Loading AI tools
вид ссавців З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Манул[1][2] (лат. Otocolobus manul; від монг. мануул, «дикий кіт») — хижий ссавець родини котових (Felidae), представник малих кішок (Felinae). Зовнішністю і розмірами схожий на свійську кішку, але відрізняється коротшими коренастим тулубом і лапами, а також довгим густим хутром. Довжина голови й тулуба становить від 46 до 65 см, довжина хвоста — від 21 до 31 см, маса становить 2–5 кг. Хутро манула, що є найпухнастішим і найгустішим серед котових, має своєрідне нерівномірне забарвлення, причому основу в ньому зазвичай становить сірий колір, від темнішого до світлішого, а також домішка рудуватої чи охристої барви.
Манул | |
---|---|
Біологічна класифікація | |
Царство: | Тварини (Animalia) |
Тип: | Хордові (Chordata) |
Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
Клас: | Ссавці (Mammalia) |
Ряд: | Хижі (Carnivora) |
Підряд: | Котовиді (Feliformia) |
Родина: | Котові (Felidae) |
Підродина: | Малі кішки (Felinae) |
Рід: | Otocolobus Brandt, 1841 |
Вид: | Манул (O. manul) |
Біноміальна назва | |
Otocolobus manul | |
Підвиди | |
| |
Ареал манула | |
Синоніми | |
Felis manul Pallas, 1776 |
Манул живе на великому, але шматованому просторі в Азії: від Західного Ірану й Вірменії, Середньої Азії і деяких областей Сибіру до Забайкалля, Монголії та Тибету. Загальна чисельність оцінюється в 58 тисяч особин, найбільша популяція, як вважається, мешкає біля Монголії.
Манул живе в безлісних, посушливих областях із різко континентальним кліматом: у горах, степах і напівпустелях, де випадає мало снігу. Манул не пристосований до швидкого бігу, але добре маскується. Притулок влаштовує в ущелинах скель чи норах інших тварин. Харчується переважно пискухами та гризунами. У дикій природі розмножується раз на рік, вагітність триває 60–75 днів. Кошенята народжуються навесні, в приплоді найчастіше 3–4 кошеня, котрі за 4–5 місяців стають самостійними і залишають матір.
Вперше цей вид описав 1776 року пруський зоолог Петер-Симон Паллас, який спостерігав манула на узбережжі Каспійського моря. Наразі його включили до Червоного списку МСОП як вид в найменшій загрозі, але в минулому мав стан близький до загрозливого; також його включили до Червоних книг різних країн. Деяким популяціям загрожують браконьєрство, скорочення кормової бази через програми боротьби з гризунами, а також фрагментація оселищ внаслідок антропогенних чинників. Вивчений манул досить погано через свою скритність і малу чисельність. Манул міститься у зоопарках з початку 1950-х років, а розмножується — з 1960-х. На 2020 рік у зоопарках Європи міститься всього близько 100 особин.
Родова назва Otocolobus походить від грецького us, otos — «вухо» і kolobos — «потворний», тобто «потворне вухо»[3], а «манул» має монгольське походження.
Манул — хижий ссавець родини котових, зовнішністю та розмірами схожий на свійського кота[4][5]. Довжина його тіла — 45–65 см, довжина хвоста — 21–31 см, висота — 30–35 см, маса — 2–5 кг[6][7][8]. Самці трохи більші, ніж самки[9].
Манул має досить своєрідний вигляд — він має короткі і товсті лапи, а тіло загалом виглядає дебелим через пишне хутро. Хвіст рівномірно широкий і пухнастий, із округлим кінчиком. Голова манула невелика, куляста, на щоках ростуть пучки подовженого волосся, схожі на бурці. Вуха мають невеликий розмір, округлу подобу, посаджені низько і широко розставлені[5][10]. Очі великі, близько і високо посаджені[9][11]. Імовірно, така будова голови дає манулу перевагу при полюванні, дозволяючи краще приховуватись перед нападом і показувати лише невелику частину тіла при вистеженні здобичі (див. нижче[⇨])[7]. Кігті гострі, сплюснуті з боків, можуть втягуватися[12].
Очі манула мають жовтий колір, зіниці при яскравому світлі залишаються круглими, на відміну від котів, у яких вони стають щілиноподібними[9]. Серед котових таку ж особливість мають представники пум, пантер і гепардів. Щодо манула невідомо, чому цей вид має круглі зіниці[комент. 1][13].
