Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Центральне місце Берест-Литовського договору як для «східної політики» Німеччини, так і для історії Радянської Росії призвело до того, що друга мирна угода Великої війни розглядалася у значній кількості мемуарів та історичних праць[1]: так, до 1990 тільки на території СРСР про Берестейський мир було опубліковано щонайменше 44 монографії, 33 брошури та 129 статей[2], а робота історика Йодайта[1], опублікована в 1961 році, містила перелік зі 135 робіт — переважно німецькою мовою[3].
Центральне місце Берест-Литовського договору як для всієї Німецької «східної політики» (див. Ostpolitik), так і для історії Радянської Росії, призвело до того, що кожна мемуарна робота, що охоплює період 1918 року, обговорювала тему миру. Як наслідок, історик Клаус Йодайт ще в 1961 році пропонував обмежитися розглядом думок лише безпосередніх учасників переговорів та авторів подальших досліджень[1].
До 1990 року тільки на території СРСР про Берестейський мир було опубліковано принаймні 44 монографії, 33 брошури та 129 статей[2]. Олена Каплуновська виділяла три етапи в радянській, вельми «партійній і канонізованій»[4], історіографії Берестейського миру та внутрішньопартійної дискусії про нього[5] — історіографії, що являла собою «змінний калейдоскоп історіографічних уявлень»[6], у рамках яких фактичні дані про хід переговорів інтерпретувалися з усе нових ідеологічних і революційно-теоретичних позицій[1].
Стенографічний звіт VII з'їзду РКП(б) був опублікований із затримкою у п'ять років — у зв'язку з «надзвичайним характером» прийнятих на ньому рішень[7]. Аналогічно, протоколи засідань ЦК «берестейського періоду» були вперше опубліковані в журналі «Пролетарська революція» лише в 1928 році[8], після чого вийшли окремим виданням[9]. До цього дослідники мали можливість використовувати низку опублікованих дипломатичних документів та матеріали з періодичного друку[10][11][12] — насамперед, газети «Правда». Дипломатичні матеріали були опубліковані і в німецькому перекладі, що зробило їх важливим джерелом для німецької історіографії[1]. Також до 1930 року були опубліковані мемуари та спогади низки учасників подій у Бересті[13][14][15][16][17][18], що практично завершило формування бази російськомовних джерел на тему[19][20]. У 1968 був випущений перший том збірника документів «Радянсько-німецькі відносини»[21], у який увійшли багато першоджерел, що висвітлюють процес дипломатичної взаємодії РРФСР та Німеччини в період переговорів[22].
Дослідницька література, що виходила з 1918 по 1927 рік, була нечисленна і, будучи написана під враженням від недавніх подій, як правило, емоційно забарвлена. Першими внесок у розробку проблема зробили радянські дипломати, у роботах яких робився акцент на зовнішньополітичну складову договору[23][24][25][26]: вони ж першими сформулювали тезу про розрахунок на підтримку західноєвропейського пролетаріату. У той самий період ставлення партії лівих есерів[27] до укладання миру позначилося вже у самій назві брошури члена ПЛСР Георгія Земледельця[28] «Берестейський мир несе смерть Росії, рабство і злидні трудящим»[22][29]; аналогічні позиції займали й автори-білоемігранти[30][31]. Література з історії комуністичної партії в період дискусії про Берестейський мир з'явилася пізніше: окремі роботи — на початку 20-х років[32][33][34][35], а основна маса — вже у другій їх половині[36][37][38][39]. Зокрема, невелика праця Павловича[40], опублікована вже в 1918 році, використовувалася для пропаганди ленінської позиції серед населення радянської Росії[22]. Причому в роботах, опублікованих після поразки Троцького у боротьбі влади, позиція наркому починає трактуватися як «однозначно ворожа»[41][1] — йому починає приписуватися як невиконання інструкції партії та уряду, так і готовність пожертвувати радянської владою в Росії[42]; спробою колишнього наркома відповісти на звинувачення стала його автобіографія «Моє життя»[1]. Ще більш ідеологізовані роботи стали виходити з друку на початку 1930-х років[43][44][45]: у них «ворожою» стала і позиція Бухаріна[46], яка раніше — ґрунтуючись на думці Леніна — трактувалася як розбіжність у поглядах із тактичних питань[47].
