ф	Дочка лінії метро	La fille du RER	Луїза
2009	ф	Сіпрієн	Cyprien	Вівіан Вагнер
2009	ф	Одного разу у Версалі	Bancs publics (Versailles rive droite)	клієнтка у гардеробі
2009	ф	Матері та доньки	Mères et filles	Мартіна
2010	ф	Відчайдушна домогосподарка	Potiche	Сюзанн Пюжоль
2010	ф	Людина, яка хотіла лишатися собою	L'homme qui voulait vivre sa vie	Анні
2011	ф	Кохані	Les bien-aimés	Мадлен
2011	ф	Очі його матері	Les yeux de sa mère	Лена Вебер
2012	ф	Лінії Веллінгтона	Les Lignes de Wellington	Северина Швейцер
2012	ф	Астерікс і Обелікс у Британії	Asterix et Obelix: Au Servise de sa Majeste	королева Корделія
2012	ф	Пірати Егейського моря	O Theos agapaei to haviari	Катерина II
2013	ф	По сигарети	Elle s'en va	Бетті
2014	ф	Жінка на подвір'ї	Dans la cour	Матильда
2014	ф	Чоловік, якого надто сильно любили	L'homme qu'on aimait trop	Рене Ле Ру
2014	ф	Три серця	3 coeurs	Колетт
2015	ф	Молода кров	La tête haute	суддя Флоранс Блак
2015	ф	Надновий заповіт	Le Tout Nouveau Testament	Мартіна
2016	ф	Бовдур	Le Cancre	Маргеріт
2017	ф	Добре яблуко	Bonne pomme	Барбара
2017	ф	Поцілунок Беатріс	Sage Femme	Беатріс Соболевскі
2017	кф	Ласий шматочок	Belle à croquer	ангел
2017	ф	Все розділяє нас	Tout nous sépare	Луїза Келлер
2018	ф	Бур'ян	Mauvaises herbes	Монік
2018	ф	Останнє безумство Клер Дарлінг	La derière folie de Claire Darling	Клер Дарлінг
2018	кф	Дует кішок	Duo des chats	мати
2018	ф	Кохання — це вечірка	L'amour est une fête	камео
2019	ф	Прощання з ніччю	L'Adieu à la nuit	Мюріель
2019	ф	З днем народження	Fête de famille	Андреа
2019	ф	Правда	La Verite	Фаб'єн Данжевіль
2020	ф	Жахливі джунглі	Terrible jungle	Шанталь де Беллабр
2021	ф	Після мене	De son vivant	Крісталь Болтанскі
2022	ф	Хабіб: Велика пригода	Habib, la grande aventure	грає саму себе
2022	кф	Italian Best Shorts 7: Бути жінкою	Feminine Singular	мадам Жан
2023	ф	Бернадетт	Bernadette	Бернадетт Шірак
2024	ф	Смішні птахи	Funny Birds	Соланж
2024	ф	Марчелло Міо	Marcello Mio	грає саму себе
2024	ф	Дада	Dada	головна роль

Документальні фільми

Рік		Українська назва	Оригінальна назва	Роль
1972	док	Останній крик Галлеса	Le Dernier Cri des Halles	грає саму себе
1970	док	Ланглуа	Langlois	грає саму себе
1981	док	Репортери	Reporters	грає саму себе
1986	док	Норма Джин, або Мерилін Монро	Norma Jean, dite Marilyn Monroe	коментар
1989	док	Кадри з краю: Гельмут Ньютон	Frames from the Edge : Helmut Newton	грає саму себе
1993	док	Дівчатам виповнилося 25 років	Les Demoiselles ont eu 25 ans	грає саму себе
1995	док	Всесвіт Жака Демі	L'Univers de Jacques Demy	грає саму себе
1995	док	Франсуаза називає себе Франсуазою	Elle s'appelait Françoise	грає саму себе
1997	док	П'єр і Жиль, історії кохання	Pierre and Gilles	грає саму себе
2000	док	У фон Трієра: 100 один	Von Trier's: 100 ojne	грає саму себе
2001	док	Хмари: листи до мого сина	Nuages, Lettres à mon fils	оповідачка
2002	док	Ів Сен-Лоран, 5 авеню Марсо 75116, Париж	Yves Saint-Laurent, 5 avenue Marceau 75116 Paris	грає саму себе
2003	док	Французька жінка	Le Génie français	грає саму себе
2009	док	Лист до Анни	Lettre à Anna	оповідачка
2010	док	Катрін Денев, прекрасна і мила	Catherine Deneuve, belle et bien là	грає саму себе
2012	док	Катрін Денев, Рів Гош	Catherine Deneuve, Rive Gauche	грає саму себе
2018	док	Франсуаза Дорлеак, «Обіцянка»	Françoise Dorléac, une promesse	грає саму себе
2022	док	Денев, королева Катрін	Deneuve, la reine Catherine	грає саму себе
2023	док	Катрін Денев у власному образі	Catherine Deneuve à son image	грає саму себе

Відеокліпи

Денев знялася у кількох відеокліпах до пісень різних виконавців:

• 1980 — «Dieu est un fumeur de havanes»: виконує пісню з Сержом Генсбуром, який написав її для фільму Клода Беррі «Я вас кохаю».
• 1994 — «Paris Paris» Малколма Макларена: грає саму себе
• 1995 — «N'oubliez jamais» Джо Кокера: грає саму себе, походжаючи вулицями Парижа, де зустрічається з Кокером
• 2008 — «Figures imposées» Жульєна Доре^[fr]: жінка на роликах

Співацька діяльність

Денев також іноді займалася співацькою діяльністю. 1981 року вона записала єдиний студійний альбом в стилі шансону та поп-року «Souviens-toi de m'oublier» («Не забувайте про мене»), пісні до якого написав Серж Генсбур, серед яких були в дуеті з ним^[333]. Проте платівка не мала успіху, що Денев коментувала: «Запис був не достатньо добре підготовлений, і це рівною мірою вина як Сержа, так і моя. Не маючи досвіду й орієнтирів, я казала собі: „Ну, це має бути нормально“, але що ближчою була дата, тим більше я розуміла, що щось не так. Помилка полягала в тому, що я зробила LP без теми. Я теж несу за це відповідальність, тому що не можна бути просто інтерпретатором...»^[139]. Крім цього вона записала понад півтора десятка інших окремих пісень, багато з яких були виконані в дуеті з різними артистами та являли собою саунтреки до різних фільмів^[334].

