Loading AI tools
словенський поет З Вікіпедії, вільної енциклопедії
| Франце Прешерен | ||||
|---|---|---|---|---|
| словен. France Prešeren | ||||
 Франце Прешерен. Олійний портрет роботи Франца Ґольденштайна. 1850 рік[Прим. 1]. | ||||
| Народився | 3 грудня 1800 Врба, Крайнинське герцогство, Священна Римська імперія[3] | |||
| Помер | 8 лютого 1849 (48 років) Крань, Крайнинське герцогство, Австрійська імперія[3] | |||
| Поховання | Крань | |||
| Громадянство |  Австрійська імперія | |||
| Національність | словенець | |||
| Діяльність | поет, юрист | |||
| Alma mater | Віденський університет | |||
| Мова творів | словенська, німецька | |||
| Роки активності | 1824–1848 | |||
| Напрямок | романтизм | |||
| Жанр | вірш | |||
| Magnum opus | «Вінок сонетів», «Слово від молодості», «Хрещення в Савиці» (словен. Sonetni Venec, Slovo od mladosti, Krst pri Savici) | |||
| Родичі | Антон Вовкd | |||
| Діти | Ernestina Jelovšekd | |||
|
| ||||
 Франце Прешерен у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
 Роботи у Вікіджерелах | ||||
Франце́ Преше́рен[Прим. 2] (словен. France Prešeren, нім. Franz Prescheren / Preschern[Прим. 3], ⓘ; *3 грудня 1800[6], Врба, Австрійська імперія, нині Словенія — † 8 лютого 1849, Крань, нині Словенія) — великий словенський поет, видатний представник романтизму, засновник новітньої словенської літератури, автор слів «Заздоровниці» — гімну Словенії.
Натхненник і зразок для словенських літераторів пізнішого часу, Прешерен вважається найвидатнішим словенським класиком[7]. Загальноприйнятою стала точка зору, що Прешерен одноосібно вивів словенську поезію на європейський рівень. Він був автором першої балади й першої епічної поеми в національній літературі[8].
Поет пов'язав мотиви свого нещасливого кохання й гіркої долі, яка випала поневоленій батьківщині. Мотив злої долі став національним міфом словенців (особливо після Другої світової війни)[9], а Прешерен став невід'ємною, як повітря, частиною словенської культури. У Словенії досить сказати «поет», і це сприймуть як згадку про Прешерена[Прим. 4].
Усе своє життя Прешерен конфліктував з церковним і державним офіціозом, з провінційною люблянською буржуазією. Протягом певного часу потерпав від зловживання алкоголем, принаймні двічі намагався накласти на себе руки. Причиною цього стали невдачі в особистому житті, перепони на життєвому шляху та втрата близьких приятелів, які трагічно вмирали. Головні теми його творчості — це любов до вітчизни, страждання людства й неподілене кохання до поетової музи — Юлії Пріміц[8].
Більшість творів написав словенською мовою, але є й німецькомовні[12]. Уродженець Крайни, він спершу вважав себе суто крайнцем, але поступово дійшов до ширшого, загальнословенського самоусвідомлення.[13]. Прешеренові твори перекладено англійською, бенгальською, білоруською, болгарською, боснійською, есперанто, іспанською, італійською, македонською, німецькою, польською, російською, сербською, словацькою, угорською, українською, хорватською та чеською мовами. 2013 року вийшло повне зібрання Прешеренових творів у французькому перекладі[14][15].
Франце Прешерен народився в селі Врба (Австрійська імперія, нині Словенія), в сім'ї заможних селян Шімена і Міни (до шлюбу Светіна). Був третім з ліку із восьми дітей і найстаршим серед синів. Змалку виявив значні здібності, й у 1808-му батьки послали його навчатися до двоюрідного діда — Йожефа Прешерена[16], що служив священником у Великій Рачні під Гросуплем, за 80 кілометрів від Врби. Перші два роки Йожеф Прешерен навчав онука вдома, а 1810 року Франце пішов до початкової школи в Рибниці. Вчився відмінно. У 1812-му він перебрався до Любляни, де наступного року закінчив початкову школу й почав навчатися в гімназії. Дитинство Франце частково припало на період окупації частини словенських і хорватських земель Францією, коли французька влада дозволила шкільне викладання словенською мовою. Франце дуже добре оволодів латинською та давньогрецькою мовами. Як і німецькою, що була тоді мовою навчання, адміністрування та спілкування вищих верств у більшості районів, населених словенцями. Поет Валентин Водник, директор люблянської гімназії, помітив талант Прешерена, свого учня, й заохочував його писати вірші по-словенському. Ще старшокласником Прешерен заприятелював з майбутнім філологом Матією Чопом, який згодом значною мірою впливав на розвиток творчості свого приятеля.
