Лісне (Болградський район)

Лі́сне (до 14.11.1945 — Манзир^[1][2]) — село в Україні, у Бородінської селищної громади, у Болградському районі Одеської області. Відстань до райцентру становить близько 180 км, центру громади — 28 км. Населення становить 1318 осіб. Орган місцевого самоврядування — Бородінська селищна громада.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Лісне.

село Лісне
Вигляд на Староманзирський заказник Вигляд на Староманзирський заказник
Країна	Україна
Область	Одеська область
Район	Болградський район
Громада	Бородінська селищна громада
Код КАТОТТГ	UA51060050170021542
Облікова картка	Лісне (Болградський район)
Основні дані
Засноване	1824
Населення	1318
Площа	1,65 км²
Густота населення	798,79 осіб/км²
Поштовий індекс	68530
Телефонний код	+380 4847
Географічні дані
Географічні координати	46°28′12″ пн. ш. 29°20′52″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря	179 м
Відстань до обласного центру	171 км
Відстань до районного центру	40,2 км
Місцева влада
Адреса ради	68540, Одеська область, Болградський район, с-ще Буджак), вул. Миру, 132
Сільський голова	Глигало Юрій Григорович
Карта
Лісне
Лісне
Мапа
Лісне у Вікісховищі

Історія

Лісне (до 1945 року — Манзир) було засновано у 1824 році переселенцями з центральних губерній Росії, у тому числі й євреями. Село (від 1847 року містечко) входило до складу Бендерського повіту Бессарабської губернії.

Манзир було володінням, що належало старовинному молдавсько-румунському боярському роду Стурдза, зокрема чиновникові Міністерства закордонних справ Олександру Скарлатовичу Стурдза та його сестрі графині Роксандрі Скарлатівні Едлінг — фрейліні імператриці Єлизветі Олексіївні в Царському Селі та Санкт-Петербурзі. Саме Роксандра Скарлатівна у 1819—1820 роках отримала в дарунок це володіння від Олександра І. До 1848 року Манзир стало володінням князя Євгенія Григоровича Гагаріна.

Станом на 1897 рік, у Манзирі проживало 1097 осіб, серед яких 310 (28,7 %) були євреями. У містечку функціонували православна церква, парафіяльна школа, синагога, лікарня, базар, єдина в Манзирі аптека належала євреям.

У березні 1917 місцеві селяни розгромили поміщицьке володіння, заарештували урядника, стражника, священника, вимагали не стягувати борги.

З 27 березня 1918 року по 28 червня 1940 року, містечко Манзир входило до складу окупованих Румунським королівством територій як єврейська землеробська колонія.

У 1940—1941 роках райцентр Манзирського району Ізмаїльської області. 22 квітня 1941 райцентр перенесений до Бородіно, район перейменований на Бородінський.^[3]

Протягом другої світової війни 210 жителів села мобілізовано до лав Червоної армії, з них 81 загинула на фронтах війни. Після окупації містечка військами Вермахта у серпні 1941 року ті євреї, що залишилися в Манзирі, були депортовані до Тарутиного, а у жовтні 1941 — до Трансністрії.

14 листопада 1945 перейменовано на Лісне.^[4]

У 1948 були створені перші партійна та комсомольска організації.

Неподалік від села розташований пункт пропуску через молдавсько-український кордон Лісне—Сеіць.

Поблизу села розташовано ботанічний заказник державного значення Староманзирський, ландшафтний заказник місцевого значення Діброва Могилевська, ландшафтний заказник місцевого значення Діброва Манзирська.

Сучасність

У Лісному функціонує середня школа, дві бібліотеки з книжним фондом 13,5 тис. екземплярів, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 110 місць, 6 магазинів, православна церква, почтове відділення. Не працює будинок культури із залом на 300 місць.

У селі встановлено пам'ятник Герою Радянського Союзу П. Н. Зубку та воїнам, що загинули при звільненні села від нацистських окупантів.

На території Лісненської сільської ради розташована центральна садиба колишнього виноградарського радгоспу «Правда».

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1376 осіб, з яких 630 чоловіків та 746 жінок.^[5]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1318 осіб.^[6]

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:^[7]

Мова	Відсоток
російська	69,80 %
молдовська	21,32 %
українська	6,30 %
болгарська	1,37 %
вірменська	0,53 %
гагаузька	0,46 %
інші	0,22 %

Відомі люди

• Димитров Михайло Федорович (1956—2022) — кандидат філософських наук. Заслужений працівник культури України.

Примітки

1. Карта РККА L-35 (Б и Г), 1941(рос.)
2. Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ (на 1 вересня 1946 року) / М. Ф. Попівський (відп. ред.). — 1 вид. — К. : Українське видавництво політичної літератури, 1947. — С. 213-214, 883, 919, 998.
3. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 22 квітня 1941 «Про перечислення села Бородіно з Тарутинського району, Ізмаїльської області, до складу Манзирського району, перенесення районного центру та перейменування Манзирського району, Ізмаїльської області»
4. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 14 листопада 1945 «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Ізмаїльської області»
5. Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 жовтня 2019.
6. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 жовтня 2019.
7. Розподіл населення за рідною мовою, Одеська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 жовтня 2019.

Джерела

• Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Одеська область / Ред. кол. тому: Гладка Л. В. (голова), Ануфрієв Л. О. (заст.), Бачинський А. Д., Боровой С. Я., Вольський С. А., Воробей П. І., Каришовський П. Й., Касьян Я. Г., Коваленко К. С., Ковбасюк С. М., Коломійчук В, Т., Коновалов В. Г., Коншина В. А., Курносов Ю. О., Лопата П. П., Мазуренко I. Д., Некрасов П. А., Першина 3. В., Раковський М. Ю., Смирнов О. М., Цвілюк С. А. (відп. секр.), Цимбал Є. I., Чижевський М. Т., Чухрій П. Г. АН УРСР. Інститут історії. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. — 930 с.