У російській традиції називаються «повстаннями проти московського володарювання» або ж «повстаннями проти російського володарювання»[2][3]. Також «звільнення від російського ярма»[4]. Після Жовтневого перевороту 1917 року— також «боротьба проти колонізаторської політики російських більшовиків»[5]
Антиросійські настрої та антиросійські виступи,— як у російській державі, так і за її межами,— в усі часи обумовлювалися внутрішньою і зовнішньою політикою влади у Росії, а також підтримкою цієї політики російським [6] населенням держави.
Передумови. Зовнішня та внутрішня політика держави
…там немає межі зони російської влади. Заздрісне і нетерпиме око Кремля може розрізнити, врешті-решт, лише васалів і ворогів, а сусіди Росії, якщо вони не хочуть бути першими, повинні примиритися з тим, щоб бути другими.— Джордж Кеннан, 1944 [7].
Оригінальний текст (англ.)
…there is no border zone of Russian power. The jealous and intolerant eye of the Kremlin can distinguish, in the end, only vassals and enemies, and the neighbors of Russia, if they do not wish to be one, must reconcile themselves to being the other.
В історії Росії не було навіть короткого демократичного періоду, російське суспільство не знайоме з феноменом демократії.
Rosja nie ma w swojej historii nawet jakiegoś krótkiego okresu demokratycznego, społeczeństwo rosyjskie nie zna fenomenu demokracji.
При описі російської імперської історії російськими авторами переважає захоплення величчю імперії та вихваляння її «цивілізаційної» місії щодо «відсталих» неросійських народів або ж, принаймні, представлення її як «меншого зла». З іншого боку побутує тенденція зводити російську імперську політику лише до збройної експансії, репресій та насильницького зросійщення. Дистанціювання як від вихваляння, так і від демонізації Російської імперії дозволяють побачити взаємодію між імперським центром та імперськими окраїнами.
Для глибшого розуміння радянської імперії, її націй та етнічних груп і їх звільнення від центру необхідно брати до уваги її попередницю. Структури поліетнічної імперії, типи взаємовідносин центру й периферії та міжетнічних контактів творилися протягом століть. Національне самоусвідомлення й національні рухи теж є результатом тривалого розвитку і виразно засвідчені історією. Так, відмінності в політичній культуріестонців, литовців, українців, вірмен і татар визначилися національними рухами XIX — початку XX ст. Суперечність між політичною та військовою перевагою Росії і її відносною соціяльно-економічною відсталістю порівняно із західною периферією імперії не є ознакою власне Радянської імперії. Сьогоднішні проблеми, такі, як вірменсько-азербайджанський конфлікт, російський антисемітизм, европоцентристське почуття вищости росіян стосовно мусульман Середньої Азії і неприйняття ними національного відокремлення українців, конфліктне ставлення до Росії поляків і відносно миролюбне — фінів — усе це бере свій початок із дореволюційної пори [9].
«Союз нерушимий республік вільних», що пішов у небуття, безсумнівно, був утворенням імперського типу. СРСР силою і за допомогою тотального контролю утримував разом різноплемінний світ, своєрідний євразійський паноптикум народів, які не мали між собою нічого спільного, крім родових властивостей Homo sapiens і штучно створених нещасть. Подібно до інших імперій, в Союзі склалися потужні імперські структури, ідеологія, система квазістанової нерівності. Російське ядро імперії аж ніяк не процвітало, але ця обставина не унікальна в історії імперій: в минулому подібну долю мали Іспанія, Португалія, Анатолія. Якщо щось і безпрецедентне в нашій імперській історії, так це миттєвий розпад, та ще за мирних умов, без будь-якого втручання ззовні. Внаслідок політичної некомпетентності «державників», незбагненної для середнього розуму, дезінтеграція СРСР сталася настільки швидко, що більшість радянських громадян до ладу не усвідомило, що, власне, сталося.
Імперія розпалася, і можна назвати з десяток причин, кожна з яких, навіть взята окремо, виключає можливість її реанімації мирними засобами.
Проголошена Співдружність — це не єдина країна, а міждержавний союз, який створюється для вирішення цілком конкретних, переважно короткострокових завдань. Реально на сьогоднішній день немає ні єдиної держави, ні союзу держав. На місці СРСР утворилося постколоніальний простір з характерними для подібних перехідних станів проблемами [10].
Оригінальний текст (рос.)
Канувший в Лету «Союз нерушимый республик свободных», несомненно, был образованием имперского типа. СССР силой и посредством тотального контроля удерживал вместе разноплеменной мир, своеобразный евразийский паноптикум народов, не имевших между собой ничего общего, кроме родовых свойств Homo sapiens и искусственно созданных бедствий. Подобно другим империям, в Союзе сложились мощные имперские структуры, идеология, система квазисословного неравенства. Российское ядро империи отнюдь не процветало, но это обстоятельство не уникально в истории империй: в прошлом сходную участь разделили Испания, Португалия, Анатолия. Если что-то и беспрецедентно в нашей имперской истории, так это мгновенный распад, да еще в мирных условиях, без всякого вмешательства извне. Вследствие политической некомпетентности «державников», непостижимой для среднего ума, дезинтеграция СССР произошла столь быстро, что большинство советских граждан толком не осознало, что, собственно, произошло.
Империя распалась, и можно назвать с десяток причин, каждая из которых даже в отдельности исключает возможность ее реанимации мирными средствами.
Провозглашенное Содружество - это не единая страна, а межгосударственный альянс, создаваемый для решения вполне конкретных, преимущественно краткосрочных задач. Реально на сегодняшний день нет ни единого государства, ни союза государств. На месте СССР образовалось постколониальное пространство с характерными для подобных переходных состояний проблемами.
Росія, як мені здається, перебуває у постімперській фазі. У неї важка імперська спадщина, над нею тяжіє імперське минуле, але сама вона - не імперія.<…> …у всіх випадках вантаж імперського минулого, імперська спадщина ще довго ускладнюватимуть будь-які шляхи розвитку Росії. Від цього нікуди не дітися [11].
Поліетнічна імперія
Від Балтійського моря до глибин європейської півночі на схід до Сибіру, Уралу та Волги жили численні фіно-угорські племена (звані в той час просто фінами). Невідомо, коли саме вони оселилися на цих землях, але, як зазначав Микола Карамзін, «не було ніякого народу більш давнього на цих землях. Цей народ ніколи не відбирав чужих земель, але завжди поступався своїми».
Карта культур території Східної Європи на час приходу варягів і до початку слов'янської колонізації
«…в північно-східних князівствах, поміж якими було й Московське велике князівство, яке протягом XIV—XVстоліть почало переростати у провідну державу, руські жили поруч із фіномовними етносами. Врешті більшість автохтонів (меря, мурома і весь) мовно і релігійно асимілювалися в процесі, що тривав декілька століть, і в XIVстолітті вони зникають із джерел. Як самостійний етнос у Московській державі збереглася лише західна мордва на східних притоках Оки, яка була підкорена московськими князями в XIIIстолітті. На північному сході Москва поширювала з XIVст. свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством.»[14]
Швидке зростання Російської імперії обумовлювалося не лише прагненням до експансії, але й певною політикою компромісів. Російська політика, особливо на ранніх етапах, відзначалася прагматизмом і толерантністю. Росія рідко пропагувала власну етнічну, расову або ж релігійну винятковість щодо новоприєднаних народів. Причиною поступливості було те, що вона ніколи не мала достатніх ані людських, ані інституційних ресурсів, щоб управляти своєю територією і своїм населенням.
Росія, завдяки експансії, стала велетенською, але, разом із тим, відсталою імперією. Швидке розширення кордонів на південь і схід були свідченням не стільки її власної сили, скільки занепаду Золотої Орди та Османської імперії. На Заході ж і Півночі Росія намагалася конкурувати з імперськими потугами Стокгольма, Берліна, Парижа, Лондона й Відня. Для того, щоб витримувати виклики Заходу, Російська імперія не мала іншого вибору, як «озахіднюватися». Для російського центру це було можливим завдяки готовим ресурсам для цього на західному пограниччі: західні окраїни для Росії стали власним Заходом, як цивілізаційно та економічнорозвинутіші за російське етнічне ядро.
Близько середини XIX століття Російська імперія постала перед новою потребою швидкої модернізації і це призвело до парадоксального результату: чим більше докладалося зусиль, тим більше сама імперія приходила до занепаду. До краху імперського проекту модернізації призвело постання модерних націй та масових національних рухів. Імперський центр протягом століть не може дати собі раду з національним питанням, що і є головною причиною внутрішньої слабкості й остаточного розпаду імперії. Як і у випадку зі зміцненням імперії, західні окраїни відіграють провідну роль у її розвалі[15].
Колонізація супроводжувалася насильством над іншими народами і витісненням їх з приналежних їм земель, будівництвом спеціальних ліній (наприклад, «Українська лінія», чи «Оренбурзька лінія», спрямована, головно, проти башкир), острогів, фортець. Влада імперії розглядала колонізаційну експансію як один із засобів пом'якшення незадоволення селянських мас центральних губерній та запобігання повстань на ґрунті малоземелля, шляхом надання урядом земель, захоплених у інших народів[17].
За національним складом населення захоплених територій, не дивлячись на вжиті заходи з їх зросійщення, мало незначний відсоток росіян. За офіційними даними на 1914 рік він становив у Фінляндії— 0,24%, у Привісленському краї (тобто Польщі)— 6,7, у Середній Азії— 8,9, у Латвії— 10,5 (1927), у Литві— 2,3 (1928), в Україні— 9,2 (1931[18]). В областях старої російської колонізації,— наприклад, у Західному Сибіру,— навпаки, головну масу населення складали вихідці з Європейської частини Російської імперії (росіяни, українці, білоруси)— 88,7%[19].
У малозаселених регіонах, не дивлячись на те, що вони були недавно колонізовані, населення складали майже виключно переселенці. Так, у Далекосхідному краї, площею 2 717,7 тис. км², із загальної чисельності населення в 1 875,2 тис. осіб (1929 рік), було 62,5% росіян, 16,8% українців, 2,2% білорусів, 4,5% корейців і деякий відсоток китайців. Корінного ж населення налічувалося: тунгусів— 0,7%, чукчів— 0,6%, бурятів— 0,5%, коряків— 0,4% і ще менший відсоток деяких інших. Стосовно корінного населення політика російської влади «призвела до поступового їх вимирання»[20]
…Чи є у нас тяжіння «інородців» до об'єднання з великорусами під загрозою гіршого національного гніту?
<…> Росія — держава з єдиним національним центром, великоруським. Великоруси займають гігантську суцільну територію, досягаючи по чисельності приблизно 70 мільйонів чоловік. Особливість цієї національної держави, по-1-е, та, що «інородці» (які становлять у цілому більшість населення — 57%) населяють саме окраїни; по-2-е, та, що пригноблення цих інородців значно сильніше, ніж у сусідніх державах ( і навіть не тільки в європейських); по-3-е, та, що в цілому ряді випадків пригноблені народності, які живуть по окраїнах, мають своїх сородичів по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить згадати хоча б по західному і південному кордону держави — фінів, шведів, поляків, українців, румунів); по-4-е, та, що розвиток капіталізму і загальний рівень культури нерідко вищі в «інородницьких» окраїнах, ніж в центрі держави [21].
Російська експансія
У Росії у всі часи обгрунтування експансії починалося зі шкільних підручників. У часи СРСР історія держави починалася з історії держави Урарту, пізніше— з історії східних слов'ян ще до часів Київської Русі[22].
Російська експансія в Євразії між 1533—1896рр.
Відповідно до «ідей, що їх поділяють більшість російських вчених»[23], утворення російської держави відбувалося навколо Московського князівства, керівникам якого у боротьбі із конкурентами,— в основному з тверськими князями та Новгородом[24],— наприкінці XV— на початку XVI століття вдалося «завершити об'єднання російських[25] земель»[26]. Цьому також сприяв занепад Золотої Орди, якій до цього часу російські князівства платили данину.
«Наприкінці XV — на початку XVI століття завершилося утворення Російської держави», [27]
«Прийнявши наприкінці XV ст. титул великого князя «всєя Русі», Іван III недвозначно дав зрозуміти, що кінцевою метою Москви є об'єднання всіх російських земель, що входили раніше до складу Київської держави» [28].
Радянський Союз де-юре не був правонаступником Російської імперії, фактично ж його комуністичне керівництво здійснювало проімперську політику в питанні територіальної цілісності і, по можливості, «збирання земель» колишньої Російської імперії[30][31].
Після розпаду Радянського Союзу керівництво Російської Федерації, проголосило «крах Радянського Союзу … найбільшою геополітичною катастрофою століття», внаслідок якої «Десятки мільйонів наших співгромадян і співвітчизників опинилися за межами російської території.»[32]. «Після розпаду радянської імперії сили Росії виявилися серйозно підірваними, вона втратила значні території, і відродити імперську міць і вплив можна тільки з поверненням цих територій»[33]. Від 1991 року практичні дії керівництва Російської Федерації спрямовані на досягнення цієї мети.