Для манула властиве низьке, грубе нявкання, більше схоже на гавкіт, ніж на крик свійських котів. При роздратуванні манул хрипко бурчить чи пирхає; може муркотати як домашні коти, коли пеститься[14].
Шерсть у манула м'яка, найпухнастіша і найщільніша серед котових; частково через нього манул виглядає досить масивним і присадкуватим. Максимальна щільність волосків — до 9 тисяч — досягається на спині; на нижній частині тулуба хутро рідкіше — 800 волосків на см². Довжина напрямного волосся може досягати 70 мм, причому найбільша довжина волосся досягається на нижній частині тулуба, а на спині волосся вдвічі коротше: це пояснює можливість манула повзати холодною землею і лежати на ній[7][15]. Товщина волосся різниться від 17 мікронів для пухового волосся до 93 мікронів для напрямного волосся на спині[11]. За літньої пори шерсть стає менш густою, ніж у зимовій[16].
Забарвлення хутра манула нерівномірне, основу в ньому становить сіра барва, від темнішої до світлішої, а також домішка рудуватої або вохристої. Оскільки волоски мають білий колір поблизу кінчиків та чорний — на самих вершинах, то складається враження білого, ніби крижаного нальоту на шерсті, і слабшого — чорного[17]. Колір хутра на спині — сіріший, а з боків — вохристіший, найяскравіший вохристий колір спостерігається в області пахв і з боків шиї[11].
Одна з особливостей забарвлення манула полягає в тому, що по хребту не проходить виражена темна смуга, притаманна для кішок, спостерігається лише поступове потемніння до хребта. На спині манула, зазвичай у задній частині тулуба, знаходиться 6-7 поперечних темних смуг, найпомітніші на літній шерсті, ширина котрих становить близько одного сантиметра. Вони можуть мати різний колір та різну довжину[8][18].
Хвіст має сірий колір, крім чорного кінчика і темних поперечних (сповивальних) смуг, яких зазвичай 7 штук. Ноги загалом мають сірий колір, як спина і боки, з внутрішньої сторони — світліший. Нижня частина стоп — вохриста. Між пальцями шерсть коротка і не закриває подушечок. Передня частина живота переважно бура, волоски мають білі кінчики. Задня частина живота, груди і горло мають брудно-білий колір[9][19][4].
Верхня частина голови має сірий колір й усіяна чорними цятками. Навколо очей — область білого кольору, на підборідді і на нижній частині губ шерсть також біла, на верхніх губах — біла з іржавим відтінком. Бурці мають білий колір біля основи і чорний — на кінцях. Верхня частина носа біла. Від очей через щоки йдуть по дві чорні смуги: верхні продовжуються до вух, нижні проходять під вухами і продовжуються до шиї, решта щік до очей і вух — біла. Вібриси білого кольору[19].
Глибокі частини хутра по забарвленню схожі на такі у барханного кота. Здебільшого саме забарвлення глибоких частин хутра визначає зовнішній вигляд та колір різних частин тіла. Манул має досить сильну особисту мінливість забарвлення: наприклад, зустрічаються особини переважно охристого кольору, причому особини різного забарвлення локалізовані географічно[20].
Морфологічні ознаки скелету помітно відрізняються від таких у інших дрібних котових. З одного боку, скелет виявляє плезіоморфні ознаки, а з іншого боку, наприклад, улаштування зубної системи спеціалізованіший до поїдання м'яса, ніж в інших котових, а будова вушних бульбашок — до проживання в пустелі[21].
Атлант дуже короткий, має маленькі крила, максимальна ширина складає 36,5 мм. Епістрофей високий і короткий. Трубчасті кістки маленькі та тонкі. Лопатка вузька. Плечова кістка має довжину близько 99–102 мм, ліктьова приблизно на 10 % довша. Довжина стегнової кістки — 101–108 мм, великогомілкова на 4 % довша[21]. Бакулюм має подобу невеликої подовженої кістки, його довжина становить 3 мм[22]. Основа трохи розширена, на ній знаходиться слабко виражений середній виступ[21].
Череп манула округлий, високий, має невеликі розміри — його найбільша довжина становить 87–95 мм для самців і 84–96 мм для самок, вилицева ширина — 66–74 мм для самців і 65–68 для самок. Виличні дуги широко розставлені, кісткове піднебіння коротке. Вушні бульбашки мають невеликий розмір і здуті[23]. Череп манула схожий на череп барханного кота, але манулові ознаки котячого типу виражені сильніше і взагалі якнайбільше[24][25].
