Loading AI tools
британський мандрівник, дослідник, географ, письменник З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Сер Річард Френсіс Бертон (англ. Richard Francis Burton; [ˈbɜrtən]; нар. 19 березня 1821, Торкі, Сполучене Королівство — пом. 20 жовтня 1890, Трієст, Австро-Угорщина) — британський дослідник, географ, перекладач, письменник, солдат, сходознавець, картограф, етнолог, шпигун, мовознавець, поет, фехтувальник і дипломат. Відомий своїми подорожами та дослідженнями в Азії, Африці й Америці, а також своїм винятковим знанням мов і культур. За деякими даними, він говорив 29 європейськими, азійськими та африканськими мовами[6].
Річард Френсіс Бертон | |
---|---|
Richard Francis Burton | |
Народився | 19 березня 1821 Торкі, Девоншир, Англія, Сполучене Королівство |
Помер | 20 жовтня 1890 (69 років) Трієст, Австро-Угорщина |
Поховання | Римо-католицька церква святої Марії Магдалини[en], Мортлейк, Лондон |
Підданство | Велика Британія |
Національність | англієць |
Діяльність | військовий, дипломат, дослідник, перекладач, письменник |
Alma mater | Триніті-коледж (Оксфорд) |
Знання мов | англійська[1][2] |
Учасник | Кримська війна[3] |
Членство | Королівське географічне товариство |
Жанр | Тревелог |
Військове звання | капітан |
Конфесія | Pajerod |
Батько | Joseph Netterville Burtond[4][5] |
Мати | Martha Bakerd[4][5] |
Брати, сестри | Francisco Prietod[5] і Edward Joseph Netterville Burtond[5] |
У шлюбі з | Ізабель Бертон |
Автограф | |
Нагороди | |
|
До найвідоміших досягнень Бертона належать його подорож до на той час забороненої для європейців Мекки, повний переклад збірки казок «Тисяча й одна ніч», публікація «Камасутри» англійською мовою, подорож із Джоном Геннінгом Спіком, під час якої вони стали першими європейцями, що побували на Великих озерах Африки у пошуках витоків Нілу.
Твори та листи Бертона широко критикували колоніальну політику Британської імперії, що істотно шкодило його кар'єрі. Був плідним автором. Написав безліч книжок і наукових статей, зокрема на теми поведінки людини, подорожей, соколиного полювання, фехтування, сексуальної практики та етнографії. Характерною особливістю його книжок є щедрість на примітки й доповнення, що містять цікаві спостереження й інформацію.
Бертон був капітаном армії Ост-Індійської компанії. Після служби в Індії та Кримської війни став членом Королівського географічного товариства, за ініціативи якого досліджує східне узбережжя Африки. Став першовідкривачем озера Танганьїка. У старшому віці служив як британський консул у Фернандо-По, Сантусі, Дамаску та Трієсті. У 1886 році удостоєний лицарського звання[7].
Бертон народився у Торкі, графство Девон, о 21:30 19 березня 1821 року; у своїй автобіографії він помилково стверджував, що народився у сімейному будинку Баргем-Гаус в Елстрі, Гартфордшир[8][9]. Його охрестили 2 вересня 1821 у Церкві Елстрі в Боремвуді, Гартфордшир[10]. Батько, підполковник 36-ого полку Джозеф Неттервіль Бертон, був британським офіцером ірландського походження. Мати Річарда, Марта Бейкер, була дочкою і спадкоємицею багатого англійського сквайра, Річарда Бейкера (1762–1824). У Бертона були молодша сестра Марія Елізабет Кетрін Бертон (вийшла заміж за генерал-лейтенанта сера Генрі Вільяма Стістеда[en]) і брат Едвард Джозеф Неттервілль Бертон, які народилися у 1823 та 1824 роках відповідно[11].
Сім'я Бертона під час його дитинства багато подорожувала. У 1825 році вони переїхали в Тур, що у Франції. Початкову освіту Бертон отримував від різних наставників, що наймалися його батьками. У 1829 році він почав навчатися у підготовчій школі на Ричмонд Грін[en] у Ричмонді, графство Суррей, під керівництвом Чарльза Делафосса[12]. Протягом наступних кількох років його сім'я знаходилась у постійних переїздах між Англією, Францією та Італією. Бертон виявив талант до вивчення мов і швидко вивчив французьку, італійську, неаполітанську та латину, а також кілька діалектів.
