Пентархія (християнство)

Пентархія (від грец. Πενταρχία , Pentarchía, від πέντε pénte, «п'ять» та ἄρχειν archein, «правити») — це модель організації церкви, яка історично відстоювалась у Східній православній церкві. Вона була сформульована в законах імператора Юстиніана I (527–565) Римської імперії. За цією моделлю християнською церквою керують глави (патріархи п'яти основних єпископських катедр Римської імперії: Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії та Єрусалиму.^[3]

Карта Пентархії імператора Юстиніана. У цій версії майже вся сучасна Греція знаходиться під юрисдикцією Римського Святого Престолу. Імператор Лев III перемістив кордон Константинопольського патріархату на захід та північ у 8 столітті. ^{[1] [2]}

Ідея виникла внаслідок політичної та церковної визначеності цих п'яти престолів, але концепція їхньої загальної та виняткової влади була міцно пов'язана з адміністративною структурою Римської імперії. Вперше пентархія була юридично виражена в законодавстві імператора Юстиніана I, зокрема в «Новелі 131». Квінісекстський собор 692 року надав пентархії офіційне визнання і поставив престоли в порядку першості, але їх організація залишалася залежною від імператора, як тоді, коли Лев Ісаврійський змінив межі патріаршої юрисдикції між Римом і Константинополем^[4][5]. Особливо після Квінісексту, пентархія була принаймні філософськи прийнята у Східному православ'ї, але загалом не на Заході, який відкинув собор, як і концепцію пентархії^[6].

Більший авторитет цих церков по відношенню до інших був пов'язаний з їх політичною та церковною популярністю; всі вони знаходились у важливих містах та регіонах Римської імперії і були важливими центрами християнської церкви. Рим, Александрія та Антіохія були видатними з часів раннього християнства, тоді як Константинополь вийшов на перший план, ставши імператорською резиденцією в IV столітті. Після цього він постійно класифікувався відразу після Риму. Єрусалим отримав церемоніальне місце через важливість міста в перші дні християнства. Юстиніан і Рада Квінісекста виключили зі свого пентархічного розташування церкви за межами імперії, такі як процвітаюча тоді Церква Сходу в Сасанідській Персії, яку вони вважали єретичною. В межах імперії вони визнавали лише халкедонських (або мельхітських) посадових осіб, вважаючи незаконними нехалкедонських претендентів на Александрію та Антіохію.

Міжусобиці між престолами, і особливо суперництво між Римом (який вважав себе вищим над усією церквою) та Константинополем (який взяв гору над іншими східними престолами і який вважав себе рівним Риму, причому Рим «перший серед рівних»), не дозволили пентархії коли-небудь стати діючою адміністративною реальністю. Ісламські завоювання Александрії, Єрусалиму та Антіохії в VII столітті залишили Константинополь єдиним практичним авторитетом на Сході, а згодом концепція «пентархії» зберегла трохи більше, ніж символічне значення.

Напруженість між Сходом та Заходом, яка завершилася східно-західним розколом, та піднесенням потужних, здебільшого незалежних столичних митрополій та патріархатів за межами Візантійської імперії в Болгарії, Сербії та Русі, погіршили значення старих імперських центрів. Сьогодні лише престоли Риму та Константинополя досі мають владу над великою християнською церквою, перший — глава Католицької церкви, а другий — перший серед рівних у Східній православній церкві.

Див. також

• Церква Риму
• Церква Константинополя
• Церква Александрії
• Церква Антіохії
• Церква Єрусалима

Примітки

1. Geanakoplos, Deno John (1984). Byzantium: Church, Society, and Civilization Seen Through Contemporary Eyes. University of Chicago Press. с. 203. ISBN 9780226284613.
2. A.P. Vlasto, The Entry of the Slavs into Christendom (Cambridge University Press, 1970, p. 308
3. Pentarchy.
4. Chamber's Encyclopaedia (Lippincott 1877), p. 92
5. The Cambridge Medieval History, vol. IV, p. 246
6. "Quinisext Council". Encyclopædia Britannica. Retrieved 14 February 2010. "The Western Church and the Pope were not represented at the council. Justinian, however, wanted the Pope as well as the Eastern bishops to sign the canons. Pope Sergius I (687–701) refused to sign, and the canons were never fully accepted by the Western Church".