Закінчивши гімназію у 1819-му, Прешерен два роки студіював філософію й гуманітарні науки в Люблянському ліцеї, з 1821-го поглиблював знання на третьому ліцейному курсі при Віденському університеті й у 1822 році вступив до цього ж навчального закладу на юридичний факультет — всупереч бажанню матері, яка хотіла, щоб Франце став священником. Тільки у 1824-му Франце Прешерен признався їй листовно, що остаточно вибрав фах правника. А що й далі наполягав на такому виборі, то батьки та родичі-священники (крім Йожефа Прешерена) відмовили йому в грошовій підтримці. З 1822 року Франце одержував стипендію імені Луки Кнафеля, яку виплачували здібним студентам — землякам цього благодійника, що походив із Нижньої Крайни. Крім того, Прешерен заробляв гроші на посаді викладача в Єзуїтському інституті Клінковштрема, звідки був звільнений за вільнодумство й за те, що дав читати своєму приятелеві, майбутньому поету й політику Анастазіусові Ґрюну заборонену книжку поезії.
У Відні Прешерен ознайомився з творами світової літератури — від Гомера до Ґете. Особливу увагу звертав на італійських письменників періоду треченто — Данте, Петрарку й Бокаччо, читав також сучасних йому поетів-романтиків. У 1824 році він закохався в Заліку Доленц, дочку власника шинку, в який заходив.
Здобувши в 1828 році диплом юриста, Прешерен на короткий час поїхав до Моравії, відтак оселився в Любляні, де працював помічником у конторі адвоката Леопольда Баумґартнера. Щоб розпочати приватну юридичну практику, Прешерен звертався до вищих інстанцій й до середини 1840-х років загалом подав до них шість заяв, але жодної з них не задовольнили, бо вважали його політично неблагонадійним як людину з націоналістичними, панславістськими й антиклерикальними поглядами. У 1832 році він переїхав до Клагенфурта, сподіваючись зробити там кар'єру, склав там іспит на право працювати юристом, але повернувся до Любляни менш ніж через рік і дістав неоплачувану посаду практиканта в прокуратурі.
Тоді ж у Прешерена почалася криза, викликана тим, що батьки хотіли його одружити з багатою німкенею Марією Йоганною Клун із Граца. До шлюбу не дійшло. Франц перестав відповідати на численні листи нареченої й зрештою порвав з нею. У квітні 1833-го Прешерен познайомився з Юлією Пріміц, дочкою багатого торговця, яка стала нездійсненим коханням у його житті. Того ж року Прешерен став членом люблянського ексклюзивного клубу для вершків суспільства «Товариство „Казино“» (словен. Kazinsko društvo, нім. Casino-Gesellschaft)[17][18]. У 1834-му й 1835 році він зустрівся з Юлією — відповідно в театрі й на танцювальному вечорі в «Казино»[19], але не наважився признатися їй у коханні[20]. 1834 року почав працювати помічником свого приятеля — правника Блажа Кробата, який давав Прешерену вільний час на літературну діяльність. Той також провів багато часу в подорожах по всій Крайні, часто бував на озері Блед і, спостерігаючи природу, черпав натхнення для поезії. У 1834-му Прешерен познайомився з чеським поетом-романтиком Карлом Гінеком Махою та словенським і хорватським поетом Станком Вразом, з якими провадив довгі й плідні дискусії про поезію[21]. Приятелював із Матією Чопом, а після його смерті, що сталася 1835 року, зблизився з польським поетом Емілем Коритком (1813—1839), якого австрійська влада заслала до Словенії за участь у народно-визвольному русі. З 1839 року Прешерен дружив і співпрацював із словенським етнографом Андреєм Смоле (1800—1840).