Зубна формула для манула — [26]. Другі передкорені зуби відсутні, верхні ікла щодо великої довжини, хижі зуби не довгі, але досить масивні[27][28].
Манул поширений територією Азії. Західна межа його ареалу — Західний Іран. В Ірані вид зустрічається переважно у горах Загрос й Ельбурс. Також повідомляється про спостереження манула у Вірменії[29], а в минулому він також мешкав на найбільш північно-східній околиці Туреччини, в Азербайджані та, можливо, у Північному Іраці[30].
У Середній Азії манул зустрічається в Центральному і Східному Казахстані, а також у деяких регіонах Киргизстану та рідко — в Туркменістані, у Копетдаґу. До 1960-х років зустрічалися свідчення про його проживання в Узбекистані і Таджикистані. У південно-західній частині ареалу, окрім Ірану, також мешкає у частинах Афганістану, в Пакистані вздовж кордону з Афганістаном. Манул також поширений землями Монголії й у Китаї: на заході і на північному заході країни, зокрема, у Тибетському нагір'ї, а іноді й у Центральному Китаї. На Китай припадає близько половини площі ареалу. В Сибіру вид поширений уздовж кордону з Монголією та Китаєм: переважно на Алтаї, в Туві, Бурятії та Забайкаллі. Також є окремі нечисленні спостереження виду в Непалі, Бутані та Індії, в області Гімалаїв[6][8][31]. Так, результатом експедиції, проведення якої у 2019 році було ініційовано National Geographic і Rolex Perpetual Planet Everest, стало виявлення чітких доказів проживання манула у Національному парку «Сагарматха» в Непалі, де розміщена найвища вершина земної кулі Еверест (Джомолунгма). Про це було повідомлено Wildlife Conservation Society та National Geographic в журналі Cat News. Протягом чотирьохтижневої експедиції, вчені зібрали зразки навколишнього середовища з двох місць на висоті 5110 і 5190 метрів над рівнем моря за 6 км одне від одного на території Національного парку «Сагарматха» на південному схилі гори Еверест. ДНК-аналіз посліду підтвердив, що два манули живуть на Евересті і перетинаються на цій території з червоною лисицею. Також дослідники виявили сліди ДНК пискухи та гірської ласки, на яких полює манул[32].
Крім того, є декілька областей, в яких сучасні спостереження манула нечисленні або відсутні, але вони вважаються придатними для проживання цього виду: це, наприклад, гірський хребет Баба в Афганістані, степи Внутрішньої Монголії і Куньлунь в Китаї, а також Памір і Тянь-Шань у Таджикистані, Киргизстані та Китаї[33]. Ареал виду широкий, але сильно пошматований і поділений на окремі осередки, що пояснюється його стенотопністю (див. нижче[⇨])[6][34].
Вважається, що найчисельніша популяція манула знаходиться у Монголії. Визначення загальної кількості особин є складним, сучасна оцінка цієї кількості становить близько 58 тисяч[8][31]. При цьому чисельність окремих популяцій доволі сильно і різко коливається з часом: скорочується під час несприятливих зим, а згодом швидко відновлюється, та у реченці 1–2 років може змінитись на порядок. Наприклад, в Забайкальському краї з середини XX століття спостерігалися коливання чисельності від менш ніж 3 тисячі особин до 25 тисяч[35].
Манул мешкає в безлісих, посушливих областях з різко континентальним кліматом: в горах, степах і напівпустелях. У гори манул піднімається в середньому до 4800 м, максимальна зареєстрована висота проживання — понад 5500 метрів на Тибетському нагір'ї[5][31].
У місцях проживання манула температура взимку може досягати −50 °C, але оскільки манул погано пристосований до переміщення пухким снігом, він селиться там, де товщина снігового покриву не перевищує 10 см, максимум — 15–20 см. Для проживання манула також необхідна наявність чагарників та скельних ділянок, де тварина може ховатися під час полювання і влаштовувати притулки, — на відкритих ділянках манул не селиться[8][9]. Типовий ландшафт, що підходить для манула, — схили гір і височин або краї низин, пересічені балками. Крім того, поширеність манула безпосередньо залежить від кормової бази: до типових жертв манула приходяться гризуни і зайцеподібні, які не проводять зимову сплячку[35], а найчисленнішим манул є там, де мешкає багато пискух або щурів[31]. Таким чином, манул досить стенотопний, тобто пристосований тільки до певного довкілля, що і пояснює пошматованість його ареалу[6][34].
