Remove ads
Украї́нський ві́льний університе́т (УВУ) (нім. Ukrainische Freie Universität; UFU) — приватний український університет, розташований у Мюнхені, Баварія, Німеччина. Перший вищий навчальний заклад і друга наукова установа української еміграції за кордоном[1]. Є не тільки одним із найстаріших приватних навчальних закладів Німеччини, але і єдиним у світі вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання. Університет було засновано з ініціативи українських інтелектуальних кіл у Відні, невдовзі він переїхав до Праги, а із завершенням Другої світової війни — до свого постійного місцеперебування у столиці Баварії[⇨]. З діяльністю закладу пов'язані імена багатьох видатних українських вчених в еміграції[⇨]. У виші здобула освіту або наукове звання ціла плеяда діячів закордонної та вітчизняної науки і культури[⇨].
| Український вільний університет | |
|---|---|
| нім. Ukrainische Freie Universität
УВУ (UFU) | |
 | |
 | |
| Нова будівля в районі Німфенбурґ | |
Мюнхен,  Німеччина | |
| Тип | приватний університет |
| Країна | Німеччина |
| Розташування | Мюнхен |
| Гасло | Sapere aude! |
| Засновано | 1921 |
| День вишу | 17 січня |
| Ректор | Дідковська Лариса |
| Студентів | 445 (2023) |
| Професорів | 20 |
| Факультети | Державних і економічних наук; україністики; філософський |
| Випускники | Категорія:Випускники Українського вільного університету |
| Адреса | Barellistr. 9a, 80638 München, Deutschland |
| Сайт | Офіційний сайт |
 | |
 Ukrainische Freie Universität у Вікісховищі | |
Remove ads
Віденський період
Університет був заснований 17 січня 1921 року у Відні, столиці Австрії, з ініціативи українських інтелектуальних кіл у складі двох факультетів — філософського та права і суспільних наук[1]. Ініціатори його заснування — українські професори університетів Австро-Угорської та Російської імперій, Союз письменників і журналістів, студенти, які після Першої світової війни й Українських визвольних змагань опинилися в еміграції. В університеті від початку працювало 12 професорів і 3 доценти[1]. Загальна кількість слухачів — 90[1]. Першим ректором став професор Олександр Колесса, який 7 разів обирався на цю посаду[1][2].
Празький період
Проте з огляду на те, що Відень переставав бути центром українського еміграційного життя, то вже після закінчення першого семестру восени 1921 року УВУ переїхав до Праги (Чехо-Словаччина), де кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя української студентської молоді (понад 1 тис. осіб)[1]. У Празі університет одержав щомісячну допомогу у розмірі 500 тисяч чеських крон[3], від чехословацького уряду, який очолив президент Томаш Масарик[4], а також з боку наукової громадськості республіки, зокрема керівництва Карлового університету, яким були надані приміщення для занять[1][5]. Саме тоді на перший семестр вписалося понад 700 слухачів. Навчальний план було розроблено таким чином, щоб студенти могли поєднувати навчання в УВУ та Карловому університеті.
Упродовж свого існування в Празі університет розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами. Університет швидко став на шлях нормального функціонування як повноцінний і науково спроможний осередок поширення й поглиблення знань на зразок західноєвропейських університетів. У перші роки існування університет налічував 500 студентів[1]. У середньому кожного семестру в ньому навчалось понад 250 студентів, повний курс навчання (4 або 8 семестрів) за період 1921—1945 років закінчили близько 3 тис. осіб, близько 150 з них отримали ступені доктора права чи філософії[1]. Навчання велось лише на двох факультетах — філософічному, який поділявся на історико-філологічний і природописний відділи, та права і суспільних наук. На кінець празького періоду діяльності в його професорсько-викладацькому складі налічувалося 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори[1]. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх катедр і прав викладати у вищих навчальних закладах України: Дмитро Антонович[6], Леонід Білецький[7], Іван Горбачевський[8], Станіслав Дністрянський[9], Дмитро Дорошенко[10], Роман Дражньовський, Олександр Колесса[2], Володимир Кушнір, Іван Огієнко, Олександр Олесь[3], Степан Рудницький[11], Володимир Старосольський[12], Степан Смаль-Стоцький[13], Сергій Шелухін[14], Олександр Шульгін[3], Андрій Яковлів та ін.