У 1836-му Прешерен зрозумів, що не дочекається взаємності від Юлії Пріміц, і того ж року зблизився з Аною Єловшек (1823–1875), що працювала служницею у Кробата. Мав з нею трьох дітей: Терезію (1839–1840), Ернестину (1842–1917) і Франце (1845–1855). Так і не оженившись з Аною, підтримував її фінансово, як міг, бо з 1835 року, коли помер Йожеф Прешерен, не стало грошової допомоги від нього. Ставився до неї, як до законної дружини, але дозволяв собі романи з іншими жінками.
Втрачаючи одного за одним друзів, потерпаючи від нерозділеного кохання до Юлії Пріміц, Прешерен впав в апатію, майже занедбав поетичну творчість і почав пити. Знову нещасливо закохався, цього разу в Єріцю Подбой, дочку шинкарки Метки, заклад якої часто відвідував. Цій дівчині він присвятив кілька своїх віршів.
Восени 1846 року Прешерен, діставши ліцензію, відкрив власну адвокатську контору у Крані. Влада постановила, щоб він працював саме в цьому місті. Жив зі своїми дітьми й Аною Єловшек. Помічником у нього був син Андрея Смоле, а економкою — сестра, Катра Прешерен. У вільний час провадив громадську діяльність і зрідка писав вірші. Заробляв небагато, бо брав невеликі гонорари, а біднякам подавав безплатні юридичні послуги. Прогресували хвороби — цироз печінки і черевна водянка[22]. Вже з листопада 1848 року поет не виходив із свого житла. 6 лютого 1849 року він в усному заповіті переказав усі гроші й нерухоме майно дітям. Помираючи, Прешерен признався, що ніколи не забував Юлії Пріміц. Смерть настала 8 лютого. У цей день по Прешерену дзвонили дзвони в усіх люблянських і кранських церквах. 10 лютого на похорон зібралося дуже багато людей із усіх кінців Словенії[23]. Поховали поета з великими почестями на кранському цвинтарі. Невдовзі Янез Блайвайс ініціював збирання грошей на спорудження надгробного пам'ятника Прешеренові. У 1852 році цей пам'ятник був готовий. На ньому стоїть епітафія — уривок із Прешеренового вірша V spomin Andreja Smoleta («Пам'яті Андрея Смоле»):
От і усе, в чім тобі пощастило: Оригінальний текст (словен.) Ena se tebi je želja spolnila: v zemlji domači de truplo leži. |
Перші спроби Прешерен як поет зробив ще студентом. Постановив творити словенською мовою. Один із перших його творів, що збереглися, — це переклад поеми Lenora («Ленора») німецького поета Ґоттфріда Августа Бюрґера. Натрапивши в бібліотеці на переклад словенською мовою цієї поеми, який зробив Жіґа Цойс, і дізнавшись про його нетактовну заувагу, що словенська мова надто примітивна і груба для високої поезії, Прешерен зробив значно кращий переклад. 1824 року написано кілька віршів, у яких відчувається вплив Валентина Водника та зв'язок з багатими традиціями словенської народної поезії. У 1825 році Прешерен завершив збірку «Крайнські вірші» й показав її філологу Єрнеєві Копітару. Той дав дуже критичну оцінку, порадив облишити літературну творчість на кілька років, а тоді з цієї часової перспективи переглянути написане й виправити його. Автор спалив усю збірку, крім трьох віршів: Lenore, Povodni mož i Lažnjivi pratikarji.
Випадок із Копітаром затримав розвиток творчості молодого поета. Прешерен нічого не публікував аж до 1827 року, коли в німецькомовній газеті Illyrisches Blatt надруковано його сатиричний вірш «Дівчатам». У 1828-му Прешерен написав свій перший справді вартісний вірш «Прощання з молодістю», який опубліковано тільки 1830 року в люблянському літературному альманасі Krajnska čbelica («Крайнська бджола»), що його в тому ж році заснував бібліотекар Міха Кастеліц. Також 1830-го в цьому альманасі поміщено ще один твір Прешерена — першу словенську баладу «Водяник» (Povodni mož). У ній ідеться про Уршку — люблянську дівчину, яка танцювала з красенем, не знаючи, що це водяник, і зрештою втопилася.
