Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Комо́ра[1] — окрема будівля для зберігання зерна тощо;[2] приміщення в житловому будинку, де тримають продукти харчування, хатні речі тощо;[2] приміщення або окрема будівля, призначена для зберігання продуктів сільського господарства, а також окремих речей побутового чи господарського вжитку,[3] посуду, припасів та ін.[4] Рідко,[2] те саме, що склад,[2] кліть.[5] Найраніше назва «комора» згадується в Київському та Галицько-Волинському літописах.[6][7]
Слово комора також «камора, каморка, комирка»[8] походить від грецького грец. καμάρα або лат. camara, і того ж походження й слово «камера».[9]
У праслов'янській мові функціонувало слово jata «комора; охорона».[10]
Наприкінці праслов'янської спільноти поблизу житла почали зводити будівлі для домашніх тварин: xlěvъ «хлів», obora «обора», konura «конура», kotṷхъ «хлів для дрібної худоби; свинарник», а простір навколо дому з усіма іншими будівлями і подвір'ям, який обносили тином, утворював двір (dvorъ).[10]
Поряд з комора, вживалися назви жи́тниця,[11] хлібни́ця,[12] розм. инба́р[13] / амба́р[14] (через тюркське посередництво від перс. anbār; згідно зі словником Грінченка, так називалися комори у вигляді окремих будов),[15][16][17] хижа,[18] як діалектна — спижарня,[19] / спіжарня[20] на Бойківщині та Лемківщині шпихлі́р[21] (пол. śpichler, szpichlerz < сер.-в.-нім. spīcher). Відоме в значенні «комора» і слово магазин (зараз так частіше називають крамницю).[22] Комора для зерна й борошна називалася й гамазе́й, гамазе́я[23][24] (метатеза слова магазин, очевидно, під впливом гамза́ — «казна»).[15] Комору могли називати й кліттю,[5] опалювана жаровнею комірчина в сінях (у поліщуків) відома як сте́бка.[25] Також слово "комора" використовувалось на позначення горнила в передній частині горна горизонтального типу, звідки по жаропровідних каналах гаряче повітря надходило у випалювальну камеру.[4]
На селянському подвір'ї розташовувалися господарських будівлі, які забезпечували необхідні для життя процеси. Серед них були комори та шпихліри для зберігання домашнього майна, продуктів домашнього вжитку та зерна.[7]
У повсякденному мовленні комора — це невелике приміщення в безпосередній близькості від кухні, де ви можете зберігати сухі продукти та інші продукти, які не використовуються так часто або які у вас є великими порціями, — наприклад: консерви, борошно, сушені гриби, горіхи та ін.
Раніше, комірка використовувалася як приміщення, звідки щодня збирали продукти. В той час, як більша за розмірами комора була місцем, де тривалий час зберігалася їжа.
Часто комора прохолодна, щоб продовжити термін зберігання. Вона оснащена полицями і легко чиститься.
Комора характерна для індивідуального селянського господарства.[3] В Україні комори найбільш поширені були в центральних районах Лівобережжя та у Закарпатті.[3] Будували їх здебільшого з дерева, звичайно з одного боку вони мали піддашок, стовпчики або кронштейни піддашка, двері, бильця та ін.; іноді прикрашали різьбленням.[3]
Комора є одним із багатьох типів дерев'яних будівель, які формували індивідуальний селянський господарський комплекс в українському середньовіччі та пізніше. Кожне більш-менш заможне господарство неодмінно мало комору. Майже скрізь в Україні вона розташовувалася при хаті. Вхід до неї був найчастіше з сіней, а в Карпатах — з подвір'я.[7] Зрідка трапляються й такі, до яких входили з житлового приміщення. Переважно заможні селяни мали комори, відокремлені від хати.