Типове місце існування манула в Ірані — горбистий чагарниковий степ, зі скелястими виходами та рідкісними деревами, але в цьому регіоні манул часто мешкає і в інших умовах. На території Афганістану манул зустрічається на посушливих плато і в горах з кам'янистими долинами. У Середній Азії манул мешкає переважно в горах та передгір'ях. Полюбляє мілкі сопки, міжгірські улоговини, особливо з чагарниками, останцями та чинками, з кам'яними розсипами та скельними розколинами. У Тибеті манул зустрічається в напівпустелях, а в Цинхаї віддає перевагу альпійським лукам. Вважається, що в подібних ландшафтах манул частково захищений від хижаків, які можуть становити загрозу для тварини[31].
Манул веде поодинокий[36], переважно осілий спосіб життя[35]. Активний переважно у сутінках і рано вранці; вдень спить в укритті, але влітку може бути активним і вдень. Лігво влаштовує в ущелинах скель — у невеликих печерах чи серед каміння — та в норах інших тварин, наприклад, бабаків, лисиць та борсуків. В укритті манула може знаходитися підстилка із засохлого листя і стебел, пташиного пір'я і шкурок гризунів, також у сховищах можна виявити залишки здобичі, яку кішки приносили кошеням. Притулок манул використовує протягом усього року[8][9][31][37].
Розміри «домашньої» території однієї особини досить великі для тварини таких невеликих розмірів: для самок — від 7,4 до 125 км² (в середньому 23 км²), для самців — від 21 до 207 км² (в середньому 98 км²), причому території окремих самців та самиць перетинаються. Середня щільність розселення становить близько 4 особин на 100 км², хоча в деяких областях, наприклад, Даурії, може досягати 100 особин на 100 км²[8]. Відомі випадки, коли окрема особина переходила великі відстані, до більш ніж 170 км. На можливість далеких переміщень манула вказує і те, що його можна зустріти в місцях, невластивих для постійного проживання, наприклад, там, де багато снігу. Найчастіше такі переходи відбуваються, коли скорочується кормова база[38].
Манул не пристосований до швидкого бігу[36] та сам по собі він — найповільніший та найнеповороткіший з усіх диких котів. Утім забарвлення манула має виняткові камуфляжні здатності, тож при небезпеці манул воліє приховуватися, ховатися або забиратися на скелі[9][31]. Манул настільки добре приховується, що цілком велика особина може загубитися з виду людини навіть серед невисокої рослинності, заввишки 5–10 см[6]. Якщо манулу не вдається уникнути переслідування, він лягає на спину і жорстоко обороняється[39]. Стривожений манул хрипко бурчить або різко пирхає.
Манул має злий і незалежний норов. Не приручається, навіть якщо манула приручити кошеням, з віком - він здичавіє.
Годується манул майже винятково дрібними гризунами і пискухами, причому останні становлять більш ніж половину його раціону: пискухи помітно більші за іншу дрібну здобич, на яку манул полює, тому вони — найкраща жертва для манула за співвідношенням здобичі і витрат енергії на полювання. У раціон манула входять піщанки, полівки, хом'яки і вивірки. У поодиноких випадках, залежно від місця, манули ловлять ховрахів, зайців, їжаків і молодих бабаків; можуть ловити дрібних птахів, наприклад, жайворонків, кекликів і куріпок[5][8][40]. Типова маса здобичі становить 50–300 грам. У літню пору манул може харчуватися комахами, особливо прямокрилими, такими як коники[6][10]. Крім того, спостерігалося поїдання манулами ягід та падалі[31].
Манул може полювати різними способами: може непомітно підповзати до жертви, ховаючись у рослинності чи серед каміння, після чого накидатися на жертву з досить близької відстані або просто ловити її, а може влаштовувати засідки та чатувати на жертву коло каменів і нір. Крім того, з дрібних нір манул здатний діставати гризунів лапою[6][8][41].
