Давньоскандинавська мова

Давньоскандинавська мова (norrœnt mál, «північна мова») — у мовознавстві умовна назва групи діалектів (наріч) північногерманських мов, які побутували у VII—XV ст. у Скандинавії (Норвегії, Швеції, Данії) та місцях проживання скандинавів-вікінгів (Ісландія, Гренландія, Фарерські острови, Північні Шотландія, Ірландія, Східна Англія, Нормандія, Східна Балтика, Північна Україна, Новгородщина). Поділялася на західну і східну групи говорів. На базі першої сформувалася норвезька, фарерська, й ісландська мови, на базі другої — данська і шведська мови. Гіпотетичний попередник — протоскандинавська мова. Мала рунічну писемність (молодший футарк), яка в ХІІ ст. була замінена на латинський алфавіт. Використовувалася у королівствах Скандинавії, Англії, Ірландії. Була мовою князів, двору і війська Київської Русі IX—XI ст. Найбільше давньоскандинавських архаїчних рис зберегла ісландська мова.

Давньоскандинавська мова
Рунічний кодекс
Поширена в	Норвегія,  Швеція[1],  Данія і  Ісландія
Регіон	Північна Європа
Писемність	латиниця, футарк
Класифікація	Індоєвропейські Германські Скандинавські
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-1	—
ISO 639-2	non
ISO 639-3	non
IETF	non

Назва

Розставання з Орваром Оддом після бою на Самсе.

• Північна мова (дав.скан. norrœnt mál) — самоназва у ряді документів.
• Данська мова (дав.скан. dǫnsk tunga) — назва спільної мови ісландців, норвежців, шведів і данців у збірці ісландських законів Grágás XII ст. У східному діалекті: dansk tunga.
• Старонордична мова (англ. Old Norse, Old Nordic, ісл. Fornnorræna, швед. Fornnordiska, нім. Altnordische Sprache) — основна назва у германо-скандинавських мовах. У вузькому значенні позначає в європейській історіографії західний діалект давньоскандинавської мови, що був поширений у Норвегії, Ісландії, Гренландії, північних землях Британії та Ірландії.
• Староскандинавська мова (англ. Old Scandinavian) — альтернативна назва; у вузькому значенні позначає західний діалект мови.
• Давньоісландська, або Староісландська мова (англ. Old Icelandic) — ісландська назва давньоскандинавської мови, або назва ісландського говору західного наріччя цієї мови.
• Давньоскандинавська мова (рос. Древнескандинавский язык) — українська назва, запозичена з російської.
• Мова вікінгів (англ. Viking language) — назва у науково-популярній і навчальній літературі^[2].

Класифікація

Класифікація давньоскандинавської мови.

• Для наочності вказані наріччя (діалекти) давньоскандинавської мови і мови, які виокремилися з цих наріч.
• Для порівняння наведено розвиток української мови.

• індоєвропейські мови
  • індо-іранські мови
  • греко-романські мови
  • германо-балто-слов'янські мови
    • германські мови
      • північно-германські (скандинавські) мови
        • давньоскандинавська мова (вимерла, VII—XII / XV ст.)
          • західні наріччя (західноскандинавські мови, з ХІ ст.)^[3]
            • старонорвезька >> середньонорвезька >> дано-норвезька >> норвезька
            • середньоісландська >> новоісландська >> ісландська
            • старофареська >> новофарерська >> фарерська
            • гренландська
          • східні наріччя (східноскандинавські мови, з ХІ ст.)^[3]
            • староданська >> новоданська >> данська
            • старошведська >> новошведська >> шведська
    • слов'янські мови
      • східнослов'янські мови
        • давньоруська >> староукраїнська >> українська

Історія

Періодизація

Історію давньоскандинавської мови поділяють для зручності на три періоди:

• 100—700: період первісної давньоскандинавської (англ. Primitive Norse), або протоскандинавської мови, коли зберігалися голосні й закінчення германських мов, і використовувалася стара рунічна писемність^[3].
• 700—1100: період мови вікінгів (англ. Viking Norse), або власне давньоскандинавської мови, коли відбулися найбільші фонетичні зміни, зокрема втрата ненаголошених голосних, і використовувалася нова рунічна писемність^[3].
• 1100—1500: період літературної давньоскандинавської мови (англ. Litterary Old Norse), коли була створена багата література, відбувся перехід на латинський алфавіт, і розпочалося формування окремих скандинавських мов^[3].

Загальна

Скандинавські поселення, території й походи (800—1050 рр.)

Давньоскандинавська мова сформувалася близько VII ст. на основі прото-скандинавської мови.

Носіями давньоскандинавської були північні германці — давні скандинави (англ. Norsemen, «північні люди»)^[3]. Ця мова була рідною мовою для населення Скандинавії — Норвегії, Данії, Швеції, Готланду та країн, заселених скандинавами: Ісландії, Фарерських островів, Гренладнії.