Арктика
15 квітня 1926 року в односторонньому порядку постановою Президії ЦВК Радянський Союз оголосив територією, що йому належить, «всі як відкриті, так і ті, що можуть бути відкритими надалі землі й острови, що не становлять до моменту опублікування цієї постанови визнаною Урядом Союзу РСР територією будь-яких іноземних держав, розташовані в Північному Льодовитому океані на північ від узбережжя Союзу РСР до Північного полюса в межах між меридіаном тридцять два градуси чотири хвилини тридцять п'ять секунд східної довготи від Грінвіча, що проходить по східній стороні Вайдагуби через тріангуляційний знак на мисі Кекурському, і меридіаном сто шістдесят вісім градусів сорок дев'ять хвилин тридцять секунд західної довготи від Грінвіча, що проходить по середині протоки, що розділяє острови Ратманова і Крузенштерна групи островів Діоміда у Беринговій протоці.»[34].
Норвегія
Держави Балтії
Намагаючись вийти на Балтійське узбережжя Москва за часів Іоанна IV протягом 25 років вела Лівонську війну. Росією ця війна розглядалася і донині оцінюється як така, що
«обумовлювалася об'єктивними потребами розвитку Росії у той час» [35].
Ви повинні добре подивитися на реальність і зрозуміти, що в майбутньому малі нації повинні будуть зникнути. Ваша Литва разом з іншими країнами Балтії, включаючи Фінляндію, повинні будуть приєднатися до славної родини Радянського Союзу [36].
Оригінальний текст (англ.)
You must take a good look at reality and understand that in the future small nations will have to disappear. Your Lithuania along with the other Baltic nations, including Finland, will have to join the glorious family of the Soviet Union.
. Володимир Деканозов Наступного дня кандидат у члени ЦК ВКП(б), замісник наркома закордонних справ СРСР Володимир Деканозов сказав йому, що:
Ми турбуємося не про «єдіную і нєдєлімую», а про все людство, про пролетаріат всієї земної кулі. Ми повинні зібрати всіх під один червоний прапор. І ми це зробимо. Після Другої світової війни вся Європа впаде до нас в руки як стиглий плід. А після неминучої Третьої світової війни ми переможемо в усьому світі.[37]
Фінляндія була поступово «приєднана» до Російської імперії за Ништадтським (1721), Абоським (1743) та Фредріксгамнським (1809) мирними договорами. Вона отримала статус «великого князівства» зі збереженням конституційного ладу (серед іншого— місцевого сейму), що ґрунтувався на шведських основних законах. Олександр I, на скликаному за його вказівкою Боргоському сеймі, урочисто підтвердив існуючий конституційний лад, після чого сейм склав присягу російському імператорові. Але ні за Олександра I, ні за Миколи I сейм більше не збирався. Натомість, Фінляндією правив російський генерал-губернатор, а також «імператорський фінляндський сенат», що повністю підкорявся російській адміністрації.
Зростання національно-визвольних настроїв суспільства під впливом революції 1848 року у Західній Європі призводить до реакції уряду імперії: Олександр II скликає 1862 року сейм, що визнає за ним законодавчу владу.
Знищується фінська армія, що до того лише формально підпорядкована російському військовому міністрові. Вводиться російська мова у сенаті та в інших адміністративних установах. Нарешті, був виданий маніфест про вилучення усіх справ, що «мають загальнодержавне значення» із відання «народного представництва».
Після революції 1905 року низка русифікаторських заходів скасовується, відновлюється автономія Фінляндії (за винятком військового закону), провадиться реформа народного представництва із запровадженням однопалатного сейму та загального і таємного голосування як чоловіків, так і жінок.
1795 року актами третього поділу Речі Посполитої Пруссія, Австрія і Росія знищили польсько-литовську державу. 25 грудня того ж року Катерина II підписала указ про приєднання до Росії литовських областей. Протягом півтора десятиліть російський і французький впливи зі змінним успіхом змагалися у Литві.
24 червня 1812 року наполеонівська армія перейшла через Німан неподалік від Ковно. 28 червня у Вільно урочисто зустрічали частини Великої армії. Відкривав рух 8-й польський уланський полк, яким командував князь Домінік Радзивілл, нащадок древніх литовських князів. Населення зустріло французів з симпатією, тиждень потому в місті вже відкрилися крамниці— перша ознака спокою городян і їх підтримки нового режиму. До 10-липня французи зайняли Мінськ, Новогрудок, Пружани; до 26 липня вийшли до Двіни й Дніпра. Відступаючи, росіяни палили склади, які не встигали евакуювати, виводили селянську худобу.
На території Віленської, Гродненської, Мінської губерній і Білостоцької області Наполеоном було створене Князівство Литовське. Населення цих територій становило, за оцінками різних авторів, між 2,5 і 3,5млн осіб. У Вільно, столиці князівства, жило 35 тис. осіб.
Білоруські землі були включені до складу Російської імперії в часи трьох поділів Речі Посполитої поміж Австрією, Прусією та Росією (1772, 1793, 1795). Унаслідок них Білорусь перетворилася на арену гострої та довготривалої боротьби польського та російського[16] капіталу. Ця боротьба за дешеву робочу силу та ринок сировини і збуту перетворювала Білорусь на економічно та культурно відсталу колоніальну провінцію Російської імперії.
У часи російського[16] панування дворянство Білорусі поповнилося росіянами із середовища чиновників та офіцерів.
Під владою російського[16] царя становище селянства Білорусі ще більше погіршилося на ґрунті зростання кріпосницької експлуатації, голодувань і кричущих злиднів. Білоруське селянство боролося проти поміщицького кріпосного гніту в першій половині XIXст. (повстання 1812 року в Мінській губернії, протягом 1832—1841 і масові повстання 1847 року у Вітебській губернії). «Звільнення» селян в 1861 році не послабило земельного голоду, але ще більше посилило малоземелля і безземелля (близько 68,6% малоземелля після реформи). Діяльність селянського банку, створеного 1882 року, так само як пізніше аграрна політика Столипіна в Білорусі, більше сприяли поміщику і куркульській верхівці, ніж біднякові білоруського села, й вели до посилення в селі класових суперечностей. Природний приріст населення створив перенаселеність, що змусила селян орендувати у поміщиків землю на кабальних умовах (Скіпщина[40]), або шукати заробітків на стороні, переселятися до Сибіру або емігрувати до Америки. Міста й містечка Білорусі, серед населення яких перше місце займали євреї, що почали селитися там ще з XIVст., розвивалися у XIXст. слабко, перед війною (1914) відсоток міського населення зріс лише до 13,4. Надмірна економічна експлуатації і національний гніт сильно революціонізували білоруські маси, особливо єврейський ремісничий пролетаріат, результатом чого став досить широкий і сильний революційний рух, особливо в епоху революції 1905.
При Миколі I інтенсифікована русифікація краю, що особливо посилилася після придушення повстання 1863 року й набула систематичного й звірячого характеру. Після польського повстання 1831 року було заборонено вживання слів «Білорусь» і «білорус», був закритий Віленський університет (1832), припинена дія Литовського статуту (1840), у насильницький спосіб «воз'єднана» уніатська церква з православною (1839) і т. ін. Уряд Олександра II підкреслював, що Білорусь— рос.«искони-русский край», примусово нав'язував православ'я і рос.«русскую народность» у Білорусі за допомогою спеціально підібраних російських чиновників та попів, російські школи й російське «осадничество» (тобто колонізаторів). Панівні верстви як польського, так і російського[16] суспільства знущалися над білоруською мовою, як, начебто, над «мужицькою» і «хамською», а уряд 1867 року заборонив вживати білоруську мову в громадських місцях, у школах і т. ін.
Українські етнічні землі від початків творення Російської держави[1] завжди були об'єктом російської експансії.
З цивілізаційної та державницької точки зору укладення між Україною та Росією Переяславської угоди 1654 року, яка спочатку передбачала особисту унію двох держав, потім трансформувалася в протекторат, а згодом стала підставою для інкорпорації України до складу Російської імперії, було певним історичним нонсенсом. Угода між козацькою Україною — республікою козацькою, з її виборною владою, з її традиційним народовладдям, з властивою її населенню уявою про участь кожного в житті суспільному, з одного боку, і — між автократичною державою Московською — монархією східного типу, з другого — була, безперечно, неприродна [41].
Україна і українці у побудові і руйнуванні імперії
Образ Російської імперії в українській історичній пам'яті викристалізувався у першу чергу завдяки поезіям і трагічній долі Тараса Шевченка та антиукраїнським указам 1863 та 1876 років. Забувається, однак, з якою готовністю й запопадливістю українські еліти допомагали будувати цю імперію у XVIII столітті — до тої міри, що історію постання Російської імперії можна назвати також й українською історією — та що тривалий час Санкт-Петербург із терпінням і навіть симпатією ставився до українського руху як противаги до руху польського. Українцям належить винятково важлива роль як у побудові, так і розвалі Російської імперії, і визнання одного факту не може відбуватися коштом замовчування іншого [42].
Переяславською грамотою московського царя 1654 року козацькій старшині були обіцяні широке козацьке автономне самоврядування і військова допомога в боротьбі з Польщею, що було в інтересах Москви. У боротьбі з Польщею за Україну вона спиралася на сили козацтва. Тому російське самодержавство терпіло існування автономної Гетьманщини, незважаючи на величезне бажання російської влади швидше ліквідувати це кубло постійних соціальних вибухів, які могли будь-коли перекинутися на Росію. Внаслідок тривалої війни Московської держави з Польщею за українські землі та Руїни до Росії відійшов лівий берег Дніпра і Київ з невеликою територією. Це й було протягом тривалого часу територією Гетьманщини. Правобережжя знову відійшло до Польщі і залишалося в її складі до її поділів наприкінці XVIIIст., коли воно відійшло до Росії. Південна степова частина України до кінця XVIIIст. кілька разів переходила то до Росії, то до Туреччини. Фактичними ж її володарями були запорозькі козаки.
Після приєднання Гетьманщини до кріпосницької Московської держави посилено розвиваються кріпосницькі відносини. Козацька старшина шляхом купівлі, грабунку і випрошених у царя і гетьманського уряду дарунків назбирує до своїх рук значні земельні володіння. Селянство потрапляє до нової кріпосної залежності від нових поміщиків— козацької старшини. Це призводить до масових повстань низів козацтва і селянства, та різанини своєї старшини наприкінці майже кожного гетьманства. Лише за допомогою московських і татарських військ старшині вдається запобігати поголовному винищенню козацької знаті селянсько-козацькими масами. Цією боротьбою дуже вміло користується Москва для поступового обмеження даних козацькій старшині привілеїв, зводячи майже нанівець примарну автономію Гетьманщини.
У той же час українські еліти допомагали розбудовувати імперію у XVIII столітті, так що історію постання Російської імперії можна назвати також і українською історією. Тривалий час імперська влада із терпінням і навіть симпатією ставилася до українського руху як противаги до руху польського. Українцям належала винятково важлива роль у побудові Російської імперії[42].
Ні одне із надбань, зроблених нами за час самобутнього існування Росії, не вартувало їй стількох зусиль та жертв, скільки їх зажадав Кавказ для остаточного усталення в ньому нашого владарювання.
Більш ніж півстоліття безперервно провадилась ця епічна боротьба, що вартувала нам численних жертв й відзначалася незліченними проявами високого героїзму російського народу.
…
Нині, стоячи твердою ногою на мосту, що перекинутий з російського берега до серця Азії, ми можемо з упевненістю вдивлятися в далечінь, де народи, що ста́ріються під палючим сонцем півдня, жадають прохолодної тіні російського скіпетра… [44]
Оригінальний текст (рос.)
Ни одно изъ пріобрѣтеній, сдѣланныхъ нами за время самобытнаго существованія Россіи, не стоило ей столькихъ усилій и жертвъ, сколько ихъ потребовалъ Кавказъ для окончательнаго упроченія въ немъ нашего владычества.
…
Болѣе полувѣка непрерывно велась эта эпическая борьба, стоившая намъ многихъ жертвъ и ознаменовавшаяся безчисленными проявленіями высокаго героизма русскаго парода.
Теперь, стоя твердой ногой на мосту, переброшенномъ съ русскаго берега въ сердце Азіи, мы можемъ съ уверенностью взирать въ даль, гдѣ дряхлѣющіе подъ знойнымъ солнцемъ юга народы жаждутъ прохладной тѣни русскаго скипетра…
Для об'єднання усіх складових частин та захисту проти зовнішніх та внутрішніх ворогів керівні кола Грузії сподівалися отримати фінансову та військову допомогу від Російської імперії. Розпочаті від XVI століття дії у цьому напрямку до кінця XVIII ст. не давали бажаних результатів. Тільки від середини XVIII ст. Російська імперія вирішила використати Грузію для боротьби із своїми східними конкурентами. З початком російсько-турецької війни 1768 року Росія направила до Грузії невелике військо під командуванням генерал-майора Тоттлебена (нім.Gottlob Curt Heinrich von Tottleben), яке ніяк не допомогло Грузії, що виступила у цій війні на боці Росії.
