У статті подано хронологію головних подій в історії Єрусалима; за весь час існування міста за нього відбулося більше 16 битв.[1] За його довгу історію Єрусалим двічі руйнували і 23 рази тримали в облозі, на місто 52 рази нападали та 44 рази захоплювали.[2]
Доханаанський період
4500–3500 рр. до н.е.: Засновано перше поселення біля річки Гіхон (перші археологічні свідчення).
бл. 2000 р. до н.е.: перша згадка міста під назвою Русалімум у т.зв. «списках ненависті[en]» епохи Середнього царства, хоча тотожність Русалімума до Єрусалима ставилася під сумнів.[3][4][5]Семітський корінь С-Л-М у назві міста може походити або від слова «мир» (Салам або Шалом у сучасних арабській та івриті), або від назви бога світанку у ханаанській релігії — Шалема.
бл. 1550–1400 рр. до н.е.: Єрусалим став васалом Єгипту у результаті об'єднання Єгипту разом з Левантом у Нове царство за часів фараонів Яхмоса І та Тутмоса І.
бл. 1330 р. до н.е.: листування між Абді-Гебою, ханаанським правителем Єрусалима (тодішнього Урусаліма), та Аменхотепом ІІІ, на основі якого можна зробити висновок, що місто було васалом Нового царства.
бл. 931–930 р. до н.е.: зі смертю Соломона закінчується золотий вік Ізраїлю. Єрусалим стає столицею (південного) Юдейського царства, яким після розпаду об'єднаної держави править син Соломона Ровоам.
925 р. до н.е.: фараон Шешонк І під час Третього перехідного періоду захоплює Ханаан внаслідок битви на Гірких Озерах[en]. Можливо, саме він згадується у Біблії як Шишак[en] — перший фараон, який захопив та сплюндрував Єрусалим (див.: Бубаститський портал[en]
бл. 850 р. до н.е.: Єрусалим розграбували філістимляни, араби та ефіопи, які сплюндрували будинок царя Йорама та вивезли всю його родину окрім молодшого сина Ахазії.
бл. 830 р. до н.е.: цар АрамуАзаїл завойовує більшу частину Ханаану. За Біблією, юдейський цар Йоас віддав йому усі скарби Єрусалима, проте Азаїл вирішив вбити «всіх князів народу» у місті.
786 р. до н.е.: ізраїльський цар Йоас грабує місто, руйнує його мури та бере у полон царя Амасію.
бл. 740 р. до н.е.: асирійські літописи фіксують військові перемоги Тіглатпаласара ІІІ над юдейським царем Уззією.
Епоха Новоасирійського та Нововавилонського царств
733 р. до н.е.: за Біблією, Єрусалим став васалом Новоасирійського царства[6] після того, як юдейський цар Ахаз попрохав у царя Тіглатпаласара ІІІ захистити місто від ізраїльського царя Пекаха та арамського царя Резона ІІ. Тіглатпаласар ІІІ пізніше завойовує більшу частину Леванту.
бл. 712 р. до н.е.: споруджено Силоамський тунель[en], який мав зберігати води річки Гіхон у межах міста. За Біблією. цей тунель збудував цар Єзекія перед облогою асирійців водночас зі збільшенням єрусалимських укріплень через Тиропеонську долину, які також охоплювали пагорб, відомий сьогодні як гора Сіон.[7]
712 р. до н.е.: асирійська облога Єрусалима[en] — місто сплачує ще один викуп Новоасирійському царству після того, як цар Сінаххеріб узяв Єрусалим в облогу.
бл. 670 р. до н.е.: царя Манасію, правителя Єрусалима, у ланцюгах доставили до асирійського царя, ймовірно, через підозру у невірності.[8]
605 р. до н.е.: Єрусалим знову стає васалом Нововавилонського царства після поразки Нехо ІІ у битві при Каркеміші[en] проти Навуходоносора ІІ
599–597 рр. до н.е.: перша вавилонська облога Єрусалима[en] — Навуходоносор ІІ придушив постання у Юдейському царстві та інших містах Леванту, яке спалахнуло після невдалого вторгнення нововавилонської армії до Єгипту у 601 р. до н.е. Йоахина, правителя Єрусалима, депортували до Вавилона.
587–586 рр. до н.е.: друга облога Єрусалима[en] — Навуходоносор ІІ відбив спробу фараона Апрія напасти на Юдею. Внаслідок цього Єрусалим разом з Першим храмом було майже зруйновано, а освічені мешканці міста виїхали до Вавилону (див. Єрусалимська хроніка[en]).
582 р. до н.е.: вбито Годолію[ru], вавилонського намісника у Юдеї; хвиля міграцій до Єгипту і третя депортація.
539 р. до н.е.: Єрусалим стає частиною сатрапіїЗаріччя в державі Ахемендіві після того, як цар Кір Великий завоював Нововавилонське царство після поразки царя Набоніда у битві під Опісом[en].
Кір Великий видає указ, що дозволяє вавилонським євреям повернутися з Вавилонського полону та відбудувати храм (свідчення лише біблійних джерел, див. Кір Великий у Біблії[en] та Повернення на Сіон[en]).[9]
Перша хвиля вавилонських емігрантів («алія Шешбазара»)
Друга хвиля вавилонських емігрантів («алія Зоровавеля»)
Після повернення вавилонських євреїв посилюється розкол між євреями та самаритянами, які лишилися на цій території протягом ассирійських та вавилонських депортацій.
458 р. до н.е.: третя хвиля повернень вавилонських євреїв, алія Ездри
445 р. до н.е.: четверта, остання, хвиля імміграцій вавилонських євреїв — алія Неємії. Неємія, призначений намісником в Юдеї, відбудовує стіни Старого міста.
410 р. до н.е.: в Єрусалимі створено Великі збори[en].
350 р. до н.е.: Єрусалим разом з іншими містами Леванту і Кіпру повстає проти царя Артаксеркса ІІІ. Артаксеркс згодом захоплює місто і спалює його. Євреїв, що підтримували повстанців, вислали до Гірканії на Каспійському морі.
332 р. до н.е.: Єрусалим здається Александру Великому протягом його шестирічного завоювання імперії Дарія ІІІ. Армія Александра майже безперешкодно оволоділа містом, прямуючи до Єгипту після облоги Тіра.
