Loading AI tools
напій, що отримується заварюванням, варінням або настоюванням підготовленого листа чайного куща З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Чай (кит.: 茶; піньїнь: chá, МФА: [ʈ͡ʂʰa], яп. 茶, ちゃ, МФА: [t͡ɕa]), також герба́та[3] (лат. herba thea) — напій, що отримується заварюванням, варінням або настоюванням підготовленого листа чайного куща. Чаєм також називається сухе листя чайного куща, призначене для заварювання цього напою. У розширеному сенсі — будь-який листяний або трав'яний настій.
 Листя зеленого чаю, що заварюється у китайській гайвані. | |
| Тип | Гарячий або холодний напій |
|---|---|
| Країна походження | Китай[1] |
| Початок виробництва | Бл. X століття до н. е. (найдавніша письмова згадка)[2] |
| Інші назви | Гербата, гарбата |
Найрозповсюдженішими та найвідомішими є чорний та зелений чаї.
У різних мовах світу назви цього напою та рослини, з листя якої він отримується, походять від двох слів: «ча» (зокрема українське «чай») та «ті» (наприклад, англійське «tea»). Різниця залежить від того, яким шляхом доставлялося листя[4]. В країнах, куди чай надходив сушею, його назви походять від «ча», позаяк така його назва в кантонській та мандаринській мові — найрозповсюдженішій у Китаї[5]. Натомість морські торгівельні шляхи виходили з провінції Фуцзянь, де розмовляли південномінською мовою, в якій рослина називається «ті»[6]. Відповідно, купці, котрі привозили листя на кораблях, називали його саме так[4].
 Зовнішні відеофайли | |
|---|---|
 |
1. Історія чаю // Канал «Цікава наука» на YouTube, 12 лютого 2020. |
Люди в різних частинах планети використовували відвари з рослин, що містили збуджувальні речовини: кавове дерево, какао, парагвайський падуб, паулінія купана, кока та ін.
До появи чаю в Україні та Європі пили різні напої — навари, узвари з місцевих рослин. Чай частково витіснив багатовікову практику виготовлення різних освіжаючих, тонізуючих, зігріваючих напоїв.[7] Популярними рослинами для заварювання в Україні були листя іван-чаю, гадючника, яблуні, материнки, чорниці, чебрецю, ожини, малини пелюстки шипшини, квіти таволги звіробоєлистої, звіробою, липи, сухі плоди малини, горобини, корені споришу живородного [7], гілки малини, вишні, шипшини, яблуні, смородини.[8]
Згідно з китайською традицією, чай був відкритий культурним героєм Шень-нуном, покровителем землеробства та медицини, одним з Трьох Великих, що створили всі ремесла і мистецтва.
За переказами, Шень-нун подорожував у пошуках цілющих трав із казаном на тринозі, в якому кип'ятив воду для цілющих відварів. У 2737 році до н. е. в казан з окропом впали кілька листочків чайного дерева. Відвар здався смачним і викликав бадьорість: відтоді Шень-нун не пив інших напоїв.
Інший міф, пізнішого походження, приписує винахід чаю знаменитому буддистському проповіднику, засновнику чань-буддизму Бодхідхармі. За переказами, в 519 р. н. е. Бодхідхарма віддавався медитації, але заснув. Прокинувшись, у гніві він вирвав собі вії (або відрізав повіки) — і кинув на землю: наступного дня в цьому місці виросли пагони чайного дерева. Бодхідхарма спробував відвар з листя і виявив, що він проганяє сон.
Саме в Китаї стали вперше вживати чай як ліки, а потім — і як напій. Саме від китайської назви чаю («ті» у південних діалектах, «ча» в північних і в кантонському) походять назви чаю в різних мовах, причому вибір північної або південної вимови вказує на основний спосіб доставки чаю — відповідно, сушею або морем.