Одним із перших історіографів проблеми Берестя можна вважати і самого Леніна: у п'ятому виданні його зібрання творів налічувалося загалом 119 робіт та усних виступів, у яких піднімається проблема Берестейського миру; із них 29 робіт і виступів присвячені аналізу становища всередині РКП(б), а безпосередньо під час дискусії Леніним було написано одинадцять статей; багато робіт було перекладено німецькою[1]. Крім того, через шість років після підписання Берестейського мирного договору, збірка промов Леніна з роз'ясненням змісту його позиції була опублікована в Харкові[48] і тоді ж була випущена брошура[49], до якої крім ленінських промов і статей входила і частина про роль Леніна в укладанні миру. Окрім того, напередодні початку Німецько-радянської війни, подібне видання з'явилось в Іжевську[50]: Полторак припускав, що підставою до його видання стало прагнення провести паралель між подіями 1918 року та міжнародною ситуацією, що склалася напередодні укладання пакту Молотова — Ріббентропа[22][51].
На думку Каплуновської в радянських роботах про Берестейський мир, опублікованих у 1930-1950-х роках помітно «посилюється вплив культу особистості І. В. Сталіна», що призвело до «найглибшого спотворення історичної істини», що почалося в 1931 році — після листа Сталіна в журнал «Пролетарська революція»[52]: «головною метою [істориків] був доказ підривної, антирадянської діяльності супротивників мирного перепочинку». У нечисленній літературі[53][54][55][56][57] даного періоду простежується як загальна спрямованість на викриття ворогів у керівництві партії, так і створення образу Сталіна як послідовного захисника політики Леніна[58]: а сама ж тема переважно «відзначалася в науковій і політичній літературі скоромовкою, одним і тим же штампом, що не ставив під сумнів правильність ленінської позиції і того, що І. В. Сталін та його найближчі соратники поділяли позицію В. І. Леніна»[22].
Кульмінації сталіністська концепція внутрішньопартійної дискусії про Берестейський мир досягла в «Короткому курсі історії ВКП(б)»: викладена в «канонізованій»[59] книзі схема відтворювалася в радянській історіографії аж до другої половини 1950-х. Дискусія подавалася читачам як боротьба з єдиним антипартійним угрупуванням «зрадників», що включало Троцького та Бухаріна; вплив «лівих» комуністів у партії значно зменшувався. Крім того, ідея «мирного співіснування» з Заходом з'являлася в арсеналі більшовиків вже в 1918 році. Також «звеличувалася» роль Сталіна у виробленні берестейської тактики, незважаючи на те, що його «Твори» містили лише кілька сторінок з цього питання[60] [61][62].
Для радянської історіографії з середини 50-х до кінця 80-х років було характерне накопичення значної кількості досліджень з історії як самого Берестейського миру, так і про внутрішньопартійну дискусію навколо нього, що включали серед іншого і роботи зі становища в регіональних партійних організаціях, що змінили уявлення про незначність впливу «лівих» комуністів у місцевих партійних організаціях[63][64][65] у момент вирішення питання про війну та мир. Після смерті Сталіна відбулася також і відмова[66][67][68] від принципу «двох вождів» революції[69]. Зокрема в цей період — у 1954 році — була випущена книга Івана Коблякова[70], яка активно використовувалася і німецькими авторами[1].
