Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Голокост в Украї́ні — систематичне винищення євреїв на українських територіях, окупованих нацистською Німеччиною в 1941—1944 роках.[7]
 Воєнізовані формування СС вбивають мирних євреїв, матір та її дитину, у 1942 році в Івангороді, Україна. | |
| Дані | |
|---|---|
| Місце |  Українська РСР |
| Дата | 22 червня 1941-1944 |
| Тип інциденту | Ув'язнення, масові розстріли, концентраційні табори, гетто, примусова праця, голод, тортури, масове викрадення |
| Головні злочинці | Еріх Кох, Фрідріх Єкельн, Отто Олендорф, Пауль Блобель та багато інших[1][2][3][4]. |
| Організації | Айнзатцгрупи, батальйони поліцейського порядку, окупаційні сили Осі (угорці, словаки, румуни)[5] |
| Жертви | близько 900 000[6] |
| Меморіали | в різних місцях країни |
За період з 1941 до 1945 року на українських землях загинуло близько 6 000 000 цивільних осіб (українців та представників інших етносів), з яких близько 900.000 євреїв, що проживали в Україні.[8][9]
Переважна більшість євреїв у Російській імперії проживала на українських, білоруських, литовських та польських землях унаслідок запровадженої російською владою дискримінаційної смуги осілості. Так, за даними словника «Голокост» за редакцією Вольфганга Бенца (див. Джерела), на 1941 рік в СРСР проживало близько 2 млн євреїв[10]. За даними Франка Гольчевскі, на час окупації нацистами українських земель тут залишалося близько 1 млн євреїв, оскільки багато євреїв було вивезено в евакуацію за Урал, а чоловіки призовного віку потрапили в Червону армію.
Винищення євреїв, яке вже тривало в Польщі та інших окупованих нацистами територіях, було розширене й на Україну одразу після вторгнення нацистських військ на територію СРСР 22 червня 1941 року. Айнзатцгрупи C (Північ) та D (Чорноморське узбережжя) проводили масові розстріли євреїв та комуністів[11] Командування Вермахту вважало напад на СРСР особливою, ідеологічною війною, тож на його думку в цій війні дотримання правил міжнародного військового права було необов'язковим. Вермахт разом із деякими представниками місцевого населення окупованих територій надавав підтримку операціям айнзатцгруп. Зініційовані нацистами єврейські погроми, у яких брали участь місцеві жителі, зокрема погром у Львові на початку липня 1941 року, що тривав кілька днів й під час якого загинуло від двох до шести тисяч євреїв. Організаторами погрому виступали німецькі війська, деякі представники польського і українського населення теж брали участь у погромі.
Після погрому кінця червня, на початку серпня 1941 року, за свідченням ізраїльських та західних істориків, українська допоміжна поліція «відзначила» «день Петлюри», знищивши близько 5 000 львівських євреїв[12] переважно з інтелігенції. Ці акції розглядалися нацистським керівництвом як «потяг до самоочищення» (вислів Гейдріха).[13] За тими самими джерелами, у перші дні німецької окупації погроми відбулися в 58 українських населених пунктах, у ході яких загинули 24 000 євреїв[14]. Ярослав Грицак стверджує, що за свідченням тих самих ізраїльських істориків, джерела про погроми та участь у них української допоміжної поліції «почасти однобічні, обтяжені емоціями та перебільшені». Проте, на його думку, певна тенденційність документів та досліджень на їхній основі не означає, що самі ці події вигадані, оскільки «надто багато є цих свідчень і надто часто вони повторюються»[15].
У Білій Церкві між 8 і 19 серпня зондеркоманда 4а айнзатцгрупи C та Ваффен СС знищили декілька сотень дорослих євреїв[16]. Діти вбитих євреїв спершу були зачинені в будинку на краю міста, 19 серпня частину дітей трьома вантажівками було вивезено за місто й розстріляно. Близько 90 дітей, починаючи від віку немовляти, залишилися без жодного утримання під охороною української допоміжної поліції. Німецький військовий пастор 295-ї піхотної дивізії проінформував штабного офіцера Гельмута Гроскурта про катастрофічний стан дітей. Гроскурт повідомив про ситуацію генерала-фельдмаршала Вальтера фон Райхенау. Гроскуртові була висловлена догана за недовиконання розстрілів євреїв. Усі єврейські діти за наказом офіцера СС були розстріляні українською допоміжною поліцією, оскільки той не хотів морально травмувати власних людей[17].