Вже за династії Хань чай застосовували як ліки; у роки Тан стали вживати його як напій. До другої половини першого тисячоліття сформувалися традиції вживання цього напою, китайці відмовилися від варіння чаю, яке раніше практикувалося, і перестали додавати в чай сіль. Лу Юй написав «Канон чаю» (Ча Цзин). У той час чай зазвичай виробляли у вигляді брикетів, перед заварюванням товкли у ступці. Багато для популяризації чаю як напою та чайної церемонії зробив Лу Тун. За династії Сун у вжиток увійшов листовий чай і чай у вигляді порошку (його збивали віночком з невеликою кількістю води), а чаювання перетворилося на вишукане проведення часу, вершиною якого була Сунська чайна церемонія. Саме такий варіант приготування чаю запозичили японці, пізніше включивши його до своєї чайної церемонії.
Згасання чайної культури Китаю в XIII столітті пов'язують із монгольською навалою, в результаті якої багато культурних досягнень було забуто. Лише в епоху династії Мін чайна культура відродилася — але вже на іншій основі: китайці перейшли повністю на листовий чай, який заварювали в гарячій воді. Саме з таким чаєм і методом його приготування познайомилися європейці.
Серйозним ударом по китайській культурі взагалі, і чайній зокрема, стали політичні потрясіння XVIII-XIX століть: опіумні війни та війни та революції першої половини XX століття призвели до того, що Китай, який до першої половини XIX століття виробляв практично весь чай, що надходив на світовий ринок, повністю втратив свої позиції та в деякі періоди взагалі не вивозив чай. У десятиліття соціалістичного правління після 1949 року ситуація почала виправлятися, але так звана культурна революція оголосила чайні традиції непотрібною надмірністю. У результаті — традиційна чайна культура Китаю практично загинула, зберігшись частково лише в китайських діаспорах інших держав, а також на Тайвані. Із середини 1970-х років у Китаї та на Тайвані чайні традиції відроджуються, отже сучасній чайній культурі Китаю не більше 40 років, — і її не можна вважати сталою: практично в кожному чайному клубі практикується свій порядок китайської чайної церемонії.
На початок XXI століття в Китаї споживається і виробляється величезна кількість сортів чаю, простих і ароматизованих. Частка Китаю в експорті чаю знову зростає, піднявшись з декількох відсотків у 1980-х роках до чверті світового виробництва чаю — і навіть більше.
В Японії чай відомий з IX століття, коли з Китаю були привезені насіння чаю. У перші століття це був напій буддистських ченців і палацової знаті (з того часу, як його став вживати Імператор Саґа). У 1214 дзенський чернець Ейсай представив сьоґуну Мінамото но Санетомо написану в 1191 книгу «Кісса Едзекі» про збереження здоров'я за допомогою чаю. У XIV—XV століттях у середовищі знаті увійшли в практику «чайні турніри» — своєрідна розвага, коли у великій компанії, в багатій, розкішній обстановці дегустували чай, привезений з різних місць, і від учасників вимагалося визначити походження і сорт чаю. У менш заможних верств населення — містян, селян, — також склалася традиція збиратися для спільного чаювання, однак на противагу розкішним «чайним турнірам», ці збори проходили в простій обстановці, в тиші або спокійній розмові. У XIV–XVI століттях під впливом сунської чайної церемонії та дзен-буддизму була вироблена знаменита японська чайна церемонія, піонером якої був монах Мурата дзюку (1422—1502).
Власне виробництво чаю в Японії сходить до IX століття — і вважається, що вперше розводити чай в Японії став монах Сайті: у 802 році він розбив неподалік Кіото, біля підніжжя гори Хієй-дзан, першу чайну плантацію. Масове розведення власного чаю в Японії пов'язано з особистістю вищезгаданого Ейсая, який привіз з Китаю чайні кущі та став вирощувати чай при дзен-буддійському монастирі. Вирощування чаю поступово поширилося — з'явилися власні, суто японські його сорти. У XII столітті в Японії з Китаю проник спосіб виготовлення подрібненого порошкового чаю. В XIII ст. до первісної фіксації чаю паром додався спосіб обсмажування. У 1740 р. Соен Нагатані вивів понині популярний сорт сенто. Починаючи з кінця ери Мейдзі виробництво чаю механізується та автоматизується: у наш час[коли?] в Японії виробляється близько десятка сортів чаю. Японці вживають переважно зелений чай, п'ють його як гарячим, так і холодним, у чистому вигляді та з різними добавками. Можна окремо відзначити один оригінальний сорт японського чаю — геммайтя, «коричневий рисовий чай», який виготовляється з обсмаженого чайного листя і неочищеного рису. На відміну від більшості чаїв, він є калорійним.