19 листопада 1840 року Бертон вступив у Триніті-коледж Оксфорду. Перш, ніж отримати кімнату в коледжі, протягом короткого часу він жив у будинку доктора Вільяма Александра Ґрінгілла[en]. Тут він зустрів Джона Генрі Ньюмена, старостою якого був доктор Ґрінгілл. Попри власний інтелект і здібності Бертон не ладив зі своїми вчителями й однолітками. Під час першого семестру викликав іншого студента на дуель через насміхання над його вусами. Бертон і далі задовольняв свою любов до мов вивченням арабської; також він займається соколиним полюванням і фехтуванням. У 1842 році він відвідав стипль-чез, чим порушив правила коледжу, а потім наважився заявити керівництву університету, що студентам коледжу має бути дозволено відвідувати подібні заходи. Бертон сподівався на відсторонення[en] — виключення з можливістю поновлення, покарання, яке отримали менш зухвалі студенти, що теж відвідували стипль-чез — його натомість вигнали з Триніті-коледжу назавжди[13].
За словами Бертона він «не годився ні для чого іншого, окрім як для ролі мішені за шість пенсів на день»[14]. Бертон записався у війська Ост-Індійської компанії та 18 червня 1842 вирушив до Бомбея. Він сподівався потрапити на першу англо-афганську війну, проте конфлікт був вичерпаний ще до його прибуття до Індії. Річард був направлений у 18-й тубільний піхотний полк Бомбей (базувався у штаті Гуджарат) під командування генерала Чарльза Джеймса Напьє[en]. В Індії став вільно розмовляти такими мовами: гіндустані, гуджараті, пенджабі, сіндхі, сараікі та маратхі, а також перською та арабською. Його дослідження індуїстської культури просунулися до такого рівня, що «мій учитель індуїзму офіційно дозволив мені носити джанеу (шнур брахмана)»[15], хоча правдивість цього була поставлена під сумнів, оскільки, зазвичай цей обряд вимагає довготривалого навчання та виконання цілого ряду ритуалів. Інтерес Бертона (й активна участь) до культур і релігій Індії вважався досить своєрідним, тому деякі з його товаришів по службі дали йому кличку «Білий Негр». Бертон мав багато дивних вподобань. В армії він утримував чималий звіринець приручених мавп у надії вивчити їхню мову[16]. Також за свою буйну вдачу, жорстокість в бою та пристрасть до дуелей він отримав прізвисько «Ruffian Dick». Стверджували, що жодна інша людина тієї епохи не схрестила шпаги з такою кількістю супротивників, як Бертон[17].
Керуючись своєю любов'ю до пригод, Бертон отримав дозвіл Королівського географічного товариства на дослідження території й отримав дозвіл від ради директорів Ост-Індійської компанії на те, щоб залишити армію. Сім років у Індії ознайомили Бертона зі звичаями та поведінкою мусульман, що підготувало його до хаджу (паломництво в Мекку, в його випадку, у Медіну). Подорож відбулася у 1853 році й одразу зробила Бертона відомим. Він планував її ще під час подорожей серед мусульман Сінда і, навчаючись та практикуючись, ретельно готувався до пригоди (щоб зменшити ризик бути виявленим, навіть зробив собі обрізання)[18].
Звичайно, Бертон був не першим європейцем немусульманином, який здійснив хадж (Людовіко Вартема[en] зробив це в 1503 році)[19], проте на той час його паломництво стало найвідомішим і найкраще задокументованим. Похід Бертона в Мекку був вельми небезпечним. На його караван нападали розбійники (звичне явище в той час). Паломництво дало йому право отримати звання хаджі та носити зелену чалму[20][21].