У дикій природі манули розмножуються раз на рік. Гін проходить у лютому – березні; в цей час за однією самицею ходить кілька самців, між якими трапляються бійки. Зазвичай еструс у самиць триває всього 24–48 годин, але можлива тривалість до 5 днів. Вагітність триває 60–75 днів, кошенята народжуються у квітні – травні. У приплоді найчастіше 3–4 кошеня[5][8], іноді до 8 і в деяких випадках навіть до 10 кошенят[6][9], причому середній розмір виводка відрізняється в різних місцях[42]. У вихованні дитинчат беруть участь тільки самки[43].
Кошенята народжуються вагою до 300 г і близько 12 см завдовжки[10][44], вже володіючи густим і пухнастим хутром. Хутро в них м'яке і темніше, ніж у дорослих особин, з нього стирчить довше остьове волосся. В їхньому забарвленні помітна темна плямистість. Як й у багатьох котових, при народженні кошенята сліпі й повністю безпорадні. Прозрівають вони на 10–12-й день життя. Очі спочатку мають блакитний колір, потім стають зеленими, а згодом жовтими, як у дорослих манулів[45]. Зуби починають прорізатися із віку близько 24 днів[46]. Молочне вигодовування відбувається до 2 місяців[35]. У тому ж віці відбувається линяння, при якому кошеня набуває «доросле» хутро, в цей час вага кошеня становить 500–600 грам. У віці 3-4 місяців кошенята починають полювати самостійно, а після 4–5 місяців покидать матір. На 6–8 місяць манули майже сягають розмірів і ваги дорослої особини, на 9–10 місяць досягають статевої зрілості, так що можуть розмножуватися вже з першого сезону, відколи стали самостійними[5][8][9][47]. Смертність у дикій природі досить висока: 68 % кошенят не доживають до дорослого віку[6].
У неволі манул зазвичай живе до 12 років[5][8], але відомий випадок, коли манул прожив 18 років. Середня тривалість життя манула у дикій природі зазвичай не перевищує 6 років[35].
У природі небезпеку для манула можуть становити хижі птахи, як беркути, орли, сови, та різні наземні хижаки — вовки, лисиці або снігові барси, а також паразити — наприклад, кліщі і волосоїди[en]. Дуже небезпечними є також собаки, які помітно вкорочують, а часом і знищують популяції манулів поруч із людськими поселеннями чи пасовищами. Також цій тварині загрожує людська діяльність (див. нижче[⇨])[9][31]. У несприятливі для манула зими — ті, що тривають довше звичайного, за яких випадає багато снігу або трапляються сильні ожеледиці, — чисельність манула сильно скорочується. На землях, де манул поширений, такі зими відбуваються зазвичай 1–2 рази на десятиліття[14].
Серед суперників манула, залежно від області, — степові коти, лисиці, степові тхори та деякі інші тварини. Наприклад, зазначається, що в Казахстані в областях, де мешкає манул, степові кішки майже не зустрічаються[48].
Кошенята важко переносять зараження на токсоплазмоз — в них спостерігається висока смертність від цього захворювання, яка перевищує смертність від інших причин[49][50]. Водночас у дорослих особин це захворювання проходить майже безсимптомно[51]. Відомі випадки захворювання манула на інші хвороби, наприклад, вірус імунодефіциту котів[52] і діабет[en][53]. При цьому до різних захворювань манул схильніший у неволі, ніж у дикій природі, і хвороби не вважаються серйозною загрозою для виду в цілому[6].
Повсюдно, не виключаючи території, що охороняються, манул рідкісний або украй рідкісний, і його чисельність продовжує скорочуватися. У деяких місцях він на межі зникнення. Точна чисельність виду невідома через мозаїчність його розповсюдження та його уникнення людської уваги. За даними експертів чисельність манула в 1989 і 1991 роках оцінювалася: в Алтайському краї — 200–300 особин; у Бурятії — 50–70 особин; у Читинській області — 2000–2400 особин. Максимальна щільність тварин в окремих місцях проживання становила 2,5–3 дорослих особи/10 км².
Характерні місця проживання манула (кам'янисті степи, останці) порівняно мало страждають від діяльності людини; найбільше впливає на його чисельність полювання заради хутра, масове використання петель і капканів для вилову зайців і лисиць. Разом з дією антропогенних чинників підкреслюється погіршення кормової бази, зважаючи на зниження чисельності бабаків та інших гризунів. Велика кількість, особливо молодих, звірів знищується вовками та пугачами; у ранньому віці велика смертність від інфекційних захворювань. Істотним обмежувальним чинником є також багатосніжні зими та тривала ожеледь.