У середині XVII століття возити чай з Китаю до Європи почали португальці, голландці та англійці. Спочатку чай став відомий як лікувальний напій, але після декількох десятиліть його стали пити просто для задоволення.
Французи дізналися про чай від голландців в 1636 р. Одним з перших любителів чаю був король Людовик XIV, який дізнався, що китайці та японці завдяки чаю не страждають на подагру та апоплексію, — і себе звелів так лікувати від подагри. Від короля звичку пити чай перейняли піддані. Чоловіки були в захваті від екзотичного напою і перетворювали чаювання в щось подібне китайському ритуалу, причому особливе значення надавалося тонкій порцеляні, китайським килимам та шпалерам. Дами ж воліли кави та какао. Лізелотта фон Пфальц (1652—1722), невістка короля, спробувала чай у Версалі, — і чай їй не сподобався: «Смак чаю нагадує сіно з гноєм, боже мій, як можна пити таку гіркоту?» — писала вона в листі з Німеччини.
У Німеччині чай вперше згадується в 1650-ті роки. Підтвердженням цьому служать аптечні цінники: Herba thea згадується в 1657 у Нордхаузені, в 1662 в Лігниці та Ульмі. Найбільшим прихильником чаю вважався нідерландський лікар Корнеліус Деккер (1647—1685), відомий також як Бонтеку, який стверджував: «Чай може допомогти людині виснаженій, і тій, що однією ногою стоїть у могилі, він додасть їй силу і дасть нове життя». Він вважав, що 50 чашок чаю в день цілком достатньо: можна пити ще більше, але 200 чашок — це природна межа.
В 1658 р. в королівському парку в Парижі посадили кущі чаю, проте починання не було успішним, кущі добре росли тільки в оранжереї. Паризький клімат їм не підходив. Вирощування чаю зацікавило також шведського ботаніка і натураліста Карла Ліннея, який назвав чай у своїй ботанічної системи Camellia Thea.
У Великій Британії чай був введений Британською Ост-Індійської компанією, заснованою в 1600 р. У 1662 британський король Карл II одружився з португальською принцесою Катериною[9]. Вона була захопленою шанувальницею цього напою і зробила чаювання традиційним при дворі, замість вживання алкоголю.
З самого початку чай в Європі зіткнувся із сильною протидією кави, какао, пива і вина. Не без участі лобі англійських торговців кавою і пивом, король Карл II не поділяв захоплене ставлення своєї дружини до чаю, і обклав в 1684 році імпорт чаю високими митами і видав закон, який забороняв подальше поширення кав'ярень та чайних, які здавалися йому розсадниками неугодних політичних ідей. Шанувальники чаю енергійно протестували проти такого обмеження їхнього дозвілля, і король вже за кілька тижнів був змушений скасувати цей закон — випадок унікальний сам по собі в британській історії. Але мито залишилося в силі, тому чай в Англії був значно дорожчий, ніж на континенті. Наслідком цього стала жвава контрабанда і поява фальсифікатів чаю. Саме з цього часу в Англії почали віддавати перевагу чорному чаю — він був дешевший і його набагато важче правдоподібно підробляти.
У континентальній Європі та Скандинавії чай не зміг зайняти лідируючі позиції, ці країни залишилися переважно «кавовими», а ось в Англії чай став національним напоєм.
Вирощувати в Криму чай пробував професор О. Краснов.[7]
Перші київські традиції чаювання можна назвати монастирськими, бо саме київське духовенство першим оцінило чарівний смак чаю. Ця пристрасть простежується з 18 століття. Так, Пустинно-Миколаївський монастир в 1768 році, готуючись зустріти нового архімандрита, придбав чверть фунту (тобто 100 грамів) чаю. Наступного року монастир знову купив 50 грамів чаю для соборної братії і 100 грамів для зустрічі різних гостей. Документи зафіксували купівлю чаю Кирилівським монастирем. Є згадки про «ситце чай цидіти» в Видубицькому монастирі.
Але цифри документують лише монастирську бухгалтерію. Духовенство також не шкодувало грошей на чай. Коли в 1787 році помер Микола Цвіт, який свого часу був архімандритом пекінської духовної місії, то в посмертному реєстрі його майна було вказано 12 кілограмів чаю.
