Loading AI tools
місто в Україні, адміністративний центр Коломийського району та Коломийської міської громади Івано-Франківської області З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Коломи́я — місто в Україні, адміністративний центр Коломийського району та Коломийської міської громади Івано-Франківської області, резиденція Коломийської районної ради. Вузол залізничних та автомобільних шляхів. Населення — 62 990 осіб (2022).
| Коломия | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
     | |||||||||
| Основні дані | |||||||||
| Країна |  Україна | ||||||||
| Регіон | Івано-Франківська область | ||||||||
| Район | Коломийський район | ||||||||
| Тер. громада | Коломийська міська громада | ||||||||
| Код КАТОТТГ | UA26080070010075786 | ||||||||
| Засноване | 1241 | ||||||||
| Перша згадка | 1240 | ||||||||
| Магдебурзьке право | 1405 | ||||||||
| Статус міста | від 1241 року | ||||||||
| Населення | ▲ 62 990 осіб (1 червня 2022)[1] | ||||||||
| - повне | ▲ 62 990 осіб (1 червня 2022)[2] | ||||||||
| Площа | 41,1 км² | ||||||||
| Густота населення | 1500 осіб/км² | ||||||||
| Поштові індекси | 78203, 78206, 78208 | ||||||||
| Телефонний код | +380-3433 | ||||||||
| Координати | 48°32′30″ пн. ш. 25°02′19″ сх. д.H G O | ||||||||
| Висота над рівнем моря | 300 м | ||||||||
| Водойма | р. Прут | ||||||||
| Назва мешканців | коломия́нин, коломия́нка, коломия́ни | ||||||||
| День міста | 19 серпня | ||||||||
| Відстань | |||||||||
| Найближча залізнична станція | Коломия | ||||||||
| До обл./респ. центру | |||||||||
| - залізницею | 65 км | ||||||||
| - автошляхами | 65 км | ||||||||
| Міська влада | |||||||||
| Рада | Коломийська міська рада | ||||||||
| Адреса | 78203, Івано-Франківська обл., м. Коломия, пр. Грушевського, 1 | ||||||||
| Вебсторінка | Коломийська міська рада | ||||||||
 | |||||||||
| |||||||||
Коломия відома з середини XIII століття як центр видобутку солі; зазнала значних руйнувань під час турецько-татарських нападів у XVI—XVII століттях. У другій половині XVII — на початку XVIII століття в околицях міста діяли загони опришків. Від середини XIX століття місто пережило підйом культурно-національного розвитку. За часів Першої світової війни — у зоні бойових дій. Від другої половини вересня 1939 року — у складі УРСР; райцентр — від 1940 року. З 24 серпня 1991 року — у складі Незалежної України; значний економічний, освітній і культурний осередок Покуття і Західної України.
Історики й досі не мають одностайної відповіді на питання, коли і як виникла Коломия, хто був її засновником, звідки походить назва міста[3]. Ось як про це чи не вперше у XIX столітті зазначив Леопольд Вайгель:
 |
«... Коломия належить до найстаріших у Галичині міст. Дехто, захоплений схожістю вислову, вводить назву слова колонія, тобто римське поселення. Тутешній люд провадить назву міста від назви потоку Коломийка, який так звуть тому, що в нім мили кола». |  |
За даними українських етимологічних словників, слово прасл. *kołomyja «вибій, наповнений водою» (букв. «те, що колесо миє») — складне слово, утворене з основ іменника kolo «коло, колесо» і дієслова myti «мити»[4][5].
Існує версія, що Коломия була закладена на честь галицького короля й угорського королевича Коломана (Кальмана) (1209—1241) у 1214 році, вперше висловлена в XIX столітті. Також існує теорія, що назву місто отримало від назви річки Прут. Колись Прут мав назву «Мий», відповідно місто назвали «Коло Мия», тобто коло Прута. На думку Миколи Янка, ці версії непереконливі.[6]
Коломия розташована у південно-східній частині Івано-Франківської області, на березі річки Прут, за 65 км від обласного центру.
| Клімат Коломиї | |||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Показник | Січ. | Лют. | Бер. | Квіт. | Трав. | Черв. | Лип. | Серп. | Вер. | Жовт. | Лист. | Груд. | Рік |
| Середня температура, °C | −5,1 | −3,2 | 1,4 | 8,1 | 13,5 | 16,6 | 17,9 | 17,3 | 13,5 | 8,0 | 2,6 | −2,1 | 7,4 |
| Норма опадів, мм | 31 | 32 | 35 | 54 | 87 | 98 | 104 | 81 | 53 | 36 | 37 | 41 | 689 |
| Джерело: Кліматичні дані Коломиї на сайті«www.meteoprog.ua» | |||||||||||||
Археологи виявили на околицях міста сліди перебування племен-носіїв трипільської культури віком майже 6 тисяч років.