320 р. до н.е.: генерал Ніканор[en], направлений сатрапом Єгипту Птолемеєм І Сотером з держави Птолемеїв, захоплює Сирію разом з Єрусалимом та бере в полон Лаомедона.
315 р. до н.е.: Антигоніди заволоділи містом після відходу Птолемея І Сотера з Сирії, а Антигон І Одноокий напав на місто під час третьої війни діадохів. Селевк І Нікатор, вавилонський намісник за часів правління Антигона І, виїхав до Єгипту, щоб приєднатися до Птолемея І.
312 р. до н.е.: після поразки у битві під ГазоюДеметрія І, сина Антигона,Єрусалим знову відходить до Птолемея І Сотера. Ймовірно, що Селевк І Нікатор, який згодов став адміралом в армії Птолемея, також брав участь у битві, оскільки після неї він отримав 800 піхотинців та 200 вершників, з якими одразу виїхав до Вавилона, де заснував державу Селевкідів.
311 р. до н.е.: династія Антигонідів відновлює контроль над містом після повторного відходу Птолемея з Сирії після поразки у битві з Антигоном І Однооким; укладено мирний договір.
302 р. до н.е.: Птолемей втретє нападає на Сирію, проте невдовзі знову покидає її через неправдиву звістку про перемогу Антигона над Лісімахом, іншим діадохом.
301 р. до н.е.: Келесирія (південна Сирія) разом з Єрусалимом після загибелі Антигона І у битві при Іпсі знову відходить до Птолемея І Сотера. Птолемей не брав участі в битві, тому переможці — Селевк І Нікатора та Лісімах — розділили між собою державу Антигонідів, у той час як південна Сирія мала стати частиною держави Селевкідів. Хоча Селевк не намагався завоювати територію, яка йому призначалася, його превентивні походи призвели до Сирійських війн, які почалися у 274 р. до н.е. між нащадками двох правителів.
219–217 рр. до н.е.: через зраду Теодота Етолійського[en], який керував провінцією Келесирія від імені Птолемея IV Філопатора, її північна частина у 219 р. відходить до держави Селевкідів. Селевкіди майже дійшли до Єгипту, але зазнали поразки у битві при Рафії (Рафасі) 217 р.
200 р. до н.е.: Єрусалим опинився під контролем держави Селевкідів внаслідок битви при Паніумі (частини П'ятої Сирійської війни), у ході якої Антіох ІІІ Великий переміг Птолемеїв.
175 р. до н.е.: Антіох IV після смерті батька стає царем держави Селевкідів. Він прискорює намагання Селевкідів викорінити єврейську релігію тим, що змушує юдейського первосвященика Онію ІІІ поступитися місцем своєму братові Ясону, якого через три роки змінив Менелай. Він забороняє святкування шабату та проведення обрізання, бере під свою владу Єрусалим та споруджує вівтар Зевса у розграбованому Другому храмі.
167 р. до н.е.: Макавейські війни спалахнули після того, як представник селевкідської влади від імені Антіоха IV вимагав від Маттафії принести жертву грецьким богам. Той відмовився, вбив єврея, який вийшов вперед, щоб це зробити, та напав на службовця, який пропонував йому це.[10] У тому ж році відбулася битва при Ма'але-Левона[en].
25 кіслева 164 р. до н.е.: Макавеї захоплюють Єрусалим внаслідок битви при Бет-Цурі[en] та відновлюють Другий храм (див. Ханука). Хасмонеї оволоділи частиною Єрусалима, у той час як Селевкіди зберігали контроль над міською фортецею Акра та більшістю прилеглих територій.
160 р. до н.е.: Селевкіди відновлюють владу над усім містом після загибелі Юди Макавея в битві при Еласі[en]; кінець Макавейських війн.
145–144 рр. до н.е.: Александра І Баласа скинуто внаслідок битви при Антіохії[en] (столиці держави) Деметрієм ІІ Нікатором, союзником якого був цар Єгипту Птолемей IV Філометор. Наступного року Мітридат І захоплює Селевкію (попередню столицю держави Селевкідів), що значно послаблює владу Деметрія ІІ Нікатора над рештою держави.
139 р. до н.е.: після поразки Селевкідів у ПерсіїДеметрій ІІ Нікатор на дев'ять років стає в'язнем Парфянського царства., яке швидко набирає могутність. Симон Хасмоней вирушає до Рима, де Римська республіка офіційно визнає державу Хасмонеїв. Втім, цей регіон лишається провінцією держави Селевкідів, тому Симон Хасмоней змушений забезпечувати війська для Антіоха VII.
134 р. до н.е.: садукейЙоханан Гіркан стає правителем після смерті батька, Симона Хасмонея. Він бере собі грецьке тронне ім'я (див. Гірканія) згідно з культурним звичаєм його селевкідських сюзеренів.
134 р. до н.е.: селевкідський цар Антіох VII знову оволодів містом. Йоханан Гіркан відкрив гробницю царя Давида та дістав три тисячі талантів, які він заплатив у якості викупу за місто (згідно з Йосипом Флавієм[11]). Гіркан лишається правителем та стає васалом Селевкідів.
116 р. до н.е.: громадянська війна між зведеними братами-Селевкідами Антіохом VIII Гріпом та Антіохом ІХ Кізікським призводить до сум'яття в державі та незалежності окремих областей, зокрема Юдеї.[12][13]
110 р. до н.е.: Йоханан Гіркан здійснює перші військові завоювання незалежної Хасмонейської держави, збільшуючи свою армію найманців для захоплення Мадаби і Сихема, що значно посилює регіональне значення Єрусалима.[14][15]
бл. 87 р.до н.е.: згідно з Йосипом Флавієм, після шестирічної громадянської війни за участі царя Селевкідів Деметрія ІІІ Евкера та хасмонейського правителя Александра Янная, у Єрусалимі були розіп'яті 800 єврейських повстанців.