У наш час будинки часто обходяться без комор, оскільки продукти, що швидко псуються, зберігаються переважно в холодильниках і морозильниках. З появою холодильників і супермаркетів не так вже й нормально мати велику окрему комору через можливість охолодження продуктів в холодильнику і великий асортимент продуктів в супермаркеті.
 |
 | |
— Юрій Винничук, роман «Сестри крові» | ||
Нині в Україні в новобудовах від комірок не скрізь відмовилися. Однак комора не покидає популярності в таких видах господарства, які передбачають, що ви збираєте харчі самостійно на природі, що вимагає додаткового місця для зберігання тощо.
На жаль, українська будівельна культура назавжди втратила деякі унікальні зразки житла, що збереглися до наших днів у селах, безпосередньо розташованих у зоні Чорнобильської катастрофи.[7] Непоправною втратою є також те, що жодної пам'ятки народної архітектури (в її натуральному вигляді) з цього регіону немає в музеях України.[7]
Комори часто мали зрубну конструкцію. У них також зберігали всіляке домашнє начиння, а стаціонарні ліжка можна було знайти там, де спали коморники чи гості. Влітку, а іноді і взимку, селяни могли спати як у хаті, так і в коморі, сінях чи клуні, — тобто могли використовувати господарські приміщення як житло.[7] Комора також слугувала притулком у скрутні часи. Зернова монополія в радянські часи призвела до дефіциту зерна і голодоморів. В давніші часи, в XV–XIX столітях коморниками називали найбідніші верстви населення сіл і містечок України, Польщі, Білорусі, Литви, які не мали власного житла.[27] Зазвичай ці вибірки класової стратифікації або соціальні відмінності, були засновані на неспадковому багатстві, і були пов'язані з простими політичними та економічними системами. Під час татаро-монгольських вторгненнь до Європи, так званої індустріалізації по-радянськи, радянських перегонів озброєння і Російського вторгнення в Україну у 2022 році зерносховища набули величезного значення.
Ці дерев'яні будинки вже давно зникають в Україні, хоча в деяких місцевостях їх є більше. Декілька таких будинків зараз знаходяться у відділах народних музеїв під відкритим небом, наприклад, найбільше їх у Пирогово, поблизу Києва, міських садах і ін.
|
| |
— Т.Г. Бордуляк «Невідомі твори» | ||
Для кожного регіону України характерні свої принципи розташування господарських будівель у дворі та їх блокування.[7] Комору будували з добірних матеріалів, і при будівництві щільно припасовували вінці та влаштовували масивні двері з широкими одвірками.[7] Піддашшя або галереї влаштовували навпроти дверей комори, щоб захистити вхід від опадів. Особливий тип галереї з дерев'яними розкосами та арками поширений на Чернігівщині. У Карпатах та Середній Наддніпрянщині їх часто прикрашали різьбленням, а на Поділлі — декоративним розписом. Перші вінці зрубу клали на високі підставки з каменю чи пенів по кутах будівлі, а підлогу влаштовували так, щоб забезпечити хороше провітрення зерна:
|
|
| |
— співають у весільній подільській пісеньці | |||
У лісових регіонах України комори будували з дерева, а в степових — з глиносолом'яних вальків або каменю, але зруб обов'язково піднімали над землею.[7] Для Поділля характерно, що комору будували під одним дахом зі стодолами та хлівами.[7] Трапляються й двокамерні комори з сіньми.
Перекриття комори влаштовували чотирисхилим дахом, хоча зустрічалисися також двосхилі дахи з трапецієподібними переднім (чоловим) і заднім (тильним) фронтонами.[7] У коморах з двосхилим дахом горище використовувалося для господарських потреб і на нього можна було потрапити за допомогою приставної драбини. При вхідних дверях піддашок галереї підтримувався трьома або чотирма стовпчиками. Комора замикалася на дерев'яний замок, який кріпився з внутрішньої сторони дверей.
Лише на Бойківщині, де дотримувалися усталеного порядку розміщення речей у коморі, вздовж причілкової стіни комори обов'язково влаштовували гряди (гребені) для розвішування святкового одягу, полиці з готовим полотном під стелею навпроти дверей, а під ними — скрині для продуктів і збіжжя.[7] У гуцульських коморах стояли довгі шеренги бочок, бербениць і малих барилець з бринзою, маслом і молоком, запаси зерна, борошна, лою, воску, а на жердках і стінах висів одяг. У коморах Полтавської та Чернігівської областей є засіки[прим. 1] для зерна, і у тих же коморах розміщуються діжки з продуктами та скрині з одягом; взуття та одяг розвішані на жердках.