Вивчення речових джерел, що висвітлюють історію Коломиї, підтверджує, що територія сучасного міста почала інтенсивно заселятися з VII ст. до н. е. Первісні коломияни займалися землеробством і скотарством, використовуючи залізні знаряддя праці. З першої половини І тисячоліття н. е. на сучасній території міста проживають носії культури карпатських курганів, які за своїми ознаками були пов'язані зі слов'янським етногенезом.
Важливими подіями в житті коломиян позначилися VI—VIII століттями, коли на південно-західному кордоні Київської центральної держави виникає, розвивається і виконує певні політичні та соціально-економічні функції поселення сучасної Коломиї. Ці всі передумови привели до створення та становлення Коломиї торговельної, центру посередницької торгівлі на перехресті шляхів із Західної до Східної Європи.
Найімовірніше, що від самих початків Коломия була військовим городищем, поблизу якого могли селитися люди, що знаходили за його стінами надійний притулок, а також «оружники» — наймані війська або дружинники.
Перша згадка про Коломию датується серединою XIII століття (1240) та міститься в Галицько-Волинському літописі[7]. Коломия починалася як фортеця, що охороняла Попрутську оборонну лінію. Припускається, що Коломийська фортеця могла бути спалена у 1259 році, коли монголо-татарський воєвода Бурундай зажадав від Данила Галицького зруйнувати всі його укріплення. Згодом, у XIV столітті, укріплений центр Коломиї перемістився на місце, де наразі знаходиться Коломийська ратуша[джерело?].
Галицький боярин-олігарх, внук попа Доброслав Суддич, без дозволу князя Данила Романовича та його брата Василька, які тримали місто для утримання «уружників», надав Коломию Лазореві Домажиричу та Іворові Молибожичу, «беззаконникам зі смердього роду».[8]
Усередині XIV століття галицькі землі захопило Польське королівство. В цей час в центрі міста побудовано оборонний замок, який в історичних джерелах мав назву Старий Двір.
У жовтні 1405 року король Владислав Ягайло з метою піднесення міста та його залюднення надав спадкове війтівство у ньому львівському міщанину Ніколаусові Фрайштетеру та село Матеївці (пол. Matyjowce), яке здавна до Коломиї належало[9].
1405 року отримала магдебурзьке право, яке захищало в першу чергу права чужинців, але й надавало певні привілеї — магістрат одержав право відкрити кілька власних цехів і майстерень, а також збирати на потреби міста податки з навколишніх сіл. У Коломиї пожвавилась торгівля, зокрема так звані «коломийці» активно гандлювали сіллю, яку видобували в краї; розвивалися ремесла. У той час місто перебувало на пограниччі Польщі, Угорщини та Волощини. У 1411 році на 25 років і в подальшому декілька разів з політичних міркувань Коломийський замок опинявся під владою молдавських управителів.
У XVI—XVII століттях Коломия зазнала значних руйнувань під частих турецьких і татарських нападів, і була вщент сплюндрована в 1589 році.
З побудовою нового оборонного замку в середині XVII століття Коломия почала відбивати татарські напади, а місцева шляхта в 1648 році шукала притулку в його стінах від повстанських загонів Семена Височана. У самому ж місті знову пожвавились ремісниче виробництво і торгівля.
1772 року після першого поділу Речі Посполитої Коломия відійшла під владу Габсбургів, а за новим адміністративним поділом 1781 року ввійшла до Станиславського округу і втратила функції повітового центру. У цей час у Коломиї активно поселялися німці-колоністи. У XIX столітті австрійським урядом здійснювалася розбудова в Коломиї мілітарного осередку, зокрема для боротьби з опришківським рухом.
1811 року було створено Коломийську округу, межі якої і колишнього повіту практично збігалися.
У XIX — на початку ХХ століть за австрійської влади в Галичині набрали обертів капіталістичні відносини — виникали акціонерні та приватні підприємства, перші місцеві видобувні, трацькі та цегляні промисли, у 1866 році з'явилось залізничне сполучення: залізниця Львів — Чернівці поєднала станцію Коломия[10] з мережею залізниць Австро-Угорщини, а 1886 року Коломию з приміськими селами сполучила залізниця (Коломийський трамвай), де паротяг kkStB 98 LCJE 033 був названий на честь міста.
1867 року Коломия набула статусу адміністративного центру Коломийського повіту.