Після 1953 року в радянській історіографії знову виявилася точка зору на берестейську партійну дискусію як на теоретичну суперечку однодумців[71][72]: що, однак, не знайшло значної підтримки в літературі, яка виходила на території СРСР[73][74][75][76][77] — перевага залишилася за дослідженнями, що характеризували Троцького та Бухаріна як «прихованих ворогів Радянської влади». При цьому тільки в 1963 Олександр Чубар'ян у своїй брошурі «Берестейський мир»[78] дав більш розгорнуту характеристику процесу підписання самого договору і описав його наслідки: з того моменту в СРСР було прийнято вважати, що історія Берестейського миру в принципі вичерпана. У самій книзі приділялася значну увагу курсу Антанти (і США) і не заперечувалося, що запропонована в лютому 1918 допомога Антанти була відкинута Леніним; Чубар'ян також підкреслював ленінське розуміння тимчасового характеру берестейської угоди, але не домовляв про додаткову угоду від 27 серпня 1918[4]. На думку Каплунівської, із завершенням періоду «відлиги» — з 1970-х до початку 1980-х років — у радянській історіографії Берестя[79][80][81] знову почали «чітко простежуватися неосталіністичні тенденції»[82][22].
Наприкінці 1980-х років у СРСР з'явилися низка робіт[83][84][85], автори яких намагалися по-новому поглянути на зміст дискусії про Берестейський мир, долаючи усталені на той момент стереотипи. Зокрема, Гнат Горєлов у біографії Бухаріна[86] намагався зрозуміти мотиви дій радянського лідера під час дискусії, наголошуючи надію Бухаріна на майбутню світову революцію та його бажання протиставити «союзу імперіалістів» міжнародний революційний фронт. Одночасно Віталій Старцев переглядав ставлення до гасла Троцького «ні миру, ні війни»[87], не відмовляючи даної позиції в логіці — на його думку, маневр Троцького зазнав краху через перебільшення наркомом революційних настроїв у Німеччині — а Олександр Панцов вперше в пізній радянській історіографії зазначав, що в поглядах Леніна та Троцького були й спільні моменти[88]. Початок перегляду питання про ставлення більшовиків до світової революції було покладене у статті Валерія Журавльова «Рубікон Берестя»[89], у якій автор намагався показати прихильність до цієї ідеї не тільки «лівих» комуністів, а й Леніна[90]: «Уявлення більшовиків про неминучість світової революції зіткнулися з жорстокою реальністю — міццю австро-німецького імперіалізму, який загрожував розчавити Радянську владу. Результатом цього зіткнення і став Берестейський мир»[88]. У 1991 року вийшла «ємна і насичена фактами»[91] книга Ігоря Ксенофонтова, у якій автор прагнув "показати справжню роль… як В. І. Леніна, але й… Л. Д. Троцького, Л. Б. Каменєва, Г .О. Зінов'єва, Й. В. Сталіна … "[92].
На самому початку пострадянського періоду світ побачила «велика за об'ємом і „рихла“ за змістом» монографія Юрія Фельштинського[93], що нагадувала Полтораку журналістське есе, у якому автор намагався довести, що Берестейський договір став результатом некомпетентності та невмілих дій Леніна та його прихильників. У «ґрунтовній» монографії Ольги Поршневої[94], що з'явилася у 2000 році, окремий розділ був присвячений вивченню ставлення широкого загалу населення до укладання миру — у книзі робився висновок, що наслідком прийняття документа стало розгортання широкомасштабної Громадянської війни та військової інтервенції. У 2007 році була опублікована монографія Ірини Міхутіної[95], у якій авторка суттєво змістила звичні акценти, намагаючись довести, що підписання договору було вдалим лише для української Центральної ради — і повторювала радянську версію про особисту ініціативу Троцького у проведенні політики «ні війни, ні світу»: Полторак вважав, що робота не сприяла розвитку історіографії на тему[22][96].
Історик В. В. Калашніков вважав ленінську позицію щодо Берестя наслідком реалістичного підходу до перспектив формування пост-імперської держави[97], розцінюючи сам мирний договір як своєрідний аналог пакту Молотова — Ріббентропа; аналогічно думки професора Ф. А. Селезньова[98], Калашніков звертав увагу на міжнародне значення переговорів у Бересті-Литовському. Одночасно, у XXI століття відбулося «множення числа інтерпретацій» подій: російські дослідники стали розглядати Берестя-Литовське і як ленінську «пастку» для Німеччини[99], і як демонстрацію провалу більшовицької зовнішньої політики[100], і навіть як «ганьба» Росії[101][102]. Полторак також зазначав, що одним із найслабших місць російської історіографії було незнання фахівцями зарубіжної історіографії з проблеми, особливо німецької та турецької. Станом на 2015 рік Берестейському миру не було присвячено жодного докторського дисертаційного дослідження[22] .