У 1830 році Матія Чоп повернувся до Любляни й поновив зв'язки з Прешереном. Бачив поетичний талант свого приятеля й переконав його використовувати у творчості романські (на противагу так званим готичним) поетичні форми — станси, терцети і сонети. Невдовзі Прешерен опанував ці форми. Результатом співпраці Прешерена і Чопа стали елегія Slovo od mladosti, цикл Ljubezenski sonetje i сатиричний вірш Nova pisarija. Прешерен став також головним автором-поетом альманаху «Крайнська бджола», яка вийшла у світ 1830, 1831, 1832, 1834 i 1848 року. У 1834-му Франце Прешерен конфліктував з Єрнеєм Копітаром щодо цензури альманаху, а також його тематики. Прешерен і Чоп вважали, що в «Бджолі» мають бути високохудожні твори, а Копітар вбачав її популярним виданням, базованим на розмовній мові низького стилю і подібним до тих, що тоді видавали серби. Суперечка з Копітаром точилася також про нову словенську орфографію, яку той разом зі своїм учнем Метелком хотів запровадити. Новий варіант передбачав дванадцять нових літер, причому їх написання не було ще обґрунтовано — ні за змістом, ні за формою. Цю орфографію Прешерен розкритикував у віршах Sonet o kaši (Al prav se piše kaшa ali kaſha) і Nova pisarija. На допомогу Прешеренові прийшов чеський учений Франтішек Челаковський, який категорично відкинув таку реформу правопису й відгукнувся кількома позитивними критичними статтями на вірші поета. Ця похвала значно вплинула на самооцінку Прешерена й дала йому силу йти шляхом, на який вказав Матія Чоп.
З 1830 по 1835 рік Прешерен створив складні в естетичному плані вірші, які стали віддзеркаленням подій у його житті, особливо ж нещасливого кохання до Юлії Пріміц. З поради Матеї Чопа, автор зобразив її ліричною героїнею на зразок Беатріче й Лаури в поетів Данте і Петрарки.
«Вінок сонетів» (Sonetni venec) посідає важливе місце в ранньому періоді творчості поета. Опублікований 22 лютого 1834 року в Illyrisches Blatt, складається з п'ятнадцяти сонетів на тему нещасливого кохання. Останнє речення кожного з них — це також перше речення наступного сонета. Останній, під назвою «Фінал» (словен. Magistrale) містить усі чотирнадцять перших (а водночас і останніх) речень із попередніх сонетів. Формою ці твори — італійські сонети. На відміну від французьких, у них чотири строфи: дві чотирирядкові й дві трирядкові. Перші дві строфи «Вінка» описують тему, a дві наступні передають ставлення ліричного героя до цієї теми. Структурно ці сонети силаботонічні: кожний рядок складається з одинадцяти силаб і п'яти ямбів. Збірка побудована за принципом акростиха: літери, з яких починаються всі сонети, формують присвяту — Primicovi Julji (Пріміц Юлії).
Поет пов'язав мотиви своєї невдачі в особистому житті й важкої долі, що випала поневоленій батьківщині. У сьомому сонеті написано те, що згодом розцінили як пророцтво слави автора. Прешерен закликає небеса послати словенцям новітнього Орфея, краса поезії якого надихала б на патріотизм, допомагала б долати внутрішні чвари й формувати з словенців цілісну націю. У восьмому сонеті вказано причину того, чому у Словенії досі немає Орфея — уособлення високої культури загалом і поезії зокрема. Подавши словенську історію як низку вторгнень чужоземців у країну й внутрішніх чвар («the roar of tempests o'er a home unkind»), автор стверджує, що через брак славних звершень не може процвітати поезія.
Однак у наступних сонетах зазначено, що все-таки є надія на відродження словенської поезії й прихід новітнього Орфея, який своїм солодким співом об'єднає весь народ. Юлії залишиться тільки «send rays from her eyes for their glory to renew». Прозорий натяк. Якщо Юлія прихильно поставиться до Прешеренового признання в коханні, то стане музою, яка надихатиме на створення величних віршів, призначених принести високу культуру словенцям і таким чином допомогти їм знову стати народом.