Особливо значними у цей період були культурні досягнення у середовищі коломийської інтелігенції та перші спроби національно-патріотичної політичної самоорганізації місцевого українства, що лише підсилилися після революційних подій в Австрії 1848 року — відкриття в Коломиї першого галицького театру, першої в Галичині української[11] читальні (1848); створення Коломийської окружної Руської ради на чолі з Миколою Верещинським, відкриття перших гімназії (1861), друкарні (1864) і філії «Просвіти» (1875), вихід першої міської газети (1865), започаткування книговидання (1867) і загального шкільництва (1894).
1880 року в Коломиї був заарештований Іван Франко, який провів близько трьох місяців у Коломийській тюрмі.
5 травня 1885 року було урочисто освячено та закладено наріжний камінь під будівництво будинку польського гімнастичного товариства «Сокіл» на тодішній вулиці Тарновських. На початку грудня 1885 року товариство почало резидувати у новозбудованому приміщенні[12].
1892 року відкрито Коломийську українську гімназію.[13][14] 1907 року заснована Коломийська жіноча семінарія — приватна жіноча учительська семінарія імени святої Броніслави.
На початку XX століття триває українське національне відродження у Галичині, у тому числі і в Коломиї, — будується Народний дім, відкривається українська державна гімназія, влаштовуються Січові свята, споруджується пам'ятник Тарасові Шевченку.
Важким випробуванням для міста стала Перша світова війна — Коломия була в зоні бойових дій, декілька разів її займали різні війська, місто зазнало грабунків та руйнацій.
3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 32 000 осіб[15].
1 листопада 1918 року проголошено Західноукраїнську Народну Республіку: у ніч на 1 листопада український військовий комітет перебрав владу і в Коломиї. 1 листопада владу Української держави було встановлено в повіті Коломия[16]. 15 грудня 1918 року місто урочисто провело на польський фронт Гуцульський курінь. Сотні коломиян пішли добровольцями в Українську галицьку армію[17].
22 січня 1919 року Коломия стала містом у складі Української Народної Республіки. 29 квітня 1919 року в Коломиї, де відбувалося комплектування полку морської піхоти УНР моряками Адріатичного флоту колишньої Австро-Угорщини, вперше відсвяткували річницю заснування Українського державного флоту. В урочистостях брав участь морський полк під командуванням полковника Гаврила Никогда[18].
15 травня 1919 року понад 100-тисячна польська армія прорвала український фронт, а 24 травня Коломию окуповало румунське військо. В рамках домовленостей щодо кордону, у серпні 1919 року румуни передали загарбані ними галицькі землі польській стороні, і у місті встановилася польська окупаційна влада.
До 1939 року Коломия стала другим після Львова центром культурно-громадського життя Галичини. Провідними тогочасними українськими партіями в Галичині були: Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Фронт національної єдності (ФНЄ), товариства «Луг», «Каменярі», «Сокіл», «Сільський Господар», «Рідна Школа», «Союз українок», «Пласт», а найперше — авторитетна «Просвіта»[19].
З 14 по 17 вересня 1939 року в місті базувалася Головний штаб польської армії та її головнокомандувач Ридз-Сміґли.
17 вересня 1939 року, о 12:00, в Коломиї засідали польський уряд і Верховний головнокомандувач маршал Ридз-Сміґли, які обговорювали напад СРСР. Засідання перервали і закінчення наради перенесли в Кути зі страху перед радянськими танками.
18 вересня 1939 року радянська 23-тя танкова бригада захопила місто, роззброєно 10 тисяч польських вояків зі складу 24-ї, 2-ї та 5-ї піхотних дивізій[20]. У місті встановилася радянська окупаційна влада.
Початок Другої світової війни та переділ території Польщі між СРСР і Німеччиною згідно з пактом Молотова — Ріббентропа стали черговим переломним періодом в історії Коломиї. 17 вересня членами КПЗУ було створено ініціативний комітет, який взяв на себе функції тимчасового управління, оскільки вже кілька днів у Коломиї панувало безвладдя — польська адміністрація, як цивільна, так і військова, покинула місто. 18 вересня 1939 року підрозділи Червоної армії захопили Коломию. Першими в'їхали бійці 81 кавалерійського ескадрону, які одразу захопили залізничний вокзал, міст через Прут, пошту, телеграф, банки. Наступного дня прибули танкові підрозділи, а вже за ними — цивільні службовці та партійні діячі, учителі й лікарі. Життя в місті перебудовувалося за новими правилами.