Матеріал будівництва такий самий, як і для хати, тому в ХІХ столітті комори, нарівні з дерев'яними церквами, вважалися типовими об'єктами української архітектури.
Загалом історія розвитку житла й комори має багато спільного, хоча комора еволюціонувала від дупла в дереві й мисливських схованок, піднятих над землею, до наземних споруд.[7] Найпростішою з таких споруд є кліть.
У середині XIX століття майже до кожної хати Заславського повіту з тильного боку були прибудовані невисокі комори, обмазані глиною і присипані ззовні землею: вони називалися «здебками», і слугували для зберігання взимку квашеної капусти та огірків.[29]
У поліщуків були кліті, стебки та однокамерні хати (житлові приміщення), які споруджували із кругляків і напівкругляків і вкривали колотими дошками драницями.[7] Стебки були приблизно такого ж розміру, як і кліті, але їхні стіни та стеля були обмазані глиною і їх опалювали за допомогою жару, принесеного в спеціальній посудині; іноді в них були печі.[7] У деяких місцевостях стебки видозмінювалися в прибудови до хати — пукліт, покліт, теплу комору, прибік.[7]
Стебка — тепла комора, в якій взимку зберігають картоплю, овочі та квашенину; її обігрівають внесеним у посудині жевріючим вугіллям.[7]
Пукліт в поліському житлі є пізнішою видозміною стебки. Його влаштовували в сінях за причілковою стіною або за піччю (при запічній стіні) і називали ще теплою коморою чи прибокою.[7] Взимку в ньому зберігали овочі та картоплю, а влітку — молоко та деякі інші продукти.[7]
Кліті («хата, хижа, кімната, комора»[30]) здавна використовувались як житло.[30] Наприклад, у справі про підпал 1588 року жителями села Борки на Волині місцевого пана Андрія Барановського, колишнього слуги князя А. Курбського, знаходимо свідчення про те, що поміщик спав у «коморі, або кліті».[31][30]
Українська хата пройшла довгий шлях розвитку, і лише в середині ХІХ століття з'явилося двокамерне селянське житло, яке складалося з житлового приміщення та сіней.[32] Наприкінці ХІХ століття в Україні поширилося трикамерне селянське житло, яке, крім власне хати і сіней, мало ще й комору.[32] Найпоширенішим типом тридільної хати — сіни, мешкальна хата й комора або хата, сіни та кімната (часом ще й із коморою).[33] У заможних селян комори іноді виглядали як окрема ізольована хатина.
Комори розташовувались також у пустотілих стінах забудови замку. Стіни забудови замку складалися із пустотілих та засипаних землею городен, а у пустотілих городнях на рівні землі знаходились:
|
|
Ще більше приміщень знаходилось на другому поверсі:
|
|
|
З середини до городень були прибудовані хати й комори, які слугували схованками для місцевого населення. За давньою традицією городні були росписані місцевою людністю — панами, міщанами, сільськими громадами.[35]
У давнину нижні частини дерев'яних дзвіниць використовувалися як комори для зброї та різних військових припасі (подібно до замкових веж).[33]
В описі М. С. Грушевським південноруських замків XVI століття, які в більшості випадків були дерев'яними, а їхні стіни переривалися вежами, зазначається, що крім приміщень для гармат, всередині веж бували також житлові кімнати, комірки, комори, склади бойових припасів.[36]
_and_Studio_-_A_larder_with_two_figures.jpg)
.jpg)
Використання комор як місця для зберігання рухомих і цінних речей стало причиною того, що в Середньовіччі цим словом називали як «скарб», так і «скарбницю»: комори короля та королеви, а також велике спорядження, яке супроводжувало королів у їхніх подорожах. Постійні подорожі, пізніше були названі «палатами» царя. У наш час слово комора скоротилося до значення «комірка» або «комора», «сховище», «склад».