Афіша до фільму «Денна красуня» з Катрін Денев 1969 року (Аллентаун, США)

Пісні альбому «Souviens-toi de m'oublier»:^[333]

• «Digital Delay»
• «Dépression au-dessus du jardin»
• «Epsilon»
• «Monna Vanna et Miss Duncan»
• «Marine band tremolo»
• «Ces petits riens» (дует з Сержем Генсбуром)
• «Souviens-toi de m'oublier» (дует з Сержем Генсбуром)
• «Overseas Telegram»
• «What tu dis qu'est-ce tu say»
• «Oh Soliman»
• «Alice hélas»

Інші пісні:^[334]

• 1975 — «Zig Zig» і «Cette étoile, mon étoile» (саундтрек до фільму «Зиг Заг»).
• 1979 — «Lady from Amsterdam» (саундтрек до фільму «Сміливіше, біжімо»).
• 1980 — «Dieu fumeur de havanes» (спільно з Сержем Генсбуром, саундтрек до фільму «Я вас кохаю»).
• 1980 — «Quand on s'aime» (спільно з Жераром Депардьє).
• 1994 — «Paris Paris» (спільно з Малкольмом Маклареном).
• 1997 — «Allô maman bobo» (спільно з Аленом Сушоном, Жаном-Жаком Гольдманом та Лораном Вульзі).
• 1999 — «Joyeux anniversaire maman» (спільно з Stomy Bugsy, саундтрек до фільму «Кохана теща»).
• 2000 — «Cvalda» (спільно з Бйорк, саундтрек до фільму «Та, що танцює у темряві»).
• 2001 — «Toi jamais» (саундтрек до фільму «8 жінок»).
• 2006 — «Ho capito che ti amo» (саундтрек до фільму «Герой родини»).
• 2010 — «C'est beau la vie» (спільно з Бенжаменом Бйоле, саундтрек до фільму «Відчайдушна домогосподарка»).
• 2011 — «L.O.V.E.» (спільно з Жульєном Доре).
• 2011 — «L'Adorer» (спільно з Етьєном Дахо).
• 2011 — «Tout est si calme» (спільно з Кларою Куст, Людівін Саньє та К'ярою Мастроянні), «Une fille légère» (спільно з К'ярою Мастроянні) та «Je ne peux vivre sans t'aimer» (саундтрек до фільму «Кохані»).
• 2015 — «Des airs de liberté» (спільно з Бенжаменом Бйоле).
• 2017 — «Noir et Blanc» (спільно з Igit).

Аудіокниги

• «Попелюшка» (Шарль Перро)
• «Добридень, смутку» (Франсуаза Саган)
• «Конячки Тарквінії» (Маргеріт Дюрас)
• «Сліпий рай» (Дунг Тху Хонг)
• «Маркіза О…» (Генріх фон Кляйст)
• «Листи до молодого поета» (Райнер Марія Рільке)
• «Листи до моєї матері» (Сільвія Плат)
• «Абрикоси Донбасу» (Любов Якимчук)^[335].

Нагороди та номінації

Відбитки Катрін Денев на тротуарі біля Палацу фестивалів у Каннах

Сезар

• 1976 — Номінація на найкращу акторку («Дикун»).
• 1981 — Найкраща акторка («Останнє метро»).
• 1982 — Номінація на найкращу акторку («Готель „Америка“»).
• 1988 — Номінація на найкращу акторку («Сентиментальний агент»).
• 1989 — Номінація на найкращу акторку («Дивне місце для зустрічі»).
• 1993 — Найкраща акторка («Індокитай»).
• 1994 — Номінація на найкращу акторку («Улюблена пора року»).
• 1997 — Номінація на найкращу акторку («Злодії»).
• 1999 — Номінація на найкращу акторку («Вандомська площа»).
• 2006 — Номінація на найкращу акторку другого плану (Королівський палац).
• 2011 — Номінація на найкращу акторку («Відчайдушна домогосподарка»).
• 2014 — Номінація на найкращу акторку («По сигарети»).
• 2015 — Номінація на найкращу акторку («Жінка на подвір'ї»).
• 2016 — Номінація на найкращу акторку («Молода кров»).

Оскар

• 1993 — Номінація на найкращу акторку («Індокитай»).

BAFTA

• 1969 — Номінація на найкращу акторку («Денна красуня»).

Давид ді Донателло

• 1981 — Найкраща іноземна акторка («Останнє метро»).

Венеційський кінофестиваль

• 1998 — Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль («Вандомська площа»).
• 2022 — Почесна премія Золотий лев за кар'єрні досягнення.

Каннський кінофестиваль

• 2005 — Почесна Золота пальмова гілка.
• 2008 — Спеціальна премія за творчі досягнення.

Кришталева зірка

• 1964 — Найкраща акторка («Шербурзькі парасольки»).

Московський міжнародний кінофестиваль

• 1997 — Спеціальна премія за внесок у світовий кінематограф.
• 2012 — Премія Станіславського.

Одеський міжнародний кінофестиваль

• 2019 — Почесна премія Золотий Дюк за внесок у кіномистецтво.

Золота камера

• 1994 — Найкраща іноземна акторка («Улюблена пора року»).

Європейський кіноприз

• 2002 — Найкраща акторка («8 жінок»).
• 2013 — За життєві досягнення.

Катрін Фро, Мартін Провос^[fr] і Катрін Денев під час презентації фільму «Поцілунок Беатріс» на Берлінському кінофестивалі 2017 року

Берлінський міжнародний кінофестиваль

• 1998 — Почесна премія «Золотий ведмідь».
• 2002 — Премія Срібний ведмідь за видатний внесок у мистецтво («8 жінок»).

Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні

• 1995 — Премія «Доностія».

Кінофестиваль у Кабурі

• 2013 — Премія Удар Серця («По сигарети»).

Кришталевий глобус

• 2009 — Номінація на найкращу акторку («Різдвяна казка»).
• 2018 — Номінація на найкращу акторку («Поцілунок Беатріс»).

«Супутник»

• 2001 — Номінація на найкращу акторку другого плану («Та, що танцює у темряві»).
• 2008 — Номінація на найкращу акторку у мюзиклі або комедії («Різдвяна казка»).

Люм'єр

• 2011 — Номінація на найкращу акторку («Відчайдушна домогосподарка»).
• 2012 — Номінація на найкращу акторку («Кохані»).
• 2014 — Номінація на найкращу акторку («По сигарети»)

Імператорська премія

• 2018 — За досягнення.

Відзнаки

• Орден княгині Ольги III ст. (Україна, 4 вересня 2023) — «за вагомий особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку державного суверенітету та територіальної цілісності України, популяризацію Української держави у світі»^[336].

Бібліографія

• 1996 — «Її звали Франсуаза» (фр. «Elle s'appelait Françoise»), у співавторстві з Патріком Модіано.
• 2004 — «У власній тіні» (фр. «À l'ombre de moi-même»). Книга складається зі щоденників, які Денев вела під час знімання фільмів «Квітневі безумства» (1969), «Трістана» (1970), «Індокитай» (1992), «Схід — Захід» (1999), «Вітер вночі» (1999) і «Та, що танцює у темряві» (2000).
• 2010 — «Певна повільність» (фр. «Une certaine lenteur»), у співавторстві з Арно Деплешеном.