На другому етапі взаємодії з Росією звернення Іраклія II співпало з тогочасними планами Росії, спрямованими на захоплення Персії, а потому й Індії, через Грузію. Тому перемовини завершилися підписанням російсько-грузинського трактату в Георгієвську (24.7.1783). Наслідком підписання угоди був напад Персії на Грузію, що зазнала у цій війні поразки.
Після цього, замість об'єднання Грузії при допомозі Росії, відбулося її приєднання до Російської імперії. 1801 року Павло I підписав указ про включення східної Грузії до складу імперії як адміністративної одиниці. Цим указом був анульований Георгіївський трактат і Грузія була поставлена у становище колонії. Така ж доля спіткала незабаром й інші частини Грузії. При цьому «приєднання» відбувалося не лише мирним шляхом, але й силою війська. Останніми були приєдннані Сванетія (1856), Абхазія (1864), Батум та Артвин (1878). Так завершилося об'еднання майже усієї історичної Грузії, але вже під владою Росії[45].
Останній картлійсько-кахетинський цар із династії Багратіонів, Георгій XII, помер незадовго до оголошення анексії.
Під виглядом «мирного приєднання» Грузія була захоплена і, фактично, стала колонією Російської імперії. Як визнали самі росіяни:
Почався безсоромний колоніальний грабунок Грузії. У селян «відчужувалася» земля, знищувалися цілі селища, чинилися незліченні знущання, безкарні вбивства. З установ була вигнана грузинська мова і насильно введена російська, якої населення не розуміло. Всіляко знищувалися всі ознаки національної незалежності [46].
Оригінальний текст (рос.)
Начался беззастенчивый колониальный грабеж Грузии. У крестьян «отчуждались» земли, уничтожались целые селения, чинились бесчисленные издевательства, безнаказанные убийства. Из учреждений был изгнан грузинский язык и насильно введен русский, которого население не понимало. Всячески уничтожались все признаки национальной независимости.
Антиросійські повстання жорстоко придушувалися.
У 20-ті—30-ті роки XIX ст. російський капіталізм посилено перетворює Грузію на свій ринок збуту. Російськими фабрикантами, купцями та банкірами, за підтримки влади імперії, засновується «Російсько-Азійська торгівельна компанія». Постачання у Грузію продукції текстильної промисловості призводить до зменшення посівних площ бавовнику. Колоніальна політика Росії викликала масовий, головно селянський протестний рух (повстання проти російського владарювання 1804—1805, 1812, 1819, спроба повстання 1832, повстання 1860, 1904—1905).
Абхазія
Пращурами нинішніх абхазів були абазги, що у давні часи займали значно більшу територію, ніж нинішня. На їх землях, на узбережжі Чорного моря існували грецькі колонії. За часів Юстиніана Абхазія підкорялася Візантії і її населення було обернене у християнство. Від XV ст. Абхазія підкорюється Туреччиною, що її на початку XIX ст. витісняє Російська імперія. І при турках, і, на початку, при росіянах, у Абхазії зберігається внутрішнє автономне управління князів Шервашидзе. Після захоплення Російською імперією Західного Кавказу Абхазія отримує назву «Сухумський відділ» (1864) і переводиться на становище воєнного губернаторства.
На території Азербайджану, перед початком його завоювання Російською імперією, існувало декілька ханств, що були у васальній залежності від Персії. На початку XIX ст. Росії вдалося завоювати значну частину Азербайджану: нафтові родовища були приманкою для російських та англійських капіталістів. Національний рух пробуджується під тиском конкуренції з російськими переселенцями та русифікаторської політики російської влади.
Нестача земель у російських поміщиків та намагання захопити Волгу— важливий для торгівлі шлях— призвели до завоювання Казанського ханства Москвою (1552). Ханство було перетворене на колонію російського[16] торгового капіталу. Під час завоювання росіяни жорстокою розправлялися із татарами та іншими національними меншинами. Відповіддю на колоніальну політику Москви були повстання, найзначніше у 1553—1558 роках.
Башкирія
Башкирські землі були перетворені на колонію Московської держави під час систематичної колонізації у другій половині XVI ст. У своїй колонізаторські політиці російські експлуататори спиралися також на верхівку башкирського населення, якій надавалися певні пільги (звільнення від «ясака», надання землі, права пригнічення місцевого населення). До економічного та політичного гноблення додавалося ще й церковне, що проявлялося в примусовому переведенні до християнства.
Після скасування кріпосного права колоніальний режим посилився. Селяни не могли знайти роботи на промислових піприємствах міст, де працювали переважно росіяни. В той же час були зліквідовані залишки місцевого самоуправління, нав'язане панування земських начальників, синода й управителів, що призначалися царською владою.
Чувашія
У російський колоніальний період (XVI—XX ст.) чуваші-селяни зараховувалися до розряду «ясашних», потім «казенних», «державних». Частина їх потрапила у підпорядкування монастирям та до поміщиків. Грошовий «оброк» замість «ясака» сприяв формуванню торгово-ростовщицького прошарку чуваського суспільства, який використовувався російською владою як агентура самодержавства (коштанство). До старої азіатської форми феодалізму додалися своєрідні форми панщини, відробітків: «засічна справа», колодницька й луб'яна повинності, селітроварення, виготовлення поташу, приписка до заготівлі корабельних лісів і т. ін., аж до приписки до уральським залізоробних заводів у XVIII ст. Колоніальний гніт «самодержців всієї Росії» був дуже тяжкий. Тому чуваші, продані Московії своїми мурзами, після «багатьох заколотів» за часів підкорення Казані, брали активну участь в «Смуті», разінщині, пугачовщині, у низці татаро-башкирських повстань, в «картопляних бунтах» 1-ї половини XIX століття (Акрамовське повстання).
Для боротьби зі «збуреннями» були побудовані міста як військова опора кріпосницького колоніального гноблення. Міста не розвивали господарство чувашів, а висмоктували з краю все доступне для російських поміщиків і купців; вони не були культурними центрами, а були опорними пунктами насильницької християнізації краю, особливо у 18 ст., коли було охрещено більшість чувашів, і русифікації (у 18 ст. обрусіли залишки феодальної верхівки чувашів). Помітно слабкіше, ніж у центральній Росії, промислово-капіталістичні відносини розвинулися з кінця 19 століття, і в Чувашії виділилася невелика група національної буржуазії, з одного боку, і робітників— з іншого[48].
Центральна Азія, 1910
Казахстан
Центральна Азія
Медаль"За походи у Середній Ахії 1853—1895рр."
Поступальний рух з боку Оренбурга та Омська у надра Середньої Азії продовжувався протягом кількох десятиліть. Спочатку він мав характер повільний і нерішучий, а після постачання діючих там військ скорострільною зброєю набував «все більше енергійного і переможного характеру». Росіяни діяли без попереднього ознайомлення із географією, мовою та побутом місцевго населення, яке ставилося до них «безумовно вороже, як до завойовників та невірних»[49].
Не важко було підкорити Сибір: досить було походу славного Єрмака з жменею відважних козаків, щоб зруйнувати Сибірське Царство - цю першу і досить серйозну перешкоду поширенню за Уральським хребтом російського панування, російської колонізації і російської культури. Страшним ураганом пронеслися сміливі козаки по володіннях вогулів, остяків і татар, багато пролили крові, розграбували багато іноро́дницьких юрт, а найголовніше перемогли і прогнали з юрта «вільну людину Кучума Царя», який становив єдиний зв'язок різноплемінного сибірського Царства. <…> Здавалося б, що після таких ударів іноро́дницький світ вже не в змозі буде мріяти про своє колишнє царство і назавжди мав би примиритися з тією долею, яку покладала на нього «шерть», тим більше, що від зміни володаря сибірські інородці й нічого не втрачали. Але на ділі ми бачимо протилежне. <…> Повторюю, легко було завоювати Сибір, але набагато важче втримати завойоване. Московський уряд давно засвоїв цю істину при розширенні російської держави щодо народу цих країв і разом з тим давно зрозумів, що мирні засоби більш дійсні для остаточного підкорення інородницького світу, - що зброєю можна тільки перемогти, але утримати в підлеглості переможeниx можна головним чином через заселення підкореної країни російськими елементами, наслідком чого було обрусіння краю. Тому і після завоювання Сибірського Царства уряд негайно починає будувати російські міста і села [50].
Оригінальний текст (рос.)
Не трудно было покорить Сибирь: достаточно было похода славнаго Ермака съ горстью отважныхъ казаковъ, чтобы разрушить Сибирское Царство — эту первую и довольно серьезную преграду распространенію за Уральскимъ хребтомъ русскаго владычества, русской колонизаціи и русской культуры. Страшнымъ ураганомъ пронеслись смѣлые казаки по владѣніямъ вогуловъ, остяковъ и татаръ, много пролили крови, разграбили много инородческихъ юртъ, а самое главное побѣдили и прогнали съ юрта «вольнаго человека Кучума Царя», который составлялъ единственную связь разноплеменнаго Сибирскаго Царства.<…> Казалось бы, что послѣ такихъ ударовъ инородческій мірь уже не въ состояніи будетъ мечтать о своемъ прежнемъ царствѣ и навсегда долженъ быль бы помириться съ тою участью, которую возлагала на нихъ «шерть», тѣмъ болѣе, что отъ перемѣны властителя сибирскіе инородцы ничего не теряли. Но на дѣлѣ мы видимъ противное. <>… Повторяю, легко было завоевать Сибирь, но гораздо труднѣе удержать завоеванное. Московское правительство давно усвоило эту истину при расширеніи русскаго государства насчетъ иноплеменныхъ народовъ и вмѣстѣ съ тѣмъ давно поняло, что мирныя средства болѣе дѣйствительны для окончательнаго покоренія инородческаго міра, — что оружіемь можно только побѣдить, но удержать въ пoдчинeнiи пoбѣждeнныxъ можно главнымъ образомъ чрезъ заселеніе покоренной страны русскими элементами, послѣдствіемь чего являлось обрусеніе края. Поэтому и послѣ завоеванія Сибирскаго Царства правительство немедленно начинаетъ строить русскіе города и села.
Даури панували у всій Даурії (Забайкалля) до появи там у 17 століття росіян. Були частково винищені росіянами і змушені були перейти на правий берег Амура під захист манжурської влади[51].
1628 року був закладений Красноярськ. 1632 року заснований Якутський острог. Після повернення загону Хабарова 1654 року до Москви, уряд Московської держави прийняв рішення створити на «приєднаних» територіях нове воєводство. До складу його були включені землі по течії Амура до Татарської протоки та території від р. Аргунь до Великого Хінгана. Адміністративним центром Забайкалля від 1658 року став Нерчинський острог. 1665 року загін козаків побудував сильно укріплений Албазинський острог, поблизу якого вже у середині 80-х років XVIIст. жило кілька сотень козаків та селян. 1684 року було засноване Албазинське воєводство. Сучасні російські історики вважають, що на землях, які «приєднувала» Московська держава «була відсутня будь-яка державність», «до появи росіян племена даурів, евенків, натків і гіляків (нивхів), що жили по Амуру ясака нікому не платили й були незалежними».
Ці ж період та події оцінюються китайською стороною інакше: Єрофея Хабарова називають виконавцем загарбницьких планів царської Росії, провідником колоніальної експансії, «ловчим птахом та гончим хортом агресії царської Росії супроти Китаю», а загін В. Пояркова називають «зграєю розбійників» та звинувачують у людожерстві. В одній з книг китайських істориків автори стверджують, що з того часу росіян у тому краї стали називати «лоча»— «злостиві демони, що живляться людською плоттю і кров'ю»[52].
Вперше торгові каравани з Московщини з'явилися у Китаї близько 1658 року.
У 1896—1898 роках керівництво Російської імперії дає великі хабарі (до 500 000 доларів Лі Хунчжану[53] та ін) і укладає невигідні для Китаю Союзний договір між Російською імперією та Китаєм (1896) та Російсько-китайську конвенцію (1898). Після втручання Німеччини у Шаньдуні, Росія почала вимагати для себе усіх суверенних прав на Порт-Артур та Даляньван на маньчжурському узбережжі на тих же умовах, на яких Німеччина окупувала Цзяочжоу, а також надання концесії на будівництво залізниці від Бодуне до Мукдена та Порт-Артура. 20 березня 1898 року уряд Китаю погодився на оренду Порт-Артура і Даляньвана на 25 років зберігаючи за собою суверенітет на ці порти. Концесія на будівництво залізниці фактично перетворила Маньчжурію на російську провінцію[54].