У жовтні 1939 року було створено тимчасову міську управу на чолі з офіцером танкової групи Андрієм Бойком, згодом першим секретарем Коломийського МК КП (б)У. 22 жовтня 1939 року відбулися вибори до Народних Зборів Західної України, що мали на меті офіційно і «демократично» утвердити нову владу. На виборчі дільниці коломиян зганяли силоміць. Від Коломийського повіту було обрано 36 делегатів, у тому числі з Коломиї Ш. Шехтер, В. Білана, І. Михалевського, О. Кузьму, М. Черкаса, В. Проців та Ф. Сенюка.
У грудні 1939 року Тимчасове управління міста змінив Коломийський повітовий виконавчий комітет. У лютому 1940 року, на підставі постанови Станіславського облвиконкому, створено Коломийську міську раду депутатів трудящих, очільником якої став В. Білоус. Нові керівні структури міста формувалися здебільшого з прибулих зі сходу урядовців. 24 березня 1940 року коломияни вперше обирали своїх представників у Верховну Раду СРСР та Верховну Раду УРСР. За висунутих від «блоку комуністів і безпартійних» кандидатів у Коломиї проголосувало майже 98 % виборців, але ці вибори і такий їх результат не можна вважати виявом реальних прагнень мешканців міста. Відбулася і територіально-адміністративна реформа — згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР наприкінці січня 1940 р. на території колишнього повіту, окрім Коломийського утворено ще 4 райони (Коршівський, Гвіздецький, Яблунівський і Печеніжинський).
1 жовтня 1939 року почала виходити газета «Червоний прапор» як орган спочатку Тимчасового управління міста Коломиї, відтак Коломийського міськкому і райкому КП(б)У міськради і райвиконкому Станіславської області. Радикальні зміни відбулися і в економіці: приватні підприємства націоналізовано, безробіття зменшилося частково за рахунок того, що вже від початку 1940 р. чимало коломиян «добровільно» виїхали на роботу до Східної України, зокрема на шахти Донецького басейну. Проте всі позитивні нововведення були нівельовані жорстокими репресіями, які окупаційна влада розпочала буквально з перших днів перебування в місті. Це був планомірний і широкомасштабний наступ на українське національно-патріотичне, культурно-освітнє, громадсько-політичне і релігійне життя. Заарештовано, а згодом засуджено або знищено передових українців міста і району, а їх родини депортовані до Сибіру. Таких же переслідувань зазнали і представники польської, німецької та єврейської меншин. У 1940 році за розпорядженням радянської окупаційної влади змушені були виїхати на історичну батьківщину коломийські німці. Одразу ж після «золотого вересня» були заборонені всі польські та українські політичні партії, громадські й молодіжні організації, різні соціально-економічні, культурно-освітні та наукові товариства, припинили свою діяльність видавництва, редакції чисельних коломийських часописів, зачинено читальні, а з бібліотек вилучено ідейно застарілу літературу й замінено її комуністичною.
1941—1944 роки були найтрагічнишими для коломиян під час німецької окупації. Після нападу Німеччини на СРСР радянська цивільна і військова адміністрації спішно покинули Коломию та вже 2 липня 1941 року місто було вільне від більшовиків, які перед своїм відступом вивезли з коломийської в'язниці всіх в'язнів, підірвали залізничний вокзал станції Коломиї і майстерні колишньої фабрики Біскупського. Члени місцевої ОУН одразу сформували Українську окружну управу на чолі з професором гімназії Антоном Княжинським та поліцію. На ратуші та інших будівлях вивішено синьо-жовті прапори.
На початку липня 1941 року місто окуповано військами 8-го угорського корпусу. Знову змінено адміністративно-територіальний устрій — відновлено ґміни, повіти й округи.
1 серпня 1941 року Коломия оголошена центром Коломийської округи, яка охоплювала досить велику територію — сюди входило декілька встановлених радянською окупаційною владою районів. У цей період в Коломиї відновилося українське суспільне життя, запрацювали кооперативи. 6 липня вийшло з друку перше число часопису «Воля Покуття», органу Українського революційного проводу й ОУН (у 1941—1942 роках виходив у Коломиї, у 1943—1944 роках — у Львові). 31 серпня 1941 року члени ОУН організували в Коломиї величне Свято Зброї, яке зібрало представників з цілої округи й засвідчило прагнення українців здобути незалежну державу. З метою підготовки до формування української збройної сили було створено в місті старшинську школу ОУН.