Примітки

1. Encyclopædia Britannica

   d:Track:Q5375741
2. SNAC — 2010.

   d:Track:Q29861311
3. Lundy D. R. The Peerage

   d:Track:Q67129259d:Track:Q21401824
4. DENEUVE Catherine [Архівовано 2023-09-26 у Wayback Machine.] lesgensducinema.com Процитовано 10 березня 2024
5. «Les adresses de Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] archive.wikiwix.com Процитовано 10 березня 2024
6. Катрін Деньов: легендарна французька акторка tsn.ua Процитовано 12 червня 2024
7. A 70 ans, Deneuve n'arrête pas [Архівовано 2022-12-21 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 25 грудня 2023
8. Renée Dorléac ou la traversée du siècle [Архівовано 2021-07-19 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 25 грудня 2023
9. «Catherine Deneuve: „C'est ennuyeux de vieillir“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] psychologies.com Процитовано 25 грудня 2023
10. L'actrice et comédienne Catherine Deneuve [Архівовано 2023-12-25 у Wayback Machine.] castprod.com Процитовано 25 грудня 2023
11. «Catherine Deneuve, l'album souvenir de sa carrière» [Архівовано 2023-12-25 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 25 грудня 2023
12. «Sur la plage abandonnée» [Архівовано 2023-05-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 25 грудня 2023
13. Hors-série «Johnny, la légende» — Catherine Deneuve: «C'est pour moi que Johnny a chanté 'Retiens la nuit'» [Архівовано 2023-03-31 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 18 грудня 2023
14. «Les Parisiennes» toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 серпня 2024
15. 2017 vue par Catherine Deneuve: «Que les choses s'apaisent» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 18 грудня 2023
16. Cinéma. «Comment un mythe peut-il durer ?» [Архівовано 2023-03-31 у Wayback Machine.] nonfiction.fr Процитовано 18 грудня 2023
17. «Portrait Christian Vadim L'insouciant» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 18 грудня 2023
18. «Le vice et la vertu» toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 серпня 2024
19. Taboulay, 1996, с. 170.
20. «La Croisette, sa muse» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 18 грудня 2023
21. "Spécial Jacques Demy ", Cahiers du cinéma, no 438,‎ décembre 1990.
22. Deneuve, 2005, с. 253.
23. «Extraits d'interviews de Catherine Deneuve/Extraits d'interviews de Roman Polanski» [Архівовано 2023-06-02 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 2023
24. Catherine Deneuve, la Lumière de 2016 [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] gala.fr Процитовано 18 грудня 2023
25. «'Repulsion' — the 'Psycho' of '65; Movie on Insanity By Pole Opens at N.Y. Theatre» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nytimes.com Процитовано 18 грудня 2023
26. Deneuve, 2005, с. 255-256.
27. La Vie de Chateau (1966) [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] allmovie.com Процитовано 18 грудня 2023
28. «Ce soir à la télé : Catherine Deneuve n'avait que 22 ans, mais elle était déjà une immense actrice» [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] msn.com Процитовано 18 грудня 2023
29. «Pourquoi „Les Demoiselles de Rochefort“ est l'un des plus beaux films du monde» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 18 грудня 2023
30. Les Demoiselles de Rochefort: Arte rend hommage à Jacques Perrin, ce week-end [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 18 грудня 2023
31. Deneuve et Modiano, 1996, с. 90.
32. «„Deneuve je n'aime pas trop“: Catherine Deneuve regrette d'avoir choisi un nom de scène pour sa carrière (VIDEO)» [Архівовано 2023-12-18 у Wayback Machine.] programme-television.org Процитовано 18 грудня 2023
33. «REVUE DE PRESSE DE „BELLE DE JOUR“ (LUIS BUÑUEL, 1966)» [Архівовано 2023-12-10 у Wayback Machine.] cinematheque.fr Процитовано 18 грудня 2023
34. «Il y a 50 ans, la sublime „Belle de jour“ de Luis Bunuel se dévoilait…» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 18 грудня 2023
35. «Pourquoi il faut absolument redécouvrir „Belle de jour“, de Luis Buñuel» [Архівовано 2024-04-17 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 19 грудня 2023
36. «Catherine Deneuve, ensorcelante et lumineuse» [Архівовано 2023-12-19 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 19 грудня 2023
37. «À voix nue: Entretien avec Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 19 грудня 2023
38. «REVUE DE PRESSE DE» BELLE DE JOUR «(LUIS BUÑUEL, 1966)» [Архівовано 2023-12-10 у Wayback Machine.] cinematheque.fr Процитовано 19 грудня 2023
39. «Benjamin ou les Mémoires d'un puceau» boxofficestory Процитовано 15 серпня 2024
40. «Catherine Deneuve: la mort de sa sœur Françoise Dorléac, une déchirure» [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] gala.fr Процитовано 19 грудня 2023
41. Deneuve et Modiano, 1996, с. 109-111.
42. «Catherine Deneuve, vedette de Tristana de Luis Buñuel», Le Nouveau Cinémonde, no 1833,‎ 28 avril 1970.
43. Amy S. Wyngaard, « Femme Fatale or Feminist Heroine? Interpreting Manon Lescaut », Research Gate, vol. 59, no 3,‎ janvier 2019, p. 459-470
44. «Star Struck | Oliver Peoples’s New Sunglasses» nytimes.com Процитовано 10 серпня 2023
45. Avec Catherine Deneuve sur le tournage de «La Chamade» d'Alain Cavalier [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] ina.fr Процитовано 19 грудня 2023
46. «Screen: 'La Chamade' Opens at Festival Theater:Deneuve Is Mistress in Circular Love Tale» nytimes.com Процитовано 14 серпня 2024
47. Antoine de Baecque et Serge Toubiana, François Truffaut, Paris, Éditions Gallimard, 2001, 876 p. (ISBN 2-070-41818-9), p. 491.
48. «Entretien Catherine Deneuve — Les Voleurs — 08/96» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 19 грудня 2023
49. «Critique — „La Sirène du Mississipi“ de François Truffaut, à 20H45, sur Ciné + Classic, ce 14 octobre 2012» [Архівовано 2023-12-20 у Wayback Machine.] inthemoodforcinema.com Процитовано 19 грудня 2023
50. «Catherine Deneuve», Cinémonde, no 1742,‎ avril 1968.
51. «Catherine Deneuve», Paris Match, no 995,‎ 4 mai 1968.
52. «Catherine Deneuve, une icône en liberté» [Архівовано 2022-12-27 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 21 грудня 2023
53. «Comment Bardot et Deneuve ont failli devenir la femme de Bond» [Архівовано 2023-10-05 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 21 грудня 2023
54. «Catherine Deneuve: „Pour Potiche, j'ai eu un trac fou“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 21 грудня 2023
55. Amiel et al., 2007, с. 174.
56. «Tristana fête ses 50 ans» [Архівовано 2023-12-24 у Wayback Machine.] cnc.fr Процитовано 24 грудня 2023
57. Barbier et Moreau, 1984.
58. «Peau d’âne» [Архівовано 2023-12-26 у Wayback Machine.] transmettrelecinema.com Процитовано 26 грудня 2023
59. Guy Abitan, «Catherine Deneuve par elle-même», Soir Mag,‎ mars 1976.
60. Bertin-Maghit et Sellier, 2007, с. 306.
61. «Catherine Deneuve, du manifeste des „343 salopes“ au mouvement né en 2017» [Архівовано 2024-03-06 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 6 січня 2024