Скориставшись революційними подіями 1911—1913рр. в Китаї, які привели до повалення Цинської династії, халхаські хани, за підтримки Російської імперії, проголосили Зовнішню Монголію незалежною теократичною державою на чолі з богдо-ханом. Потрійна російсько-китайсько-монгольська угода, підписана у травні 1915 року в Кяхті, визначила новий статус монгольської держави, звела його до широкої автономії в складі Китаю. Зовнішня Монголія складалася з чотирьох халхаських аймаків (Сецен-ханів, Тушет-ханів, Сайн-Нойон-ханів і Дзасагт-ханів), ойратської області Кобдо і тувинської області Танну-Урянхай.
1919 року скінчився короткий період існування теократичної монархії, Зовнішня Монголія була окупована китайськими військами, уряд Автономної Монголії розпущений, натомість було введено китайську адміністрацію. Далі була окупація країни білогвардійськими й більшовицькими російськими військами. Врешті, 1924 року, за участі Радянського Союзу, було проголошено незалежну Монгольську Народну Республіку (монг.Бүгд Найрамдах Монгол Ард Улс). З 1991 року країна носить назву Держава Монголія (монг.Монгол Улс).
Тува
Від початку 19 ст. Тува, що на той час входила до складу Китаю, стала
«…об'єктом хижацької експлуатації російського торгового капіталу і російської колонізації, що супроводжувалася численними конфліктами з Китаєм на ґрунті захоплення у тувинців кращих земельних угідь.» [55]
Оригінальний текст (рос.)
«…объектом хищнической эксплоатации русского торгового капитала и русской колонизации, сопровождавшейся многочисленными конфликтами с Китаем на почве захвата у тувинцев лучших земельных угодий»
1907 року Росія стала на шлях посиленої колонізації Туви, розбудовуючи у її центральній частині мережу російських поселень з російським судом та волосним правлінням[56]. 1914 року Російська імперія заявила «про прийняття Туви під своє заступництво». 1916 року у Туві розпочався селянський рух, що супроводжувався виступами проти російських колоністів. Російський уряд відповів на нього застосуванням військової сили.
Антиросійська сатирична карта, виготовлена японським студентом університету Кейо під час російсько-японської війни. Маньчжурія / Китай / Тибет / Туркестан / Формоза
Після селянського повстання Тон-Хакі (1893—1894) та японо-китайської війни 1894—1895 років закінчився період васальної залежності Кореї від Китаю (див. Сімоносекський договір) і настав період виняткового впливу Японії у Кореї. Японські імперіалісти посилювали або пом'якшували свою наступальну політику в залежності від співвідношення сил з Росією. На противагу Японії Росія намагалася взяти на себе
реорганізацію корейської армії, фінансів та отримувала лісові концесії. Намагаючись зберегти хоча би видимість політичної самостійності країни, корейський король приймає 1897 року титул імператора.
Російські концесії на прикордонній річці Ялу стали одним із приводів до Російсько-японській війни 1904—1905. Після початку війни у лютому 1904 року захоплення Кореї японцями пішло швидким темпом: був укладений договір між Кореєю та Японією (23.2.1904), який зобов'язав уряд Кореї «радитися» з Японією про всі заходи внутрішнього управління і зовнішньої політики. Договором від 22.8.1904 року уряд Кореї зобов'язався прийняти двох японських радників з фінансів та іноземної політики. 22.11.1905 року Японія оповістила інші імперіалістичні держави, що, перейнявши на себе турботу про іноземну політику Кореї, Японія дбатиме, щоб Корея виконувала свої
зобов'язання стосовно іноземних держав. У зв'язку з перемогою Японії над Росією, Корея була перетворена на японський протекторат (24.7.1907), корейське дворянство, селянство і чиновництво піддавалися японцями ідеологічній обробці, підготовці впровадження японського капіталу в Корею. Часткові повстання армії Кореї були придушені японцями під керівництвом маркіза Іто, генерального резидента Японії в мала характер виняткового насильства. Були захоплені не лише кращі економічні та господарські ресурси в країні (кращі землі, дороги, засоби зв'язку, ліси, корисні копалини), але й встановллена фактична монополія японців на зовнішню торгівлю. Корейська мова переслідувалася, книги з історії Кореї спалювалися.
На Лондонській конференції міністрів закордонних справ (11 вересня— 3 жовтня 1945 року) В. Молотов вимагав для СРСР мандат ООН на Триполитанію[59].
Під час державного перевороту у Лівії (1969) узбережжя країни було блоковане ескадрою ВМС СРСР, що налічувала декілька десятків суден, включно з атомним підводним човном і підводними човнами з крилатими ракетами[60].
У 2008—2011 роках обговорювалася можливість створення воєнно-морскої бази Російської Федерації у Середиземному морі з Муаммаром Каддафі, але перемовини були припинені із загибеллю М. Каддафі.
Джибутіі
Від 2012 року РФ намагалася орендувати ділянку для будівництва базы ВМФ у Джибуті, але невдало, внаслідок спротиву з боку США.
Прагнучи закріпити за собою захоплені величезні території з багатьма мільйонами неросійського населення російська влада не зупинялася перед варварськими методами колонізації, як, наприклад, відбирання кращих земель у тубільного населення і переселення туди російських колоністів, які, разом з урядовими чиновниками, розправлялися з місцевим населенням, як з полоненими рабами[61]. Селянам центральних губерній імперії надавалися для переселення кращі райони казахського, киргизького, башкирського, північно-кавказького степу. Із переселенців, подібно до козаків, поселених на кращих землях, відібраних на окраїнах у «інородців», створювався оплот влади для її охорони проти обібраних народів. Повстання проти такої політики топилися у крові, й цілі народності переселялися на гірші землі або ж змушувалися до еміграції в інші країни (низка кавказьких племен).
Національне питання в Російській імперії та СРСР
У Російській імперії росіяни (яких офіційно називали рос.«великороссами») були національною меншиною: у складі населення вони налічували лише 43% й займали величезні території, що історично належали іншим народам (етносам). Однак, незважаючи на фактичне їх положення, у державі все прилаштовувалося до інтересів цього народу, інші національності ігнорувалися, а багато які переслідувалися. Користуючись методом «поділяй і владарюй», російська влада нацьковувала одні народи на інші і перетворила Росію «на в'язницю безправних народів». Відверто і цинічно провадилась політика пригнічення «інородців»[62], що викликало спротив та роздратування пригнічених народів, а, часто, і сепаратистські настрої. Щоб змусити до покірності російській колоніальній владі утруднювався доступ до грамотності населення шляхом вигнання національних мов зі шкіл[63]. Злочинна національна політика провадилася в інтересах російського[16] імперіалізму. Метою її був захист привілейованого становища російських поміщиків і капіталістів та ринків збуту їх продукції та джерел сировини для російської промисловості.
Влада виховувала у російського[16] народу переконання, що лише він є хазяїном країни і тільки самодержавство та його вірна прислужниця— православна церква— забезпечать йому панівне становище. Із цього випливав лозунг Росії: «самодержавство, православ'я, народність»[63].
Головними напрямками національної політики російської влади були колонізація та зросійщення.
У намаганні закріпити за російською державою[1] захоплені велечезні території з багатьма мільйонами неросійського населення російська влада не зупинялася перед варварськими методами колонізації як, наприклад, відбирання кращих земель у місцевого неросійського населення й переселення на них російських колоністів, котрі, разом із урядовими чиновниками, розправлялися з місцевим населенням як із полоненими рабами. У найгрубішій формі провадилася русифікація у вигляді заборони навчання рідною мовою, що мало місце стосовно українців, білорусів, поляків та багатьох інших народів. Їм перешкоджали розвивати власну культуру рідною мовою, дозволяючи лише обмежене видання релігійної літератури мовою національної маси та навчання початкам грамоти. Особливо кидалася ув очі лютість національної політики стосовно євреїв, позбавлених звичайних громадянських прав, які й так були обмежені для всіх народів Росії. Антисемітизм розпалювався урядом, влаштовувалися погроми з тисячами жертв. За вказівками уряду влаштовувалася вірмено-азербайджанська різанина[64].
По захопленні влади більшовиками доля росіян у населення держави-наступника зростала. Росія втратила значні території, де росіяни складали малу частку населення: Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, білоруські та українські землі на заході. Вживалися також заходи для збільшення відсотка росіян у населенні СРСР: винищення населення голодом, репресивна політика протягом десятиліть щодо національно свідомих прошарків суспільства неросійських народів, депортації і розсіювання народів серед інших, примусовий запис до російської національності неросійських народів.
Невміння центру дати собі раду з національним питанням було головною причиною внутрішньої слабкости й остаточного розпаду імперії.[65]
Від Петра I до вступу на престол Олександра III російська національна політика мала імперський характер: вона вирізнялася відносною терпимістю стосовно національних особливостей народів, що жили в імперії. Лише поляки, внаслідок ліквідації їх держави та поділу території поміж загарбниками— Прусією, Австрією і Росією, не припиняли боротьбу за національну незалежність.
У часи правління Катерини II, ще до зруйнування Запорозької Січі, у таємній інструкції генерал-прокурору Олександру Вяземському імператриця вказувала:
Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія суть провінції, що керуються конфірмованими їм привілеями, зректися яких усіх раптом вельми непристойно би було, однак і називати їх чужоземними і ставитися до них на тих же підставах є більше, ніж помилка, а можна назвати з вірогідністю дурістю. Ці провінції, також і смоленську, слід найлегшими шляхами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись як вовки до лісу. До того приступ вельми легкий, якщо розумні люди обрані будут начальниками у тих провінціях; коли ж в Малоросії гетьмана не буде, то треба намагатися, щоб вік і ім'я гетьманів зникло, не тільки б персона яка була переведена до того достоїнства.[66][67]
Оригінальний текст (рос. дореф.)
Малая Россія, Лифляндія и Финляндія суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привиллегіями, нарушить оныя отрѣшеніемь всѣхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однакожъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на такомъ же основаніи есть больше, нежели ошибка, а можно назвать съ достовѣрностію глупостію. Сіи провинціи, также и смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ онѣ обрусѣли и перестали бы глядѣть какъ волки къ лѣсу. Къ тому приступъ весьма легкій, естьли разумные люди избраны будуть начальниками въ тѣхъ провинціяхъ; когда же въ Малороссіи гетмана не будетъ, то должно стараться, чтобъ вѣкъ и имя гетмановъ изчезло, не токмо бъ персона какая была произведена въ оное достоинство.
Олександр III започаткував нову політику— російську націоналістичну, русифікаторську, яка викликала гостре невдоволення неросійських народів. Ту ж політику продовжив Микола II[68].
За Олександра III Росія стала «тюрмою народів» ще більшою мірою, ніж при його батькові. Все підганялося силоміць під один ранжир, на всі народи, включені до імперії, надівалося однакове ярмо, заборонялися національні мови, знищувалися национальні культури[69]..
Найбільш характерним проявом національної політики російської держави було зросійщення, що проявлялася як нав'язування неросійським національностям мови та культури росіян.
За старих часів пригноблені народності могли пов'язувати свої образи тільки з політикою уряду, тільки з тими гіршими елементами і представниками чиновництва, що наповнювали околиці. Тепер же вони могли на власні очі переконатися, що уряд знаходить опору в досить широких і впливових колах російської громадськості. Величезна більшість Думи висловлювалася за всі пропозиції влади з обрусіння. І якраз буржуазні, помірні елементи інших країн, найбільше готові йти на примирення, на угоду з російською урядовою владою, повинні були особливо болісно відчувати таке ставлення до національних питань з боку співзвучних їм за соціальними інтересами буржуазних класів Росії. Але і в демократичних, ліберальних колах громадськості політика уряду не завжди зустрічала достатній протест. Заклики П. Б. Струве до безжальної ідейної боротьби з українством звучали застережливо для тих, хто хотів би пов'язувати національние надії з перемогами російської громадськості. Позиція Родичева і Мілюкова в Державній Думі по відношенню до українців - «звільніть, і їх не буде» - теж здавалася відгуком модернізованого націоналізму. Партія к.-д. зуміла довести справу до відкритого розриву з польським коло. Тим часом, керівні кола Польщі та Фінляндії, в силу своїх класових симпатій, мало були схильні пов'язувати які б то не було надії з ростом впливу більш лівої частини російської громадськості, вбачаючи в ній лише прояв анархізму, що лякав і турбував їх.
Росіянамм важко навіть зрозуміти ті гострі почуття, які викликав новий курс урядової влади. Були поставлені під удар історичні традиції, духовні цінності, і грубо ображалися права особистості, любов до своєї рідної мови, прихильність до своєї духовної стихії. З крайньою гостротою позначалися і чисто економічні наслідки. Для боротьби за економічне процвітання потрібне зростання культури, потрібне поширення знання, потрібна хоча б примітивна грамотність. Але це благо було недоступне для поляків, українців, литовців. Російська школа, з насильницьким і протиприродним викладанням російською мовою, або призводила до повного знелюднення шкіл або ж не давала ніяких результатів, бо ж поверхове знання російської грамоти випаровується в стихії іншої мови, до якої школа безуспішно намагалася вселити зневагу, як до мови нижчого сорту [70].
