Loading AI tools
смт у Бродівському районі Львівської області (Україна) З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Підка́мінь — селище в Україні, адміністративний центр Підкамінської селищної громади Золочівського району Львівської області. Через селище пролягає автошлях регіонального значення Р39[4]. Відоме геологічною пам'яткою Ерозійний останець морських рифів Товтрів або Медоборів Сарматського віку.
| селище Підкамінь | |||||
|---|---|---|---|---|---|
| |||||
 | |||||
| Країна |  Україна | ||||
| Область | Львівська область | ||||
| Район | Золочівський район | ||||
| Тер. громада | Підкамінська селищна громада | ||||
| Код КАТОТТГ | UA46040110010088160 | ||||
| Основні дані | |||||
| Перша згадка | 1441 | ||||
| Статус | із 26 січня 2024 року | ||||
| Площа | 3,57 км² | ||||
| Населення | ▼ 1 895 (01.01.2022)[1] | ||||
| Густота | 596 осіб/км²; | ||||
| Поштовий індекс | 80670[2] | ||||
| Телефонний код | +380 3266[3] | ||||
| Географічні координати | 49°56′42″ пн. ш. 25°19′35″ сх. д.H G O | ||||
| Відстань | |||||
| Найближча залізнична станція: | Броди | ||||
| До станції: | 25 км | ||||
| До райцентру: | |||||
| - автошляхами: | 25 км | ||||
| До обл. центру: | |||||
| - залізницею: | 93 км | ||||
| - автошляхами: | 127 км | ||||
| Селищна влада | |||||
| Адреса | 80670, Львівська обл., Золочівський р-н, с-ще Підкамінь, вул. Франка, 1 | ||||
| Голова селищної ради | Бутинський Богдан Ярославович | ||||
| Карта | |||||
  Підкамінь | |||||
 Підкамінь | |||||
 | |||||
|
| |||||
Розташоване на узгір'ї посеред височин Волино-Подільського пограниччя. Територія колишнього «Підкамінського ключа» знаходилася в межах Вороняцького і Гологоро-Кременецького кряжів, які, простягаючись із заходу на схід, нагадують гірський хребет з висотами, що перевищують 400 м над рівнем моря. На південь від Підкаменя височить горбогірне пасмо Подільських Товтр, прозваних в народі Медоборами. Саме містечко розташоване безпосередньо на стику цих височин.
Через південну частину селища пролягає водорозділ між басейнами Дністра та Дніпра.
Завдяки географічному розташуванню, сприятливому для проживання людей клімату і багатому на воду, родючі ґрунти, рослинний і тваринний світ ландшафту, територія сучасної Підкамінеччини приваблювала до себе людність, починаючи із стародавніх часів.
В Підкамені налічується 26 вулиць[5].
За даними всеукраїнського перепису населення 2001 року у селі мешкало 2276 осіб[6]
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року був наступним[6]:
| Мовний склад населення селища Підкамінь | ||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Мова | Кількість осіб | Відсоток | ||||||||||||
| українська | 2254 | 99,04 | ||||||||||||
| російська | 19 | 0,84 | ||||||||||||
| білоруська | 1 | 0,04 | ||||||||||||
| молдовська | 1 | 0,04 | ||||||||||||
| польська | 1 | 0,04 | ||||||||||||
Понад п'ять з половиною століть налічує його писемна історія. Згідно з писемними джерелами, саме 1441 рік вважається першою згадкою про «місто під Каменем». За цей поважний вік не одна подія відбулася на цій благодатній місцевості, зробивши Підкамінь однією з найбільших перлин краю. А відомий він, насамперед, своїми історичними пам'ятками, на першому місці серед яких знаходиться Монастир походження дерева Хреста Господнього студитського уставу.
1471 року на королівщину Підкамінь в «тенуті» шляхтича Петра Цебровського з руського роду Цебровських «татарським способом» напали рідні брати Ян Сененський-Олеський з братами (сини львівського каштеляна Яна з Сенна і Олеська) разом з 60-ма своїми людьми із Золочева, Олеська[7].
Гнівош Ледуховський 1539 року запросив до міста суддів, які 22 жовтня винесли вирок у майновій справі стосовно сіл Накваша, Попівці. Представниками сторін були: підстароста крем. Ян Котовський, Якуб Дмуховський — від Гн. Ледуховського; Пйотр Підгорецький — від воєводини подільської Ядвіги Олеської, дружини Марціна[8].
Згідно з даними енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР» 1569 року Підкаменю надано статус міста або ж міське право[9].
Раніше коло містечка знаходилися фільварок «Альбертівка», «гаївка» «Шумка».
Згідно з записами в «Актах ґродських і земських» за 1758 рік, місто мало назву Підкамінь Цетнерівський (від прізвища дідичів — Цетнер)[10].
XVIII—XIX століттями датуються відбитки печатки місцевої громади з гербом містечка (імовірно, давнішого походження): на блакитному тлі — срібна скеля з двома верхами (символічне відтворення назви містечка), над якою — Око Провидіння в золотому сяйві (алегорія домініканського монастиря).
У часи першої світової пожежею в монастирській бібліотеці у вересні 1915 року були знищені вогнем, зокрема, рукописи праць пріора монастиря Садока Баронча[11].