Плани й сподівання українців не збігалися з намірами окупантів. 10 серпня влада в Коломиї перейшла до рук німецької окупаційної адміністрації, яка за час свого порядкування в місті знищила чимало українських патріотів і майже все єврейське населення. На території міста було створено три гетто, де примусово утримувалися коломийські й привезені з інших міст і сіл євреї. Більшість з них було розстріляно, а приблизно 2 тисячі відправили у концентраційний табір Белжець. Врятуватися вдалося лише одиницям. Наймасовіші розстріли коломиян відбувалися у лісі біля села Шепарівці. Загалом за період німецької окупації гестапо розстріляло 17465 жителів міста, 2682 — були вивезені на роботи до Німеччини.
Багато коломиян воювали на фронтах Другої світової війни у різних арміях, активно вступала коломийська молодь і в лави ОУН та УПА.
Попри розстріли, облави, труднощі воєнного часу в місті діяли освітні заклади, українські кооперативи та Окружний театр, трупа якого налічувала понад 100 акторів та музикантів з різних міст України. Підприємства ж здебільшого були переорієнтовані на військові потреби.
За Другої світової війни третину міста було спалено, єврейське населення було знищене німецькою окупаційною владою.
28 березня 1944 року радянські війська звільнили залишену вже німецькими окупантами Коломию. У перші повоєнні роки змінився національний склад населення Коломиї:
Одразу з встановленням радянської влади великі сили служб НКВС і НКДБ були направлені на придушення потужного національно-визвольного руху, внаслідок чого тисячі здебільшого молодих українців, зокрема й з Коломиї та Коломийщини, вбито та відправлено в сталінські табори. Таким чином ліквідовано було широку мережу ОУН, яка діяла в місті, коломийський районний провід та молодіжні патріотичні організації.
20 січня 1945 року прилюдно повісили коло входу до центрального ринку фінансово-господарського референта Печеніжинського підрайонного проводу ОУН, завідувача комунального відділу Печеніжинського райвиконкому Івана Майданського[21].
Масові репресії були спрямовані й проти української інтелігенції. 2 лютого 1946 року напередодні виборів до Верховної Ради СРСР в місті заарештовано понад 70 осіб, частина з яких — педагог І. Лобода, інженер К. Сербинський, актор Б. Вонсуль та інші — померли після примусового «щеплення» невідомою вакциною.
Жорстокого переслідування зазнали і священнослужителі греко-католицької церкви, ліквідованої радянською владою 1946 року. Їх відправляли на каторгу або ж змушували приймати православ'я. Всі церковні споруди міста до 1947 р., окрім церкви св. Михаїла, були зачинені, відтак переобладнані, або перебудовані й використовувалися для інших цілей. Найбільше постраждав від втручання будівельників парафіяльний римо-католицький костел, споруджений у стилі українського бароко, який перетворено на двоповерховий магазин.
Розбудовано і розширено виробництво на давніх довоєнних підприємствах — щетинно-щітковій (заснована 1880 року), ткацькій (заснована 1898 р.), паперовій (заснована 1883 року) фабриках, заводі «Коломиясільмаш» (колишня фабрика Л. Біскупського, заснована 1869 року), цегельному (засн. 1870 р.) та пивоварному (колишня броварня Бреттлєра) заводах.
Засновувалися й нові підприємства, зокрема швейна (1945), килимарна (1945), взуттєва (1949), гардинна (1956) фабрики, деревообробний завод (1948), лісокомбінат (1959), завод КРУ (1979), «Електрооснастка». Розвивалася в нових умовах і за новими правилами й харчова промисловість.
1951 року на площі Ринок був становлений пам'ятник тодішньому ідолу — Леніну[22].
Відсутність конкуренції і замкнений товарообіг не сприяли якості та швидкому оновленню продукції. Однак, найбільше коломийське підприємство — завод «Коломиясільмаш», на якому у 1970 р. працювало близько 2,5 тис. працівників, експортувало свою продукцію — навантажувачі для сільськогосподарських робіт на Кубу (2 тис. шт.).
Масштабне житлове будівництво в Коломиї розпочалося від 1960-х рр. Спочатку виросли багатоквартирні будинки на сучасній вулиці С. Бандери, відтак з'явилися нові житлові мікрорайони вулиць С. Бандери, М. Лисенка, І. Богуна, Моцарта, М. Грушевського. Ці типові для всього Радянського Союзу споруди не мають архітектурної цінності, не додають місту самобутності, але проблему житла певною мірою вони вирішували. Наприкінці 1960-х-на поч. 1970-х рр. новими будівлями доповнено і коломийське середмістя — універмаг «Коломия», пошта, кінотеатр ім. Мирослава Ірчана та Будинок торгівлі стали своєрідним дисонансом на тлі австрійської архітектури міста.