Текст колись улюбленого українського мотиву обрядового величання (ритуального прославляння) включав зображення як «молодця», так і «пана», що сидить в наметі чи в золотій хаті, на золотім кріслі:[37]
|
| |
В повісті Миколи Васильовича Гоголя «Пропала грамота» з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки»:
|
|
|
Ключник — застаріла назва особи, яка мала ключі від комор панського маєтку, економії (господарства) тощо і розпоряджалася запасами продовольства.[40][41] У пізньому середньовіччі відповідальний за окремі приміщення для різноманітних службових функцій та зберігання їжі, іа також за пов'язану з цим функцію обслуговування, начальник канцелярії, який відповідав за це приміщення, називався пантонером. рос. Коморный — військове звання, камер-юнкер,[42] — дворянин, який обслуговував особу імператора, короля чи курфюрста у його кімнатах.
У великих будинках і маєтках використовували окремі кімнати, кожна з яких була призначена для окремих етапів приготування їжі та прибирання. Кухня була для приготування їжі, а їжу зберігали в коморі чи погребі. Підготовка м'яса перед приготуванням проводилася в коморі (часто в ці великі будинки дичина надходила необробленою, риба не в філе, а м'ясо — у половинках або четвертинах туші), а очищення та підготовка овочів відбувалася в кухонній коморі. Посуд мили в кухонній або дворецькій коморі.
У часи товарного дефіциту в СРСР одними з найбільш забезпечених дефіцитними товарами були партійно-радянська номенклатура, найвищі прошарки інтелігенції, які постійно отримували «пайки» поза системою відкритої торгівлі.[43] Ці категорії населення мали відкритий «чорний хід» до магазину чи продуктової бази — одного із символів епохи застою, і могли першими відбирати найкращий товар.[43] Ознакою їхнього соціального статусу, привілеєм, недоступним для інших соціальних груп, було також «пайкове» забезпечення.[43] Дефіцит був потужним чинником соціальної стратифікації в радянському суспільстві.
Распутін дуже турбувався тим, що Сибір експлуатується не найкращим чином, не так, як це дозволило б йому залишатися російською коморою триваліше і ефективніше.[44] Російські письменники, які розглядають Сибір як комору запасів для центральної Росії, пишуть у класичному імперському стилі, створеному західними письменниками, які колись розглядали Африку й Азію як на сіни і комору англійської та французької держав.[44] Література викреслює корінні народи Сибіру з картини, яку вона малює, причому не лише сучасної, а й історичної, тоді як російськомовним поселенцям відмовляють в уяві та сміливості, необхідних для досягнення незалежності.[44]
При класифікації комор за температурним режимом, виділяли комори теплі і холодні.
За матеріалом будівлі: зрубні і мазані.
За розташуванням щодо поверхні землі: підземні (льох), і наземні.
При класифікації за спеціалізованим призначенням, існували, наприклад, «медуші» — комори, льохи для меду,[42] винний льох, фруктовий льох, житниця (зерносховище), порцелянові комори між їдальнею та кухнею в англійському чи американському будинку середнього класу, особливо в другій частині XIX і на початку XX століть і ін.
За конструктивними особливостями будівлі та/або зв'язком з історичною або фактичною точкою відліку: земляний льох, кліть (кліть найпростіша первісна споруда); за конструктивними поєднаннями з іншими приміщеннями (пукліт і ін).
За соціальним контекстом: комора дворецького (сервірувальна комора) — це підсобне приміщення у великому будинку, яке в основному використовується для зберігання предметів сервірування, а не їжі; службові комори, «царська скарбниця», селянська комора, козацька комора, кухонна комора і ін.
За сезонністю використання протягом року з різною метою: хижа, яку влітку використовували для відпочинку, а взимку — як комору.[7] У лемків класичним типом житла була «Довга хата», яка також називалась «хижа».[7]
В зменшувальному значенні існує і на позначення допоміжної ємності до кухні — комірка.