Оголошення в газетах, 27 вересня 1941[18]
У Києві у відповідь на акти саботажу радянських партизанів 29—30 вересня 1941 року київські євреї були зібрані нацистами під приводом переселення й розстріляні в Бабиному Яру. За донесенням німецького офіцера Блоделя за два дні кількість знищених євреїв склала 33 771 особу[19].
У жовтні 1941 року в селі Богданівка румунськими окупантами було створено табір знищення. У грудні 1941 року після спалаху епідемії тифу було вирішено знищити всіх в'язнів. Румунська влада (за деякими джерелами — за участю німецьких військ) почала масове вбивство євреїв 21 грудня 1941 року. Операцію знищення євреїв, приурочену до дня народження Сталіна, було названо «Подарунок Сталіну». В'язні були змушені копати голими руками ями в промерзлій землі й складати в них тіла щойно розстріляних або спалених живцем у сараях товаришів по ув'язненню. Кількість жертв, знищених у Доманівському районі, перевищує 115 000 чоловік, з них близько 55 000 — безпосередньо в Богданівці[20][21][22].
24 жовтня 1941 року Харків був окупований Вермахтом.
Уже 5 грудня почався перепис населення міста, причому євреїв заносили в особливі «жовті» списки, куди були занесено 10271 ім'я харківських євреїв, серед яких більше 75 % становили жінки, діти й люди похилого віку.[23]. 14 грудня 1941 року за наказом військового коменданта міста генерала Путкамера всіх євреїв у дводенний термін зобов'язали переселитися в район ХТЗ. У робітничих бараках, що залишилися після будівництва заводу, було організоване єврейське гетто. За свідченнями джерел, щодня з гетто виводили групи по 250—300 чоловік, яких вели на розстріл у Дробицький Яр. Уже на початку 1942 року харківське гетто припинило своє існування. Також у яру розстрілювали полонених червоноармійців і психічно хворих людей. Усього, за даними Державного архіву Харківської області, було розстріляно близько 16 000 — 20 000 чоловік.[24][25].
У Генеральній губернії, до якої входила Східна Галичина, нацисти переселили євреїв у гетто, звідки їх за винятком невеликої групи, що опинилася в трудових таборах, незабаром доправили в табори смерті Собібор та Белжец, де й знищили. У перші дні окупації деякими містами Галичини прокотилась хвиля єврейських погромів. Зокрема при участі німців та місцевого населення відбувся масовий погром у Львові. На території рейхскомісаріату Україна (Волинь, Поділля і згодом уся Центральна Україна до Дніпра), що формально був підпорядкований Розенбергу та водночас східнопруському гауляйтеру Еріху Коху в перший рік окупації проводилися масові розстріли євреїв. Пізніше проводилися систематичні акції з розшуку євреїв, що ще залишились і переховувалися.
Коли німецькі й угорські війська в липні 1941 року ввійшли до Кам'янця-Подільського, там проживало 12 000 євреїв, проте до серпня за рахунок євреїв, висланих угорською окупаційною владою з Карпатської України їхня кількість збільшилася до 26 000[26]. З 26 до 28 серпня 1941 року за наказом обергрупенфюрера СС Фрідріха Єкеля було знищено 23 600 євреїв[27].
Буковина, Бессарабія та Придністров'я перейшли під владу Румунського королівства. Тут в 1941 році також проводилися масові вбивства. Наприклад, в Одесі після замаху 22 жовтня 1941 року, під час якого загинули 60 румунських і німецьких військовиків, румунським генералом Іоном Антонеску був відданий наказ за кожного вбитого солдата знищити 100 комуністів та за кожного вбитого офіцера — 200 комуністів. Водночас із кожної єврейської родини було взято по одному заложнику. Усіх затриманих євреїв було доправлено в Дальник, де загалом було знищено не менше 18 000 євреїв[28]. Побоїще вдалося припинити після втручання бургомістра Одеси. Потім аж до приходу Червоної армії євреї, що залишилися, перебували в гетто. Румунська влада в грудні 1941 року зареєструвала 44 417 євреїв, у листопаді 1943 року в Одесі залишилося 60 євреїв[29].