Після повернення до британської армії Бертон вирішив скласти іспит на арабського лінгвіста. Екзаменатором був Роберт Ламберт Плейфейр[en], який недолюблював Бертона. Через те, що професор Джордж Персі Баджер[en] добре знав арабську, Плейфейр попросив Баджера бути спостерігачем на іспиті. Знаючи, що Бертон може бути мстивим, і бажаючи уникнути ворожнечі в разі невдачі Бертона, Баджер відмовився. Плейфейр провів тести. Попри успішне життя Бертона як араба, Плейфейр запевнив комісію, що той провалився[22].
Після повернення до Каїра з Мекки Бертон вирушив до Індії, щоб повернутися у свій полк. У березні 1854 року він був переведений до політвідділу Ост-Індійської компанії та вирушив до Адена на Аравійському півострові, щоб підготуватися до нової експедиції за підтримки Королівського географічного товариства, щоб дослідити Сомалі всередині та за її межами, де Бертон сподівався виявити великі озера, про які чув від арабських мандрівників. Саме в Адені у вересні того ж року він уперше зустрів лейтенанта Джона Геннінга Спіка, який супроводжуватиме його у найвідоміших відкриттях. Бертон взявся за першу частину мандрівки самотужки. Він здійснив експедицію у Харер (сучасна Ефіопія), куди до цього не ступала нога жодного європейця.
Цей етап експедиції тривав з 29 жовтня 1854 по 9 лютого 1855 року, хоча більшу частину часу проведено у порту Сайла, де Бертон, замаскувавшись під арабського торговця, чекав повідомлення, що дорога до Харера безпечна. Бертон не тільки провів десять днів у Харері, але й був представлений еміру. Подорож назад була ускладнена відсутністю припасів, і Бертон писав, що він помер би від спраги, якби не побачив пустельних птахів і здогадався, що вони повинні водитись поряд із джерелом води.
Після цієї подорожі Бертон підготував наступну в супроводі лейтенантів Спіка, Герне та Вільяма Строяна й групи африканців, що виконували роль носіїв. Однак перш ніж експедиція отаборилася біля Бербери, її було атаковано групою сомалійців. Офіцери оцінили кількість нападників у 200 чоловік. Під час бою Строяна було вбито, а Спіка було взято в полон і поранено в одинадцяти місцях, проте йому вдалося втекти. Бертона було поранено списом, який розрізав йому щоку. Ця рана залишила глибокий шрам, який можна легко помітити на портретах і фотографіях[23]. Провал цієї експедиції був жорстко сприйнятий владою і, як наслідок, було розпочате дворічне розслідування, яке мало на меті з'ясувати ступінь провини Бертона. Попри зняття звинувачень, все це зашкодило кар'єрі Річарда. Напад на експедицію він описав у «Перших кроках у Східній Африці» (1856 рік)[24].
У 1855 році Бертон повернувся в армію і вирушив до Криму в надії взяти участь у бойових діях у Кримській війні[25][26]. Він служив у штабі іррегулярного корпусу башибузуків під командуванням генерала Бітсона на Дарданеллах[27]. Корпус був розформований після «заколоту», в ході якого вони відмовилися виконувати накази[28]. У звіті подальшого розслідування було згадано й ім'я Бертона[29].
У 1856 році Королівське географічне товариство профінансувало ще одну експедицію, в якій Бертон вирушив з Занзібару на дослідження Великих озер, що були описані арабськими торговцями та работорговцями. Його місія полягала у вивченні племен цього району і з'ясуванні експортного потенціалу регіону. Були надії, що експедиція призведе до відкриття джерела ріки Ніл, хоч це й не було головною метою.[26]
Перед від'їздом до Африки Бертон таємно заручився з Ізабель Арунделл. Її сім'я, особливо її мати, була проти шлюбу з Бертоном, який не був ні католиком, ні заможним, хоча з часом їх стосунки покращились[30][31].
Джон Геннінг Спік знову супроводжував Бертона; 27 червня 1857 року вони вирушили зі східного узбережжя Африки в західному напрямку в пошуках озера чи озер[32]. Їм допомагали араби, які жили та торгували в регіоні. Вони рухались звичними караванними шляхами, наймаючи професійних носіїв і гідів, які здійснювали подібні походи протягом багатьох років. З самого початку подорож стикнулася з такою проблемою як ненадійність носіїв: крадіжки обладнань і матеріалів, дезертирство членів експедиції.