Оригінальний текст (рос.)
Въ прежнее время угнетенныя народности могли связывать свои обиды только съ политикой правительства, только съ тѣми худшими элементами и предствителями чиновничества, которые наводняли окраины. Теперь же они могли воочію убѣдиться, что правительство находить опору въ весьма широкихъ и вліятельныхъ кругахъ русской общественности. Громадное большинство Думы высказывалось за всѣ обрусительныя предложенія власти. И какъ разъ буржуазные, умеренные элементы другихъ странъ, болѣє всего готовые идти на примиреніе, на соглашеніе съ русской правительственной властью, должны были особенно болезненно чувствовать такое отношеніе къ національнымъ вопросамъ со стороны созвучныхъ имъ по соціальнымъ интересамъ буржуазныхъ классовъ Россіи. Но и въ демократическихъ, либеральныхъ кругахъ общественности политика правительства не всегда встречала достаточный протестъ. Призывы П. Б. Струве къ безпощадной идейной борьбѣ съ украинствомъ звучали предостерегающе для тѣхъ, кто хотѣлъ бы связывать національныя надежды съ победами русской общественности. Позиція Родичева и Милюкова въ Государственной Думѣ по отношенію къ украинцамъ — «освободите, и ихъ не будетъ» — тоже казалась отзвукомъ модернизированнаго націонализма. Партія к.-д. сумела довести дѣло до открытаго разрыва съ польскимъ коло. Между тѣмъ, руководящіе круги Польши и Финляндіи, въ силу своихъ классовыхъ симпатій, мало были склонны связывать какія бы то ни было надежды съ ростомъ вліянія болѣє лѣвой части русской общественности, видя въ ней только проявленіе пугающаго ихъ и безпокоющаго анархизма.
Русскимъ трудно даже понять тѣ острыя чувства, которыя вызывалъ новый курсъ правительственной власти. Были поставлены подъ ударъ историческія традиціи, духовныя цѣнности, и грубо оскорблялись права личности, любовь къ своему родному языку, привязанность къ своей духовной стихіи. Съ крайней остротой сказывались и чисто экономическія послѣдствія. Для борьбы за экономическое процвѣтаніе нуженъ подъемъ культуры, нужно распространеніе знанія, нужна хотя бы примитивная грамотность. Но это благо было недоступно для поляковъ, украинцевъ, литовцевъ. Русская школа, съ насильственнымъ и противоестественнымъ преподаваніемъ на русскомъ языкѣ, или приводила къ полному опустѣнію школъ или не давала никакихъ результатовъ, такъ какъ поверхностное знаніе русской грамоты улетучивалось въ стихій другого языка, къ которому школа безуспешно пыталась внушить пренебреженіе, какъ къ языку низшаго сорта.
Вперше чинником російської експансії християнське місіонерство стало на північному сході, де Москва поширювала з XIVст. свій вплив на зирян і перм'яків, які до того перебували під Новгородським верховенством. В той час важливу роль зіграло місіонерство серед зирян єпископа Стефана Пермського. Той факт, що чинником руської експансії християнське місіонерство тут стало вперше, а також використання методів християнізації за допомогою проповідей рідною мовою і перекладів, написаних новоствореним зирянським алфавітом, становлять виняток в історії московської експансії[14].
У Російській імперії місіонерство мало державно-церковний характер. Більш-менш організованим воно проявляється за Петра I та його найближчих наступників. За Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни засновується «новохрещенська контора», камчатська та китайська місії.
У 19 ст. посилюється участь у місіонерських субсидіях крупної промислової буржуазії.
Як і в країнах Західної Європи у Російській імперії місіонерство було провідником імперіалістичної і націоналістичної політики держави. Одним із головних завдань місіонерства російської православної церкви була русифікація національних меншин. В інструкціях місіонерам вказувалося, що новоохрещених «інородців» треба переконувати носити російський одяг, записуватися на російські прізвища, поступово відвертаючи їх від їхніх національних культур. Російська адміністрація надавала «новонаверненим» певні пільги за рахунок їх співвітчизників, намагаючись у такій спосіб руйнувати громади. Місіонерів зобов'язували привчати місцеве населення до вживання продукції російської промисловості, включно з горілкою (такий проект намагалися реалізувати у 80-ті роки 19 ст. при наверненні киргизів з ісламу до християнства).
У зовнішній політиці російська держава використовувала місії російської православної церкви для розвідки на територіях, де передбачалась завоювання, а також для збору військової, економічної інформації: інструкція Петра I пекінській місії наказувала збирати відомості про китайське військо, кріпості, торгівлю, іноземні впливи[71]
В Казані виходив друком «Миссіонерскій противомусульманскій сборникъ» (від 1873), що містив статті про магометанство студентів протимусульманського відділення при Казанській духовній академії[72].
До гонінь на національності приєднувалися і гоніння релігійні. Саме за Олександра III почали забирати дітей у сектантів (духоборів, уніатів і т. ін.) та відсилати їх подалі від батьків для виховання у православній вірі[69].
Масові міграції, депортації та переслідування за національною ознакою
Намагаючись закріпити за собою величезні території з багатьма мільйонами неросійського населення російська влада вживала варварські методи колонізації, як, наприклад, відбирання кращих земель у тубільного населення і переселення туди російських колоністів, які, разом з урядовими чиновниками, розправлялися з місцевим населенням, як з полоненими рабами[73]. Переселеним із центральних губерній імперії селянам надавалися кращі землі у районах казахського, киргизького, башкирського, північно-кавказького степу. Переселенці, подібно до козаків, поселених на кращих землях, відібраних на окраїнах у «інородців», використовувалися як оплот влади для її охорони проти обібраних народів. Повстання проти такої політики топилися у крові, й цілі народності переселялися на гірші землі або ж змушувалися до еміграції в інші країни (низка кавказьких племен).
Вивезення культурних цінностей з приєднаних територій а також їх знищення
Під час Першої світової війни з окупованої російськими військами частини Королівства Польського при відступі росіяни вивезли твори мистецтва, бібліотеки, архіви і т. ін., що були суспільною чи приватною власністю[74].
8 жовтня 2021 року агенція CNN TÜRK повідомила[75] про затримання у Стамбулі та Анталії поліцією та контррозвідкою групи з 6 іноземців, що їх підозрюють у підготовці замахів та шпигунстві. На кадри оперативної зйомки з вилученою зброєю, набоями та документами потрапили російські паспорти затриманих[76].
Розповсюдження проросійської і проімперської пропаганди на інші країни та у закордонних ЗМІ
Радянська «культурна дипломатія» в першу чергу переслідувала політичні і ідеологічні цілі. Вона зводилася до маніпулювання культурою і діячами культури з пропагандистською метою [77].
Ігнорування Росією вимог міжнородного права та порушення підписаних міжнародних угод
Військові бази і військова діяльність за межами Росії
Німецька правозахисниця з Amnesty International Жанін Ульманнзік (нім.Janine Uhlmannsiek): …для історії військових інтервенцій Росії - чи то в Україні, чи у Сирії або й у власній країні, у Чечні - характерним є кричуще ігнорування міжнародного гуманітарного права. Російська армія порушує міжнародні правила ведення війни, не захищаючи мирне населення або й неприховано нападаючи на нього. Російські збройні сили здійснюють невибіркові напади, застосовують заборонену зброю та вчиняють інші злочини. Все те, що ми бачили у Сирії і Чечні, ми тепер бачимо і в Україні. Очевидно, що тепер відповідальність лежить на міжнародній спільноті, аби воєнні злочини не залишалися безкарними. Щоб ті, хто вчиняє такі злочини, розуміли, що на них чекає покарання. [78]
Міжнародний кримінальний суд (МКС) заявив, що починає розгляд справи щодо скоєння воєнних злочинів і злочинів проти людяності на території України, починаючи від листопада 2013 року. У розпорядженні цього розслідування вже є висновки попередньої експертизи, що її вже провів офіс прокурора МКС: йдеться про те, що на території України виявлені елементи військових злочинів і злочинів проти людяності, зокрема в Криму та на Донбасі, від 2013 року[79].
Офіс генерального прокурора України повідомив про завершення формування міжнародної правової робочої групи з питань відповідальності за злочини, скоєні в Україні. До її складу увійшли провідні світові юристи з прав людини: колишній голова Верховного суду Великої Британії, очільниця Інституту прав людини Міжнародної асоціації юристів, двоє королівських радників та Амаль Клуні. Також до групи увійдуть юридичні експерти з фірм "Covington&Burling LLP" (США) і "Sygna Partners" (Франція), яка вже представляє Україну в Міжнародному суді Організації Об'єднаних Націй. Робоча група даватиме рекомендації щодо притягнення до відповідальності, забезпечуватиме представництво у цивільних і кримінальних справах, даватиме стратегічні настанови щодо співпраці з Міжнародним кримінальним судом. Технологічним партнером робочої групи безкоштовно стане корпорація Microsoft [80].
«Прокурор Міжнародного кримінального суду (МКС) започаткував розслідування вбивств та інших військових злочинів, що були скоєні окупаційними силами російського агресора. Райони, про які ми говоримо, були під окупацією та під контролем агресора, російських військ. Тож, ніхто, окрім них, не міг здійснити всі ці звірства»— речник Єврокомісії Пітер Стано. [81]
Притягнення до відповідальності злочинців у керівництві РФ
Як перший заступник Управління з питань військових злочинів Державного департаменту США у 1997-2001 роках, я чув незліченну кількість разів, що такі воєнні злочинці, як Слободан Милошевич, Радован Караджич, Ратко Младич, високопоставлені руандійці, причетні до геноциду, і Саддам Хусейн ніколи не будуть передані правосуддю. Проте зрештою їх усіх притягли до відповідальності. І це має стати уроком. [82]
Оригінальний текст (англ.)
As the first deputy in the US State Department’s Office of War Crimes Issues in 1997-2001, I heard countless times that war criminals like Slobodan Milošević, Radovan Karadžić, Ratko Mladić, top Rwandans involved in genocide, and Saddam Hussein would never be brought to justice. Eventually they all were. This needs to be the lesson.
Керівники Російської Федерації причетні до воєнних злочинів
Сенат США одностайно підтримав резолюцію, яка засуджує президента Росії Володимира Путіна як воєнного злочинця.
«Резолюція, представлена сенатором-республіканцем Ліндсі Гремом й підтримана сенаторами з обох партій, закликає Міжнародний кримінальний суд у Гаазі та інші країни переслідувати російських військових через розслідування всіх воєнних злочинів, скоєних під час вторгнення РФ в Україну», [83].
Оригінальний текст (англ.)
The resolution, introduced by Republican Senator Lindsey Graham and backed by senators of both parties, encouraged the International Criminal Court (ICC) in The Hague and other nations to target the Russian military in any investigation of war crimes committed during Russia's invasion of Ukraine.
Інформаційне та пропагандистське прикриття воєнних злочинів
Дмитро Кисельов
Маргарита Симоньян
Костянтин Ернст
Олег Добродєєв
Володимир Соловйов
Олександр Дугін
Дмитро Пєсков
Ольга Скабєєва
Армен Гаспарян
Костянтин Сьомін
Федір Лук'янов
Російська діаспора як п'ята колона Росії
Росія переживає кризу ідентичності після розпаду Радянського Союзу. Але водночас вона намагається підкреслити та підсилити свою національну російську ідентичність, позиціонуючи себе як історичну батьківщину для етнічних росіян та російськомовних громад за будь-якої нагоди. Росія використовує російську діаспору— росіян та російськомовних громадян, що налічують близько двадцяти п'яти мільйонів осіб на теренах колишніх «радянських республік»,— як засіб реалізації своєї зовнішньої політики. Російська влада використовує діаспору для впливу на внутрішню та зовнішню політику нових незалежних держав. Незадоволена кордонами, встановленими після розпаду Радянського Союзу, Росія втручається у внутрішні справи цих країн на ґрунті підтримки російської діаспори. Російсько-грузинська війна 2008 року, криза в Україні та анексія Криму Російською Федерацією свідчать про те, що Росія поводиться агресивно, якщо це їй потрібно, виступаючи «захисником усіх росіян та російськомовних» за її межами. Російське військове втручання під приводом захисту російської діаспори спонукають багато кого вважати, що холодна війна знову повернулася, і змусило країни, у яких є чимало росіян серед свого населення, насторожитися проти ревізіоністських дій Росії. Та все ж, сьогодні російська влада у своїй зовнішній політиці надає все більше значення використанню м'якої сили для підтримки російської діаспори[85]
Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России.— М.: АРКТОГЕЯ-центр, 2000.— 928 с.