До 1961 року з «українського питання» в Бересті було опубліковано низку ключових мемуарів[103][16]: до них належали спогади голови уряду УНР Винниченка[104], записки першого голови делегації української Ради Любинського, що давали докладне уявлення про складну тактику ведення переговорів[105][106] ; також були опубліковані і замітки члена української делегації Севрюка[107], які проливали світло на територіальні питання, пов'язані зі статусом Холмщини та Східної Галичини[1]. Вторинні джерела на тему[108][109] давали як огляд умов та безпосередніх наслідків Українського Берестейського миру[110][111], так і довгострокових наслідків договору для подальшого розвитку української держави[112][113][114]; при цьому тон деяких робіт[115] мав антиавстрійські компоненти[1].
Берест-литовська конференція, як і Перша світова війна в цілому, станом на 2017 рік була слабо відображена в болгарській історіографії: чотири опубліковані дослідження — дві журнальні статті[116][117] та два книжкові розділи[118][119] — демонстрували єдність як у методології, так і в аргументації, акцентуючи увагу читачів на передбачуваному віроломстві «невдячних» союзників Болгарії в дотриманні раніше даних обіцянок[120]. Крім того прем'єр-міністр Болгарії Васил Радославов[121] писав про питання, що були ключовими для його країни в Бересті-Литовському — насамперед про неприйняття формули світу «без анексій та контрибуцій» і про бажання Болгарії приєднати регіон Добруджа та частину Македонії[121]. Крім того, свою версію подій виклав і військовий радник болгарської делегації, полковник Ганчев, який активно працював над військовими проблемами Східного фронту[122]. Загалом дослідники зазначали, що болгарська позиція не мала істотного впливу на переговори в Бересті-Литовському[123][1], хоча — «вперто» відмовляючись протягом двох днів схвалити спільну відповідь Центральних держав на шість пунктів Іоффе — болгарські представники поставили під загрозу цілісність всього альянсу, виявивши зростаючі в ньому «тріщини», пов'язані з тотальною війною та виснаженням ресурсів сторін[124].
У 1961 була опублікована стаття Йодайта, що містила перелік зі 135 робіт про Берестейський мир — переважно, німецькою мовою[3][125]. При цьому навіть станом на 2015 рік значні масиви архівних документів — зокрема, багато документів з Політичного архіву міністерства закордонних справ Німеччини (нім. Politisches Archiv Auswartiges Amt) — ще не були введені в науковий обіг[22]. Висвітлення теми в німецьких джерелах не було зосереджено виключно на історії самих переговорів у Бересті-Литовському, але також торкалося територіальних проблем цілої низки областей: від Балтії та Східної Галичини, до Закавказзя[1].
Позиція уряду Німеччини в період укладання миру в основному пояснювалася двома ключовими роботами безпосередніх учасників переговорів: спогадами Ріхарда Кюльмана[126], опублікованими лише в 1948 році, і збірником документів про німецьку політику в Бересті-Литовському, VII розділ якого містив безліч раніше не опублікованих документів, і який був вперше надрукований також тільки після Другої світової війни — у 1958[127]. У спогади Кюльмана входив великий 51-сторінковий розділ про Берестя-Литовське, у якому обговорювалася і реакція на «пропагандистську, революційно-теоретичну полеміку» Троцького: німецькі критики часто звинувачували Кюльмана в тому, що він ув'язався в полеміку з Троцьким; сам Кюльманн писав, що хотів заплутати Троцького «в суто академічної дискусії про право народів на самовизначення», щоб підготувати ґрунт до територіальних поступок із боку Радянської республіки[126].