Під час подорожі обоє чоловіків страждали від різних тропічних хвороб. Спік на деякий час осліп та оглух на одне вухо (через інфекцію, занесеною спробами видалити жука). Певний період Бертон не міг ходити, тому його несли носії.[31]
Експедиція прибула на озеро Танганьїка в лютому 1858 року. Бертон був вражений, побачивши неймовірне озеро, але Спік, який був тимчасово незрячим, не зміг побачити водойму. До цього моменту велика частина їх геодезичного обладнання була втрачена, зламана або вкрадена і вони були не в змозі завершити дослідження в цьому регіоні так, як вони хотіли. На зворотному шляху Бертон знову захворів. Спік продовжив дослідження без нього, здійснивши подорож на північ і врешті-решт знайшовши озеро Вікторія. Не маючи належного приладдя та інструментів, Спік був не в змозі обстежити область належним чином, але був переконаний, що нарешті знайшов джерело Нілу. Опис подорожі наводиться Бертоном у «Озерах Екваторіальної Африки» (1860 рік). Спік опублікував свій звіт у «Щоденнику відкриття джерела Нілу» (1863 рік)[33].
Обидва дослідники після подорожі мали вкрай поганий стан здоров'я і повернулися додому окремо[26]. Як завжди, Бертон вів дуже докладні нотатки, не тільки про географію, а й про мови, звичаї і навіть сексуальні звички людей, з якими зустрічався. Хоча це була остання велика експедиція, географічні та культурні нотатки Бертона виявилися безцінними для подальших досліджень Спіка і Джеймса Огастаса Гранта, Семюела Бейкера[en], Девіда Лівінгстона і Генрі Мортона Стенлі. Експедиція Спіка та Гранта (1863 рік) знову почалась зі східного узбережжя біля Занзібару, пройшла навколо західного берега озера Вікторія до озера Альберт і, нарешті, повернулася через річку Ніл. Однак, вони втратили слід джерела ріки між озером Вікторія й Альберт. Це залишило Бертона та інших незадоволеними тим, що джерело Нілу не було остаточно знайдено.
Тривале громадське обговорення експедиції нашкодило репутації як Бертона, так і Спіка. Спіка обурювала провідна роль Бертона в експедиції, тому їх дружні відносини значно погіршали. Тім Джил, який мав доступ до особистих документів Спіка, припускає, що навпаки саме Бертон був ображений успіхом Спіка. «З плином років Бертон не буде нехтувати можливістю висміяти чи розгромити географічні теорії та досягнення Спіка»[34].
Раніше Спік довів свою хоробрість у поході через гори Тибету, але Бертон вважав його недостойним слави, оскільки він не володів ніякими арабськими чи африканськими мовами. Попри захоплення Бертона неєвропейськими культурами дехто, опираючись на його причетність до Антропологічної спілки (організація, яка уклала доктрину наукового расизму)[35][36], змальовує Річарда як безсоромного імперіаліста, переконаного в інтелектуальній та історичній перевазі білої раси. Спік, здається, був прихильнішим до африканців, з якими їм довелося зустрічатися, і, за деякими даними, під час майбутніх експедицій навіть закохався в африканську жінку[37].
Були також проблеми з боргами, пов'язаними з їх експедицією, повну відповідальність за які Спік поклав на Бертона. Але їх найбільші чвари були через джерело Нілу.
Двоє чоловіків вертались додому порізно. Спік повернувся до Лондона і виступив із лекцією у Королівському географічному товаристві, стверджуючи, що озеро Вікторія є джерелом Нілу. За словами Бертона, Спік порушив домовленість, згідно з якою першу публічну промову вони мали зробити спільно. Проте, окрім слів Бертона, немає ніяких доказів, що такого роду угода дійсно існувала й більшість сучасних дослідників сумніваються в правдивості цього[38].
Приїхавши до Лондона, Бертон виявив, що Спік став знаменитістю, а його власна роль відійшла на другий план. Спік уже звернувся за фінансуванням наступних експедицій без участі Бертона. В наступні місяці обоє всіляко намагалися зіпсувати репутацію одне одного. Бертон спростував твердження Спіка, назвавши його докази непереконливими, а його вимірювання — неточними.