73–63 рр. до н.е.: Римська республіка поширює свій вплив на регіон після Третьої Мітридатової війни[en]. Під час неї вірменський цар Тигран ІІ заволодів Сирією і готувався до нападу на Юдею та Єрусалим, але був змушений відмовитися від своїх планів після Лукуллового вторгнення до Вірменії.[16] Вважається, що саме у цей період було засноване перше вірменське поселення в Єрусалимі.[17] Згідно з вірменським істориком Мовсесом Хоренаці, який писав у 482 р. до н.е., цар Тигран захопив Єрусалим та відіслав Гіркана до Вірменії, хоча більшість дослідників ставлять це твердження під сумнів.[18][19]
43 р. до н.е.: отруєно Антипатра Ідуменянина; спадкоємцями стають його сини Фазаель та Ірод.
40 р. до н.е.: Антигон, син хасмонейського царя Арістобула ІІ та племінник Гіркана ІІ, пропонує гроші армії Парфянського царства, щоб вона допомогла йому забрати хасмонейські володіння у римлян. Генерал Барзафарн[en], парфянський цар Пакор І та римський дезертир Квінт Лабієн[en] захоплюють Єрусалим. Антигон стає царем Юдеї. Гіркана було покалічено, Фазаель закінчив життя самогубством, а Ірод втік до Рима.
40–37 рр. до н.е.: римський сенат призначає Ірода «царем євреїв» та надає йому армію. Після розгрому армії парфянців у північній Сирії генералом Публієм Вентідієм Бассом Ірод та римський генерал Гай Сосій відбирають Юдею у Антигона ІІ, тим самим знявши облогу міста[en].[22][23]
Сенатор Квіріній, призначений легатом римської провінції Сирія (до якої за Йосипом Флавієм «додавалася» Юдея,[26] хоча Бен-Сассон[en] стверджує, що Юдея була «супутником Сирії», а не її частиною[27]), стягує податки з Сирії та Юдеї, відомі як указ Квірінія[en].
Через обидві події спалахує невдале повстання на чолі з Юдою Галілеянином та починається рух зелотів (за Йосипом Флавієм).
30: першого мученика-християнина (першомученика), святого Стефана, закидали камінням за рішенням Синедріону.
37–40: «Криза часів Калігули» — фінансова криза по всій імперії спричинила «перше відкрите протистояння» між євреями та римлянами, хоча проблеми існували ще за часів Указу Квірінія у 6 р. н.е. та у період правління Сеяна до 31 р. н.е.[30]
45–46: після голоду в Юдеї Павло та Варнава допомагають єрусалимським біднякам від імені Антіоха.
50: вважається, що апостоли утворили Єрусалимський собор — перші християнські збори. Можливо, це позначило перший офіційний розкол між християнами та євреями, оскільки було вирішено, що християни не мають проводити обрізання або інакше виконувати ранні закони нащадків Ноя.
57: в Єрусалимі заарештовано апостола Павла після того, як на нього у храмі напав натовп;[31] Павло захищається перед Синедріоном.
64–68: імператор Нерон по всій імперії переслідує християн та євреїв.
Синедріон перенесено[en] до міста Явне. Панівну позицію займають фарисеї, а їх форма юдаїзму закладає основи для сучасного талмудичного юдаїзму (у той час як садукеї та ессени вже не згадуються як окремі групи).
бл. 90–96 рр. н.е.: євреї та християни зазнають масштабних переслідувань по всій Римській імперії наприкінці правління імператора Доміціана.
115–117 рр. н.е.: євреї знову постають проти римлян на території всієї імперії разом з Єрусалимом під час Другої Юдейської війни[en].
117 р. н.е.: святого Симеона Єрусалимського, другого патріарха Єрусалимського, розп'ято в Єрусалимі або його околицях за наказом проконсула Аттика у період правління Траяна.[33]
Пізньоримський період (Елія Капітоліна)
130 р.: імператор Адріан відвідує руїни Єрусалима та вирішує відновити місто, присвячене Юпітеру, під назвою Елія Капітоліна.
131 р.: у місто розміщено додатковий, VI Залізний, легіон для підтримання порядку під час урочистої церемонії заснування Елії Капітоліни, яку мав проводити римський губернатор. Адріан скасував обрізання (брит-мила), вважаючи його каліцтвом.[34]
132–135 рр.: повстання Бар-Кохби — очолене Симоном Бар-Кохбою повстання проти Римської імперії, яка контролювала місто протягом трьох років. Раббі Аківа проголосив Бар-Кохбу месією[en]. Адріан відправляє до Єрусалима Секста Юлія Севера, який жорстого придушує повстання та відновлює римську владу в місті.
136 р.: Адріан офіційно відновлює місто під назвою Елія Капітоліна і забороняє знаходитись у ньому євреям та християнам.
бл. 136–140 рр.: на Храмовій горі збудовано храм Юпітера, а на Голгофі — храм Венери.
138 р.: обмеження щодо перебування християн в Єрусалимі послаблюються після смерті Андріана, коли новим імператором став Антонін Пій.
195 р.: святий Нарцис Єрусалимський очолює раду палестинських єпископів у Кесарії та постановлює, щоб святкування Великодня проводилося завжди у неділю, а не разом з єврейським Песахом.
251 р.: єпископа Александра Єрусалимського[en] вбито під час переслідувань християн, організованих імператором Децієм.
324–25 р.: імператор Костянтин після перемоги у громадянських війнах Тетрархії (306–324) знову об'єднує імперію. Через кілька місяців Перший Нікейський собор (перший всесвітній християнський собор) затверджує статус Елії Капітоліни як патріархату.[35] Починається велика хвиля напливу християнських імігрантів до міста. Вважається, що саме з цього часу місто було перейменоване на Єрусалим.
бл. 325 р.: заборона на перебування євреїв у місті все ще чинна, проте один раз на рік вони мають право відвідати місто, щоб помолитися біля Західного муру на дев'яте ава.
326 р.: матір Костянтина, Олена, відвідує Єрусалим та наказує зруйнувати збудований Адріаном храм Венери на Голгофі. Згідно з Макарієм Єрусалимським, у ході розкопок було знайдено Животворний Хрест, Ризу Господню[en] та Цвяхи Хреста Господнього[en].