62. «Ça n'arrive qu'aux autres» [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 6 січня 2024
63. Jacques Chancel, «Catherine Deneuve», France Inter,‎ 15 février 1973.
64. Amiel et al., 2003, с. 175.
65. Bertin-Maghit et Sellier 2007, 2007, с. 306.
66. Violet, 2007, с. 223.
67. «Un flic» jpbox-office.com Процитовано 31 липня 2024
68. Frédéric Bonnaud, «Entretien Catherine Deneuve — Les Voleurs», Les Inrockuptibles,‎ août 1996
69. «Romy Schneider a obtenu ce rôle culte d'abord refusé par Catherine Deneuve» [Архівовано 2024-02-18 у Wayback Machine.] programme-tv.net Процитовано 18 лютого 2024
70. Gaston Haustrate et Jean-Pierre Le Pavec, «Entretien avec Catherine Deneuve», Cinéma 81, nos 271—272,‎ juillet-août 1981, p. 67.
71. Gaston Haustrate et Jean-Pierre Le Pavec, Entretien avec Catherine Deneuve, Cinéma 81, nos 271—272,‎ juillet-août 1981, p. 67.
72. «Touche pas à la femme blanche», Little Big Horn dans le trou des Halles" [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 19 лютого 2024
73. Geneviève Sellier, «La fiction éclatée», Études socioculturelles — Volume 1, L'Harmattan, 2007, p. 306
74. Geneviève Sellier, «La fiction éclatée», Études socioculturelles — Volume 1, L'Harmattan, 2007, p. 311
75. «Extraits d'interviews de Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-09-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 19 лютого 2024
76. «La femme aux bottes rouges» toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 7 серпня 2024
77. «L'AGRESSION», de Gérard Pirès [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 21 лютого 2024
78. «Fatti di gente perbene» imdb.com Процитовано 2 серпня 2024
79. «L'agression» imdb.com Процитовано 2 серпня 2024
80. «Le Sauvage», dans les coulisses du film [Архівовано 2023-06-06 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 22 лютого 2024
81. Sophie Benamon, «Le Sauvage sur France 2 — Confinés sur une île avec Catherine Deneuve et Yves Montand» [Архівовано 2023-10-22 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 22 лютого 2024
82. Reprise: «La Cité des dangers», un film noir hanté par la mélancolie [Архівовано 2024-02-22 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 22 лютого 2024
83. "'Hustle's' Fast $10-Mil". Variety. January 14, 1976. p. 4. ISSN 0042-2738
84. «La cité des dangers» toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 7 серпня 2024
85. Sophie Fontanel, «Catherine Deneuve sans fard: la star raconte la femme», Elle, no 2968,‎ 18 novembre 2002.
86. «Si c'était à refaire» cinematografo.it Процитовано 29 липня 2024
87. François Grelet, «Catherine Deneuve: „Le mot 'dame' me fait horreur“», Première [Архівовано 2024-02-22 у Wayback Machine.] wikiwix.com Процитовано 22 лютого 2024
88. «March or Die» imdb.com Процитовано 28 липня 2024
89. Marie-Laure Bouly, «Entretien avec Catherine Deneuve: „Ne plus être désirable, ce serait horrible“», Elle, no 1847,‎ 1er juin 1981.
90. «L'Argent Des Autres» imdb.com Процитовано 1 серпня 2024
91. Marc Esposito, «Catherine Deneuve», Première, no 25,‎ 1er février 1978.
92. Alain Grasset et Camilio Daccache, «Catherine Deneuve: „Je crois aux couples de cinéma!“», Vidéo 7, no 34,‎ 1er juin 1984.
93. «À nous deux» (1979) sera projeté le jeudi 28 juin à la Cinémathèque québécoise qfq.com Процитовано 25 липня 2024
94. Robert Chazal, «France Soir» 1979 toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 25 липня 2024
95. Sa carrière / Films / «Courage fuyons» toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 28 липня 2024
96. «Courage fuyons (1979)» lemondedesavengers.fr Процитовано 8 серпня 2024
97. Les secrets du «Dernier Métro», le plus grand succès public de François Truffaut [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 24 лютого 2024
98. Gérard Depardieu à Catherine Deneuve: «On fantasme sur notre couple depuis Le Dernier métro…» [Архівовано 2023-06-30 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 24 лютого 2024
99. Sa carrière / Films / Le choix des armes toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 28 липня 2024
100. Catherine Deneuve: «Grande dame du cinéma français ? Une formule que je déteste» [Архівовано 2023-09-26 у Wayback Machine.] madame.lefigaro.fr Процитовано 24 лютого 2024
101. Martine de Rabaudy, «Catherine Deneuve, une interview vérité: „J'ai du mal à être une grande personne“», Télé 7 jours, no 1356,‎ 19 mai 1986.
102. Roberto Chiesi, Alain Delon, Gremese, coll. «Grands Cinéastes Notre Temps», 2002, 128 p. (ISBN 8-873-01498-4), p. 86.
103. «L'Africain» [Архівовано 2024-02-24 у Wayback Machine.] philippedebroca.fr Процитовано 24 лютого 2024
104. «VAMPIRES AND CHIC» [Архівовано 2019-10-20 у Wayback Machine.] nytimes.com Процитовано 24 лютого 2024
105. «LES PRÉDATEURS» [Архівовано 2023-11-29 у Wayback Machine.] critikat.com Процитовано 24 лютого 2024
106. François Mitterrand, un président jupitérien à l'écran [Архівовано 2024-02-08 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 24 лютого 2024
107. Alain Grasset et Camilio Daccache, «Catherine Deneuve: „Je crois aux couples de cinéma!“», Vidéo 7, no 34,‎ 1er juin 1984.
108. Elizabeth Stelescot, «Catherine Deneuve se raconte», Télé Star, no 394,‎ 17 avril 1984.
109. Marc Esposito et Jean-Pierre Lavoignat, «La star intégrale», Première, no 110,‎ 1er mai 1986.
110. «Catherine Deneuve — les acteurs devraient faire les films puis disparaître» [Архівовано 2023-06-12 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 25 лютого 2024
111. «À voix nue: Entretien avec Catherine Deneuve» [Архівовано 2023-02-11 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 25 лютого 2024
112. «Jean-Paul Rappeneau vu par Depardieu, Adjani, Deneuve…» [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 25 лютого 2024
113. Serge Toubiana, «L'ampleur des sentiments: entretien avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, nos 383/384,‎ mai 1986, p. 17-22.
114. Jean-Claude Bonnet, «Le Lieu du crime», Cinématographe, no 118,‎ avril 1986.
115. Violet, 2007, с. 320.
116. Jean-Pierre Lavoignat, «Agent Trouble», Première, no 2,‎ avril 1987.
117. Olivier Assayas, «Conversation avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, no 537,‎ juillet-août 1999, p. 55-63.
118. Iannis Katsahnias, «Drôle d'endroit pour une rencontre», Cahiers du cinéma, no 412,‎ octobre 1988.
119. «Interview de Catherine Deneuve», Le Figaroscope,‎ 15 avril 1992.
120. «Indochine» [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] 2016.festival-lumiere.org Процитовано 26 лютого 2024
121. «‘Indochine’: French epic a beautiful blend of romance and history» [Архівовано 2024-02-26 у Wayback Machine.] baltimoresun.com Процитовано 26 лютого 2024
122. «Indochine» conclut en beauté le festival Lumière [Архівовано 2024-05-26 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 26 лютого 2024
123. Deneuve sur le chemin des souvenirs d'Indochine [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] lesoleil.com Процитовано 26 лютого 2024
124. Catherine Deneuve: une icône de la culture française [Архівовано 2024-02-26 у Wayback Machine.] rtbf.be Процитовано 26 лютого 2024