До закладів культури належали музичні й художня школи, широка мережа бібліотек, районний і міський будинки культури, будинок офіцерів та 4 кінотеатри (на кін. 1980-х рр.). Від 1944 до 1962 рр. в Коломиї діяв музично-драматичний театр ім. Галана (від 1954 р.), який за час свого існування показав сотні вистав, активно гастролював не лише містами України, а й інших республік СРСР. Після його закриття театральні традиції міста продовжували самодіяльні театри. 1989 р. Коломийський державний театр відновлено.
В останні роки існування СРСР, під час так званої перебудови в місті розпочався процес національного відродження. У 1988 р. засновано культорологічне товариство «Поступ».
6 лютого 1988 року почала виходити перша в Україні легальна національно-демократична газета доби соціалізму «Агро», на сторінках якої вперше публікувалися матеріали із заборонених в радянські часи тем — Голодомор, національно-визвольні змагання і т. д. Редакторами газети були Д. Захарук, О. Бабій, М. Андрусяк.
Національно-просвітні акції та віча набували масового характеру. 9 березня 1989 р. громадськість міста на чолі з товариством «Поступ» отримала дозвіл на урочистий похід до парку Т. Шевченка (тепер студентський парк), де біля погруддя поета читали його вірші, співали пісні на його слова. Так почались відкриті вшанування поета, коли в 1989 р. відкрито пам'ятники Т. Шевченкові в Джуркові та Воскресінцях, де вперше було піднято синьо-жовтий прапор.
У січні 1990 р. коломияни взяли участь у живому ланцюгу Івано-Франківськ — Львів — Київ на честь Акта Злуки. 6 березня 1990 р. відбулися перші демократичні вибори на альтернативній основі, у результаті яких до влади в місті прийшли демократичні сили.
18 травня 1990 року почав виходити «Вісник Коломиї», а 15 січня 1991 року «Вільний голос». 1990 р. Коломия об'єднала українців з цілого світу на Першому Всесвітньому Соборі Духовної України, який проходив у місті 4-7 липня 1991 року.
17 серпня 1990 року демонтовано пам'ятник В. І. Леніну. Під час демонтажу в постаменті пам'ятника виявлено надмогильні плити з єврейського цвинтаря[22].
Цього ж року рішенням виконкому Коломийської міської ради народних депутатів першого демократичного скликання відновлено ліквідовану радянською владою у 1944 р. Коломийську гімназію.
8 жовтня 1990 року відкритий Музей історії міста Коломиї.
10 травня 1991 року Коломию відвідав глава УГКЦ Мирослав Іван Любачівський. Тоді ж було освячено місце під пам'ятник Тарасові Шевченку.
17-19 серпня 1991 року Коломия урочисто відзначала 750-річчя першої літописної згадки. В рамках святкування 18 серпня відкрито пам'ятник Степану Бандері. Багатолюдне свято з насиченою програмою стало останньою акцією в місті доби Радянського Союзу.
Населення міста зі схваленням зустріло проголошення державної незалежності у 1991 р. Значна більшість коломиян брала участь у всіх виборах, особливо активно підтримали Помаранчеву революцію.
Економіка Коломиї після розпаду СРСР тривалий час перебувала в кризовій ситуації. Змінилася система господарювання і власності. Більшість існуючих у радянський час підприємств занепали або самоліквідувалися. Зросла мережа торговельних та розважальних закладів, кав'ярень, ресторанів, готелів, туристичних фірм.
Після проголошення незалежності в Коломиї відновили свою діяльність дорадянські українські товариства «Просвіта» та «Союз українок»; виникли нові організації й товариства; відійшла в минуле й однопартійна система. З відродженням греко-католицької церкви й свободи віросповідання в Коломиї відновлено низку церков у давніх спорудах:
Збудовано або ж ще будуються й нові церковні споруди:
1993 року створено Коломийсько-Чернівецьку єпархію УГКЦ, управління якої розміщене у будинку колишнього МК КПУ.
12 вересня 2017 року Папа Франциск дав згоду на рішення Синоду Єпископів УГКЦ на виокремлення зі складу Коломийсько-Чернівецької єпархії Чернівецької єпархії УГКЦ з осідком у Чернівцях.
Зазнала реорганізації й низка навчальних закладів міста:
Становлення України як держави в рамках міста відбувалося непросто, але з великим піднесенням і ентузіазмом. Проводились численні заходи — віча, акції, святкування, які відновлювали історичну правду, приховувану або ж перекручувану в часи СРСР, започатковано нові фестивалі.
Щорічно традиційно в грудневі дні в Коломиї проходить музичний фестиваль ім. А. Кос-Анатольського. Міський будинок культури «Народний дім» від 1990 р. займає приміщення колишньої «Каси Ощадності», пізніше Будинку офіцерів. Тут активно працюють самодіяльні колективи, чимало яких створені вже у роки незалежності, зокрема театр поезії «Орфей», ансамбль сучасного танцю «Ерідан» та ін.