361 р.: неоплатоністФлавій Клавдій Юліан стає імператором Риму і намагається послабити вплив християнства через заохочення інших релігій. Тому він доручив Аліпію Антіохійському[en] відбудувати Єрусалимський храм і відтак євреї могли повернутися до міста.[36]
363 р.: через Галілейський землетрус[en] та відновлення християнського панування внаслідок загибелі Юліана Відступника в битві при Самаррі[en] відбудову Єрусалимського храму так і не було завершено.
380 р.: Феодосій І проголошує нікейське християнство офіційною церквою Римської імперії. Згодом Рим втрачає свої західні провінції, у той час як Єрусалим лишається під юрисдикцією Східної (Візантійської) імперії.
бл. 380 р.: Руфін Аквілейський та Меланія Старша[en] на Оливковій горі перший монастир Єрусалима.
386 р.: святий Єронім прибуває до Єрусалима, щоб почати роботу над Вульгатою, замовленою папою Дамасієм І, яка мала слугувати закріпленню біблійного канону на заході. Згодом Єронім переїхав до Вифлеєма.
394 р.: Йоанн ІІ, єпископ Єрусалимський, освячує церкву Святого Сіону, збудовану на місці Сіонської світлиці.
540–50 рр.: імператор Юстиніан І проводить низку будівельних робіт, серед яких колись могутня Нова церква у Теотокосі[en] та розширення дороги на Кардо.[38]
бл. 560 р.: папа Григорій І доручає аббату Пробусу з Равенни збудувати в Єрусалимі лікарню для латинських паломників до Святої Землі.
610 р.: Храмова гора стає головним місцем мусульманськогосаляту, відома як Перша Кібла, згідно з першими вказівками Магомета (ісламські джерела).
610 р.: єврейське повстання проти Іраклія починається в Антіохії та поширюється на інші міста разом з Єрусалимом.
травень 614: ірансько-юдейські війська здобули Єрусалим і вчинили у ньому різанину християн. Більшість церков знищено, християнські реліквії забрані як трофеї.
617 р.: єврейського губернатора Неємію бен Хушіеля вбив натовп християнських громадян через три роки після його вступу на посаду. Сасаніди придушили повстання та призначили замість Неємії губернатора-християнина.
620 р.: нічна подорож Магомета (Раджаб-байрам) до Єрусалима (ісламські джерела).
624 р.: замість Єрусалима напрямком мусульманських молитов стає Мекка через 18 місяців після Гіджри (переїзду Магомета до Медини).
629 р.: візантійський імператор Іраклій повертає собі Єрусалим після вирішальної перемоги над Сасанідами у битві при Ніневії 627 року. Також він особисто повертає Істинний Хрест до міста.[40]
листопад 636 — квітень 637: облога Єрусалима — арабський халіф Умар завойовує місто і укладає з патріархом Софронієм угоду, що гарантує свободу віросповідання для немусульман; також за часів ісламського правління, вперше з римської епохи, євреям знову дозволили жити та сповідувати свою релігію в Єрусалимі. Єрусалим стає частиною провінції Палестина[en]Арабського халіфату.
677 р.: згідно з тлумаченнями маронітського історика Феофіла Едеського[en], мардаїти[en] (можливі предки сучасних маронітів) захоплюють частину землі від імені візантійського імператора, який тоді відбивав напад Омаядів під час облоги Константинополя (674–678). Втім, це також вважається неправильним перекладом поняття «Священне місто».[41][42]
730–749 рр.: Іоанн Дамаскін, колишній головний візир халіфа Хішама ібн Абдул-Маліка оселяється у монастирі Мар-Саба у передмісті Єрусалима та стає головним противником Першого іконоклазму[en] через свої теологічні твори.
744–750 рр.: повстання у Єрусалимі та інших великих сирійських містах під час правління Марвана ІІ. Омеядська армія зазнає поразки у битві на річці Великий Заб[en] 750 року від Аббасидів, які заволодівають усією імперією включно з Єрусалимом. Марван ІІ втікає через Єрусалим, але його вбивають у Єгипті.
797 р.: перше посольство від Карла Великого до каліфа Гаруна ар-Рашида, здійснене як частина планованого Аббасидсько-Каролінгського альянсу[en].[43] За джерелами, Гарун аль-Рашид запропонував Карлу опікуватися святими місцями в Єрусалимі. Храм Гробу Господнього було відновлено, Латинський госпіталь розширено та віддано для ордену бенедиктинців.[44]
799 р.: Карл Великий відправляє інше посольство до патріарха Єрусалимського Георгія.[45]
813: халіф Абдуллах аль-Мамун відвідує Єрусалим та проводить масштабну реставрацію Куполу Скелі.
846: землетрус, пошкоджено Купол Скелі.
878 Ахмед ібн-Тулун, правитель Єгипту та засновник династії Тулунідів, завойовує Єрусалим і більшу частину Сирії через чотири роки після проголошення незалежності Єгипту від Аббасидського суду в Багдаді.
904 р.: Аббасиди відновлюють свою владу в Єрусалимі після вторгнення до Сирії, у той час як армія тулунідського еміра Гаруна ібн-Хумаравейха відходить до Єгипту, де Тулуніди наступного року здобули перемогу.
939/944 рр.: Мухаммад ібн Тугдж, правитель аббасидського Єгипту та Палестини, отримує титул аль-Іхшида від аббасидського халіфа Ахмада ар-Раді та у 944 р. стає спадковим правителем своїх земель.
946 р.: помирає Мухаммад ібн Тугдж. Фактичним правителем його земель стає Абу аль-Міск Кафур.
951–978 рр.: Аль-Істахрі у своїй книзі «Традиції країн» та Ібн-Хаукаль в «Обличчі землі» пишуть про провінцію Палестину: «її столицею та найбільшим містом є Рамла, проте Священне місто Єрусалим є другим за величиною після нього», а про Єрусалим, що «це місто, розташоване на високих пагорбах так, що з усіх сторін до нього треба підійматися. В усьому Єрусалимі нема річок, окрім джерел, воду з яких використовують для орошення полів, і наразі це одна з найродючіших місцевостей Палестини.»[46]
966 р.: Шамсуддін аль-Мухаддасі[en] від'жджає з Єрусалима, щоб почати своє 20-річне географічне дослідження, під час якого докладно пише про Єрусалим у своїй книзі «Опис Сирії, а також Палестини».[46]
968 р.: Абу аль-Міск Кафур помирає, також похований в Єрусалимі. Уряд Іхшидів розділюється, а Фатіміди готуються до вторгнення в Єгипет та Палестину.