Окрім того, ще в 1919 були опубліковані матеріали Гертлінга, що проливали світло на основні протиріччя в позиції політичного і військового керівництва Німецької імперії в період переговорів[128]. Думка військового командування була опублікована в цілій серії робіт[129][105][130][131], успішно підсумованих у 1936[132]. Зокрема, генерал Людендорф відмовлявся розуміти укладений договір як «анексіоністський мир»[131], а генерал Гофман розповідав про свій конфлікт із Людендорфом у зв'язку із попередженням Гофмана про небезпеку збільшення частки польськомовних жителів у Німеччині. Гофман також писав, що ще під час переговорів усвідомлював те, наскільки світ зміцнить (консолідує) позиції більшовиків у Росії — але основним його міркуванням на той час була ситуація на Західному фронті[1].
Одразу після укладання миру низка провідних публіцистів і парламентаріїв Німеччини опублікували свої короткі статті та замітки[133][134][135][136][137][138][139][140][141][142][143][144][145][146][147][148]: тільки деякі з них критично дивилися на досягнуті домовленості[149], водночас як основна маса висловлює «захоплене або помірне схвалення». Це повністю відповідало рішенню Рейхстагу, у якому всі партії — від німецьких консерваторів до Прогресивної народної партії — підтримали договір (і лише СДПН утрималася, а НСДПН відхилила його); підтримка парламенту була докладно розібрана в цілій низці повоєнних німецьких робіт[150][151][152][153][154][1][155][156]. При цьому ряд думок окремих депутатів був опублікований тільки в 1959 році[157] і конфлікти всередині самих партій із питання про Берестейський мир не були повністю розкриті в джерелах[1].
Німецькою мовою з ракурсу, близького до радянського, описував хід переговорів історик Фріц Клейн[158] у 1953 році: йому належала теза про те, що пролетарські маси Німеччини, натхненні ідеями Жовтневої революції, змусили німецьку державу прийняти радянську пропозицію про мир. При цьому Клейн повністю ігнорував мирні ініціативи, що надходили від Тимчасового уряду з березня до жовтня 1917 року. Більш «збалансований» опис переговорів загалом — і радянської позиції зокрема — у 1955 році запропонував читачам Георг Раух[159][1].
Ціла низка німецькомовних робіт про Берестя був пов'язаний із вивченням позиції австро-угорського уряду[160][161][162][163][164][165]: серед них найбільш важливою була робота самого Черніна[166], опублікована в 1919 році і заснована на його особистих записах у період переговорів — позиція Черніна була піддана жорсткій критиці як Буріаном (його попередником і наступником на посаді міністра),[167] так і Людвігом Польцером[de], який вважав, що Центральним державам слід було брати Петербург і скидати більшовицький режим[160]. Окрім того, тісний зв'язок австро-угорської позиції щодо миру з продовольчою кризою в країні була продемонстрована в роботі Гратца, який був тимчасовим економічним експертом у Бересті-Литовському[168][1].
Три роботи[169][170][171] розкривали позицію австро-угорських військових про мир, показуючи — на контрасті з Німеччиною — відсутність значних протиріч із цивільним керівництвом країни. Позиції політиків та громадськості[172][173][174][175] були присвячені як робота Едмунда Глайзе фон Горстенау[176], що розкривала передісторію переговорів, так і дисертація Кока[177], що досліджувала позицію преси в даний період і показ і партії, і громадські групи в основному виступали за договір — хоча у них і були різні причини для миру[1].
Уже до 1961 питання про появу/відновлення в 1917/1918 трьох прибалтійських держав висвітлювався в цілій низці досліджень і есе, п'ять із яких[178][179][180][181][182] докладно зупинялися на «прибалтійській проблемі» в Бересті-Литовському. Тематика робіт помітно відрізнялася: якщо Гослер у 1918 році[179] закликав до реалізації умов Берестейського договору щодо країн Балтії, то Клімас[178] фокусувався на труднощах виникнення незалежної Литви; історик Хен у 1956 році[181][183] обговорював взаємозв'язок між Берестейським договором і спробою формування всіх балтійських держав[1].