Відродження правдивої історії спонукало до відкриття в Коломиї нових пам'ятників:
Великі зміни відбулися в Коломиї останніми роками. У місті відновлено гуманітарну гімназію, а після 27-річної перерви в 1990 р. було відновлено професійний театр — Коломийський академічний обласний український драматичний театр імені Івана Озаркевича. Місту повернули Народний дім.
У місті працюють Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського (у приміщенні колишнього «Народного дому»), Музей писанкового розпису, Музей історії міста Коломиї.
2009 року Коломию було названо «Найбезпечнішим містом» України за версією журналу «Фокус»[23],[24].
| 2007 | 2008 | 2009 | 2010 | 2011 | 2012 | 2013 |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 9 | 14 | 42 | 34 | 45 | 23 | 22 |
_2.jpeg)
27 серпня 2012 року в місті відбулось відкриття пам'ятнику Іванові Франку.
6 вересня 2018 року Коломийська міська рада ухвалила рішення про добровільне приєднання громад сіл Шепарівці, Товмачик, Іванівці, Саджавка та Кубаївка. А через 10 днів до Коломиї приєдналися Воскресинці[25].
18 липня 2019 року в Коломиї біля церкви святого Йосафата відкрили унікальну дзвіницю із карильйоном. В Україні таких існує п'ять карильйонів (2019), у Коломиї — шостий[26].
За часи незалежності фактично припинила своє існування чи була ліквідована переважна більшість промислових підприємств Коломиї: завод «Коломиясільмаш» (колишня фабрика Біскупського), лісокомбінат, Комбінат побутового обслуговування, «Заготзерно», завод «Електрооснастка [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.]», фабрика «17 вересня», взуттєва фабрика [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.], деревообробний завод [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.], завод КРП [Архівовано 3 грудня 2013 у Wayback Machine.] (комплектних розподільчих пристроїв), щетинно-щіткова фабрика, ткацька фабрика [Архівовано 25 серпня 2011 у WebCite] на сучасній вулиці Січових Стрільців, ткацька фабрика на сучасній вул. Русина, швейна фабрика [Архівовано 25 серпня 2011 у WebCite] на сучасній Валовій вулиці, друкарня на вул. Валовій, сокоекстрактовий завод [Архівовано 22 листопада 2016 у Wayback Machine.], Пересувна механізована колона-82 [Архівовано 25 серпня 2011 у WebCite] (ПМК-82) на сучасній вул. Тютюнника, та багато інших. Була ліквідована мережа кінотеатрів, а їх було 4: кінотеатр ім. Ірчана [Архівовано 3 грудня 2013 у Wayback Machine.], кінотеатр «Джерело» [Архівовано 4 грудня 2013 у Wayback Machine.] (колишні назви — Марс, імені Кірова), кінотеатр «Юність», кінотеатр «Комсомолець [Архівовано 4 грудня 2013 у Wayback Machine.]» в теперішньому парку ім. Трильовського (раніше ім. Кірова). Також в Коломиї ліквідоване фільмосховище обласного значення. Як наслідок, дуже багато людей опинилися без роботи. З економічних причин багато коломиян були змушені емігрувати за кордон. Ті підприємства, що ще лишились від радянської епохи, ледве жевріють. До них можна віднести гардинну фабрику, паперову фабрику, металозавод, Експериментальний завод ПРУТ [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] (програмованих радіоелектронних навчальних терміналів), сирзавод [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.], залишки «Коломиясільмашу», Коломийське Заводоуправління будівельних матеріалів, швейна фабрика на вул. Театральній, друкарня [Архівовано 25 серпня 2011 у WebCite] на вул. Мазепи, Коломийське Автотранспортне підприємство, м'ясокомбінат, плодоконсервний завод [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.],[джерело?] Побуткомбінат, що був розташований на куті вулиць, що мають сучасні назви Сагайдачного і Шухевича.