Колоніальна політика після Другої світової війни
Російський неоколоніалізм
Росія, як колишня метрополія, намагається встановити нову форму контролю над колишніми колоніями— «радянськими республіками у складі СРСР». Для цього вона використовує різні економічні та ідеологічні механізми експансії, втручання, впливу, щоб сформувати відповідну керовану еліту в суспільствах цих країн[86].
2006 року директор Інституту трансформації суспільства (Київ) професор Олег Соскін зазначав, що Росія намагається реанімуватись, як наднаціональна імперія, і по відношенню до Білорусі й України проводить політику неоколоніалізму, тобто фінансово-економічної й енергетичної окупації. Найбільш очевидним це є на прикладі газового і нафтового секторів економіки. Росія намагається привласнити собі, скупивши за безцінь, білоруські й українські газопроводи, щоб диктувати свою волю і привласнювати монопольний прибуток. У Білорусі та України стратегічні цілі в сфері протидії політиці неоколоніалізму Росії збігаються[87].
2014 року Російська Федерація перейшла до прямого військового втручання у внутрішні справи України.
Один із сучасних російських ідеологів О. Дугін, в навчальному посібнику, надрукованому відповідно до рішення кафедри Соціології міжнародних відносин соціологічного факультету Московського державного університету, формулює завдання
«інтегрувати до єдиного стратегічного простору Росію, Україну та Білорусь» [88].
А для перетворення Росії «у глобальну світову силу» інтеграція України вказується як «необхідна умова». У книзі ж «Основи геополітики» більш відверто формулюються принципи російського неоколоніалізму:
«Існування України у нинішніх кордонах та із її нинішнім статусом „суверенної держави“ тотожне нанесенню жахливого удару по геополітичній безпеці Росії…»,
а також формулюється висновок, що
«Подальше існування унітарної України неприпустиме»[89].
Провокування збройних конфліктів на прикордонних неросійських землях
Антиросійські виступи у світі внаслідок агресії Російської Федерації проти України (2022)
Повстання козацької старшини з метою відокремлення від Росії закінчилися за Петра I колосальною поразкою автономістів, керованих гетьманом Мазепою, і знищенням в Україні самого гетьманства та Запоріжжя, що підтримувало його. Управління Україною було передане (1722) спеціальному органові— Малоросійській колегії, керівництво якої знаходилося в руках кріпосницької Москви. Управління Україною залишалося в руках Малоросійської колегії, незважаючи на відновлення пізніше гетьманської влади, аж до знищення Гетьманщини. Правобережжя, розорене нескінченними війнами, з поверненням до Польщі знову швидко колонізується нею. З колонізацією повертається на Правобережжя шляхтич-магнат, а з ним зростає і кріпосницька експлуатація селянства.
Поділом Польщі (1772) була вирішена й доля козацької України: зліквідована Запорозька Січ, зліквідована Гетьманщина, натомість створено кілька російських губерній. Козацькій старшині було «дароване» право російського дворянства (1784). На Україну було поширене кріпацтво.
Включена до складу російської держави як провінція, Україна остаточно перетворюється у 19 ст. на російську колонію, у котрій російський уряд посилено намагається викорінити усякі залишки національної особливості, а український народ піддається національному гніту та закріпаченню[90]
Перші селянські повстання проти російського кріпосництва почалися 1812 року у Мінській губернії. Боротьба продовжувалася у 1832—1841 роках. Масові повстання відбувалися у Вітебській губернії 1847 року. Польське повстання 1863 року було підтримане білоруським національно-визвольним рухом. За звільнення з-під влади польських поміщиків та російського[16] царя, за передачу землі селянам без викупа, за створення самостійної держави Литви та Білорусі боролися т.зв. «червоні»— збідніла шляхта, учнівська молодь, ремісники і селяни— на чолі з Кастусем Калиновським. Повстання в Білорусі та Литві було придушене військовою силою під командуванням графа генерала Михайла Муравйова: 396 осіб було повішено, серед них і Калиновський, заслано до Сибіру близько 15.000 осіб.
Фінляндія
Від 1830-х років у Фінляндії починається національний рух за фінську школу та діловодство рідною мовою. Цей рух зустрів енергійний спротив російської влади й, орієнтованої на Росію, частини шведської верхівки фінляндського суспільства та незначного зрусифікованаго прошарку городян.
Зростання національно-визвольних настроїв суспільства під впливом революції 1848 року у Західній Європі призводить до реакції уряду імперії: з метою обмеження прав Фінляндії Олександр II скликає 1862 року сейм, що визнає за ним законодавчу владу.
У царювання Олександра III, особливо наприкінці 19 ст., коли генерал-губернатором був призначений Микола Бобриков розгортається русифікація. Вводиться російська мова у сенаті та в інших адміністративних установах. Нарешті, був виданий маніфест про вилучення усіх справ, що «мають загальнодержавне значення» із відання «народного представництва».
Знищується фінська армія, що до того лише формально підпорядкована російському військовому міністрові.
Всі ці заходи російської влади викликали хвилю національного руху фінів. Зорганізувалася група активних діячів, що розпочали боротьбу за прикладом російських соціалістів-революціонерів. Влітку 1904 року генерал-губернатор Микола Бобриков був убитий. У протидії російському імперіалізмові об'єднувалися і фінська буржуазія, і фінський робітничий клас.
Внаслідок революції 1905 року низка русифікаторських заходів була скасована.
У грудні 1905 року в сотнях польськіих шкіл школярі попалили всі російські книжки, картини та портрети царів, побили і вигнали зі шкіл російських вчителів і своїх товаришів-росіян з криками: «Ідіть геть, в Росію!».[91].
Башкирія була однією з численних колоній Росії. Від другої половини 16 ст. російська влада накладала на башкир «ясак», який ішов до скарбниці російського царя. До рук російських воєвод та феодалів потрапляли кращі землі; торгова буржуазія наживалася на монопольних продажу та купівлі певних товарів, купуючи їх за безцінь. До економічного та політичного гноблення додавалось насильницьке хрещення башкир[92].
На цьому ґрунті виникали повстання башкир, що мали на меті скинути колоніальне гноблення. Повстання почалися із 17 ст., вони то підіймалися як хвиля, то їх напруга спадала. Башкири брали активну участь у повстанні під проводом Омеляна Пугачова.
Кавказ
Грузія
Колоніальна політика Росії викликала масовий, головно селянський протестний рух: виступ у Кахетії 1802, повстання проти російського владарювання у Картлі та Осетії 1804—1805, повстання 1812, 1819, спроба повстання у 1832, повстання у 1860, 1904—1905 роках.
Перше велике повстання горців-грузин проти російського владарювання почалося 1804 року й було жорстоко придушене 1805-го.
1812 року знову вибухнуло повстання селян, викликане відбиранням провіанту для російського війська військовою силою, незважаючи на неврожайний рік.
1819 року була зліквідована автокефалія грузинської церкви, що викликало нове велике повстання.
1832 року була проведена підготовка до нового повстання, але російській владі вдалося, за допомогою зрадників, придушити його у зародку.
1860 року спалахнуло нове повстання.
Після селянської реформи 1860-х років, що провадилася у Грузії на кілька років пізніше й в обмеженій, порівняно з Росією, формі, кріпацтво у Грузії збереглося до 1917 року. Внаслідок такої політики російської влади «Грузія стала класичною країною селянських повстань, що прийняли особливо організований характер у 1904—1905» роках[93].
Абхазія
У 60-х роках 19 ст. частина населення Абхазії брала участь у повстанні під проводом Шаміля. Після його поразки ця частина абхазів переселилася до Туреччини. У 70-х роках відбулося кілька повстань абхазів проти російського панування. Це викликало нову хвилю еміграції до Туреччини. У Російсько-турецькій війні 1877—1878 років абхази взяли участь на боці Туреччини. Російська влада оголосила абхазів «винуватим населенням» і посилила репресивну політику, що викликало чергову хвилю еміграції внаслідок чого низка районів Абхазії знелюдніла.
Національно-визвольний рух другої половини 1916 року у Центральноазійській частині Російської імперії, у час військової поразки на фронті Першої світової війни, може розглядатися як складова підготовки революційних подій 1917 року[94]. Революційний вибух охопив 1916 року ряд районів нинішніх Узбекистану, Киргизії, Казахстану і перекинувся на території повітів Сибіру, Нижнього Поволжя (Калмикія) та Північного Кавказу, де існували схожі форми та характер експлуатації корінного населення.
Витяг з промови члена Державної думи А.Ф.Керенського 13 грудня 1916 року про становище в Туркестані і Степовій області
Не важко було підкорити Сибір: досить було походу славного Єрмака з жменею відважних козаків, щоб зруйнувати Сибірське Царство - цю першу і досить серйозну перешкоду поширенню за Уральським хребтом російського панування, російської колонізації і російської культури. Страшним ураганом пронеслися сміливі козаки по володіннях вогулів, остяків і татар, багато пролили крові, розграбували багато іноро́дницьких юрт, а найголовніше перемогли і прогнали з юрта «вільну людину Кучума Царя», який становив єдиний зв'язок різноплемінного сибірського Царства. <…> Здавалося б, що після таких ударів іноро́дницький світ вже не в змозі буде мріяти про своє колишнє царство і назавжди мав би примиритися з тією долею, яку покладала на нього «шерть», тим більше, що від зміни володаря сибірські інородці й нічого не втрачали. Але на ділі ми бачимо протилежне. Тільки-но стало відомо про смерть Єрмака, як піддані Кучума, перше приголомшені подвигами козацького «велерозумного вождя», тепер, так би мовити, прийшли до тями, забули свою присягу і знову готові були накласти на себе ярмо азіатського володаря. Та й згодом довгий час мрія «бути собі царством, як було за Кучума Царя» не залишала сибірських інородців. Це означає, що одного завоювання за допомогою зброї, яким би не було останнє переможним, було недостатньо, щоб утримати в покорі настільки віддалений край, а тим більше мати можливість з успіхом експлуатувати його багатства. Повторюю, легко було завоювати Сибір, але набагато важче втримати завойоване. Московський уряд давно засвоїв цю істину при розширенні російської держави щодо народу цих країв і разом з тим давно зрозумів, що мирні засоби більш дійсні для остаточного підкорення інородницького світу, - що зброєю можна тільки перемогти, але утримати в підлеглості переможeниx можна головним чином через заселення підкореної країни російськими елементами, наслідком чого було обрусіння краю. Тому і після завоювання Сибірського Царства уряд негайно починає будувати російські міста і села [50].
Оригінальний текст (рос.)
Не трудно было покорить Сибирь: достаточно было похода славнаго Ермака съ горстью отважныхъ казаковъ, чтобы разрушить Сибирское Царство — эту первую и довольно серьезную преграду распространенію за Уральскимъ хребтомъ русскаго владычества, русской колонизаціи и русской культуры. Страшнымъ ураганомъ пронеслись смѣлые казаки по владѣніямъ вогуловъ, остяковъ и татаръ, много пролили крови, разграбили много инородческихъ юртъ, а самое главное побѣдили и прогнали съ юрта «вольнаго человека Кучума Царя», который составлялъ единственную связь разноплеменнаго Сибирскаго Царства.<…> Казалось бы, что послѣ такихъ ударовъ инородческій мірь уже не въ состояніи будетъ мечтать о своемъ прежнемъ царствѣ и навсегда долженъ быль бы помириться съ тою участью, которую возлагала на нихъ «шерть», тѣмъ болѣе, что отъ перемѣны властителя сибирскіе инородцы ничего не теряли. Но на дѣлѣ мы видимъ противное. Едва только стало извѣстно о смерти Ермака, какъ подданные Кучума, ошеломленные прежде подвигами казацкаго «велеумнаго вождя», теперь, такъ сказать, пришли въ сознаніе, забыли свою присягу и снова готовы были наложить на себя иго азіатскаго властелина. Да и впослѣдствіи долгое время мечта «быть себѣ царствомъ, какъ было при Кучумѣ Царѣ» не покидала сибирскихъ инородцевъ. Это значить, что одного завоеванія посредствомъ оружія, какъ бы ни было послѣднее побѣдоносно, было недостаточно, чтобы удержать въ повиновеніи столь отдаленный край, а тѣмь болѣе имѣть возможность съ успѣхомъ эксплоатировать его богатства. Повторяю, легко было завоевать Сибирь, но гораздо труднѣе удержать завоеванное. Московское правительство давно усвоило эту истину при расширеніи русскаго государства насчетъ иноплеменныхъ народовъ и вмѣстѣ съ тѣмъ давно поняло, что мирныя средства болѣе дѣйствительны для окончательнаго покоренія инородческаго міра, — что оружіемь можно только побѣдить, но удержать въ пoдчинeнiи пoбѣждeнныxъ можно главнымъ образомъ чрезъ заселеніе покоренной страны русскими элементами, послѣдствіемь чего являлось обрусеніе края. Поэтому и послѣ завоеванія Сибирскаго Царства правительство немедленно начинаетъ строить русскіе города и села.