Спік провів другу експедицію спільно з капітаном Джеймсом Грантом і Сіді Мубарак Бомбей, щоб довести, що озеро Вікторія дійсно є джерелом Нілу. Через прикру пригоду з Бертоном Спік змусив Гранта підписати заяву: «Я відмовляюсь від усіх моїх прав на публікацію звіту [з експедиції] до затвердження його капітаном Спіком чи [Королівським географічним товариством]»[39]. Бертон і Лівінгстон все ще сумнівались, однак Королівське географічне товариство нагородило Спіка золотою медаллю.
На 16 вересня 1864 року було заплановано дебати між Бертоном і Спіком про джерело Нілу на зустрічі Британської асоціації сприянню розвитку науки. Напередодні Бертон і Спік сиділи поряд у лекційному залі. За свідченнями дружини Бертона, Спік встав, мовивши: «Я не витримаю цього більше», — і стрімко покинув зал. Після обіду Спік вирушив на полювання до маєтку родича. Тіло Спіка було знайдене біля кам'яної стіни зі смертельним вогнепальним пораненням від мисливської рушниці. Бертон дізнався про смерть Спіка наступного дня, очікуючи на початок дебатів. Суд визначив смерть Спіка як нещасний випадок. У некролозі припустили, що Спік, перелазячи стіну, випадково натиснув на гачок і застрелився[40].
Мови Бертона | |
---|---|
До кінця свого життя Бертон вивчив 25 мов або 40, якщо враховувати різні діалекти[41]. 1. Англійська 5. Циганська
6. Латинська 10. Маратхі | |
22 січня 1861 року Бертон та Ізабель одружились за католицьким обрядом, хоча Річард на той час не прийняв католицької віри. Незабаром пара була змушена провести деякий час окремо, коли Бертон заступив на дипломатичну службу консулом у Фернандо-По (сучасний острів Біоко в Екваторіальній Гвінеї). Це не було престижним призначенням, оскільки клімат острова вважався надзвичайно шкідливим для європейців, а Ізабель не могла супроводжувати його. Бертон провів багато часу на цій посаді, досліджуючи узбережжя Західної Африки. Він описав деякі зі своїх вражень, включно з подорожжю вгору за течією ріки Конго до водоспаду Єллала, у своїй книзі «Дві поїздки до країни горил і водоспадів Конго».
Пара знову возз'єдналася у 1865 році, коли Бертона перевели в Сантус, Бразилія. Бертон подорожував центральною Бразилією, сплавляючись на каное вниз за течією Сан-Франсиску від її джерела до водоспаду Паулу-Афонсу[43].
У 1868 і 1869 роках двічі відвідав зону бойових дій Парагвайської війни, яку Бертон описав у своїх «Листах із полів битв Парагваю» (1870 рік)[44].
У 1869 році його призначили консулом у Дамаску — ідеальна посада для людини зі знаннями Бертона про регіон і звичаї[45]. Тим не менше Бертон нажив багато ворогів за час перебування там. Він протидіяв великій частині єврейського населення регіону через суперечки з приводу кредитування.
Подружжя насолоджувались часом, проведеним там, і вважало ці роки найкращими у своєму житті. Вони заприятелювали з Джейн Діґбі, відомою авантюристкою, і Абд аль-Кадіром, лідером алжирської революції, що жив у екзилі.
Тим не менше, регіон знаходився в напрузі через значне загострення відносин між християнським, юдейським і мусульманським населенням. Бертон зробив усе, щоб зберегти мир, але це іноді приводило його до біди. В одному випадку він стверджував, що ледве уникнув нападу сотні озброєних вершників, посланих Мохаммедом Рашид-пашею, губернатором Сирії. Він писав: «Я ніколи не був так втішений у своєму житті, ніж коли дізнався, що буде потрібно триста чоловік, щоб убити мене»[46].
Щоб не допустити погіршення ситуації та зберегти життя консула, британці в 1871 році перевели Бертона в Трієст. Бертон ніколи не був особливо задоволений цією посадою, але вона дала йому можливість описати всі свої попередні подорожі[47].