Матія Чоп назвав цю збірку шедевром, але вона здобула визнання переважно у вузькому колі, пов'язаному з «Крайнською бджолою». Більше того, це видання розгнівило родичів Юлії Пріміц, байдужої до Прешерена й до його віршів. Згодом, 1846 року, перш ніж вдруге опублікувати «Вінок сонетів» у книжці «Поезії», Прешерен змінив порядок слів у перших рядках сонетів і таким чином зруйнував промовистий акростих. Тільки невелика частина накладу, не призначена для продажу, вийшла у старій редакції 1834 року.
Ще одна важлива робота цього періоду — «Сонети недолі» (Sonetje nesreče), приготовані до друку вже 1832 року, але опубліковані в липні 1834-го в четвертому томі альманаху «Крайнська бджола», з деякими змінами. Їх вважають найпесимістичнішими з усього поетового доробку. Збірка складається з шести (у первинному варіанті було сім) сонетів, які відображають відчай автора і його зневіру в житті. П'ять із них здобули меншу популярність, ніж перший, та багато науковців сходиться на тому, що всі вони належать до найвидатніших і найглибших Прешеренових творів. У першому з них, що має назву «О Врбо», Прешерен розмірковує про те, яким було б його життя, якби він не покинув свого рідного села — Врби. Сонет пронизаний меланхолією, тугою по втраченій ідилії сільського середовища. На думку сучасних літературних критиків, зокрема Янка Коса, Бориса Патерну й Марії Пір'євец, значення цього сонета зосереджується на проблемі непевності й нещасливості вільної людини, яка визбута теоцентричного світогляду. Сонет побудовано за правилами, які вивів Август Вільгельм Шлеґель, взявши за зразок сонети Петрарки. У двадцятому столітті створено кілька музичних інтерпретацій цього твору. Широко відома версія словенського фолк-рокового музиканта Владо Кресліна.
1835 рік був фатальний для Прешерена. Не відповідала взаємністю Юлія Пріміц, зіпсувалися стосунки з добрим приятелем і головним редактором «Крайнської бджоли» Міхою Кастеліцем, утопився, купаючись у Саві, щирий друг Матія Чоп. Усе це схиляло до безнадії, до зловживання спиртним і до спроби самогубства.
На смерть Матії Чопа Прешерен написав поему «Хрещення в Савиці» (Krst pri Savici) про примусове навернення на християнство каринтійців — предків словенців — наприкінці VIII століття. У цьому творі розвинено тему національного самоусвідомлення, вірності предковічним звичаям. Філософ Славой Жіжек інтерпретував поему як зразок становлення сучасного суб'єкта.
Твір складається з трьох частин. Перша частина — це сонет, присвячений недавно померлому Матії Чопу.
Друга частина, вступ (Uvod), складається з однієї чотирирядкової та двадцяти п'яти трирядкових строф — стансів, й характерна епічністю. У ній описано останню битву між християнами і язичниками на чолі з героєм Чртомиром. Увагу автора зосереджено на долі народу.
Третя частина, під назвою «Хрещення» (Krst), складається з 53 октав. В основі сюжету — кохання Чртомира й Богомили, яка була жрицею богині Жіви, але стала християнкою. Вона намовляє Чртомира охреститися. Ця частина менш епічна, ніж попередня, й присвячена головно пережиттям і долі людини. Розвинено тему національного самоусвідомлення словенців у контексті навернення на християнську віру.
За мотивами поеми створено барельєф, що міститься на п'єдесталі пам'ятника Прешеренові в Любляні. Зображено прощання Чртомира та Богомили, що плаче в його обіймах[26].
Митець Марко Погачник, проєктуючи герб незалежної Словенії, був під впливом «Хрещення в Савиці» й використав символи згаданих у другій частині цієї поеми Бохінського озера, гори Триглав і золотого сяйва на небі[27].
З 1837 року Прешерен плідно спілкувався з Емілем Коритком. Завдяки йому ознайомився з поезією Адама Міцкевича, яка вплинула на його творчість. Прешерен і Коритко переклали словенською вірш Міцкевича («Resygnacja») й почали записувати словенські народні пісні у Крайні та Нижній Штирії. У 1839 році Коритко помер, і Прешерен залишився без приятелів.