Період Фатимідського халіфату
969 р.: армія ісмаїлітів-шиїтів Фатімідів під командування генерала Джаухара аль-Сікілі[en] завойовує іхшидські володіння імперії Аббасидів разом з Єрусалимом; укладено угоду, яка гарантувала місцевим суннітам свободу віросповідання.
1022—1023: халіф Алі аз-Захір проводить масштабну реконструкцію Куполу Скелі.
1023–1041 рр.: Ануштакін аль-Дізбарі[en] стає правителем Палестини і Сирії та придушує повстання бедуїнів 1024–1029 рр. П'ятнадцять років потому, у 1057 році, його тіло було урочисто доправлено в Єрусалим для перепоховання халіфом Мустансиром.[47]
1030 р.: халіф Алі аз-Захір дозволяє відбудову Храму Гробу Господнього та інших християнських церков внаслідок угоди з візантійським імператором Романом ІІІ Аргиром.
1042 р.: візантійський імператор Костянтин ІХ Мономах платить за відновлення Храму Гробу Господнього, дозволеного халіфом Мустансиром. Мустансир також дозволяє відбудову низки інших християнських будівель включно з хоспісом, церквою та монастирем в Муристані, які були споруджені групою амальфітанських купців близько 1050 року.
1073 р.: Єрусалим захопили турки-сельджуки під проводом еміра Атсиза в ході турецько-арабської війни. Місто пограбоване і частково зруйноване.
1077 р.: Єрусалим знову повстає проти правління еміра Атсиза ібн-Увака, поки останній воював з Фатімідами в Єгипті. Після повернення до міста Атсиз відвойовує місто та влаштовує бійню серед місцевого населення.[48] Врешті-решт Атсиза страчує Тутуш І, правитель Сирії за часів правління свого брата, султана Малік-Шаха. Тутуш І призначає губернатором Артука бін-Ексеба, який пізніше став засновником династії Артукідів.
1091–1095 рр.: Артук бін-Ексеб помирає у 1091 році; губернаторами після нього стають його сини Ільгазі[en] та Сокмен. Малік-шах помирає у 1092 році, і Сельджуцька імперія розпадається на менші воюючі між собою держави. Владу над Єрусалимом оспорюють сини померлого у 1095 році Тутуша І: Дукак і Радван. Тривале суперництво виснажує Сирію.
1131 р.: королевою Єрусалима стає Мелісенда, яка пізніше була регентом замість свого сина у період між 1153 та 1161 рр, коли останній був у походах. Вона була старшою донькою короля Єрусалима Балдуїна ІІ та вірменської принцеси Морфії Мелітенської.
1137 р.: Імад ад-Дін Зенгі здобуває перемогу над королем Фулько внаслідок битви при Баарині[en]. Фулько був ув'язнений у Бааринському замку, але Зенгі випустив його після сплати викупу.
1160 р.: згідно з Веніаміном Тудельським, месіанський проповідник Давид Алрой закликав своїх послідовників в Багдаді приєднатися до нього у його місії до Єрусалима.
Поразка хрестоносців у битві на Рогах Хаттіна поклала кінець першому королівству хрестоносців (1099–1187). За часів другого королівства (1192–1291) хрестоносці могли володіти в Єрусалимі лише опорним пунктом в обмежених масштабах, — двічі за умовами угод (права доступу в 1192 році згідно з Яффським миром в 1192 році, і часткове володіння у 1229–1239 згідно з Яффським миром 1229 року) і знову, востаннє, у 1241–1244 рр.[50]
1193 р.: поза Храмом Гробу Господнього за часів Салах ад-Діна споруджено мечеть Омара на честь рішення халіфа Умара Великого молитися поза церквою, щоб не загрожувати її статусу християнської святині.
1219 р.: Жак де Вітрі пише свій magnum opus — «Історію Єрусалима» (лат.Historia Hierosolymitana).
1229–1244 рр.: у цей період Єрусалим мирно повертається під владу християн за умовами Яффської угоди 1229 року між імператором Священної Римської імперіїФрідріхом ІІ та айюбідським султаномЄгиптуАль-Камілем, якою закінчився Шостий хрестовий похід[51][52][53][54][55]. Згідно угоди Айюбіди застерегли за собою контроль над священними ісламськими місцями Єрусалима, такими як мечеті Купол Скелі та Аль-Акса, також арабські джерела стверджують, що Фрідріху було заборонено відновлювати єрусалимські укріплення.
1239 р.: Ан-Насір Дауд[en], айюбідський емір Кераку, швидко захоплює місто та руйнує міські укріплення перед відходом до Кераку.
1240–1244 рр.: Ан-Насір Дауд бореться проти двоюрідного брата Ас-Саліха Аюба, який був союзником хрестоносців, за право володіння регіоном.
1244 р.: Облога Єрусалима — Ас-Саліх Аюб закликає в Єгипет велику армію хорезмійський найманців, які залишились без власної держави після перемоги монголів над шахами Хорезму за десять років до того[56]. На шляху до Єгипту Ас-Саліх Айюб дозволив їм напасти на християнський Єрусалим і пограбувати його, проте не зміг втримати контроль на хорезмцями, які врешті-решт зруйнували місто. Кілька місяців потому дві сторони знову зустрілися у вирішальній битві при Форбії, яка ознаменувала собою кінець хрестоноського правління у цьому регіоні.
1246 р.: Аюбіди повертають собі контроль над містом після поразки хорезмців на озері Хомс від еміра Аль-Мансура Ібрагіма[en].
1248–1250 рр.: Сьомий хрестовий похід, початий у відповідь на зруйнування Єрусалима 1244 року, зазнає невдачі після поразки Людовика ІХ від айюбідського султана Туран-шаха в битві при Фарискурі[en] 1250 року. Після вбивства Туран-шаха мамлюцькими солдатами за місяць після битви, в Єгипті створено Мамелюцький султанат; мачуха Туран-шаха, Шаджар ад-Дурр, стає султаншою Єгипту, атабеком став мамелюк Айбек. Айюбіди повертаються до Дамаска, де ще десять років продовжують правити залишками своєї імперії включно з Єрусалимом.