Завдяки діяльності скандинавських вікінгів (норманів, варягів) мова була поширена у інших землях, де існували постійні поселення скандинавів: Британія (Східна Англія, Північно-Західна Шотландія), Ірландія, острів Мен, Північно-Західна Канада (Ньюфаундленд і Лабрадор), північна Франція (Нормандія), південна Італія (Сицилія), Фінляндія, східна Балтика (Курляндія), Північна Польща (Пруссія), Північна Росія (Лагода, Волзький басейн), Білорусь (Полоцьк), Північна Україна (Київ, Чернігів, Любеч, Наддніпрянщина). Проте у XI—XII ст., внаслідок асиміляції скандинавів місцевим населенням, давньоскандинавська мова у цих регіонах вимерла.

У XV ст. давньоскандинавська розвинувалася у різні північно-германські мови — данську, шведську, норвезьку, фарерську й ісландську. Найбільше рис давньоскандинавської мови зберегла ісландська.

Писемність

Руни

До ХІІ ст. скандинави використовували рунічну писемність (футарк). На відміну від протоскандинавської, яка послуговувалася старою абеткою (старшим футарком) з 24 літер-рун, давньоскандинавська мова використовувала нову абетку (молодший футарк), яка мала лише 16 знаків. Через обмежену кількість літер, деякі руни позначали кілька звуків одночасно. Короткі і довгі голосні не розрізнялися на письмі. У високому середньовіччі скандинави використовували так звані середньовічні руни.

Футарк

Старший	ᚠ f	ᚢ u	ᚦ þ	ᚨ a	ᚱ r	ᚲ k	ᚷ g	ᚹ w		ᚺ h	ᚾ n	ᛁ i	ᛃ j	ᛇ æ	ᛈ p		ᛉ z	ᛊ s	ᛏ t	ᛒ b	ᛖ e	ᛗ m	ᛚ l	ᛜ ŋ	ᛟ o	ᛞ d
Молодший	ᚠ f/v	ᚢ u/v/w, y, o, ø	ᚦ þ, ð	ᚬ ą, o, æ	ᚱ r	ᚴ k, g	—	—		ᚼ/ᚽ h	ᚾ/ᚿ n	ᛁ i, e	ᛅ/ᛆ a, æ, e	—	—		ᛦ ʀ	ᛋ/ᛌ s	ᛏ/ᛐ t, d	ᛒ b, p	—	ᛘ m	ᛚ l	—	—	—

Латинка

Докладніше: Давньоанглійський латинський алфавіт

У ХІІ—ХІІІ ст. скандинави перейшли з рун на латинський алфавіт. Носії західних говорів — норвежці й ісландці — взяли за його основу староанглійську адаптацію^[4]. Окрім власне латинських літер, вона мала руну þ (аналог сучасного англійського th) і модифіковані літери ð, ǫ і ø^[4].

У середньовіччі давньоскандинавський латинський алфавіт не був стандартизований, тому у різних землях використовувалися різні буквосполучення для позначення звуків мови. Існували й унікальні скандинавські букви. Скажімо, літеру Ꝩ, ꝩ (венд, подібну на українську у) використовували для позначення звуків /u/, /v/, і /w/. Довгі голосні стали відзначати на письмі акутами (знаком гострого наголосу), але найчастіше не виділяли.

Стандартна орфографія давньоскандинавської мови на основі латинського алфавіту була створена лише в ХІХ ст. і була, здебільшого, фонематичною. Її найвиразніша нефонематична ознака — розрізнення дзвінкого /ð/ і глухого зубного фрикативів /θ/. У рунічних і старих латинських текстах цього розрізнення немає: всюди використовується þ.

У стандартній орфографії довгі голосні завжди відзначаються акутами. Більшість літер відповідають знакам Міжнародного фонетичного алфавіту.

• Короткі голосні: <a e i o u y ø ǫ>; інколи: <ø> = <ǫ> = <ö>.
• Довгі голосні: <á é í ó ú ý æ œ>; інколи: <œ> = <ǿ>, <æ> = <ǽ>.
• Дифтонги: <au ei ey>
• Приголосні: <d ð b f g h j l m n p r s t v x z þ>
  • ð → /ð/, як в англ. mother
  • x → /ks/
  • z → /ts/, /ds/, /ðs/, /þs/
  • þ → /θ/, як в англ. thing

Фонетика

Голосні

ІХ — ХІІ ст.
	Переднього ряду				Заднього ряду
	Неогублені		Огублені		Неогублені		Огублені
Закриті	i • ĩ	iː • ĩː	y • ỹ	yː • ỹː			u • ũ	uː • ũː
Середні	e • ẽ	eː • ẽː	ø • ø̃	øː • ø̃ː			o • õ	oː • õː
Відкриті	ɛ • ɛ̃	ɛː • ɛ̃ː	œ • œ̃		a • ã	aː • ãː	ɔ • ɔ̃	ɔː • ɔ̃ː
XIII — XIV ст.
Закриті	i	iː	y	yː			u	uː
Середні	e	eː	ø	øː			o	oː
Відкриті	ɛ	ɛː			a	aː

Примітки:

1. після знака • стоїть носовий голосний.