125. Henry-Jean Servat, «Le mystère Deneuve», Paris Match, no 2240,‎ 30 avril 1992.
126. «De Claudette Colbert à Isabelle Huppert, les 16 actrices françaises nommées aux Oscars» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 26 лютого 2024
127. Thierry Jousse et Camille Nevers, «Conversation avec Catherine Deneuve», Cahiers du cinéma, nos 467/468,‎ mai 1993, p. 34.
128. MA SAISON PRÉFÉRÉE DE ANDRÉ TÉCHINÉ [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] arte.tv Процитовано 27 лютого 2024
129. «Spécial Cannes: Interview d'André Téchiné», Télérama, no 2262,‎ 19 mai 1993.
130. Elle est la reine incontestée du cinéma Français: Catherine Deneuve expliquée dans un livre [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] monacomatin.mc Процитовано 27 лютого 2024
131. «les Cent et une nuits»: Le cinéma d'Agnès Varda fait son cinéma [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
132. Interview. Catherine Deneuve «Après 35 ans de carrière, il faut relancer le désir» [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
133. «Entretien avec Catherine Deneuve», La Croix,‎ 30 mai 1995.
134. «Les Voleurs», ou les noces fiévreuses du cinéma de Téchiné avec le cinéma de genre. [Архівовано 2023-07-23 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 27 лютого 2024
135. Jean-Marc Lalanne, «Critique de Les Voleurs», Cahiers du cinéma, no 505,‎ septembre 1996.
136. Critique CANAL+, 20H35. «Elle s'appelait Françoise…», documentaire d'Anne Andreu et de Mathias Ledoux, avec Catherine Deneuve. Dorléac et Deneuve, la Nuit et le Jour. [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 27 лютого 2024
137. Anne-Laure Gannac, « Catherine Deneuve: „Je m'efforce d'accepter mes déséquilibres“», Psychologies Magazine, no 372,‎ 29 mars 2017.
138. Catherine Deneuve rend hommage à Joe Cocker: «Il était tellement délicat» [Архівовано 2024-04-05 у Wayback Machine.] chartsinfrance.net Процитовано 5 квітня 2024
139. Tout sur Catherine Deneuve - Chanson toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 11 червня 2024
140. Adrien Gombeaud, «Deneuve, première dame de France», Les Échos [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lesechos.fr Процитовано 28 лютого 2024
141. Kessler, 2016, с. 81.
142. Deneuve reçoit un Ours d'or [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 28 лютого 2024
143. Un lion d'or italien et le couronnement de Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lesechos.fr Процитовано 28 лютого 2024
144. «BELLE-MAMAN», LA COMÉDIE AVEC CATHERINE DENEUVE QUI A CASSÉ LES CODES DU CINÉMA FRANÇAIS [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] bfmtv.com Процитовано 28 лютого 2024
145. Critique. Emportés par le vent, Philippe Garrel entrechoque trois êtres et deux générations. Le Vent de la nuit de Philippe Garrel, avec Catherine Deneuve, Daniel Duval, Xavier Beauvois, Jacques Lassalle. 1h35. [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 28 лютого 2024
146. Catherine Deneuve / Sa carrière / Films / Le vent de la nuit toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 24 серпня 2024
147. «Interview de Catherine Deneuve», L'Obs,‎ 12 mai 1999.
148. Kessler, 2016, с. 69.
149. Catherine Deneuve [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] vodkaster.telerama.fr Процитовано 28 лютого 2024
150. Catherine Deneuve [Архівовано 2020-11-06 у Wayback Machine.] fnac.com Процитовано 28 лютого 2024
151. Interview. Lars Von Trier. Réalisateur de «Dancer in the Dark». «Découvrir Björk fut une expérience libératrice». [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 29 лютого 2024
152. «Dancer in the Dark» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 29 лютого 2024
153. Lars von Trier, «Pourquoi aurais-je peur d'en faire trop?» [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 29 лютого 2024
154. La Croisette, sa muse [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 29 лютого 2024
155. «I'm Going Home» rottentomatoes.com Процитовано 5 вересня 2024
156. «Case study: ‘The Musketeer’» variety.com Процитовано 5 вересня 2024
157. Ostria, «Le Petit poucet», Les Inrockuptibles [Архівовано 2024-05-29 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 1 березня 2024
158. François Grelet, «Catherine Deneuve: „Le mot 'dame' me fait horreur“» [Архівовано 2023-10-17 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 1 березня 2024
159. Thierry Jobin, «François Ozon, l'homme aux „8 femmes“, dévoile l'alchimie secrète de sa troupe», Le Temps [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] letemps.ch Процитовано 1 березня 2024
160. Catherine Deneuve: «J'aimais profondément les films de Manoel de Oliveira, leur originalité, leur audace» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 1 березня 2024
161. Les Liaisons dangereuses [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 2 березня 2024
162. «Nous aurions eu plus de contraintes au cinéma» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] 20minutes.fr Процитовано 2 березня 2024
163. Catherine Deneuve sur le divan de Freud [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 2 березня 2024
164. J'adore Huckabees [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 2 березня 2024
165. Anne Diatkine, «Catherine Deneuve: „Je ne suis pas un monument“ — la star raconte la femme fragile», Elle, no 3076,‎ 13 décembre 2004.
166. «Palais royal» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 3 березня 2024
167. Cannes 2005: la leçon d'actrice de Deneuve [Архівовано 2023-06-13 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 3 березня 2024
168. Catherine Deneuve: «J'ai une attirance pour les personnages qui transgressent» [Архівовано 2023-09-25 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 6 березня 2024
169. Nip/Tuck: Endless loves [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] ew.com Процитовано 6 березня 2024
170. Catherine Deneuve: «Si j‘étais un homme, je serais George Clooney» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] madame.lefigaro.fr Процитовано 6 березня 2024
171. «Sa carrière / Films / Le héros de la famille» toutsurdeneuve.free.fr Процитовано 27 серпня 2024
172. «Sanxia haoren» remporte le convoité Lion d'Or [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 6 березня 2024
173. Sophie Grassin, «Catherine Deneuve: Quoi de neuf?», Première, no 363,‎ mai 2007.
174. «Après lui» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
175. [https://www.liberation.fr/cinema/2007/05/24/persepolis-anime-teheran_93924/ Critique «Persepolis» anime Téhéran] [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 7 березня 2024
176. Persepolis aux Oscars [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
177. «Noël en famille» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 7 березня 2024
178. Entretien avec Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] books.openedition.org Процитовано 7 березня 2024
179. Catherine Deneuve: «J'ai une attirance pour les personnages qui transgressent» [Архівовано 2023-09-25 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