Тува
Після 1907 року Російська імперія стала на шлях посиленої колонізації Туви, розбудовуючи у її центральній частині мережу російських поселень з російським судом та волосним правлінням. 1914 року російський уряд заявив «про прийняття Туви під своє заступництво». Як наслідок колоніальної політики 1916 року у Туві розпочався селянський рух, що супроводжувався виступами проти російських колоністів. Російський уряд відповів на нього застосуванням військової сили.
Навесні 1924 року у Туві відбулося повстання, придушене влітку військовою силою.
Країни-сателіти Східної Європи
Окуповані країни Східної і Центральної Європи
Афганістан
Китай
Антиросійські настрої
СРСР активно нав’язував радянську комуністичну модель держави по всій Східній Європі та підтримував комуністичні та націоналістичні антиколоніальні радикальні рухи во всьому світу. СРСР намагався створити власну альтернативу США та тій європейській міжнародній економічній системі, ЄС та НАТО, які стали ключовими гравцями після Другої Світової війни.
Зараз Росія підтримує націоналістичних опонентів ЄС та НАТО. І хоча на перший погляд здається, що комунізм та сьогоднішній націоналістичний, праворадикальний популізм прямо протилежні по ідеології, у них насправді є і чимало спільного. Обидва рухи не признають статус-кво у міжнародних відносинах, відкидають усталені норми партійної політики та однаково зневажливо ставляться до фактів та ЗМІ. Обидва рухи у свою основу ставлять боротьбу із ворожим Заходом [95].
Трактування міжнаціональних та міжконфесіональних відносин у Російській імперії у т.зв. період «радянської історіографії» тричі змінювалося [96].
Приблизно до середини 1930 років приймалася парадигма «Російська імперія— тюрма народів і абсолютне зло», що пропагавалася школою Михайла Покровського.
На зміну їй прийшла парадигма, запропонована Й. Сталіним: «Російська імперія— найменше з можливих зол», відповідно до якої входження народів до Російської імперії було добровільним вибором «найменшого зла».
А вже у післясталінські часи пропагандою впроваджувалася у свідомість формула, за якою обґрунтовувалася «історична необхідність» і «доцільність» виникнення імперії і поступового «добровільного входження» до її складу інших народів, але не еліт, які часто виступали проти приєднання, «керуючись принципами націоналізму». Підкреслювалися «прогресивні наслідки» інтеграції і «цивілізаційна роль Росії». Замовчувалися завойовницький і насильницький аспекти імперської політики. Суть цієї концепції зводилася до того, що під впливом революційних подій у Росії всі народи імперії змогли вийти з «вікової відсталості» до «вершин історичного прогресу». Росія з «імперії зла» перетворювалася на «імперію добра», свого роду будинок «дружби народів».
Сприйняття владою та мешканцями Росії антиросійських настроїв та виступів
Російський історик Ілля Кудряшов, характеризуючи період війни 1812 року у Російській імперії, зазначає: «Ще недавно всерйоз сприймалася точка зору, згідно з якою народи, що населяли тоді Російську імперію, чи не в єдиному пориві піднялися проти французьких загарбників. На боці ворогів були тільки підступні гнобителі— чванлива польська шляхта. Виходило, що переважна частина населення західних губерній готова була захоплено підставити шию під найсолодше ярмо православ'я і кріпацтва. Все було не так однозначно»[97].
Росія на сьогоднішній день не має такого значення, як колись Радянський Союз. Політолог Клаус Зеґберс зазначає: «Не треба поводитися так, ніби Росія— глобальний діяч. Це неправда. Так, вона є постійним членом ООН, має ядерну зброю, а також нафту і газ. Окрім них нема майже нічого на експорт, а „м'якої“ та „розумної сили“ нема й поготів. Культурний вплив незначний. Словом, Росію переоцінюють».
Втрата глобальної ролі, відносна слабкість і занепад країни визначає політику влади Росії сьогодні. Розпад Радянського Союзу не відійшов у минуле. В. Путін, як відомо, розцінює його як «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.», тому велич Радянського Союзу неодмінно визначає політичне мислення і його діяльність. У світогляді російської еліти та більшої частини населення кінець СРСР не став прийнятим фактом, наслідки якого вже опрацьовано. Росіяни не визначилися: Де пролягають кордони Росії? Які люди належать до Росії? Такі і подібні питання до сьогодні залишаються актуальними.
З досвіду радянсько-американської біполярності у XXст. походить фіксація російської еліти на США, вимога вести діалог нарівні. На німецько-російських форумах, таких як «Schlangenbader Gesprächen», з року в рік кращі російські дипломати, політики й політтехнологи ображено скаржаться на Америку. Світ має справу з глибоко ображеною російською елітою. Її обурює те, що колишній президент США Барак Обама назвав Росію «регіональною силою». У їхньому сприйнятті світу стабільнно панують теорії змови— за кожною демонстрацією в пострадянському просторі обов'язково стоять США[98].
Путінська команда, після подій Помаранчевої революції 2004 року, сфокусувалася на завданнях самоконсервації. В. Путін та його оточення сприйняло Майдан-2004 як інспірований і проплачений Заходом антиросійський виступ. Відтоді російська влада розпочала довгу епопею політичних, ембаргових та дипломатичних російсько-українських «холодних воєн», які віддзеркалювали, з одного боку, системну кризу ідентичності російського політикуму, а з іншого,— не менш глибоку кризу політикуму українського[99].
Після дезінтеграції СРСР влада та суспільство РФ виявилися неспроможними сприйняти суб’єктність України. Ця суб’єктність не стала фактором вибудовування образу України у російському суспільстві. І не в останню чергу тому, що у російській перцепції така суб’єктність дорівнювала позбавленню Росії її звичної великодержавної самоідентифікації. Назагал, протягом періоду з 1991 до 2014 року спостерігалося репродукування радянських схем суспільного сприйняття України. Для РФ Україна і далі лишалася „молодшою братерською країною”, стосунки з якою слід будувати на основі васалітету, мінімально адаптуючи ці взаємини до поточних політичних умов. Наприклад, іменувати Україну „стратегічним партнером”, хоча реальний стан стосунків дуже слабко корелював із такою назвою [100].
Сучасна російська пропаганда, на думку дослідників, лягає на «родючий грунт» радянської пропаганди, постімперський синдром, культуру приниження та сильної руки і невідпрацьований історичний досвід росіян. Це обумовлює велику підтримку війни в Україні серед літніх людей, бо вони більшою мірою увібрали це в себе. Основними темами цієї пропаганди є: «Радянський/російський солдат — завжди визволитель»; «Ми — завжди праві»; «Україна — це частина Росії, ми маємо на неї право» та подібне [101].
Малая Советская Энциклопедия. Том первый. Аа— Ваниль.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1928.— Стб. 323., Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская— Массив.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— Стб.457—458, 804., а також інші джерела.
рос.«освобождение от русского ига»— Буцинскій П.Н.Заселеніе Сибири и бытъ первыхъ ея насельниковъ. Изследованіе П.Н.Буцинскаго.— Харьков: Типографія Губернскаго Правленія, 1889.— С. 300.
рос.«против колонизаторской политики русских большевиков»— Советская деревня глазами ВЧК—ОГПУ—НКВД. 1918—1939. Документы и материалы. В 4-х т./Т. 3. 1930—1934 гг. Кн. 1. 1930—1931 гг./Под ред. А. Береловича, В. Данилова.— М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003.— С. 318.
Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун.— Львів: Вид-во Українськ. Католицьк. Ун-ту, 2005.— С. 1.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 35.
Каппелер Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької X. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун [=Історія країн світу, 2]. Львів: Вид-во Українськ. Католицьк. Унів-ту 2005.— С. 14.
Ярослав Грицак. Передмова.— В кн.: Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з нім. Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун.— Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2005.— С. IX—X.
Малая Советская Энциклопедия. Том девятый. Тугендбунд—Шверник.— М.: Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия»— ОГИЗ РСФСР, 1931.— Стб. 194.
Див., наприклад, Владимирова О.В.История. Полный справочник для подготовки к ЕГЭ.— М.: АСТ, 2009.— 320 с.— ISBN 978-5-17-058865-7., Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— 479 с., Дѣтскій Карамзинъ или Русская исторія въ картинахъ издаваемая Андреемъ Прево Коммисіонеромъ Общества Поощренія Художниковъ. Тетрадь 1.— САНКТПЕТЕРБУРГ. Печатано въ типографіи Х. Гинце. 1835.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 1.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 51—58.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 58—60.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 70.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 68.
Печенкин С. В. «Имперское наследство» и борьба руководства СССР за его возвращение в 30-40-е годы XX века.—
Вестник Волжского университета им. В.Н.Татищева.— 2012, №3 (10).— С. 283—290.
Советская деревня глазами ВЧК—ОГПУ—НКВД. 1918—1939. Документы и материалы. В 4-х т./Т. 3. 1930—1934 гг. Кн. 1. 1930—1931 гг./Под ред. А. Береловича, В. Данилова.— М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003.— С. 318.
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— С. 82.
Baltic States: A Study of their Origin and National Development, Their Seizure and Incorporation into U.S.S.R. Interim Report of the Select Committee on Communist Aggression, House of Representatives, Eighty Third Congress, Second Session, 1954, Under the Authority of H. Res. 346 and H. Res. 438. Reprinted in the series International Military Law & History, Vol. IV. Edited by Igor I. Kavass and Adolph Sprudzs. Buffalo: William S. Hein & Co., Inc., 1972.— P. 342.
Див.: Baltic States: A Study of their Origin and National Development, Their Seizure and Incorporation into U.S.S.R. Interim Report of the Select Committee on Communist Aggression, House of Representatives, Eighty Third Congress, Second Session, 1954, Under the Authority of H. Res. 346 and H. Res. 438. Reprinted in the series International Military Law & History, Vol. IV. Edited by Igor I. Kavass and Adolph Sprudzs. Buffalo: William S. Hein & Co., Inc., 1972.— P. 342. [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.]
Ярослав Грицак. Передмова.— В кн.: Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з нім. Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун.— Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2005. — С. XI.
Ключников Ю. В., Сабанин А.В.Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. Ч. 1. От Французской революции до империалистической войны.— М.: Литиздат НКИД, 1925.— С. 221—222.
Утвержденіе русскаго владычества на Кавказѣ. Томъ I. //Под руководствомъ начальника штаба Кавказскаго военнаго округа генералъ-лейтенанта Н. Н. Бѣлявскаго, составленъ въ Военно-Историческомъ Отдѣлѣ подъ редакціей генералъ-маіора Потто.— Тифлисъ: Типографія Я. И. Либермана, 1901.— С. 1.
Большая Советская Энциклопедия. Том девятнадцатый: Грациадеи—Гурьев // Гл. ред. О.Ю.Шмидт.— М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930.— Стб. 568.
Малая Советская Энциклопедия. Том девятый. Тугендбунд—Шверник.— М.: Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия»— ОГИЗ РСФСР, 1931.— Стб.843.
Буцинскій П. Н. Заселеніе Сибири и бытъ первыхъ ея насельниковъ. Изследованіе П. Н. Буцинскаго.— Харьков: Типографія Губернскаго Правленія, 1889.— С. 1—3.
Самойлов Н.А.От баланса к колониализму. Российско-китайские отношения от их зарождения до 1917 г.— В. кн.: Россия и Китай: четыре века взаимодействия. История, современное состояние и перспективы развития российско-китайских отношений / Под ред. А.В.Лукина.— М.: «Весь Мир», 2013.— Глава 1. С. 15—118.
История XIX века / Под ред. профессоров Лависса и Рамбо. Пер. с франц./ Второе дополн. и исправ. изд. под ред. академика Е.В.Тарле.— М.: Гос. соц.-экономич. изд-во.— Т. 8.— 1939.— С. 321.
Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны, 1941—1945 гг.: Сборник документов /М-во иностр. дел СССР.— М.: Политиздат, 1984. Т. 6. Берлинская (Потсдамская) конференция руководителей трех союзных держав— СССР, США и Великобритании (17 июля— 2 авг. 1945 г.).— С. 131—134.
Голль, Шарль де. Военные мемуары: Спасение 1944—1946 / Пер. с франц. Ионовой И. В., Литвинова Д. Д., Щедрова А. И.— М.: ООО «Издательство ACT»; ООО «Издательство Астрель»; ООО «Транзиткнига», 2004.— С. 129.
Діманштейн С. М. Национальный вопрос в России и СССР.— В кн.: Малая Советская Энциклопедия. Том пятый. Массикот— Огнев.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1930.— Стб. 650.