У 1875 році Бертон відвідав Ісландію. Провівши в цій країні три місяці, він незабаром опублікував працю на 794 сторінки «Ultima Thule; or A Summer in Iceland» (Лондон, 1875 рік). Бертон спробував довести, що саме Ісландія була тією загадковою країною «Туле», в якій побував Піфей Массаліот.
13 лютого 1886 року Бертон був нагороджений лицарським титулом і Орденом Святого Михайла і Святого Георгія (KCMG) з рук королеви Вікторії[48].
Написані в цей період путівники Бертона були прохолодно прийняті суспільством. Його найвідоміші внески в літературу, видані під егідою Товариства Камасутри, тоді називали ризикованими та навіть порнографічними. До них належать: «Камасутра Ватсьяяни» (відома як «Камасутра», 1883 рік), «Книга тисячі й однієї ночі» (1885 рік), «Ароматний сад Шейха Нефзаві»[en] (1886 рік) та «Доповнення до Тисячі й однієї ночі» (17 томів, 1886–1898 роки).
Опублікована у цей період, але складена ще після повернення з Мекки поема «Касида»[en][49] часто наводиться як доказ статусу Бертона у суфійському Бекташі[50].
До цього періоду також належать колекція індуїстських казок, «Вікрам і вампір» (1870 рік) і незавершена історія фехтування — «Книга Меча» (1884 рік). У 1880 році він переклав «Лузіади» Луїса де Камоенса. Книжку Бертона «The Jew, the Gypsy and el Islam», видану 1898 року після його смерті, критикували через закиди й криваві наклепи в бік євреїв[51].
Бертон помер в Трієсті рано вранці 20 жовтня 1890 року від серцевого нападу. Його дружина Ізабель вмовила священика виконати останні обряди, хоча Бертон не був католиком, і цей вчинок пізніше викликав суперечки між Ізабель і деякими з друзів Бертона. Припускалось, що смерть настала дуже пізно 19 жовтня і, що Бертон був уже мертвий до того часу, коли були проведені останні обряди. Бертон називав себе атеїстом, визнаючи, що він виховувався на вченнях Англіканської церкви[52].
Ізабель ніколи не оговталася від втрати. Після його смерті вона спалила багато робіт чоловіка, в тому числі журнали та новий переклад «Ароматного Саду», який вона вважала його magnum opus. Вона гадала, що діє для захисту репутації чоловіка, але її дії широко засуджувалися[53].
У пам'ять про свого чоловіка Ізабель написала його біографію[54].
Подружжя поховане в могилі у формі бедуїнського намету, яку спроєктувала Ізабель[55], на кладовищі римо-католицької церкви святої Марії Магдалини, що у Мортлейку, південно-західний Лондон. Труни сера Річарда та леді Бертон можна побачити через вікно в задній частині намету. У каплиці встановлено меморіальний вітраж, що зображає Бертона в образі середньовічного лицаря[56]. Особисті речі Бертона, колекція картин, фотографій і предметів, що належали йому, зберігаються в галереї Орлеанс Гаус[en], Твікенем[57].
Бертон давно цікавився сексуальністю й еротичною літературою. Однак Акт про непристойні публікації 1857[en] разом із Товариством боротьби з розпустою призвели до багатьох переслідувань та тюремних вироків. Виходом була приватна дисидентська циркуляція книжок серед закритого суспільства. З цієї причини Бертон спільно з Форстером Фіцджеральдом Арбутнотом[en] створив Товариство Камасутри, щоб друкувати та розповсюджувати книжки, які було незаконно публікувати для громадськості[58].
Найвідомішою з його книжок є переклад «Книги тисячі й однієї ночі»[en] («Арабські ночі») у десяти томах із сімома доданими пізніше. Вони були надруковані Товариством Камасутри винятково для тисячі передплатників з гарантією, що видання ніколи не будуть розтиражовані в цій формі. Зібрані пригоди часто мали сексуальний зміст і сприймалися в той час як порнографія. Зокрема, «Завершальне есе» містить есе на 14 000 слів із назвою «Педерастія» (Том 10, розділ IV), на той час синонімом гомосексуальності. Це було і залишалося протягом довгих років найдовшим і найвідвертішим обговоренням гомосексуальності будь-якою мовою. Бертон припустив, що чоловіча гомосексуальність була поширенішеною у південних широтах, названих ним «Зона Сотада», від імені давньогрецького поета Сотада[59].