Манул занесений в Червоний список МСОП зі статусом «Близький до загрозливого» і в Додаток II Конвенції CITES (1995). Полювання на манула заборонено по всьому ареалу його проживання. Манули досить успішно розмножуються в неволі. На 1 січня 1988 року, в 13 колекціях зоопарків світу знаходилось 35 манулів. Через слабко вивчену екологію манула заходи щодо охорони цього виду все ще знаходяться в розробці.
Станом на 2010 рік, 47 Манулів перебували у 19 зоопарках-членах Асоціації зоопарків та акваріумів. Відсоток смертності протягом 30 днів після народження складає 44,9 %, що є найвищою серед малих кішок. Розмноженню у неволі перешкоджає те, що важко підтримувати манулів у здоровому стані в неволі, вони часто хворіють на токсоплазмоз, легко піддаються зараженням вірусів, які не присутні у природному середовищі[54]. 2013 року у світі вижили лише три посліди, народжені в неволі, один з яких, у Швеції.
Манул (Otocolobus manul) належить до родини котових, до монотипного роду Otocolobus. Вид уперше описав Петер-Симон Паллас 1776 року, який спочатку дав йому назву Felis manul. Друга назва тварини, Палласів кіт, дана їй на честь натураліста англійським вченим Вільямом Томасом Бланфордом 1888 року[7][31][55]. Назву Otocolobus manul ввів Микола Сєверцов 1858 року, причому слово Otocolobus має грецькі коріння: ὠτός — «вухо», κολοβος — «спотворений, потворний», тобто у перекладі — «потворне вухо», що вказує на вкороченість вухай[36][56][57]. Слово «манул» прийшло з монгольської мови і означає «дикий кіт»[58]. Відома також народна російська назва — «степова кішка» і «кам'яна кішка»[48].
Види забарвлення та розміри тіла манула неособливо різняться в залежності від місця проживання. Визначено всього два підвиди[59]:
Підвид Otocolobus manul ferrugineus, який характеризується червонуватим забарвленням спинної частини, визнано не дійсним. Здається ймовірним, що ця мінливість еритризму пояснюється здебільшого простою менделівською спадковістю. Цілком можливо, що цей вид є монотипним і демонструє клінальні варіації забарвлення шкірного покриву[59].
Манул вивчений досить погано через скритний спосіб життя і малу щільність популяцій[6][8]. У зв'язку зі своєрідним зовнішнім виглядом манула в минулому існувало припущення, що цей вид є спорідненим перській кішці[9].
Манул має 38 хромосом, фундаментальне число каріотипу — 74[60].
Філогенетичний розбір всіх видів котових показав, що еволюційна радіація цього виду почалася в пізньому міоцені — спільний предок жив близько 10,8 мільйона років тому. Приблизно 6,2 мільйона років тому вони розділилися клада, що включає рід Felis (зокрема свійського кота), і клада леопарду (що включає рід азійські коти і рід манули). Близько 5,9 мільйона років тому стався остаточний поділ цього роду і виду із родом азійські коти[31][61][62][63].
Філогенетичне дерево манула на основі ядерної ДНК[62][63] | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Філогенетичне дерево манула на основі мітохондріальної ДНК[62][63] | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Манулам присвячена серія з 12 марок пошти Таджикистану, яка була випущена в 1996 році під знаком Всесвітнього фонду дикої природи, а також декілька окремих марок таджицької пошти. Поштові марки з манулами випускали й інші держави, на території яких мешкають манули — Азербайджані, Монголії, Киргизстані. Попри те, що манул не водиться ні в Європі, ні в Африці, він потрапив на випуски марок ООН і Беніну, присвячених рідкісним видам тварин.
У 1996 році в Туркменістані була випущена пам'ятна срібна монета номіналом 500 манатів із зображенням манула. Монета вийшла в серії, присвяченій рідкісним і зникомим видам тварин[64][65].
У 2016 році Банк Росії випустив срібну монету номіналом 2 рублі з серії «Червона книга», яка присвячена манулу[66].
Восени 2008 року манули отримали популярність у мережі як інтернет-мем. Зазвичай у глядачів морда манула викликає асоціації з образою, загрозою і подивом. Манули дуже схожі на уподобаних людьми домашніх кішок, відрізняються підвищеною пухнастістю й незалежним характером. Вважається, що саме за ці якості манули полюбилися інтернет-аудиторії[67].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.