Термін «інородці», вживався у Російській імперії, у вузькому розумінні— зокрема, мовою законодавства— для позначення євреїв та народностей східних окраїн імперії, у ширшому значенні— головно у лексиконі правих партій— малися на увазі всі народності Росії, окрім панівної. Лише російська народність визнавалася державною, панівною. Українцям (17%) та білорусам (5%) силоміць нав'язувалася російська національність.— Див.: Малая Советская Энциклопедия. Том третий. Дрофы— Ковалик.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— Стб. 464.
Діманштейн С. М. Национальный вопрос в России и СССР.— В кн.: Малая Советская Энциклопедия. Том пятый. Массикот— Огнев.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1930.— Стб. 649—651.
Ярослав Грицак. Передмова.— В кн.: Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з нім. Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун.— Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2005. — С. X.
Із «Соственноручного наставленія Екатерины II князю Вяземскому при вступленіи имъ въ должность генерал-прокурора».— У кн.: Сборникъ Русскаго Историческаго Общества. Том седьмой. Бумаги Императрицы Екатерины II, хранящіеся в Государственномъ Архиве Министерства Иностранныхъ Дѣлъ. Ч.1 / Собраны и изданы, с Высочайшаго соизволенія, по предначертанію Его Императорскаго Величества Государя Наследника Цесаревича, академиком Пекарским.— С. Петербургъ: Тип. Имп. Акад. наукъ, 1871.— С. 348.
Геллер М., Некрич А. Утопия у власти. Книга первая. «Социализм в одной стране». / «История России 1917—1995» В 4-х томах М.: Издательство «МИК», издательство «Агар», 1996 г. Том первый.—
Е. Тарле в примітках редактора до с. 412 у кн.: История XIX века / Под ред. профессоров Лависса и Рамбо. Пер. с франц./ Второе дополненное и исправленное издание под редакцией академика Е.В.Тарле.— М.: Гос. соц.-экономич. изд-во.— Т. 7.— 1939.
Диманштейн С. М. Национальный вопрос в России и СССР.— В кн.: Малая Советская Энциклопедия. Том пятый. Массикот— Огнев.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1930.— Стб. 650.
Советско-германские отношения: от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора. Сб. документов /М-во иностр. дел СССР, М-во иностр. дел ГДР.— Ред. колллегия: С. Дёрнберг, Х. Зайдевиц, И.Н.Земсков и др. Т. 1 (1917—1918).— М.: Политиздат, 1968.— С. 84.
Ильмярв М. Безмолвная капитуляция. Внешняя политика Эстонии, Латвии и Литвы между двумя войнами и утрата независимости (с середины 1920-х годов до аннексии в 1940) / Пер. с англ. В. Белобровцева.— М.: РОССПЭН; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2012.— С. 655.
Архівована копія. Архів оригіналу за 29 березня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Малая Советская Энциклопедия. Том девятый. Тугендбунд—Шверник.— М.: Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия»— ОГИЗ РСФСР, 1931.— Стб. 115—116.
Миронов, Б. Н. Российская империя: от традиции к модерну: в 3 т. / Б.Н.Миронов.— Т. 1.— СПб.: ДМИТРИЙ БУЛАНИН, 2014.— С. 77—81.
ISBN 978-5-86007-725-6ISBN 978-5-86007-775-1 (т. 1)
Якубова Лариса, Головко Володимир, Примаченко Яна. Русский мир на Донбасі та в Криму: історичні витоки, політична технологія, інструмент агресії: (Аналітична доповідь)/ Інститут історії України НАН України.— Київ, 2018.— С. 186.
Березовенко А. В. Російсько-українська війна в українському політичному дискурсі.— Політичні дослідження.— К.: Ін-т політич. і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.— №2’ 2021.— С. 97-110.
Абаза К. К. Завоеваніе Туркестана. Разсказы изъ военной исторіи. Очерки природы, быта и нравовъ туземцевъ— в общедоступномъ изложеніи. Съ рисунками картами и планомъ текинской крѣпости Деонгиль-тепе. Составилъ К.К.Абаза.— С.-Петербургъ. Типографія М.М.Стасюлевича, 1902.— 312 с.
Андижанское восстание 1898 г. Вводная статья Е. Штейнберга. Документы.— В кн.: Красный архив. Исторический журнал. Том третий (восемьдесят восьмой).— М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1938.— С. 123—124.
Ашурков Тарас. Маловідомі деталі у справі про загибель місії О.С.Грибоєдова в Ірані.— Історична панорама. Збірник наукових статей.- 2014.- Вип. 19.— С. 21—29.
Бройдо Г. И. Восстание киргиз в 1916 г. (Мое показание прокурору Ташкентской судебной палаты, данное 3-го сентября 1916 г.).— М.: Научная ассоциация востоковедение при Ц. И. К. С. С. С. Р., 1925.— 28 с. [Архівовано 5 грудня 2018 у Wayback Machine.]
Буцинскій П. Н. Заселеніе Сибири и бытъ первыхъ ея насельниковъ. Изследованіе П.Н.Буцинскаго.— Харьков: Типографія Губернскаго Правленія, 1889.— 345 с.
Гай-Нижник П. Від імперіялізму царського до імперіялізму радянського. Українські радянські економісти про фінансову експлуатацію України СРСР у другій половині 20-х років // Розбудова держави.– 1997.– №5.– С.43–45.
Галузо П. Г. Туркестан— колония. (Очерк истории Туркестана от завоевания русскими до революции 1917 года.— М.: Издание Коммунистического Университета Трудящихся Востока имени И.В.Сталина, 1929.— 164 с.
Горизонтов Л. Е. Парадоксы имперской политики: поляки в России и русские в Польше (XIX— начало XXв.).— М.: Индрик, 1999.— 272с.
Дейвіс, Норман. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко.— К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.— 1463 с. ISBN 966-500-221-Х
Джизакское восстание 1916 г. С предисловием А. Шестакова. Документы.— В кн.: Красный архив. Исторический журнал. Том пятый (шестидесятый).— М.: Государственное социально-экономическое издательство, 1933.— С. 60—91.
Добросмысловъ А. И. Ташкентъ въ прошломъ и настоящемъ. Историческій очеркъ.— Ташкентъ: Эл.-паров. типо-лит. О.А.Порша, 1912.— 520 с. (рос. дореф.)
Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России.— М.: АРКТОГЕЯ-центр, 2000.— 928 с.
Зуев А. С.]]Присоединение крайнего северо-востока Сибири к России: военно-политический аспект. Вторая половина XVII—XVIII век.— Автореф. дисс… д-ра историч. наук. Томск, 2005.— 23 с.
Имамов, Вахит. Запрятанная история татар. Национально-освободительная борьба татарского народа в XVI—XVIII веках за создание независимого государства.— Набережные Челны: Газетное-книжное издательство «КАМАЗ», 1994.— 80 с. [Архівовано 26 березня 2018 у Wayback Machine.]
Искусство в эпоху надлома империи: религиозные, национальные и философско-эстетические аспекты / Материалы Междунардной конференции (17—19 мая 2010 года).— М.: ГИИ, 2010.— 544 с. ISBN 978-5-98287-018-6
Историческій обзоръ Туркестана и наступательнаго движенія въ него русскихъ. Составилъ А.И.Макшеевъ.- С.-Петербургъ. Военная типографія, 1890.- 370 с.+ 7 л. илл.
История XIX века / Под ред. профессоров Лависса и Рамбо. Пер. с франц./ Второе дополненное и исправленное издание под редакцией академика Е.В.Тарле.— М.: Гос. соц.-экономич. изд-во.— Т. 7.— 1939.— 624 с.
Каганович, Альберт. Друзья поневоле: Россия и бухарские евреи, 1800—1917.— М.: Новое литературное обозрение, 2016.— 800 с. (Серия «HISTORIA ROSSICA»).
Каппелер, Андреас. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Перекл. з німецької Х. Назаркевич, наук. ред. М. Крикун [=Історія країн світу, 2], Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2005.— XII+360 с. ISBN 966-8197-06-2
Ковалевскій П. И. Возстаніе Чечни и Дагестана въ 1877—1878 г.г. Зелимъ-Ханъ.— С.-Петербургъ, 1912.— 95 с. (рос. дореф.)
Козлов В. А. Неизвестный СССР. Противостояние народа и власти 1953—1985 гг.— М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2006.— 448 с. (Архив) ISBN 5-224-05357-9
Лор Э. Русский национализм и Российская империя: Кампания против «вражеских подданных» в годы Первой мировой войны / Эрик Лор; пер. с англ. В. Макарова.— М.: Новое литературное обозрение, 2012.— 304 с. ISBN 978-5-86793-942-7
Малая Советская Энциклопедия. Том первый— том десятый.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия»— Государственное словарно-энциклопедическое издательство «Советская Энциклопедия»— ОГИЗ РСФСР, 1928—1931.
Мартос А. Письма о Восточной Сибири.— [Б. м.]: [б. и.], 1827.— 291 с., 1 л. портр.
Миронов Б. Н. Российская империя: от традиции к модерну: в 3 т. / Б.Н.Миронов.— Т. 1.— СПб.: ДМИТРИЙ БУЛАНИН, 2014.— 896 с. ISBN 978-5-86007-725-6, ISBN 978-5-86007-775-1 (т. 1)
Народы Северного Кавказа в европейской культуре и общественном сознании (историографические и источниковедческие аспекты). ISBN 978-5-91766-109-4
Часть II. Карл Штюккер. Нравы и обычаи в Турции и Черкесии / Руков. научного проекта К.Ф.Дзамихов.— Нальчик: Издательский отдел КБИГИ, 2016.— 170 с. ISBN 978-5-91766-127-8 (ч. 2)
Некрич А. М. Наказанные народы.— Нью-Йорк: Хроника, 1978.— 170 с.
Наливкин В.П.Туземцы раньше и теперь // Очеркъ В.П.Наливкина.— Ташкентъ: Изданіе А.Л.Кирснера, 1913.— 144 с.
Польське національне повстання 1830—1831рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / За ред. І. Кривошеї, Н. Моравця.— К.: КНТ, 2017.— 264 с. ISBN 978-966-373-820-8
Пособие по истории Отечества для поступающих в вузы. 2-е изд.: Учеб. пособие. / Ред. коллегия: Орлов А. С., Полунов А. Ю., Шестова Т. Л., Щетинов Ю. А.— М.: Простор, 2004.— 479 с.
Правилова Е.А.Финансы империи: Деньги и власть в политике России на национальных окраинах. 1801—1917.— М.: Новое издательство, 2006.— 456 с.— (Новые границы) ISBN 5-98379-048-Х
Романов Б. А. Россия в Манчжурии (1892—1906). Очерки по истории внешней политики самодержавия в эпоху империализма.— Л.: Изд. Восточного института, 1928.— 608 с.
Россия и Китай: четыре века взаимодействия. История, современное состояние и перспективы развития российско-китайских отношений / Под ред. А.В.Лукина.— М.: «Весь Мир», 2013.— 704 с. Илл., врезки. ISBN 978-5-7777-0548-8
Россия и СССР в войнах XX века: Статистическое исследование.— М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001.— 608 с.: ил.— (Архив) ISBN 5-224-01515-4
Ева М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Марія Корчинська (пер.).— К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006.— ISBN 966-500-265-1.
Чернолуцкая Е. Н. Принудительные миграции на советском Дальнем Востоке в 1920—1950‑е гг.— Владивосток: Дальнаука, 2011.— 512 с.
Шулипа Ю. Ю. Как Путин убивает за рубежом: монография / Информационное издание «Национальной политики».— Киев-Берлин; Издание 1-е. К.: Стилос, 202L—492 с. [Архівовано 25 жовтня 2021 у Wayback Machine.] ISBN 978-966-2399-68-4
David D. Laitin. The National Uprisings in the Soviet Union.— World Politics. Vol. 44, No. 1 (Oct., 1991), pp.139–177
_(cropped).jpg)
.jpg)
Борис Єльцин президент РФ (1991 — 1999) [84]
Володимир Путін, 2022-05-09 ()
Дмитро Ведмєдєв ()
В'ячеслав Володін ()
Валентина Матвієнко
Петро Толстой
Андрій Козирєв ()
Ігор Іванов ()
Леонід Решетніков ()
Сергій Лавров ()
Микола Патрушев ()
Тетяна Москалькова
Павло Грачов ()
Анатолій Сердюков ()
Сергій Шойгу ()
Сергій Наришкін ()
.jpg)
_(cropped).jpg)
.jpg)
.jpg)
Михайло Мізинцев
Сергій Кисіль
Олександр Дворников
Микола Євменов
Ігор Осипов
Олександр Моісеєв
Олександр Вітко
Валерій Солодчук
.jpg)
.jpg)
Дмитро Кисельов
Маргарита Симоньян
Костянтин Ернст
Олег Добродєєв
Володимир Соловйов
Олександр Дугін
Дмитро Пєсков
Ольга Скабєєва
Армен Гаспарян
Костянтин Сьомін
Федір Лук'янов_(cropped).png)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