Дослідник Максим Яременко відзначає, що чай коштував дуже дорого — 2,5 рублі за фунт (400 грам). За ці гроші можна було придбати п'ять годованих свиней. Зрозуміло, що пересічні кияни не могли витрачати такі гроші на напій. Тому чай в Києві на початку був лише частиною монастирського життя. Жодне храмове свято не обходилось без чаю. В архімандрита Михайлівського Золотоверхого монастиря Йоаникія Скабовського було три служники. Один з них відповідав за зберігання чаю, другий — за зберігання і приготування води для чаю. Готувати чай для Йоанкія Скабовського служникам доводилось регулярно.
Слідом за духовенством чай почала пити і козацька старшина, а за нею підтягнулися багаті ремісники. Спочатку багаті міщани вживали чай лише на свята. Разом з чайниками став з'являтися ювелірний посуд для приготування чаю. Завдяки високій ціні для киян пиття чаю стало ознакою престижу, а пригощання — виявом поваги до гостя. Саме так чай входив в моду.
Якщо духовенство і багатії пили дорогий «жулан», то бідніші кияни могли заощадити та купити «цегляний» чай (тобто пресований, значно нижчої якості). Бідніше населення «чаювало» відварами зі зборів трав, листя малини, смородини.[10]
Основних біологічних підвидів Camellia sinensis розрізняють два:
Також науковці розрізняють ще дві форми[12]:
Нижченаведена класифікація майже не стосується китайських та японських чаїв. Запроваджена європейцями, вона здебільшого використовується для цейлонських, індійських, африканських, індокитайських чаїв.
Основна стаття: Оранж пеко.
Див. також: Традиційний чай
Ламане листя може утворюватися як відхід виробництва листового або подрібнюватись (різатись) спеціально. Чай з ламаного листя відрізняється вищою екстрактивністю, тобто він заварюється швидше, а настій виходить міцнішим і терпкішим, але має гірший аромат і менш тонкий смак. Класифікація ламаного чаю аналогічна класифікації листових; міжнародне маркування утворюється додаванням букви B (Broken) до абревіатури назви ґатунку чаю, наприклад, BOP (Broken Orange Pekoe).
Чай з листя, спеціально подрібненого, а також із відходів чайного виробництва, що утворюються при сортуванні або просіюванні.
Основна стаття: Період збирання чаю.
Чаї найкращих ґатунків збирають в певну пору року, а деякі, навіть, в певний день року. Такі чаї майже ніколи не збирають під час мусонів, взимку або між загальноприйнятими у регіоні періодами збирання. Якісні чаї різних сезонів не змішують, оскільки вони істотно відрізняться один від одного на смак та аромат. В Китаї найбільше цінуються найперші весняні чаї; в Індії, окрім весняних, також вважаються дуже цінними літні чаї, які називаються «мускатель»; у Тайвані також виробляють виключної якості зимові улуни.
Деякі напої, що не є чаєм, тобто не містять чайного листа, традиційно називають чаями:
Деякі типи чаю піддаються додатковій обробці, наприклад:
Чай виготовляють з листя чайного куща, іноді з листовими бруньками — тіпсами (у високих ґатунках) або гілками (у невисоких ґатунках — різаних та пресованих чаях, висівках).
Виготовлення чаю з листя чайного куща зазвичай охоплює наступні кроки:
Чайний напій готується, переважно, заварюванням: сухий чай заливається гарячою водою і настоюється протягом деякого часу. Дозування сухого чаю, час настоювання і температура води залежать від сорту чаю і традиції. У більшості традицій вважається, що чим вище ступінь ферментації чаю, тим вищою має бути температура води. Зелені, білі та жовті чаї заварюють водою низької температури (60-80 °C), чорні — крутим окропом, температура заварювання улунів коливається в залежності від ферментації. Пуери заварюють окропом або навіть варять, подібно каві: засипають чай в холодну воду і доводять на вогні майже до кипіння). Кількість сухого чаю на одну порцію напою коливається приблизно від 0,5 до 2,5 чайних ложок.