В 1850 році в селі Угринові був заснований громадський шпихлір (комору), який проіснував до Першої світової війни. Селяни позичали збіжжя на передновок, а після молотьби повертали його з 10-відсотковою винагородою.[45] У багатьох селах існували громадські позикові комори, серед яких і «магазини», «гамазеї», «шпихліри», організовані з ініціативи держави або сільської громади для забезпечення селян зерном для посіву або харчування у разі неврожаю. Поповнення фондів таких громадських зерносховищ зерном, відбувалося способом добровільних внесків селян та відсотків (надлишків зерна), з якими позичальник повертав позичене, а також штрафів за правопорушення.[46]
В Київській Русі XII–XIII століть, з огляду на митну політику встановлення митних податків на перевезення товарів для продажу в місті, з особи, яка супроводжувала товар, за наймання комори (складу) для товару на гостинному дворі стягувався «комор».[47]
.jpg)
Комори згадуються в легендах та переказах. Цим будівлям приписували чудодійну силу, що зачаровує або очищає. На Поліссі вірили, що в садибі колотнечу завжди зчиняє бісівське плем'я: чорти дратують коней і заплутують їм гриви; відьми підстерігають жінок, щоб заподіяти їм лихо, і лише кліті (комори) були недосяжними для них.[7] У коморах ховали дітей від «злого ока», ворожки зберігали в коморах «цілюще зілля». Саме тому туди завжди виставляли коровай нареченої, щоб очистити його від злих духів.[7] Тут же відбувалися «покладини» молодят під час весільного обряду, де вони ночували перші місяці.[7]
У деяких місцевостях на свята в морозяні ночі люди бігли до комори і прислухалися до звуків, що долинали за стіною. Якщо долинало шелестіння зерна, то це було ознакою доброго врожаю. Комори згадуються в легендах і переказах. Цим будівлям приписували чудодійну силу, яка зачаровує або очищає. На Поліссі вірили, що в садибі колотнечу завжди зчиняє бісівське плем'я: чорти дратували коней і заплутували їм гриви; відьми чатували на жінок, щоб заподіяти їм лихо, і лише кліті (комори) були їм недосяжні.[7] Дітей ховали в коморах від «злого ока», в коморах ворожили, тримали «цілюще зілля». Тому сюди завжди виставляли коровай нареченої для очищення від злих духів.[7] Тут відбувалися «покладини» молодих під час весільного обряду, де вони й ночували перші місяці.[7]
|
"Одружились небожата. |
| Т.Г. Шевченко «Москалева криниця». Уривок. 1846 — 1847 рр. |
Кліть як спальня молодої пари часто згадується у литовських і латиських народних піснях, а в Норвегії та Швеції у великих сім'ях було прийнято для кожної пари мати окрему кліть.[7]
Іди, мила, до комори спати, Буду тобі всю правду казати.
Ой, в мене коморонька новая, В тій комороньці постілонька тисовая.
— про те, що комори були місцем для відпочинку,
дізнаємося з українських народних пісень
Весілля в українському народному побуті є складною сумішшю обрядів різних періодів, в якій виділяються елементи родової екзогамної епохи, впливи грецько-візантійського релігійно-містичного характеру та новіші українські.[49] Одним серед багатьох основних актів у ньому була «комора».
У весільному обряді комора — місце першої шлюбної ночі молодих і сам ритуал першої шлюбної ночі; у коморі готували шлюбне ложе для молодих, клали хліб і сіль біля їхніх голів, ставили образ; свашки співали: «Ой, хто буде спати, Будем йому на постіль слати: Соломку в головки, сінця під колінця, А м'яти під п'яти, Щоб було м'яко спати»; старости тричі благословляли молодих, після чого дружко за кінці хустини вів молодих до комори; обряд виведення молодих з комори і представлення їх гостям також урочисто виконувався після показу сорочки молодих після шлюбної ночі.[50] «Обряд комори» — особливий звичай першої шлюбної ночі, який був одним із визначальних в українській весільній обрядовості аж до середини ХХ століття.[51]
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