Поступка Україні області Холм, що викликала «бурю протесту» серед польськомовних жителів Центральної Європи, також стала предметом цілої низки публікацій. Точка зору незгодних із цим рішенням описувалася як до[184][185][186][187][188][189][190][191], так і після Другої світової війни[192][193][194]: думка польськомовних жителів самого Холму, які вимагали відміни пункту договору про передачу регіону, була опублікована майже відразу після укладання миру з Україною[195][196][197][198]; вдалий історичний огляд проблеми був у 1958 році представлений Конзе[199], а українська точка зору була описана Хораком[112][1].
Незважаючи на переважно пропагандистський характер робіт, опублікованих після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів, низка німецьких досліджень 1930-х років була цінною і у XXI столітті. Зокрема, роботу «Берестя-Литовське: переговори та мирні угоди на Сході, 1917—1918»[106] — опубліковану в 1937 році і фокусовану на більшовицьких «схемах» під час переговорів — відрізняло додаток низки цінних документів із Державного архіву у Відні та добротна бібліографія; станом на 1961 рік вона залишалася єдиним значним німецьким спеціальним дослідженням на тему. Водночас, робота Теодора Крегера «Берестя-Литовське. Початок і наслідки всесвітнього більшовицького обману»[200], що критикувала «жахливі» наслідки революції в Росії, містила ряд рідкісних фотоматеріалів[3][1].
У 1919 році рабином Юдой Магнесом[en], за підтримки члена Комуністичної партії США A. Трахтенберга, у Нью-Йорку було видано спеціальну збірку документів «Росія та Німеччина в Берест-Литовському. Документальна історія мирних переговорів»[201], що містив цитати з «Декрету про мир», ноти Радянського уряду країнам Антанти та США, а також матеріали про засідання самої мирної конференції. У 1920-1930-х роках у США та Великій Британії вийшла ціла низка книг[202][203], у яких тією чи іншою мірою порушувалися питання закінчення Першої світової війни — при цьому історія Берестейського миру розглядалася в них лише попутно[204].
У результаті основною англомовною роботою з Берестейського миру[205][206] до 2017 року залишалася книга Джона Беннетта «Берестейський мир. Перемоги та поразки радянської дипломатії», уперше опублікована в 1938 році, а потім перевидавалась у 1939, 1956, 1963, 1966 та 1971 роках. «Впливова» монографія — присвячена як самим переговорам, так і досягнутим домовленостям та їх наслідків (до листопада 1918 року) — було написано після прямого спілкування автора з низкою ключових учасників конференції у Бересті-Литовському: включаючи Троцького, Кульмана і Радека[207]; самі переговори були зображені як «поєдинок» між генералом Людендорфом та Леніним, жоден із яких фактично не був присутній у Бересті[208]. Крім того, переговори докладно розглядалися біографом Троцького Ісааком Дойчером[209] (див. трилогія Дойчера) та істориком Вартом[210], що фокусувався на реакції країн Антанти на радянські мирні ініціативи. Вільям Чемберлин[211] також приділив увагу договору в Бересті, активно наголошуючи на проміжній позиції Троцького в рамках внутрішньопартійної дискусії — позицію, яка врешті-решт перетворилася, на думку Чемберлина, на подібність до пасивного опору[1][212]. Радянські ж історики критикували своїх англомовних колег за те, що ті — зокрема Кеннан у «Росія виходить із війни» (1956)[213] — бачили «пропагандистські тенденції» у «Декреті про мир» та інші програмні документи Радянської держави[214].
До 1961 року французькою мовою був опубліковано роботи, спеціально присвяченої виходу Радянської Росії з війни чи самому Берестя-Литовському миру; проте тема розглядалася майже всіма авторами спільних робіт[215][216] [217][218][219][220] з історії Жовтневої революції та Громадянської війни[221]. На думку Дзеніскевич, спільною рисою даних робіт було уявлення про укладений мир як про тактичний «маневр», а також — приписування Леніну бажання укласти саме сепаратний (а не загальний) мир[222].