Будь-яка традиція приготування і вживання чаю звичайно охоплює наступні кроки:
Кожна більш-менш відокремлена географічна область або країна, що вживає чай, сформувала свої «чайні традиції», що відрізняються способом приготування, обставинами і порядком вживання чаю. Традиції ці більш-менш суворо витримувались в минулому, різною мірою їх дотримуються й тепер.
Для ароматизації чаю в напій при заварюванні додають домішки (трави, насіння тощо) відповідно до прийнятих в окремому регіоні традицій: лимон, корицю, імбир, гвоздику, м'яту, чабрець, шипшину тощо.
Квашений або маринований чай, лепет-со (Бірма), міанг (Таїланд), піклд ті (англ. Pickled tea) — основний вид споживання чаю у Бірмі та Таїланді. Основний спосіб заготівлі — старе чайне листя злегка відварюють та закладають на витримку у бамбукові або викладені бамбуком резервуари на строк від 10 днів до 6 місяців. Перед вживанням, лепет-со відварюють у солоній воді, зливають воду та їдять, додаючи спеції, олію, часник, соєвий соус, морепродукти.
Екстракти чаю широко використовують як стимулюючий та змолоджуючий засіб для шкіри, для виробництва тоніків, кремів, лосьйонів для обличчя, а також, як компонент сонцезахисних, антицелюлітних, депіляційних засобів.
Ароматичні речовини чаю широко використовують у виробництві туалетної води, шампунів, парфумів.
Препарати на основі чаю використовують при кровотечах, променевій хворобі, безсонні, як знеболююче.[15]
Завдяки вмісту кофеїну та дубильних речовин, чайний настій знайшов широке застосування як зовнішній засіб у народній медицині.
Чайний живопис — вид створення малюнка за допомогою чайного настою та заварки. Різні сорти чайного листя заварюють для отримання чайного настою різного ступеня міцності й використовують як барвник. Використовувати можна не тільки традиційний чайний лист, але й різноманітні трав'яні настої, чай з добавками та чайні напої.[16][17].
Створення картин із чайного листя. Чайний лист подрібнюють і трошки розмочені та підсушені чаїнки використовують для створення фактурних зображень.[18]
Чайна анімація. У 2011 році режисер Наталія Мірзоян зняла анімаційний фільм «Чінті» (пер. з гінді «chinti» — мураха), створений у техніці чайної анімації: для нього використовувалися виключно подрібнені чайні листочки.[19]
Шевченкознавець Володимир Мельниченко знаходить згадки про чай в віршах і повістях, спогадах знайомих Кобзаря: «Коли я прийшов… хазяїн, скинувши безцеремонно чобіт, повернув його халявою до труби самовара, що стояв у кутку, та, наставляючи халяву прямовисно до труби, зробив з неї щось подібне до міха. Дмухав так завзято, що аж іскри зісподу сипались. Зайнятий тією роботою, навіть не привітався зі мною». Таким запам'ятався Шевченко поету Кенджицькому. Схожі спогади залишив і Микола Костомаров: «Довгі вечори просиджували ми влітку на Хрещатику в саду за чаєм. Нескінченні велися між нами розмови і спори. Шевченко випивав стакан за стаканом із словами: «А всипте, будьте ласкаві, ще чаю!»
Шевченкознавець доводить, що чай не просто подобався поету, а допомагав йому творити. Так на засланні поет радів мідному чайнику: «…Мідний чайник, який робиться необхідним для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника, або без чаю, я якось ліниво, бувало, брався за се рукоділля. Тепер же, ледве встигну налити в стакан чаю, як перо саме проситься в руку».
Інший запис Шевченка, зроблений в казахських степах, пояснює, чому моду на чай підхопили російські військові: чай був єдиним способом втамувати спрагу, адже сира місцева вода непридатна до споживання. З великим захопленням Шевченко записав, як не міг відмовитись в гостях від чаю з лимоном — «нечуваної розкоші у пустелі».
Цей спогад пізніше він використав у повісті «Близнюки»: «Ніколи в житті я не відчував такої страшної спеки і ніколи в житті я не пив такої гидкої води… ЇЇ до роту неможна взяти не процідивши: вона пінилась вошами і мікроскопічними пиявками… Я за допомогою лимону випив склянку чаю. Нічим так швидко не втамуєш спрагу, як гарячим чаєм вприкуску».