У листопаді 1918 року місто увійшло до складу ЗУНР. В цей час у місті функціонував переповнений сирітський притулок (також діяли у Тернополі, Бродах, інших містах)[12].
Через район Підкаменя — Зборова — Озерної наступало польське військове угрупування (зокрема, дивізії полковника Владислава Сікорського, Єнджеєвского, частини генерала Юзефа Галлера) під час українсько-польської війни 1918—1919 років[12].
22 серпня 1919 року місто було звільнене від поляків під час Чортківської офензиви УГА вояками 10-ї Янівської бригади.
Влітку 1920 року під час радянсько-польської війни Підкамінь був зайнятий частинами Першої кінної армії Семена Будьонного. Тоді був створений місцевий ревком, до складу якого увійшли В. Артех, І. Паляниця, М. Шинкарчук, О. Черняхівський[9].
За Польщі у Підкамені діяла політична партія радянофільського спрямування «СельРоб»[9].
У 1940—1941 та 1944—1959 роках був центром Підкамінського району. В селищі виходив часопис «Радянська нива» — друкований орган Підкамінського РК КПУ та районної Ради депутатів трудящих[9].
З 24 серпня 1991 року в складі України.
Одним із свідків минулого є унікальна пам'ятка природи — скелястий велетень, розташований на високому узгір'ї на північно-східній околиці селища, прозваний в народі «Каменем». Звичайно, що 16-ти метровий кам'яний останець своєю величчю завжди привертав до себе увагу. В очах наших далеких предків він порівнювався з чимось духовним, надприродним. Знахідки у підніжжі Каменя фрагментів посуду висоцької культури ранньозалізного часу (XI—VII ст. до н. е.) та періоду Галицько-Волинської держави (XI—XIII століття), засвідчують використання його, у першому випадку, в ролі ідола, обереги місцевих жителів і землі від усього злого, а у другому — наскельного храму-фортеці. Можливо саме із цими часами пов'язується ніша, зроблена у формі стилізованого серця із західного боку Каменя. Там могли відбуватися язичницькі обряди давніх мешканців цієї території, приносилися жертви для умилостивлення богів.
На вершині кварцового пісковика чиясь рука видовбала 6 ям-могил глибиною 0,4 — 0,6 м. Численні пази і заглиблення, які утримували дерев'яні конструкції, нагадують систему забудови Карпатських фортець Тустань і Бубнище. Дослідження засвідчують, що у період Галицько-Волинського князівства на Камені була побудований церква оборонного характеру. І ніби за історичною спадковістю досі у західній околиці пам'ятки збереглися кам'яні хрести від цвинтаря другої половини XVII століття, який, ймовірно, залишився від церкви Спаса.
Можливо, із слов'янських часів походить й стародавня назва гори, де зараз височіє монастир — «Рожаниця». Завдяки історико-етнографічним дослідженням встановлено, що язичницькі божества Роду, Рожаниці у наших далеких предків ототожнювалися з процесом родючості і народження.
У глибині Рожаницької гори, на схід від Каменя, знаходяться дві печери із слідами людської діяльності. Дослідженнями співробітників Бродівського історико-краєзнавчого музею у 2001 році встановлено, що вони мали природне походження і в давнину могли використовуватися як печерні церкви або каплиці. Однак, на початку XVIII століття звідти почали видобувати камінь для спорудження монастирських оборонних укріплень, вирізаючи його за допомогою пил та відколюючи залізними і дерев'яними клинами.
Навпроти Каменя, на пагорбі, височить монастир «Походження Дерева Хреста Господнього». У недалекому минулому це був домініканський римо-католицький кляштор «Успіння Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, Апостолів Петра і Павла та всіх Святих».
Місцевий цвинтар розташований на південно-східній околиці села. У цвинтарній капличці поховано представників роду Цетнерів (за деякими даними — С. Баронч). Поруч з каплицею є поховання, зокрема, монахів-домініканців. Також неподалік знаходиться спільна могила поляків, що загинули у 1940-х роках.
1749 року в селищі збудована церква святої Параскеви.
У 1900 році парохом церкви у Підкамені був о. Степан Концевич, а греко-католицька парафія налічувала 890 вірних. Наступного 1901 року парохом став о. Григорій Павлюк, можливо вже після смерті свого попередника, він опікувався 908 вірними. У 1902—1933 роках парохом у Підкамені був о. Михайло Ваврик, а греко-католицька парафія вже налічувала 985 вірних[13].
Наприкінці 1934 року сотрудником у Підкамені був призначений о. Андрій Іздрик, а з 1939 року о. Андрій став парохом місцевої церкви святої Параскеви. Отець Андрій Іздрик зорганізував церковний хор, був членом товариств «Просвіта» та «Сільський господар». У Підкамені чотири рази на рік відбувалися відпусти, які збирали до церкви Святої Параскеви духовенство та жителів навколишніх сіл. У травні 1943 року грамотою Митрополита Андрея Шептицького отець Андрій Іздрик був призначений місцедеканом Підкамінського деканату[14]. Однак часи були складними: отцю часто погрожували польські боївки, під час Служби Божої в селі Паликорови провідник польської боївки сказав парафіянам, «що ваш ксьондз згине з моєї руки». З огляду на це родина Іздриків 1944 року переїжджає до Олеська, де отець Андрій продовжив душпастирську роботу[15].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