На думку Махмурян, перший «основоположний» аналіз Берестейського миру з погляду вірменського автора було зроблено вже у травні 1918 року у двох статтях Миколи Адонця: «Вірменське питання та німецькі плани»[223] та «Турецька нота та Турецька Вірменія»[224] — Містили «безсторонні» оцінки договору[4]. Регіональне вивчення результатів домовленостей у Бересті-Литовському було розпочато у працях, опублікованих російською та вірменською мовами у період існування Вірменської РСР[225][226][227][228][229]: у них містилась критика крайової незалежності — у тому числі, як «незалежність, не підкріплену оборонними зусиллями» — і зверталася увага[230][231][232][233] на ізоляцію Закавказзя від основних революційних подій силами Денікіна. Аналогічно Р. Ованнісян у монографії «Вірменія на шляху до незалежності»[234] зазначав, що «вагома дипломатична перемога» турків у Бересті-Литовському, а також виконання Закавказькою владою умов договору[235][236] за незадовільної політики позбавленого реальної незалежності крайового Сейму — призвели до додаткових значних втрат, яких, за припущенням автора, можна було уникнути за негайної капітуляції[237][22].
У 1989 році, аналізуючи результати Берестя, Джон Кіракосян[238] наголошував на безплідності курсу на умиротворення в Закавказзі[4]. Після розпаду Радянського союзу і Карабаської війни оцінки Берестейського миру змінилися[239][240][241]: автори стверджували, що виведення російських військ був чреватий небезпекою винищення вірменського населення регіону і що сам факт укладання миру не захищав від можливого османського наступу. Крім того, історики звертали увагу, що засідання політичних комісій російської та турецької делегацій, а також додаткова російсько-турецька угода, залишалися поза висвітленням радянськими авторами. Зокрема, Аветісян відзначав як спадкоємність берестейського перемир'я з перемир'ям у Ерзнку[242], що прийняло всі пункти радянського документа, так і факт того, що ініціатива турецького просування[243] в Малій Азії виходила з Берліна[244]. У 2004 році в Санкт-Петербурзі Ніна Єсаян захистила кандидатську дисертацію[245], у якій вказувала, що «політика Радянської Росії приносила в жертву інтереси вірменського народу заради загострення громадянської війни та інтернаціоналізації революційних процесів»[246]: але в результаті турецька дипломатія успішно «переграла»[247] радянську владу, зумівши «без допомоги зброї вирішити питання територіальних придбань, яких Туреччина не могла досягти під час військових дій»[248]. Т. Саакян[249] вважав, що в рамках договору «успіхи російської Східної політики обмінювалися на добрі відносини із Заходом», ігноруючи при цьому, що Карська область була 19 квітня 1919 повернута Республіці Вірменії, а потім повторно втрачена за півтора роки потому[237].
Дослідники зазначали, що турецька позиція в Бересті-Литовському була практично виключно обмежена закавказькими територіальними проблемами, а турецька делегація не намагалася діяти самостійно: зокрема, австрійський військовий аташе в Туреччині Джозеф Пом'янковський дав вдалий огляд як турецьких амбіцій і претензій на обширі райони Кавказу, так і відповідних зусиль уряду країни щодо їх реалізації[250][251]. Німецькі та турецькі інтереси, найчастіше суперечливі, були докладно розглянуті в роботі Цимке[252], що охоплювала події з 1914 до 1930 роки[1]. «Різко зневажливі» заяви про Берестейський договір низки провідних грузинських політиків містилися у збірнику офіційних документів[253], а збірник дипломатичних документів, що стосувалися відносин Німеччини та Республіки Вірменія [254], містив значну кількість матеріалів про вірмено-турецькі прикордонні конфлікти, що почалися із Берестя-Литовським договором. Серед інших робіт[255][256], вдале — хоч і явно «антитурецьке» — введення в проблеми народів Кавказу в період Першої світової війни було опубліковане Сандерсом[257] у 1942 році[1]. При цьом, у значний дослідницький матеріал, накопичений турецькими істориками[258][259][260][261][262][263][264][265][266][267][268][269][270], станом на 2015 рік практично не використовувався за межами самої Туреччини[22].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