Хулагу повертається до Монголії після смерті Мунке та залишає Кітбуку разом з армією для участі у битві при Айн-Джалуті на північ від Єрусалима. Ця битва є однією з найвизначніших битв в історії після поразки монголів від єгипетських Мамлюків на чолі з Кутузом та Бейбарсом.[57]
1267 р.: Моше бен Нахман прибуває до Єрусалима та молиться біля Західного муру (Стіни плачу). За тогочасними джерелами, у місті проживали всього дві єврейські родини.
1300 р.: подальші походи монголів на Палестину на чолі з Газан-ханом та Молаєм[en]. Монголи утримують Єрусалим протягом чотирьох місяців (див. Дев'ятий хрестовий похід). Вірменський король Хетум ІІ був союзником монголів і, згідно джерел, відвідав Єрусалим, де пожертвував свій скіпетр Вірменському собору.
1307 р.: Марино Сануто Старший[en] пише свій magnum opus — «Історію Єрусалима» (лат.Historia Hierosolymitana).
1318–1320 рр.: губернатор провінції Санджар аль-Джавлі[en] відновлює місто та споруджує медресе Джавлія.
1328 р.: Танкіз[en], губернатор Дамаска, проводить в Єрусалимі численні реконструкції,у тому числі мечеті Аль-Акса; споруджує медресе Танкізія.
1377 р.: Єрусалим та інші міста мамлюцької Сирії повстають після смерті Шабана ІІ. Повстання було придушено, і у 1382 році Баркук здійснив в Каїрі державний переворот, тим самим заснувавши мамлюцьку династію Бурджитів.
1392–1393 рр.: Генріх IV здійснює паломництво до Єрусалима.
1482 р.: домініканський священик Фелікс Фабер[en] описав Єрусалим як «суміш усієї можливої мерзоти». Під «мерзотою» він мав на увазі сарацинів, греків, сирійців, якобітів, абісинців, несторіанців, вірмен, грегоріанців, маронітів, туркоманів, бедуїнів, асасинів, ймовірно, друзів, мамлюків та «найпроклятіших з них» євреїв. Лише латинські християни «всім серцем чекають на християнських князів, які прийдуть сюди та передадуть усю країну під владу Римської церкви».
1496 р.: Муджир аль-Дін[en] пише «Славетну історію Єрусалима та Хеврона».
1517 р.: султан Селім І здійснює паломництво в Єрусалим на шляху до остаточної перемоги над мамлюками в битві при Райданіє (Каїр), після якої проголошує себе халіфом ісламського світу.
1518 р.: клан Абу-Ґош направлено до Єрусалима, щоб відновити порядок у місті та забезпечити охорону паломницького шляху між Яффою та Єрусалимом.
1546 р.: 14 січня у Палестині стався масштабний землетрус, епіцентр якого знаходився у ріці Йордан між Мертвим морем та озером Кінерет. Руйнувань зазнали такі міста, як Єрусалим, Хеврон, Наблус, Газа та Дамаск.[59]
1604 р.: у межах капітуляцій Османської імперії узгоджено перший Протекторат місій[en], в якому султан Ахмед І дозволив підданим короля Генріха IV вільно відвідувати священні міста Єрусалима. Почалися французькі паломництва до Єрусалима та інших великих міст Османської імперії.
1624 р.: після битви при Анджарі[en] османський уряд призначає друзького феодала Фахр-ад-Діна[en] «еміром Арабістану», який мав правити регіоном від Алеппо до Єрусалима. Того ж року він відвідав свої нові провінції.[61]
1663–1665 рр.: Саббатай Цеві, засновник сабатейства[en], проповідує в Єрусалимі перед поверненням до рідного міста Смірни[en], де згодом проголошує себе месією.
1700 р.: Єгуда Хасид[en] та 1000 його послідовників оселяються в Єрусалимі.
1703–1705 рр.: повстання Накіб-аль-Ашрафа[en], організоване мешканцями міста через завеликі податки. Через два роки його остаточно придушив Джурджі Мухаммед Паша.[62]
1705 р.: введено нові обмеження для євреїв.
1744 р.: в англійській книзі «Нова історія сучасної держави усіх народів» (англ.Modern history or the present state of all nations) зазначено, що «Єрусалим все ще є столицею Палестини».[63]
1757 р.: видано османський фірман, що стосувався Храму Гробу Господнього.
1821 р.: Грецька революція починається після проголошення Германом, митрополитом міста Патри, національного повстання проти Османської імперії у монастирі Агія-Лавра. Християнське населення Єрусалима, яке складало приблизно 20% населення міста[64] (більшість якого, втім, становили православні християни), османський уряд змусив скласти зброю, носити чорне та допомагати добудовувати міські укріплення.
1825–1826 рр.: повстанці проти податкової системи захоплює цитадель та виганяє міський гарнізон. Повстання придушив Абдулла-паша[en].
1833 р.: вірмени засновують у місті першу друкарню.
1834 р.: Єрусалим повстає проти військового призову за часів правління Мухаммеда Алі Єгипетського протягом арабського повстання в Палестині 1834 року[en].
1838–1857 рр.: у місті відкрито перші європейські консульства (зокрема, британське у 1838 році).
1839–1840 рр.: раббі Єгуда Алкалай видає книги «Приємні шляхи» та «Мир Єрусалима», закликаючи європейських євреїв повернутися до Єрусалима та Палестини.
1840 р.: Ібрагім-паша видає фірман, який забороняє євреям прокласти шлях перед Західним муром. Також він забороняв їм «піднімати голос та показувати тут свої книжки».
1840 р.: османи повертають собі місто за допомогою британців (Лорд Пальмерстон).
1841 р.: британський і прусський уряди разом з Англіканською церквою та Прусською унією засновують спільне Протестантське Єпископство в Єрусалимі; першим Протестантським єпископом Єрусалима стає Майкл Соломон Александер[en].
1852 р.: султан Абдул-Меджид І видав фірман, який визначав права та відповідальність кожної громади у Храмі Гробу Господнього; протоколи цього фірману зберігають свою чинність і до сьогодні.