Усього за цей час у закладі викладали і проводили наукову діяльність близько 100 осіб, з яких 50 мали звання професор[1]. Чимало професорів були членами зарубіжних академій наук, наукових товариств, викладали в інших вишах за кордоном, брали участь у численних міжнародних наукових конференціях[1]. За період 1924—1931 років вони брали участь у 28 з'їздах і конгресах, видали 27 університетських підручників, монографій, наукових збірників та сотні статей, які друкувалися різними мовами в різних країнах світу[1].
Університет перебував у центрі культурно-наукового життя української еміграції в Чехословаччині, відіграв, зокрема, помітну роль у заснуванні низки українських наукових і навчальних закладів Чехословаччини та інших європейських країн:
- 1923 року — Українського правничого товариства в Чехії на чолі з деканом правничого факультету Ростиславом Лащенком, Українського історично-філологічного товариства у Празі[15] на чолі з Дмитром Антоновичем, Української студії пластичного мистецтва;
- 1924 року — Українського академічного комітету[16];
- 1925 року — Музею визвольної боротьби України у Празі[17];
- 1926 року — Українського наукового інституту в Берліні[1][18].
Під час Другої світової війни і гітлерівської окупації Чехословаччини університет був значно обмежений у правах і діяльності й підпорядкований ректорові німецького Карлового університету[1]. Під час бойових дій у приміщення бібліотеки та архіву влучила бомба, але матеріали вціліли й були збережені[1]. Зі вступом радянських військ до Праги навесні 1945 року майно, бібліотека й архіви віденського й празького періодів університету були частково знищені та розграбовані, частково, разом з матеріалами Музею визвольної боротьби України, вивезені до Радянського Союзу[1][19]. Щоб зберегти університет, тодішній ректор Андрій Яковлів наполягав на переїзді до Німеччини, проте Августин Волошин наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та знайти спільну мову з більшовиками. Усе ж, Яковлів із деякими професорами переїхав, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. У результаті його й інших членів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували радянські спецслужби[1][20]. Згодом ректор УВУ, президент Карпатської України 1939 року Августин Волошин був закатований у Бутирській в’язниці, а сам заклад був фактично ліквідований.
Мюнхенський період
.JPG)
Унаслідок воєнних подій 1945 року, більшість професорів і студентів були змушені покинути Прагу та переселитися на Захід, у Баварію. У Мюнхені восени 1945 року починається третій період (після віденського та празького) існування закладу вищої освіти[1]. Першим ректором університету мюнхенської доби його існування було обрано професора Вадима Щербаківського, деканами філософського і правничого факультетів — відповідно професорів Івана Мірчука і Льва Окіншевича[1][21][22]. Незважаючи на скрутне матеріальне становище, до університету вступали як колишні празькі студенти, так і чимало молоді з військових таборів, яка не повернулася до СРСР[1]. Університет матеріально опирався винятково на власні сили. На обидвох факультетах 1947 року кількість викладачів доходило до 80[1]. Серед «нової» повоєнної когорти професорів і викладачів: Юрій Бойко-Блохін[23], Микола Васильєв, Григорій Ващенко[24], Володимир Державин, Василь Доманицький, Павло Зайцев, Борис Крупницький, Володимир Кубійович[25], Зенон Кузеля[26], Олександр Кульчицький[27], Петро Курінний[28], Іван Мірчук[21], Олександр Оглоблин[29], Лев Окіншевич, Юрій Панейко, Наталія Полонська-Василенко[30], Іван Раковський, Ярослав Рудницький[31], Вадим Щербаківський, Юрій Клен (Освальд Бургардт)[32], Микола Глобенко-Оглоблин[33], Василь Доманицький[34], Борис Крупницький[35], Михайло Міллер[36], Юрій Шевельов (Шерех)[37]. Пізніше: Юрій Старосольський, Олександр Юрченко, Володимир Янів[38], Олекса Горбач, Ярослав Падох, Іван Кошелівець, Віктор Коптілов.
Після еміграції значної кількості професорсько-викладацького складу наприкінці 1940-х років університет зазнав кризи[1]. Аудиторні лекції були замінені семінарами з малими групами студентів і консультаціями з ними[1]. 1950 року уряд Баварії визнав за Українським вільним університетом право надавати наукові ступені магістра та доктора права[a][1]. Досягнення університету було визнано при введенні нового баварського закону про вищу освіту, коли окремим додатком до нього від 28 червня 1978 року підтверджено право промоцій і габілітацій Українського вільного університету, тобто право надавати титули магістра, доктора та габілітованого доктора.