| Рік | Населення | Зміна |
|---|---|---|
| 1870 | 17 679 | — |
| 1880 | 23 109 | +30.7% |
| 1890 | 30 235 | +30.8% |
| 1900 | 34 188 | +13.1% |
| 1910 | 42 676 | +24.8% |
| 1939 | 38 300 | −10.3% |
| 1959 | 31 303 | −18.3% |
| 1970 | 41 054 | +31.2% |
| 1979 | 52 146 | +27.0% |
| 1989 | 63 323 | +21.4% |
| 2001 | 61 989 | −2.1% |
| 2005 | 61 210 | −1.3% |
| 2012 | 61 429 | +0.4% |
| 2014 | 61 350 | −0.1% |
| 2015 | 61 236 | −0.2% |
| 2016 | 61 210 | −0.0% |
| 2017 | 60 941 | −0.4% |
Історична динаміка національного складу за даними переписів[27]:
| 1959[28] | 1989[29] | 2001[29] | |
| українці | 72,2 % | 86,5 % | 92,4 % |
| росіяни | 18,8 % | 11,0 % | 5,0 % |
| поляки | 4,2 % | 0,9 % | 0,5 % |
| білоруси | 1,9 % | 0,5 % | 0,3 % |
| євреї | 3,2 % | 0,6 % | 0,1 % |
Розподіл населення за віком та статтю (2001)[30]:
| Стать | Всього | До 15 років | 15-24 | 25-44 | 45-64 | 65-85 | Понад 85 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Чоловіки | 28 737 | 5637 | 5436 | 9199 | 6110 | 2274 | 81 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Жінки | 32 710 | 5260 | 5962 | 9844 | 7469 | 3945 | 230 | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Національний склад населення за даними перепису 2001 року[31]:
Мовний склад населення за даними перепису 2001 року[31]:
| Мова | Кількість осіб | Відсоток |
|---|---|---|
| українська | 57214 | 93,11 % |
| російська | 3075 | 5,00 % |
| польська | 89 | 0,14 % |
| білоруська | 82 | 0,13 % |
| молдовська | 45 | 0,07 % |
| інші | 943 | 1,53 % |
 Зовнішні відеофайли | |
|---|---|
 |
філармонія відзначила другу річницю |
Пам'ятки культурної спадщини, що не підлягають приватизації:
| Найменування пам'ятки | Час створення | Місце розташування | Охоронний номер |
|---|---|---|---|
| Будинок культури | XIX століття | Вічовий майдан, 7 | 555 |
| Ратуша | 1877 рік | вул. Михайла Грушевського, 1 | 559 |
| Церква Святого Архистратига Михаїла та дзвіниця | 1855-1871 рр. | вул. Михайла Грушевського, 11 | 560 |
| Будинок колишнього банку | початок XX століття | вул. Михайла Драгоманова, 1 | 584 |
| Дерев'яна Благовіщенська церква[38] | 1587 рік | вул. Карпатська, 2 | 233/1 |
| Дзвіниця Благовіщенської церкви | XVI століття | вул. Карпатська 2 | 233/2 |
| Костел | XIX століття | вул. Івана Мазепи, 2 | 562 |
| Будинок колишньої гімназії | 1875 рік | вул. Адама Міцкевича, 1 | 574 |
| Будівля музею | 1887-1902 роки | вул. Театральна, 25 | 578 |
| Колишній будинок ощадкаси | 1892 рік | вул. Театральна, 27 | 579 |
| Будинок житловий | XIX століття | вул. Театральна, 33 | 580 |
| Будинок житловий | початок XX століття | вул. Театральна, 48 | 582 |
| Будинок житловий | початок XX століття | вул. Театральна, 54 | 583 |
| Будинок житловий | XIX століття | вул. Івана Франка, 3 | 585 |
| Костел Святого Ігнатія Лойоли | XX століття | вул. Івана Франка, 18 | 586 |
| Монастир Урсулянок | початок XX сторіччя | вул. Івана Франка, 19 | 587 |
| Будинок житловий | початок XX століття | вул. В'ячеслава Чорновола, 1 | 564 |
| Будівля медичної установи | початок XX століття | вул. В'ячеслава Чорновола, 32 | 570 |
| Будинок пошти | початок XX століття | вул. В'ячеслава Чорновола, 47 | 571 |
| Будинок житловий | XIX сторіччя | вул. В'ячеслава Чорновола, 57 | 572 |
| Будинок повітової ради | початок XX століття | вул. Романа Шухевича, 80 | 561 |
Коломиї завдячують своєю назвою танець коломийка і короткі пісні, які теж називаються коломийками. Наприклад[39],
|
Коломия не помия, Коломия місто, |
Нині у Коломиї діє одинадцять загальноосвітніх шкіл[40], 11 дитячих садочків, дитячий будинок-інтернат[41], Будинок дитячої та юнацької творчості, Станція юних туристів, Коломийський навчально-виробничий центр творчості учнівської молоді, Музична студія, ДЮСШ № 1, ДЮСШ № 2.
Колишні періодичні видання:
Телебачення:
Сучасні періодичні видання:
Інтернет видання:
_вул._Театральна,_27.jpg)
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