Восени того ж року Андрей Смоле, один із Прешеренових друзів юності, повернувся додому, проживши багато років за кордоном. Він походив із заможної купецької родини, яка підтримувала розвиток словенської культури. Удвох вони провели більшу частину зими 1839—1840 у маєтку Смоле в Нижній Крайні. Друзі опублікували поезії Валентина Водника. Планували, зокрема, заснувати щоденну газету словенською мовою й опублікувати комедію Антона Томажа Лінгарта «Весілля Матічека», заборонену як «політично неприпустиму» ще 1790 року, у зв'язку з початком Французької революції. Здійснити ці задуми не вдалося: газету Ilirske novice заборонила віденська цензура, а Лінгартову п'єсу поставили тільки в 1848 році, без участі Прешерена. 1840 році, під час святкування свого сорокаліття, Смоле раптово помер — буквально на руках Прешерена. Той присвятив покійному зворушливого, сумного й водночас життєствердного вірша V spomin Andreja Smoleta («Пам'яті Андрея Смоле»).
Після 1840 року у Прешерена не було близьких людей, які могли б оцінити його твори. Писав вірші, хоч і значно менше, ніж було у 1830-х роках. Поет поступово відійшов від суто романтичного напрямку, його стиль відзначався дедалі помітнішою різноманітністю та інноваційністю.
У 1843 році сталася важлива для нього подія: Янез Блайвайс заснував щоденну газету словенською мовою Kmetijske in rokodelske novice («Селянські і ремісничі новини») й запросив Прешерена взяти участь у приготуванні матеріалів, що стосуються культури. Поміркований консерватор, переконаний прихильник церковних та імперських засад, противник романтизму, Блайвайс, однак, знайшов спільну мову з Прешереном і налагодив із ним стосунки. Завдяки редакційній роботі поет здобув найбільше громадське визнання за весь час свого життя.
У 1844 році він написав патріотичний вірш Zdravljica («Заздоровниця») — найвище досягнення пізнього періоду своєї творчості. 1847 року вийшла його книжка під назвою Poezije dr. Franceta Prešerna («Поезії доктора Франце Прешерена»).
Упродовж двох останніх років свого життя Прешерен творив мало. Мав намір написати реалістичний роман та експериментальну п'єсу, але здійснити це перешкодила хвороба печінки, викликана надмірним споживанням спиртного в попередні роки. Поет поставився доволі байдуже до революції в Австрійській імперії 1848—1849 років, але це не перешкодило молодому поколінню вже на ті часи вважати його символом демократичних і національних ідеалів. Перед смертю Прешерен відредагував «Заздоровницю», яка не ввійшла до збірки, виданої 1847 року, і зробив незначні правки нового видання своїх віршів.
Після березневих подій революції 1848 року нарешті опубліковано «Заздоровницю» у Блайвайсових «Новинах». Того ж року деякі вірші надруковано в останньому числі «Крайнської бджоли». Відтак Прешерен перестав писати.
Не все з Прешеренового доробку збереглося. У Крані після його смерті знищено деякі його твори. Ймовірно, це застольні та інші вірші, які на той час вважалися непристойними.
До початку 1920-х років всю літературну спадщину поета упорядковано й систематизовано. Опубліковано численні видання його творів. Розвивається прешеренознавство. 1905 року композитор Станко Премр поклав на музику Прешеренову «Заздоровницю», а в 1989-му вона стала державним гимном Словенії.
Перші українські переклади творів Прешерена з'явилися 1897 року. У львівській «Зорі» опубліковано переклад Павла Грабовського, а в петербурзькому альманасі «Складка» — Федора Корша. У 1902 році вийшла розвідка Сильвестра Яричевського «Франц Прешерн, найбільший словенський поет. Його життя і твори»[28]. Поезію Прешерена перекладали також Григорій Кочур, Андрій Малишко, Дмитро Паламарчук, Роман Лубківський, Дмитро Павличко, Віль Гримич і Анатолій Мойсієнко.
.jpg)
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