Посилилася наукова та видавнича діяльність університету. У 1960-х роках було створено німецьке Товариство сприяння українській науці, яке взяло опіку над вишем, було поновлено аудиторне навчання впродовж двох місяців влітку, програма лекційних занять для докторантів (2 старших семестри)[1]. 1970 року вже налічувалось 50 фактичних слухачів, 12 осіб отримали докторські ступені[1]. У цей час університет надав понад 50 почесних докторантів відомим ученим і громадсько-політичним діячам світу[1].
Remove ads
Український вільний університет лишається єдиним у світі приватним вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання, своєрідним науково-освітнім місточком між Україною і Європою[3]. Ставши осередком виховання нового покоління професійних і патріотичних кадрів для України та науково-дослідним центром українознавчих студій в Європейському Союзі, УВУ бачить свою місію як інтегратора української науки в європейському і світовому науковому просторі[1]. Університет підтримує науково-освітні стосунки з багатьма вишами світу, зокрема України. 12 листопада 1992 року Міністерство освіти України визнало правочинність дипломів університету в Україні окремими договором[1].
Сьогодні УВУ дає змогу студентам із України вивчати ті предмети, які у СРСР були заборонені чи спотворені до невпізнання. Крім того, молодь із України має нагоду познайомитися з життям Центральної Європи, користуватися бібліотеками Німеччини й інших європейських країн, позаяк одна з найважливіших ролей Університету — бути науковим мостом між Європейським Союзом і сучасною Україною.
Через фінансові труднощі та повіні р.Ізар університет продав своє давнє приміщення на вул. Pienzenauerstr. 15 (в районі Мюнхена — Боґенгаузені) у 2008 році та здійснив купівлю скромнішого, але більш функціонального приміщення на вул. Barellistr. 9a (у районі Німфенбурґу), а також створив за рахунок залишку коштів власний фонд, відсотки з якого забезпечуватимуть подальшу діяльність УВУ.
На каденцію з 1 січня 2020 року до 31 грудня 2023 ректоркою УВУ обрано проф. д-рку Марію Пришляк.
2021 року Український вільний університет відзначив 100-літній ювілей свого існування та 75-ліття функціонування на території Німеччини.
До 100-ліття УВУ на базі Філософського факультету було засновано кафедру мистецтвознавства ім. Вадима Кіпи. Кафедра мистецтвознавства названа на честь Вадима Кіпи – піаніста, композитора, педагога, член-коресподента Української вільної академії наук у Нью-Йорку.[39]
27 квітня 2024 р. ректоркою УВУ було обрано деканку Філософського факультету, психолога, психотерапевта, проф., д-р. Ларису Дідковську, яка вступила на посаду з 1 жовтня 2024 р.
Remove ads
Університет складається з 3 факультетів, на яких представлено 13 спеціяльностей:
- Філософський факультет. Декан — професор Лариса Дідковська. Спеціяльності: історія, філософія, педагогіка, психологія, мистецтвознавство.
- Інститут педагогіки. Очолює доктор Світлана Когут.
- Факультет державних та економічних наук. Декан — професор Мирослава Антонович. Спеціяльності: міжнародне право, менеджмент підприємств та організацій, міжнародні відносини, політологія.
- Інститут соціальної та ринкової економіки в Україні. Очолює професор Гансюрґен Досс (нім. Hansjürgen Doss).
- Факультет україністики. Декан — професор Тамара Гундорова. Спеціяльності: українська мова та література, українознавство.
Бібліотека Українського вільного університету в Мюнхені — одна з найважливіших українських культурних цінностей в Європі. Фонди бібліотеки налічують понад 35 тис. книжок і періодичних видань. 1991 року комісія Міністерства внутрішніх справ Німеччини визнала бібліотеку найважливішим джерелом україністики в німецькомовному світі. У складі університету унікальний архів загальним обсягом матеріалів понад 0,5 млн документів, що займають приблизно 300 м архівних полиць[1].