180. Catherine Deneuve: «Le mot 'dame' me fait horreur, c'est affreux» [Архівовано 2023-10-17 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 7 березня 2024
181. Julien Doré fait rouler Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 7 березня 2024
182. Potiche est un miroir inversé [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 7 березня 2024
183. Potiche, une comédie de moeurs affriolante [Архівовано 2024-02-28 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 7 березня 2024
184. [LES GRANDES INTERVIEWS TECHNIKART: CATHERINE DENEUVE] [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] technikart.com Процитовано 7 березня 2024
185. Isabelle Regnier, «CATHERINE DENEUVE, BELLE ET BIEN LÀ», [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
186. «L'Homme qui voulait vivre sa vie» unifrance.org Процитовано 9 березня 2024
187. «L'homme qui voulait vivre sa vie»: un ticket pour la rédemption [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
188. «Les Yeux de sa mère», drame romanesque déroutant [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 8 березня 2024
189. «Les bien-aimés» de Christophe Honoré, mélo chantant en clôture de Cannes [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 8 березня 2024
190. Review: Catherine Deneuve, Chiara Mastroianni lift 'Beloved' latimes.com Процитовано 11 серпня 2024
191. Deneuve: «On peut me bousculer encore» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
192. «Les Lignes de Wellington»: Valeria Sarmiento gagne l'ultime guerre de Raul Ruiz [Архівовано 2023-04-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
193. «ASTÉRIX ET OBÉLIX: AU SERVICE DE SA MAJESTÉ» jpbox-office.com Процитовано 8 вересня 2024
194. «Astérix et Obélix: au service de Sa Majesté»: par Toutatis!, n'est-il pas? [Архівовано 2023-04-04 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
195. Catherine Deneuve: «j'adore la France» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 8 березня 2024
196. «God Loves Caviar serves up a hero in Greece's hour of need» theguardian.com Процитовно 8 вересня 2024
197. Le Bon Marché rend hommage à Catherine Deneuve [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] vogue.fr Процитовано 8 березня 2024
198. «Elle s'en va», une ode à Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 8 березня 2024
199. Monstres Academy, sacrés monstres [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
200. «Dans la cour»: autour d'une fissure intime, un ballet de grands dépressifs [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 8 березня 2024
201. [https://www.liberation.fr/cinema/2014/07/15/avec-andre-techine-la-guerre-eclaire_1064339/ Critique. Avec André Téchiné, la «guerre» éclaire [Архівовано 2023-09-28 у Wayback Machine.] liberation.fr Процитовано 8 березня 2024
202. «Мужчина, которого слишком сильно любили» arthousetraffic.com Процитовано 8 вересня 2024
203. «3 COEURS» jpbox-office.com Процитовано 9 вересня 2024
204. Dinard. Le jury sacre «The Goob» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] letelegramme.fr Процитовано 8 березня 2024
205. Catherine Deneuve: «Je ne me prends pas au sérieux» [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 8 березня 2024
206. «La Tête haute» d'Emmanuelle Bercot: une claque magistrale [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 8 березня 2024
207. Catherine Deneuve: «Surréaliste d'être dans un lit avec un énorme singe» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] europe1.fr Процитовано 8 березня 2024
208. Cannes 2016: et Catherine Deneuve embrassa Laurent Lafitte… [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
209. «Lumière sur Deneuve!» [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
210. Prix Lumière 2016: Catherine Deneuve acclamée par la planète cinéma [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] allocine.fr Процитовано 8 березня 2024
211. Catherine Deneuve la grande [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
212. ARTE Reportage [Архівовано 2024-03-06 у Wayback Machine.] arte.tv Процитовано 8 березня 2024
213. Catherine Deneuve, indémodable [Архівовано 2023-10-30 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 8 березня 2024
214. Catherine Deneuve: «Gérard Depardieu est un compagnon de route» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] rtl.fr Процитовано 8 березня 2024
215. «Bonne Pomme» jpbox-office.com Процитовано 11 вересня 2024
216. Tout nous sépare: Deneuve et Nekfeu, un couple trop improbable [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 8 березня 2024
217. «Mauvaises herbes»: Kheiron, Catherine Deneuve et André Dussollier en friches [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 8 березня 2024
218. «La Dernière folie de Claire Darling»: Deneuve fait un burn out mélancolique [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 8 березня 2024
219. Premiers plans. L'icône Catherine Deneuve sous les applaudissements [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] ouest-france.fr Процитовано 8 березня 2024
220. Catherine Deneuve: «Je suis une petite anarchiste» [Архівовано 2023-04-19 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 8 березня 2024
221. Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-31 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 9 березня 2024
222. La famille monstrueuse de «Fête de famille» avec Catherine Deneuve lindependant.fr Процитовано 8 березня 2024
223. La Vérité sur Catherine Deneuve ? [Critique] [Архівовано 2024-03-09 у Wayback Machine.] archive.wikiwix.com Процитовано 9 березня 2024
224. Film Review: ‘The Truth’ [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] variety.com Процитовано 9 березня 2024
225. «La Vérité», «les Incognitos»… les films à voir (ou pas) cette semaine [Архівовано 2023-10-16 у Wayback Machine.] nouvelobs.com Процитовано 9 березня 2024
226. Deauville 2019: une première distinction numérique pour Catherine Deneuve [Архівовано 2023-07-27 у Wayback Machine.] lefigaro.fr Процитовано 9 березня 2024
227. Catherine Deneuve, la star sans tabous [Архівовано 2023-10-09 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 9 березня 2024
228. Terrible Jungle, enfin dans les salles! [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] la1ere.francetvinfo.fr Процитовано 9 березня 2024
229. Catherine Deneuve hospitalisée après un accident vasculaire [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
230. Catherine Deneuve a retrouvé son domicile parisien [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
231. Catherine Deneuve, retour aux affaires [Архівовано 2023-10-08 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 9 березня 2024
232. Amour, maternité, modernité… l'interview de Catherine Deneuve [Архівовано 2024-05-01 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
233. Catherine Deneuve se livre sur son AVC [Архівовано 2023-07-05 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