1853–1854 рр.: під військовим та фінансовим тиском Наполеона ІІІ Абдул-Меджид І прийняв угоду, згідно з якою визнав Францію і Римо-католицьку церкву вищою владою на Святій землі, яка мала контроль над Храмом Гробу Господнього. Це рішення суперечило умовам угоди, укладеної 1744 року з Росією та призвело до Кримської війни.
1854 р.: Альберт Кон[en] на прохання Центральної консисторії ізраїльтян Франції[fr] здійснює перший візит до Єрусалима.
1857–1890 рр.: у Єврейському кварталі компанією Батей-Масе (англ.Batei Mahse Company) — організацією нідерландських та німецьких євреїв — збудовано двоповерхові будівлі Батей-Масе[en].[65]
1860 р.: за межами Старого міста у місцевості, згодом відомій як Ємін Моше, Мозесом Монтефіоре та Єгудою Туро[en] у межах процесу «покидання стін» (івр.היציאה מן החומות) збудовано перший єврейський район — Мішкенот Ша'ананім.[66][67]
1862 р.: Мозес Гесс публікує книгу «Рим та Єрусалим[en]» (нім.Rom und Jerusalem, die Letzte Nationalitätsfrage), у якій говорить про батьківщину євреїв у Палестині з центром в Єрусалимі).
1868 р.: Магане-Ісраель[en], збудований північноафриканськими євреями[en] зі Старого міста, стає другим єврейським районом. розташованим за міськими мурами.
1869 р.: Нагалат Шив'а, збудований спільними зусиллями, стає третім єврейським районом за мурами Єрусалима.
1872 р.: Бейт-Давид[en], збудований як притулок для бідних, стає четвертим єврейським районом за міськими мурами.
1873–1875 рр.: збудовано Меа-Ше'арим[en] — п'ятий єврейський район за межами Єрусалима.
1877 р.: Юсеф аль-Халіді[en] призначений головою Палати депутатів першого османського парламенту після вступу на престол Абдул-Гаміда ІІ та проголошення конституції Османської імперії[en].
1881 р.: вихідці з ЧикагоАнна[en] і Гораціо Спеффорди[en] заснували Американську колонію[en].
1881 р.: Еліезер Бен-Єгуда переїжджає до Єрусалима, щоб почати розвиток сучасного івриту, що мав замінити мови, якими розмовляли євреї, що здійснили алію з різних частин світу
1887–1888 рр.: османську Палестину розділено на Єрусалимський, Наблуський та Акрський райони; Єрусалимський район стає «автономним», тобто підпорядкований безпосередньо Стамбулу.
1897 р.: в швейцарському Базелі відбувся Перший сіоністський конгрес, на якому Єрусалим обговорювався як можлива столиця майбутньої єврейської держави. У відповідь на це султан Абдул-Гамід ІІ починає відправляти до Єрусалимської провінції мешканців власного палацу, які мали керувати нею.
1918 р.: сер Рональд Сторрз, британський губернатор Єрусалима, і архітектор Чарльз Роберт Ешбі[en] заснували Проєрусалимську спілку[en].[69] Вони відновили міські мури та встановили низку містопланівних законів, зокрема постановили, що всі будівлі мають бути облицьовані єрусалимським каменем.
1929 р.: палестинські повстання[en], що спалахнули після демонстрації, організованої «Комітетом Західного муру» (англ.Committee for the Western Wall) на чолі з Йосипом Клаузнером[70][71][72][73].
1946 р.: бойовик з організації «Ірґун Цваї-Леумі» підірвав готель «Цар Давид», внаслідок чого загинула 91 особа, серед яких були 28 британських чиновників. Цей теракт до сьогодні лишається наймасовішим вибухом в історії арабо-ізраїльського конфлікту[74].
28 травня: Єврейський квартал Старого міста відходить до Арабського легіону на чолі з Джоном Глаббом. Легіон руйнує всі синагоги, що залишилися. Мордехай Вейнгартен[en] обговорює з Абдаллою ель-Теллем[en] умови капітуляції.
17 вересня: Фольке Бернадот, посередник ООН в Палестині і перший офіційний посередник в історії ООН, вбитий бойовиками організації «Лехі».
1949 р.: Єрусалим проголошений столицею Ізраїлю. Кнесет переїжджає до Єрусалима з Тель-Авіва. Йорданія закриває доступ до Стіни плачу і гори Скопус, тим самим порушуючи Родоські угоди 1949 року[en].
10 червня: зруйновано Марокканський квартал разом з 135 будинками та мечеттю Аль-Бурак[en]; утворено площу перед Стіною плачу.
28 червня: Ізраїль проголошує об'єднаний Єрусалим та відкриває доступ до священних місць для усіх релігій.
1968 р.: ізраїльські війська захоплюють Єврейський квартал та конфіскують 129 дунамів (0,129 км²) землі, що утворювала Єврейський квартал до 1948 року[76]; 6000 мешканців кварталу було вигнано, а 437 магазини — зачинено.[77]
2000 р.: за два місяці після закінчення самміту в Кемп-Девіді починається Друга інтифада (також відома як Інтифада Аль-Акси); візит Аріеля Шарона до Храмової гори був важливим фактором при повстанні.
2008 р.: ізраїльська релігійна сефардська партія «ШАС» відмовляється утворити частину уряду без гарантій того, що не буде жодних переговорів, які призведуть до розділу Єрусалима.
грудень 2017 р.: президент СШАДональд Трамп визнав Єрусалим столицею Ізраїлю; це спричинило численні протести палестинців та інших мусульман країни.[78]
2018 р.: США, Гватемала і Парагвай стають першими країнами, що відкриють свої посольства в Ізраїлі у Єрусалимі.[79]
Do We Divide the Holiest Holy City?. Moment Magazine. Архів оригіналу за 3 June 2008. Процитовано 5 березня 2008.. According to Eric H. Cline's tally in Jerusalem Besieged.(англ.)
Slavik, Diane. 2001. Cities through Time: Daily Life in Ancient and Modern Jerusalem. Geneva, Illinois: Runestone Press, p. 60. ISBN978-0-8225-3218-7(англ.)
http://studentreader.com/jerusalem/#Edict-of-Cyrus [Архівовано 10 вересня 2016 у Wayback Machine.] Student Reader Jerusalem: "When Cyrus captured Babylon, he immediately issued the Edict of Cyrus, a decree that those who had been exiled by the Babylonians could return to their homelands and start rebuilding."