Ще однією відомою книжкою Бертона є його переклад Камасутри. Насправді він не був перекладачем оригіналу рукопису зі стародавнього санскриту, оскільки ним він не володів. Однак, він співпрацював з Форстером Фіцджеральдом Арбутнотом і робив переклади з інших рукописів пізніх перекладів. Товариство Камасутри вперше надрукувало книгу в 1883 році. Численні перевидання перекладу Бертона друкуються і донині[58].
Англійський переклад французького видання арабського еротичного довідника «Ароматний сад»[en] був надрукований під назвою «Ароматний сад Шейха Нефзаві: Посібник аравійської еротології» (1886). Бертон планував публікацію другого перекладу «Ароматного саду» після своєї смерті, щоб забезпечити дохід його вдові[60], а також як останній жест непокори вікторіанському суспільству подвійної моралі.
Роботи Бертона надзвичайно відверті та вказують на його зацікавленість питаннями сексу та сексуальності. Його мандрівні записки часто повні деталей про сексуальне життя мешканців місць, якими він подорожував. Зацікавленість сексуальністю привела його до вимірювання довжини пенісів мешканців різних регіонів, які він включив до своїх дорожніх книг. Він також описує сексуальні техніки, характерні для регіонів, які він відвідав, натякаючи на свою участь у них і, таким чином, порушуючи сексуальні та расові табу тих днів. Багато людей в той час вважали Товариство Камасутри та книги, які воно публікувало, обурливими[61].
Думки біографів розходяться у питанні, чи мав Бертон колись досвід гомосексуального сексу (той ніколи прямо не визнавав цього). Підтвердження з'являються під час служби в армії, коли Чарльз Джеймс Нейп'єр запропонував, щоб Бертон під прикриттям з метою розслідування проник у чоловічий бордель, який, як вважалося, відвідували британські солдати. Припускається, що докладний звіт Бертона про роботу борделю може свідчити про те, що він був клієнтом[62]. Немає документальних доказів того, що такий звіт був написаний або поданий, а також, що Нейп'єр наказував Бертону провести таке розслідування. Стверджується, що це чергове перебільшення Бертона[62].
Одна з пригод переслідувала Бертона до самої смерті та згадується у деяких його некрологах. Йдеться про те, що його мало не викрили, коли він не присів, щоб помочитися, як це зробив би араб. І Бертон, аби уникнути викриття, убив свідка. Бертон заперечував це, зазначаючи, що вбивство хлопчика майже напевно призвело б до його викриття як самозванця. Бертон так утомився заперечувати це звинувачення, що почав глузувати з обвинувачів, хоча, як стверджується, йому подобалася погана слава[63][64]. Один лікар якось запитав його: «Як почуваєшся після вбивства людини?», на що Бертон відповів: «Досить весело, а ти?». На запитання священика про той самий інцидент Бертон, як кажуть, відповів: «Сер, я пишаюсь тим, що вчинив кожен із гріхів Декалогу»[65]. Стенлі Лен-Пул, критик Бертона, повідомляв, що Бертон «швидше із соромом зізнався, що ніколи та нікого не вбивав»[64].
Ці звинувачення вкупі з запальним характером Бертона дуже шкодили його кар'єрі, що пояснює його незначне просування як у військовій, так і в дипломатичній сферах.
Бертон опублікував понад 40 книг і безліч статей, монографій та листів. Велика кількість його журнальних і газетних заміток не було каталогізовано. Понад 200 з них зібрано на burtoniana.org[66]. Широкий вибір кореспонденції Бертона наведений у чотиритомній «Книзі Бартоніани» під редакцією Гевена Треду[67].
1850-ті
1860-ті
1870-ті
1880-ті
Посмертні
1850-ті
1860-ті
1870-ті
1880-ті
Посмертні
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.