234. Catherine Deneuve va reprendre le tournage du film d'Emmanuelle Bercot [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] leparisien.fr Процитовано 9 березня 2024
235. Catherine Deneuve sur son retour au Festival de Cannes: «Je n'ai jamais été émue comme ça» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 9 березня 2024
236. PREMIÈRE PHOTO DE CATHERINE DENEUVE EN BERNADETTE CHIRAC POUR LE FILM «LA TORTUE» [Архівовано 2023-07-13 у Wayback Machine.] bfmtv.com Процитовано 9 березня 2024
237. La Tortue: un film sur les Chirac en préparation avec une énorme star française au casting [Архівовано 2022-12-18 у Wayback Machine.] cineserie.com Процитовано 9 березня 2024
238. Box-Office: Débuts prometteurs pour «Bernadette» et «Le règne animal», flops confirmés pour Luc Besson et Woody Allen [Архівовано 2023-11-17 у Wayback Machine.] ozap.com Процитовано 9 березня 2024
239. Catherine Deneuve fait ses débuts dans l'univers Marvel [Архівовано 2024-04-05 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 9 березня 2024
240. Catherine Deneuve va jouer un fantôme dans un film de science fiction japonais [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] premiere.fr Процитовано 10 березня 2024
241. Pierre Lescure: les femmes de sa vie [Архівовано 2023-11-23 у Wayback Machine.] photo.femmeactuelle.fr Процитовано 10 березня 2024
242. Catherine Deneuve: «Je n'ai aucune envie de jouer une grand-mère modèle» [Архівовано 2023-10-25 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 10 березня 2024
243. Vous avez 4 millions ? Catherine Deneuve vend son château [Архівовано 2024-03-10 у Wayback Machine.] europe1.fr
244. Deneuve par Saint Laurent, couture et sentiment [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 10 березня 2024
245. Rencontre: Le couple de passionnés qui veut transformer le château de Catherine Deneuve en hôtel de luxe [Архівовано 2023-06-05 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 10 березня 2024
246. L'ancienne maison de la famille Deneuve ouvre ses portes [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] elle.fr Процитовано 10 березня 2024
247. «Jane Fonda: All You Need is Love, Love, Love» thestacksreader.com Процитовано 28 липня 2024
248. McGilligan, Patrick (2002). Clint: The Life and Legend. St. Martin's Press. p. 151. ISBN 0312290322.
249. «Jack O'Brian's Mainland». Honolulu Star-Bulletin. Honolulu, Hawaii. 11 February 1970. p. 49.
250. «Burt Reynolds's Dating and Relationship History» ranker.com Процитовано 28 липня 2024
251. «Travolta, Deneuve are romantic item» newspapers.com Процитовано 28 липня 2024
252. Kiernan, Thomas (1980). The Roman Polanski Story. Grove Press. p. 187. ISBN 0394513967.
253. «Jack O'Brian» news.google.com Процитовано 28 липня 2024
254. «Two Women: The Dialectical Sexual Persona of Catherine Deneuve» sensesofcinema.com Процитовано 28 липня 2024
255. «Weekend Windup». San Antonio Express. July 29, 1977.
256. «Joyeux anniversaire Mademoiselle Catherine Deneuve!» journaldesfemmes.fr Процитовано 28 липня 2024
257. «The Cologne: Serge Gainsbourg» port-magazine.com Процитовано 28 липня 2024
258. «El 'affaire' (hasta ahora desconocido) entre Carlos Lozano y Catherine Deneuve» vanitatis.elconfidencial.com Процитовано 28 липня 2024
259. Ses interviews / Presse 2000-09 / «Knack» 2002 toutsurdeneuve.free.fr Процитовно 9 вересня 2024
260. Catherine Deneuve 9types.com Процитовно 9 вересня 2024
261. «The Daily Telegraph». Thomas, Lesley (7 February 2006). «Cosmetic surgery? 'Why not?'»
262. France learns of secret sex, film and rock romance between Catherine Deneuve and Johnny Hallyday telegraph.co.uk Процитовно 9 вересня 2024
263. What is Catherine Deneuve Net Worth 2024: Financial Success and Career Milestones rachelparris.com Процитовано 12 червня 2024
264. Катрин Денев выставила на продажу свой замок за четыре миллиона евро. RFI (рос.). 21 квітня 2014. Процитовано 8 липня 2024.
265. Le château de Catherine Deneuve mis en vente à 4 millions d'euros journaldeleconomie.fr Процитовано 12 червня 2024
266. Катрин Денев продала с аукциона свои наряды на 50 миллионов гривен kp.ua Процитовно 9 вересня 2024
267. Catherine Deneuve ses mensurations sa taille son poids toison77.rssing.com Процитовано 10 червня 2024
268. Зірки, які старіють красиво без пластики: топ-15, фото goodhouse.com.ua Процитовано 30 травня 2024
269. In Church, Paris Mourns a 'Tender' Mastroianni nytimes.com Процитовано 11 червня 2024
270. Catherine Deneuve imdb.com Процитовано 8 вересня 2024
271. Catherine Deneuve Bio gala.fr Процитовано 11 червня 2024
272. Модный тренд: розы с именами знаменитостей tv.ua Процитовано 10 червня 2024
273. Lazar, Jerry (1995). «Catherine Deneuve — Interview» ecrannoir.fr Процитовано 8 вересня 2024
274. «Juliette Binoche and Catherine Deneuve, Together at Last» vanityfair.com Процитовано 8 вересня 2024
275. Deneuve, Catherine (1943-....) mediatheque.sainthilairederiez.fr Процитовано 17 вересня 2024
276. Catherine Deneuve, star et / ou auteur de « ses » films journals.openedition.org Процитовано 17 вересня 2024
277. Portraits de comédiennes, France Culture, Jérôme Clément, 08/08/2009.
278. Sa carrière / Autres activités / Théâtre [Архівовано 2023-11-30 у Wayback Machine.] toutsurdeneuve.free.fr Процитовно 15 березня 2024
279. Легенда французького кіно Катрін Деньов прочитала вірш Лесі Українки (ВІДЕО). Архів оригіналу за 27 березня 2023. Процитовано 27 березня 2023.
280. Катрін Денев зачитала вірш Лесі Українки на відкритті Каннського кінофестивалю 2023. 24 Канал. 17 травня 2023. Архів оригіналу за 6 червня 2023. Процитовано 15 жовтня 2023.
281. "Абрикоси Донбасу" голосом Катрін Денев: у Франції випустили аудіокнижку поезій Любові Якимчук suspilne.media Процитовано 30 трвня 2024
282. Deneuve sifflée next.liberation.fr Процитовано 15 березня 2024
283. Benoît Jacquot: «Les grandes actrices sont sauvages» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 15 березня 2024
284. Belles de jour et de nuit : les destins croisés de René Clair et de Luis Buñuel dans le canon du cinéma en français, Antoine Philippe, French Forum - Volume 32, Number 3, Fall 2007, p. 139-154.
285. Catherine Deneuve par Arnaud Desplechin [Архівовано 2024-03-23 у Wayback Machine.] lesinrocks.com Процитовано 23 березня 2024
286. Portraits de comédiennes, France Culture, Jérôme Clément, 08/08/2009
287. Le mystère Deneuve par Erik Orsenna [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] archives.ecrannoir.fr Процитовано 15 березня 2024
288. La Vie de château [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] dvdclassik.com Процитовано 15 березня 2024
289. Catherine Deneuve: «Je n'ai aucune envie de jouer une grand-mère modèle» [Архівовано 2023-10-25 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 15 березня 2024
290. Jean-François Josselin, Vingt ans de grands entretiens dans Le Nouvel Observateur: Deux heures dans la vie de Catherine Deneuve, Paris, Hachette Livre, coll. «Hachette Education», 1984, 456 p. (ISBN 2-010-10737-3), p. 376—383.
291. Catherine Deneuve à Lyon: «Plus française que parisienne» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] lyoncapitale.fr Процитовано 15 березня 2024