Євреї в анексованій Угорщиною Карпатській Україні, як і більшість угорських євреїв, були вивезені в 1944 році до табору смерті Освенцім і в переважній більшості негайно по прибуттю в табір знищені в газових камерах.
Київ: Бабин Яр — близько 100 тисяч чоловік; Сирецький концентраційний табір — від 25 тисяч.
Одеса (Голокост в Одесі):
Богданівка (Доманівський район) — Кількість жертв, страчених у Доманівському районі, перевищує 115 тис., з них близько 55 тисяч — безпосередньо в Богданівці .
Львів: Лисиницький ліс — 100 000 жертв; концтабір «Цитадель» — 42 000 жертв; Янівський концтабір — 160 000 жертв.
Харків: (Дробицький Яр) — … жертв.
Житомир: (Богунський ліс …) — … жертв.
Дніпро: Лісопарк біля Транспортного інституту — понад 11 тисяч жертв.
Кривий Ріг (Чорногорська трагедія) — понад 7000 жертв.
| Прапор | Регіон | Жертви (Центр БЯ)[30] |
|---|---|---|
| Автономна Республіка Крим | 27 000 |
| Вінницька область | 157 000 |
| Волинська область | 109 000 |
| Дніпропетровська область | 35 000 |
| Донецька область | 16 000 |
| Житомирська область | 55 000 |
| Закарпатська область | 100 000 |
| Запорізька область | 10 000 |
| Івано-Франківська область | 132 000 |
| Київська область | 60 000 |
| Кіровоградська область | 10 500 |
| Луганська область | 2 000 |
| Львівська область | 302 000 |
| Миколаївська область | 23 000 |
| Одеська область | 117 000 |
| Полтавська область | 10 000 |
| Рівненська область | 95 000 |
| Сумська область | 3 000 |
| Тернопільська область | 132 000 |
| Харківська область | 12 500 |
| Херсонська область | 18 000 |
| Хмельницька область | 115 000 |
| Черкаська область | 20 000 |
| Чернівецька область | 11 000 |
| Чернігівська область | 4 000 |
| Усього | 1 580 000 | |
Доволі дражливим є питання участі українців в антиєврейських акціях нацистської окупаційної влади. На Заході та в Ізраїлі закоренилося уявлення, що в Україні, як і в сусідніх Польщі та Румунії, здавна поширений «антисемітизм особливої жорстокості»[31], нібито навіть більший за той, що його виявило населення нацистської Німеччини. Російські історики також зазвичай закидають насамперед українським націоналістам відкриту колаборацію з нацистами та участь у масовому винищенні євреїв. Українські історики намагаються спростувати такі оцінки як, на їхній погляд, велике перебільшення[32].
Водночас у секретних німецьких донесеннях часто з розчаруванням згадувалося про те, що українці не підтримують акцій проти євреїв. «Майже ніде населення не було втягнено в дії проти євреїв», — йдеться в одному з донесень нацистської окупаційної влади[33]. В іншому донесенні писалося: «Антисемітизму расистського та ідеологічного характеру в населення майже немає» та «…для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу»[34]. Проте в перші місяці окупації німці намагалися створити враження, що масові страти євреїв є суто українською справою. Мовляв, то була реакція місцевого населення на столітнє гноблення українців євреями[35].
На думку Ярослава Грицака правда лежить десь посередині. Він уважає, що для виходу із цього замкненого кола забобонів та взаємної недовіри слід визнати факт, що «певна частина українського суспільства справді співпрацювала з німцями й допомагала їм у винищенні єврейського населення»[36]. Для організації та участі в екзекуціях нацисти використовували так звану допоміжну поліцію із числа місцевих жителів, що виконувала згадані функції не лише на українській території, але й у білоруських, польських і литовських гетто. Українські поліцаї були охоронцями в концентраційних таборах.[36]
Між українськими та єврейськими істориками триває дискусія про те, наскільки масовою була участь українців в антиєврейських акціях. Одні історики відстоюють думку, що це була маргінальна група злочинців та пристосуванців, тоді як історики з протилежного табору вважають, що антисемітизм був властивий більшості населення України[37]
Ярослав Грицак уважає, що «стверджувати, ніби всі українці були антисемітами, так само несправедливо, як звинувачувати всіх євреїв у злочинах більшовицької влади»[38].