Повертаючись із заслання, Шевченко заїхав у Москву до актора Щепкіна. Чайні традиції, як виявилося, відрізнялися: московити пили дуже міцний, дуже гарячий чай і дуже багато. Чайник Шевченка висміяли через те, що солідній людині з такою дрібною посудиною соромно сидіти, інша справа — самовар.
Українська література 19 століття бездоганно задокументувала, як міську моду на чай сприймали провінціали. У драмі Карпенка-Карого «Мартин Боруля» його герой, який хоче відчути себе дворянином, вирішує пити чай і каву: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять.. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»
У драмі Михайла Старицького «По-модньому» передана ще одна своєрідна традиція — чаювання часом було лише прелюдією до міцних напоїв:
Вареник. Стало буть, тошно. Сам почепив мегдалію, предсідатель би то! О?! Ще мене під руку... О?! Зайдіть, просить, на чайок!
Дзвонарська. На чайок?
Зінька. До присідателя?!
Вареник. Що ж там за штука? Гм! Приходжу. Ведуть мене, садовлять... Зараз чай з тим, як його?..
Дзвонарська. З кізляркою, певно? Мій покійничок уживав було завжди після добрих похорон.
Вареник. Ні, ні!
Дзвонарська. А-а, з ромом?
Вареник. Та ні!.. Ах ти, господи! З конякою.
Наталка. З живою?
Вареник. Тю, дурню! Такий напиток!
Та що більше розвивався і багатів Київ, то швидше чай перетворювався на звичайний напій для киян. Реклама чаю, який можна було замовити поштою, засвідчує, що підприємці розраховували на масового споживача. Чаювання навіть стало темою анекдотів.[10]
Найбільші світові виробники чаю — статистика за даними Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, дані на лютий 2014 р.[20] Інші, в тому числі офіційні турецькі[21], джерела вказують, що Індонезія є п'ятим, а Туреччина — шостим світовим виробником.[22][23]
| Країна | 2006 | 2007 | 2008 | 2009 | 2010 | 2011 | 2012 |
|---|---|---|---|---|---|---|---|
 КНР | 1 047 345 | 1 183 002 | 1 257 384 | 1 317 384 | 1 467 467 | 1 640 310 | 1 714 902 |
 Індія | 928 000 | 949 220 | 805 180 | 972 700 | 991 180 | 966 733 | 1 000 000 |
 Кенія | 310 580 | 369 600 | 345 800 | 314 100 | 399 000 | 377 912 | 369 400 |
 Шрі-Ланка | 310 800 | 305 220 | 318 470 | 290 000 | 282 300 | 327 500 | 330 000 |
 Туреччина | 201 866 | 206 160 | 198 046 | 198 601 | 235 000 | 221 600 | 225 000 |
 В'єтнам | 151 000 | 164 000 | 174 900 | 185 700 | 198 466 | 206 600 | 216 900 |
 Іран | 59 180 | 60 000 | 60 000 | 165 717 | 165 717 | 103 890 | 158 000 |
 Індонезія | 146 858 | 150 224 | 150 851 | 160 000 | 150 000 | 150 200 | 150 100 |
 Аргентина | 72 129 | 76 000 | 76 000 | 76 000 | 88 574 | 96 572 | 100 000 |
 Японія | 91 800 | 94 100 | 94 100 | 86 000 | 85 000 | 82 100 | 85 900 |
 Малаві | 45 009 | 46 000 | 46 000 | 52 559 | 66 600 | 52 000 | 53 500 |
 Бангладеш | 58 000 | 58 500 | 59 000 | 59 500 | 60 000 | 60 500 | 61 500 |
 Уганда | 34 334 | 44 923 | 42 808 | 48 663 | 40 800 | 35 194 | 50 915 |
| Інші країни | 189 551 | 193 782 | 205 211 | 315 356 | 287 956 | 303 290 | 302 001 |
| Всього | 3 646 452 | 3 887 308 | 4 211 397 | 4 242 280 | 4 518 060 | 4 624 401 | 4 818 118 |
Алкалоїди, які містяться у чаї — це перш за все кофеїн (у складі чаю його називають теїн), який є тонізуючим засобом. Варто відзначити, що у чаї кофеїну більше, ніж у каві. У комплексі з таніном теїн утворює сполуку таннат кофеїну, яке пом'якшено діє на серцево-судинну й центральну нервову системи.