292. Catherine Deneuve (2/3): «Être acteur, c'est durer» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] radiofrance.fr Процитовано 16 березня 2024
293. Архівована копія. Архів оригіналу за 31 березня 2022. Процитовано 13 червня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
294. Catherine Deneuve: «C'est ennuyeux de vieillir» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] psychologies.com Процитовано 16 березня 2024
295. Julia Baudin, «Catherine Deneuve, une icône éprise de liberté» [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] tvmag.lefigaro.fr Процитовано 16 березня 2024
296. Catherine Deneuve remet 500 000 pétitions contre la peine de mort [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] humanite.fr Процитовано 16 березня 2024
297. «Grande marche contre la peine de mort», L'Humanité,‎ 12 octobre 2004 [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] ici.radio-canada.ca Процитовано 16 березня 2024
298. Jérôme Garcin, «La double vie de Catherine Deneuve», L'Obs, no 1689,‎ 20 mars 1997.
299. Gérard Lefort et Olivier Séguret, «Deneuve, prise au jeu de Ruiz» next.liberation.fr Процитовано 16 березня 2024
300. Cuba Soirée anti-Castro à Paris [Архівовано 2024-03-16 у Wayback Machine.] humanite.fr Процитовано 16 березня 2024
301. «Je trouve ça d'une violence inouïe»: Catherine Deneuve défend Roman Polanski et Woody Allen [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] francetvinfo.fr Процитовано 15 березня 2024
302. Catherine Deneuve à propos de l'affaire Polanski aux César: «Je ne suis pas fière d'être femme» [Архівовано 2024-03-15 у Wayback Machine.] huffingtonpost.fr Процитовано 16 березня 2024
303. Mme Royal défendue par Un million de femmes s'énervent [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 16 березня 2024
304. Deneuve, Binoche, Biolay… Une soixantaine de personnalités disent "stop au Hollande-bashing!" [Архівовано 2024-05-03 у Wayback Machine.] lejdd.fr Процитовано 23 березня 2024
305. «Hollande remercie Deneuve», Paris Match, no 3540,‎ 23 mars 2017, p. 20.
306. Catherine Deneuve: son soutien à François Hollande [Архівовано 2024-03-23 у Wayback Machine.] cineday.orange.fr Процитовано 23 березня 2024
307. Selon le Rapport de la CIA, leur planque se situait 3, rue Gabrielle Josserand à Pantin. Source: «Le nom de Catherine Deneuve apparaît dans les dossiers déclassifiés sur JFK» [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 20 березня 2024
308. «Le plus grand défi de l'histoire de l'humanité»: l'appel de 200 personnalités pour sauver la planète [Архівовано 2023-03-14 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
309. Voir le Rapport déclassifié écrit le 11 juillet 1969 par Paul K. Chalemsky, ancien directeur de l'antenne de la CIA à Paris, qui précise les sommes ainsi versées par Jean-Paul Sartre (100 $), Simone de Beauvoir (le document ne précise pas le montant) et donc Catherine Deneuve (1 500 francs). Source: «Le nom de Catherine Deneuve apparaît dans les dossiers déclassifiés sur JFK» [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] lexpress.fr Процитовано 20 березня 2024
310. Mariage gay: Catherine Deneuve «perplexe» [Архівовано 2024-03-17 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 17 березня 2024
311. Catherine Deneuve: «Je suis très éloignée d'une quelconque norme» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] telerama.fr Процитовано 17 березня 2024
312. «On peut jouir lors d'un viol»: l'argument qui laisse sans voix [Архівовано 2023-10-26 у Wayback Machine.] lepoint.fr Процитовано 17 березня 2024
313. Catherine Deneuve réagit à #balancetonporc [Архівовано 2024-03-20 у Wayback Machine.] huffingtonpost.fr Процитовано 20 березня 2024
314. [LES GRANDES INTERVIEWS TECHNIKART: CATHERINE DENEUVE] [Архівовано 2024-02-27 у Wayback Machine.] technikart.com Процитовано 20 березня 2024
315. Tribune collective, «Nous défendons une liberté d'importuner, indispensable à la liberté sexuelle» [Архівовано 2024-03-21 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
316. Féminisme: la «tribune de Deneuve» fait réagir au-delà des frontières [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
317. «„Mépris“, „vieux monde“, … des féministes réagissent à une tribune publiée dans „Le Monde“» [Архівовано 2023-05-16 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 20 березня 2024
318. Catherine Deneuve: «Rien dans le texte ne prétend que le harcèlement a du bon, sans quoi je ne l'aurais pas signé» [Архівовано 2024-04-03 у Wayback Machine.] liberation.fr
319. Harcèlement sexuel: la controverse renaît autour de Woody Allen [Архівовано 2023-05-19 у Wayback Machine.] lemonde.fr Процитовано 15 березня 2024
320. «Катрін Деньов підтримала Україну: "Мій розум і мій дух з ними"» tsn.ua Процитовано 6 жовтня 2024
321. «Десятки світових зірок та амбасадорів United24 звернулися до українців зі словами підтримки у другу річницю великої війни (ВІДЕО)» detector.media Процитовано 6 жовтня 2024
322. «Fantasy Femmes of Sixties Cinema: Interviews with 20 Actresses from Biker, Beach, and Elvis Movies» Lisanti, Tom (2001). McFarland. pp. 12–. ISBN 978-0-7864-0868-9. books.google.com.ua Процитовано 6 жовтня 2024
323. Chanel No.5 – Catherine Deneuve» brandhot.de Процитовано 6 жовтня 2024
324. «Actress,Actors & Directors» faces-of-7th-art.tumblr.com Процитовано 6 жовтня 2024
325. Bosch, Lindsay; Mancoff, Debra (2010). Icons of Beauty: Art, Culture, and the Image of Women. California: Greenwood Press. p. 444. ISBN 9780313338212.
326. Catherine Deneuve alchetron.com Процитовано 6 жовтня 2024<
327. Catherine Deneuve piégée [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] ecoledelartoratoire.com Процитовано 21 травня 2024
328. «Catherine Deneuve» imdb.com Процитовано 6 жовтня 2024
329. Icône: De Chanel n°5 à Leboncoin… Les meilleures publicités de Catherine Deneuve [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] vanityfair.fr Процитовано 21 травня 2024
330. Orange fait son cinéma - Image [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] cbnews.fr Процитовано 21 травня 2024
331. Les sublimes muses de Louis Vuitton - Catherine Deneuve, Sofia Coppola… [Архівовано 2024-05-21 у Wayback Machine.] parismatch.com Процитовано 21 травня 2024
332. «The First Louis Vuitton Smartwatch Is Here» harpersbazaar.com Процитовано 6 жовтня 2024
333. Catherine Deneuve – Souviens-Toi De M'Oublier discogs.com Процитовано 11 червня 2024
334. Catherine Deneuve discogs.com Процитовано 11 червня 2024
335. Архівована копія. Архів оригіналу за 14 січня 2024. Процитовано 14 січня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
336. Указ Президента України від 4 вересня 2023 року № 556/2023 «Про відзначення державними нагородами України»

Посилання

• Деньов // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Катрін Денев [Архівовано 7 липня 2008 у Wayback Machine.](англ.) на сайті Internet Movie Database
• Катрін Денев на сайті AlloCiné (фр.)
• Катрін Денев [Архівовано 20 липня 2012 у Wayback Machine.](укр.) на сайті Kino-teatr.ua