Ідилія

Іди́лія (грец. εἰδύλλιον — замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos — образ; мовою александрійських учених — поетичний твір) — одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, у якому поетизується сільське життя.

Історія жанру

Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (3 ст. до н. е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим мешканцем міста, характеризується надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (2 ст. до н. е.), в Римі — Вергілій, Кальпурній (1 століття до н.е), Немесіан (3 століття н. е.).

В новоєвропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» Геснера у 1756. Основні мотиви — безтурботне, щасливе життя дітей на землі, їхнє гармонійне світовідчування.

В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів:

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.

М'яко котили хвилі над полем у злотому морі,

Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник: Десь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив.

Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,

Й птиця, жар-птиця залізна майнула… Ревіли корови,

Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,

Плакало лунко сопілка — в сумі сивенький дударик (О. Влизько).

Джерела

• Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007

Посилання

• Ідилія // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — А — Л. — С. 404-405.
• Ідилія // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 221. — 634 с.