Окрім кофеїну у незначних кількостях до чаю входять інші алкалоїди — розчинні у воді теобромін й теофілін, які є судинорозширювальним й сечогінним засобами.
Дубильні речовини складають близько 15-30% чаю і являють собою суміш більш як 30 поліфенольних сполук та їх похідних, таніну, різних катехінів, які мають властивості вітаміну Р. У зелених чаях їх вміст більший, ніж у темних, оскільки останні у процесі виробництва зазнають окиснення.
Ефірні олії, які є ще у зеленому листі, зберігаються у незначних кількостях у готовому чаї. Втрата ефірних олій у процесі виробництва складає близько 70-80%, одночасно виникають нові ефірні олії, які відтворюють запахи троянд, меду, ванілі, цитрусових, бузку, кориці, що й створює "букет" чаю. Ефірні олії є леткими, причому не лише за підвищеної температури, але й за неправильного зберігання або неправильній заварці.
У чаї їх виявлено 17, серед яких глютамінова кислота. У процесі виробництва чаю амінокислоти при взаємодії з цурками, таніном й катехінами утворюють альдегіди й таким чином беруть участь в утворенні аромату чаю.
Пігменти, які входять до складу чаю, надають йому різні забарвлення й відтінки. Це, перш за все, хлорофіл, якого більше міститься у зеленому чаї, а також ксантофіл й каротин, яких більше у темних чаях. Колір чайної настоянки визначають дві групи забарвлюючих речовин — теарубігени й теафлавіни. У сухому чаї теарубігени складають близько 10% й надають чаю при заварюванні червонувато-коричневі тони, а теафлавіни — близько 1-2% й дають золотисто-жовту гаму. Останні є не дуже стійкими та при найменшому окисненні переходять у теарубігени (ознака поганої якості чаю).
У чаї є каротин, тіамін, рибофлавін, пантотенова кислота, нікотинова кислота, аскорбінова кислота (руйнується при заварюванні), вітамін Р.
Білкові речовини із вільними амінокислотами складають 16-25% чайного листа і є його найважливішою складовою.
Окрім вказаних вище значення мають мінеральні, неорганічні, смолисті речовини, а також органічні кислоти. У чаї виявляють від 4 до 7% мінеральних й інших неорганічних речовин: солі заліза, магній, марганець, натрій. Разом із кремнієм, кадмієм, кальцієм вони є важливими для живлення тканин організму людини[24].
У чайному настої міститься чимало корисних речовин, більшість з яких не руйнується навіть у гарячій воді.
Харчова цінність 100 г чорного чаю (готового напою), основні вітаміни та мікроелементи[25]:
| Калорійність | 1,0 кал (4,2 кДж) |
| Вуглеводи | 0,3 г |
| Білки та амінокислоти | 0,0 г |
| Жири | 0,0 г |
| Омега-3 жирні кислоти | 3,0 мг |
| Омега-6 жирні кислоти | 1,0 мг |
| Холін (вітамін B4, BP) | 0,4 мг |
| Вітамін B9 | 5,0 мкг |
| Магній | 3,0 мг |
| Фосфор | 1,0 мг |
| Калій | 37,0 мг |
| Натрій | 3,0 мг |
| Марганець | 0,2 мг (11 % денної норми) |
| Фториди | 373 мкг |
| Кофеїн | 20 мг |
| Теобромін | 2,0 мг |
Тонізуючу дію чаю обумовлює наявність у ньому алкалоїдів — кофеїну та теоброміну (вони ж є активними речовинами в каві, какао, колі, гуарані). Фтор, що міститься у чаї, зміцнює тверді тканини зубів, а глутамінова кислота заспокоює нервову систему. Чай виводить з організму важкі метали, оздоровлює нирки, шлунок і є чудовим стимулюючим засобом при застуді[26].
За китайськими переказами, що передаються від покоління до покоління, чай має 10 цілющих властивостей[27]:
Китайська традиція містить деякі обмеження на вживання чаю, щоб уникнути прояву його шкідливих якостей[27]:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