Barthold Georg Niebuhr; Marcus Carsten Nicolaus von Niebuhr (1852). Lectures on Ancient History. Taylor, Walton, and Maberly. с.465. Архів оригіналу за 15 червня 2020. Процитовано 14 травня 2018.(англ.)
"And when he had ordained five councils (συνέδρια), he distributed the nation into the same number of parts. So these councils governed the people; the first was at Jerusalem, the second at Gadara, the third at Amathus, the fourth at Jericho, and the fifth at Sepphoris in Galilee." Josephus, Ant. xiv 54 [Архівовано 27 березня 2008 у Wayback Machine.]:
"Josephus uses συνέδριον for the first time in connection with the decree of the Roman governor of Syria, Gabinius (57 BCE), who abolished the constitution and the then existing form of government of Palestine and divided the country into five provinces, at the head of each of which a sanhedrin was placed ("Ant." xiv 5, § 4)." via Jewish Encyclopedia: Sanhedrin [Архівовано 27 вересня 2011 у Wayback Machine.]:
H.H. Ben-Sasson, A History of the Jewish People, pp. 247–248: "Consequently, the province of Judea may be regarded as a satellite of Syria, though, in view of the measure of independence left to its governor in domestic affairs, it would be wrong to say that in the Julio-Claudian era Judea was legally part of the province of Syria."
A History of the Jewish People, H.H. Ben-Sasson editor, 1976, p. 247: "When Judea was converted into a Roman province [in 6 CE, p. 246], Jerusalem ceased to be the administrative capital of the country. The Romans moved the governmental residence and military headquarters to Caesarea. The centre of government was thus removed from Jerusalem, and the administration became increasingly based on inhabitants of the Hellenistic cities (Sebaste, Caesarea and others)."(англ.)
John P. Meier's A Marginal Jew, vol. 1, ch. 11; also H.H. Ben-Sasson, A History of the Jewish People, Harvard University Press, 1976, ISBN0-674-39731-2, p. 251: "But after the first agitation (which occurred in the wake of the first Roman census) had faded out, we no longer hear of bloodshed in Judea until the days of Pilate."(англ.)
H.H. Ben-Sasson, A History of the Jewish People, Harvard University Press, 1976, ISBN0-674-39731-2, The Crisis Under Gaius Caligula, pp. 254–256: "The reign of Gaius Caligula (37–41) witnessed the first open break between the Jews and the Julio-Claudian empire. Until then—if one accepts Sejanus' heyday and the trouble caused by the census after Archelaus' banishment—there was usually an atmosphere of understanding between the Jews and the empire ... These relations deteriorated seriously during Caligula's reign, and, though after his death the peace was outwardly re-established, considerable bitterness remained on both sides. ... Caligula ordered that a golden statue of himself be set up in the Temple in Jerusalem. ... Only Caligula's death, at the hands of Roman conspirators (41), prevented the outbreak of a Jewish-Roman war that might well have spread to the entire East."
Schaff's Seven Ecumenical Councils: First Nicaea: Canon VII [Архівовано 20 липня 2018 у Wayback Machine.]: "Since custom and ancient tradition have prevailed that the Bishop of Aelia [i.e., Jerusalem] should be honored, let him, saving its due dignity to the Metropolis, have the next place of honor."; "It is very hard to determine just what was the "precedence" granted to the Bishop of Aelia, nor is it clear which is the "metropolis" referred to in the last clause. Most writers, including Hefele, Balsamon, Aristenus and Beveridge consider it to be Cæsarea; while Zonaras thinks Jerusalem to be intended, a view recently adopted and defended by Fuchs; others again suppose it is Antioch that is referred to."
Horn, Cornelia B.; Robert R. Phenix, Jr. 2008. The Lives of Peter the Iberian, Theodosius of Jerusalem, and the Monk Romanus. Atlanta, Georgia: Society of Biblical Literature, p. lxxxviii. ISBN978-1-58983-200-8(англ.)
Runciman, Steven. 1951. A History of the Crusades: Volume 1 The First Crusade and the Foundation of the Kingdom of Jerusalem. New York, New York: Cambridge University Press, pp. 279–290. ISBN0-521-06161-X(англ.)
Larry H. Addington (1990). The Patterns of War Through the Eighteenth Century. Midland book. Indiana University Press. с.59. ISBN9780253205513. Архів оригіналу за 2 квітня 2017. Процитовано 17 травня 2018. ... in the Sixth Crusade, Frederick II ...concluded a treaty with the Saracens in 1229 that placed Jerusalem under Christian control but allowed Muslim and Christian alike freedom of access to the religious shrines of the city. ... Within fifteen years of Frederick's departure from the Holy Land, the Khwarisimian Turks, successors to the Seljuks, rampaged through Syria and Palestine, capturing Jerusalem in 1244. (Jerusalem would not be ruled again by Christians until the British occupied it in December 1917, during World War I.)(англ.)
Annabel Jane Wharton (2006). Selling Jerusalem: Relics, Replicas, Theme Parks. University of Chicago Press. с.106. ISBN978-0-226-89422-5. Архів оригіналу за 2 квітня 2017. Процитовано 17 травня 2018. (footnote 19): It is perhaps worth noting that the same sultan, al-Malik al-Kamil, was later involved in the negotiations with Emperor Frederick II that briefly reestablished Latin control in Jerusalem between 1229 and 1244.(англ.)
Segev, Tom (1999). One Palestine, Complete. Metropolitan Books. с.295–313. ISBN0-8050-4848-0. The group assembled at the Wall shouting "the Wall is ours". They raised the Jewish national flag and sang Hatikvah, the Israeli anthem. The authorities had been notified of the march in advance and provided a heavy police escort in a bid to prevent any incidents. Rumours spread that the youths had attacked local residents and had cursed the name of Muhammad.(англ.)
"Christians in the Holy Land" Edited by Michael Prior and William Taylor. ISBN0-905035-32-1. p. 104: Albert Aghazarian "The significance of Jerusalem to Christians". This writer states that "Jews did not own any more than 20% of this quarter" prior to 1948(англ.)