Роль ОУН у репресіях проти євреїв під час німецької окупації до кінця не досліджена й наразі трактується досить суперечливо. У програмних постановах II (Краківського) Великого збору ОУН-б, прийнятих у квітні 1941 року, засуджувалися погроми проти євреїв, оскільки вони відволікають від справжнього ворога — більшовицького режиму. Водночас у документах збору було твердження про те, що «євреї є найвідданішою опорою і авангардом московського імперіалізму в Україні».[39] За свідченнями польських істориків, бандерівці співпрацювали з айнзатцгрупами: передавали списки євреїв та брали участь в акціях винищення[39]. Водночас західні історики, а також історики з Ізраїлю й України, цитують повідомлення німецьких джерел, що «бандерівці» в Центральній та Східній Україні займалися порятунком євреїв, зокрема давали їм фальшиві паспорти[39]. Ярослав Грицак закидає керівникам ОУН дотримання позиції недомовляння щодо антиєврейських акцій: «Українське націоналістичне підпілля за весь час німецької окупації не видало жодного політичного документа, що засуджував би винищення єврейського населення»[40]. Хоча існують свідчення, що Роман Шухевич, очоливши українське націоналістичне підпілля, видав наказ своїм офіцерам не брати участі в акціях проти євреїв[41].
Багато українців, ризикуючи життям, рятували євреїв від знищення. Єврейському меморіальному музеєві Яд Вашем та ентузіастам[42] удалося встановити 2 363 прізвища рятівників-українців, які одержали почесне звання «Праведник народів світу»[43]
Відомий випадок, коли в Галичині було страчено 100 українців за те, що вони намагалися порятувати євреїв[44]. Були випадки, коли вся громада села рятувала єврейські родини. Окремі організації, що співпрацювали з німцями, також намагалися допомогти євреям. У листопаді 1941 року Український крайовий комітет у Львові надіслав німецькій владі меморандум із протестом проти організації гетто у Львові. Цим же комітетом був створений українсько-польсько-єврейський координаційний орган для допомоги ув'язненим[44].
Член ОУН-б Іван Равлик, який займався організацією поліції на Львівщині, різко виступав проти єврейських погромів, за що разом із родиною був страчений гестапо. Йому інкримінувалася відмова від співпраці на антипольському та антиєврейському напрямку[40].
Багато для порятунку євреїв зробила Українська греко-католицька церква. Греко-католицькі священники вихрещували євреїв, щоб дати їм християнські посвідчення. Ченці-студити та василіяни переховували в монастирях сотні євреїв[44]. Порятунком євреїв займалися також деякі православні священники, а також секти баптистів та адвентистів сьомого дня[39].
Активно протистояв винищенню євреїв Митрополит Андрей Шептицький. Він надіслав відкритий лист до Гіммлера з протестом проти винищення євреїв та залучення до цих акцій української допоміжної поліції. Шептицький був єдиним священником такого рангу в окупованій Європі[45], який виступив на захист євреїв. На це не спромігся навіть тодішній папа римський Пій XII. У листопаді 1942 року Шептицький видав пасторського листа «Не убий», що засуджував будь-які види вбивства, але насамперед із політичною чи ідеологічною метою, як то було у випадку з євреями. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Шептицький наказав сховати понад 300 єврейських дітей та цінні єврейські документи. У рятуванні євреїв йому допомагали, серед інших, сестра Йосифа Вітер (1946 її ув'язнено комуністичним режимом загалом на 30 років) і рідний брат Климент (37 євреїв; на фабриці взуття, яка належала студитам, — ще 16 євреїв; арештований радянським режимом 1947)[46].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