2. відкриті й напіввідкриті голосні можуть транскрибуватися по-різному:

• /æ/ = /ɛ/
• /ɒ/ = /ɔ/
• /ɑ/ = /a/

Приголосні

	Губні	Зубні	Ясенні	Піднебінні	Велярні	Губновелярні	Гортанний
Проривні	p b	t d			k ɡ
Носові	m	n			(ŋ)
Фрикативні	f (v)	θ (ð)	s	ʀ[a]	(ɣ)		h
Дрижачі			r
Апроксиманти				j		w
Бокові апроксиманти			l

1. Реконструюється як [z̠].

Примітки:

• слова рідко починалися на /p/.
• /d/ і /b/ ставали дзвінкими фрикативами між голосними.
• /ɡ/ вимовлялася як:

  [ɡ] після /n/ або іншої /ɡ/.

  [k] перед /s/ або /t/.

  [ɣ] (як українське г) всередині слова або між голосними.

  за деякими припущеннями /ɡ/ в усіх випадках вимовлялася як [ɣ]

• /h/ реалізується як [h] або [x] (українське х)

  у диграфах ⟨hl⟩, ⟨hr⟩ і ⟨hn⟩, що зустрічаються на початку слів (/l̥/, /r̥/, /n̥/).

  диграф ⟨hv⟩ реалізується як /xʷ/ (хв), /hʷ/ або /ʍ/.

Діалекти

Давньоскандинавська на початку Х ст. Українські дані не враховано
Діалекти:

   Західний

   Східний

   Гутнійський

Інші взаємозрозумілі мови:

   Давньоанглійська

   Кримська готська

   Інші германські мови

Давньоскандинавська мова поділялася на діалекти (наріччя), які мали локальні особливості, але були взаємнозрозумілими. Мовознавці Е. Гордон і А. Тейлор виділяють 2 наріччя і 4 говори, які датують добою вікінгів^[5]. Значні відмінності між наріччями фіксуються з ХІ ст.^[5]. Взаємини наріч і говорів ілюструє графік, поданий нижче^[5].

• загальна скандинавська (англ. Common Norse)
  • західні скандинавські наріччя / діалекти (англ. West Norse)
    • старонорвезький говір / діалект (англ. Old Norwegian)
    • староісландська мова, або староісландський говір / діалект (англ. Old Icelandic)
  • східні скандинавські наріччя / діалекти (англ. East Norse)
    • старошведський говір / діалект (англ. Old Swedish)
    • староданський говір / діалект (англ. Old Danish)

Західний

Західний діалект, або західне наріччя давньоскандинавської мови (англ. Old West Norse, Old West Nordic) побутувало в Норвегії, а звідти поширилося до Ісландії, Гренландії, Північної Шотландії і прилеглих островів, Північно-Західної Англії та Ірландії. До наріччя входили такі говори:

• Ісландський, або староісландський (англ. Old Icelandic) — діалект, яким написано практично вся цінна давньоскандинавська література, так званого класичного періоду 1150—1350 рр^[6]. Після 1250 р. мав свою латинську орфографічну традицію^[6]. Оформившись у самостійну давньоісландську мову зберіг багато архаїчних давньоскандинавських рис; завдяки цьому ісландська граматика є основою для вивчення граматики давньоскандинавської мови^[6].
• Норвезький, або старонорвезький (англ. Old Norwegian)
• Гренландський (англ. Greenlandic Norse)

Кожен говір поділявся ще на локальні варіанти.

Східний

Східний діалект, або східне наріччя давньоскандинавської мови (англ. Old East Norse, Old East Nordic) побутувало в Данії й Швеції, звідки поширилося до Нормандії, Східної Англії, Фінляндії, Балтики, Пруссії, Північної Московії, Білорусії й Північної України. У Данії цей діалект називають рунічною данською (англ. Runic Danish); у Швеції — рунічною шведською (англ. Runic Swedish). До наріччя входили такі говори:

• Данський, або староданський (англ. Old Danish)
• Шведський, або старошведський (англ. Old Swedish)

Кожен говір поділявся ще на локальні варіанти.

Гутнійський

Писемні пам'ятки. Література

• Рунічні камені
• Саги — епічні віршовані твори.
  • Ісландські саги — пам'ятки ХІІІ — XIV ст. написані пізньою староісладнською, західним наріччям давньоскандинавської мови.

Проблеми

• Питання про те, чи була давньоскандинавська мова однією мовою, групою мов, чи діалектним континіумом залишається предметом наукових суперечок. Відповідно, термін «давньоскандинавська мова» є умовним. Середньовічні скандинави не мали належної інформаційної інфраструктури, спрямованої на формування єдиної мови і літератури. Відсутність централізованих інститутів, примітивне транспортне сполучення між територіями і розбіжності в релігійних традиціях були перепоною для становлення мовної єдності.