Remove ads
- 1921—1922 — Олександр Колесса
- 1922—1923 — Станіслав Дністрянський
- 1923—1924 — Іван Горбачевський
- 1924—1925 — Федір Щербина
- 1925—1928 — Олександр Колесса
- 1928—1930 — Дмитро Антонович
- 1930—1931 — Андрій Яковлів
- 1931—1935 — Іван Горбачевський
- 1935—1937 — Олександр Колесса
- 1937—1938 — Дмитро Антонович
- 1938—1939 — Олександр Мицюк
- 1939—1940 — Іван Борковський
- 1940—1941 — Олександр Мицюк
- 1941—1943 — Іван Борковський
- 1943—1944 — Олександр Колесса
- 1944—1945 — Андрій Яковлів
- 1945 — Августин Волошин
Олександр Колесса
Станіслав Дністрянський
Іван Горбачевський
Федір Щербина
Дмитро Антонович
Олександр Мицюк
Андрій Яковлів
.jpg)
- 1946—1947 — Вадим Щербаківський
- 1947—1948 — Іван Мірчук
- 1948—1950 — Юрій Панейко
- 1950—1955 — Іван Мірчук
- 1955—1956 — Микола Васильєв
- 1956—1961 — Іван Мірчук
- 1961—1962 — Юрій Панейко
- 1963 — Олександр Кульчицький
- 1964 — Василь Орелецький
- 1965—1966 — Юрій Бойко-Блохін
- 1966—1968 — Василь Орелецький
- 1968—1986 — Володимир Янів
- 1986—1992 — Теодор-Богдан Цюцюра
- 1992—1993 — Петро Ґой
- 1993—1995 — Роман Дражньовський
- 1995—1998 — Мирослав Лабунька
- 1998—2003 — Леонід Рудницький
- 2004—2007 — Альберт Кіпа
- 2008—2011 — Іван Мигул
- 2012—2015 — Ярослава Мельник
- 2016—2024 — Марія Пришляк
- з 2024 — Лариса Дідковська
Августин Волошин
Вадим Щербаківський
Іван Мірчук
Олександр Кульчицький
Юрій Бойко-Блохін
Роман Дражньовський
Мирослав Лабунька
Remove ads
- Географи: Степан Рудницький[11], Володимир Кубійович[25].
- Економісти: Степан Рудницький, Володимир Тимошенко, Олександр Мицюк[40], Євген Гловінський.
- Етнографи: Зенон Кузеля, Віктор Петров.
- Історики: Дмитро Дорошенко[10], Олександр Оглоблин[29], Наталія Полонська-Василенко[30], Дмитро Антонович[6], Іван Борковський[41], Станіслав Дністрянський[9], Володимир Кубійович, Олександр Мицюк, Симон Наріжний[42], Олександр Шульгин[43], Вадим Щербаківський[44], Андрій Яковлів[45].
- Історики мистецтва і музикознавці: Дмитро Антонович, Володимир Залозецький, Дмитро Левитський.
- Історики церкви: Василь Біднов[46], Микола Чубатий, Олександр Лотоцький[47], отець Петро Вергун.
- Фізіологи і медики: Іван Горбачевський[8], Борис Матюшенко[48].
- Філологи: Степан Смаль-Стоцький[13], Олександр Колесса[2], Юрій Шевельов[37], Ярослав Рудницький[31], Олекса Горбач, Володимир Державин, Міхаель Мозер, Тамара Гундорова, Дмитро Чижевський[49], Леонід Білецький[7], Агенор Артимович, Іван Огієнко[50], Василь Сімович[51], Іван Панькевич[52].
- Філософи: Іван Мірчук[21], Дмитро Чижевський[49], Олександр Кульчицький[27], Володимир Янів[38], Августин Волошин[53], Олег Фешовець.
- Юристи: Станіслав Дністрянський, Отто Ейхельман[54], Ростислав Лащенко[55], Володимир Старосольський[12], Андрій Яковлів, Лев Окіншевич, Василь Панейко, Сергій Шелухін[14], Богдан Футей, Лев Ребет, Кость Лоський[56], Олександр Лотоцький.
Remove ads
- Емма Андієвська — художниця та поетка
- Ольгерд-Іполит Бочковський — видатний соціолог, політолог і етнолог. Габілітований доктор УВУ.
- Вікул Оксана Миколаївна — балерина.
- Ґеркен-Русова Наталія — художниця, громадська діячка.
- Горбач Олекса — мовознавець-славіст, доктор філософії, професор Франкфуртського (Франкфурт-на-Майні), Українського вільного та Українського католицького університету в Римі.
- Квіт Сергій Миронович — президент Києво-Могилянської академії (2007—2014), міністр освіти і науки України в уряді Арсенія Яценюка (2014—2016).
- Кіт Ярослав — історик, доктор філософії, керівник проєктів та програм Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету, кандидат історичних наук, експерт міжнародної аналітичної групи Фонду «Amicus Europae» Александра Кваснєвського (2012—2017). Засновник інтернет-видання «Українська освіта»[57].
- Монолатій Іван Сергійович — історик, доктор філософії, доктор політичних наук, професор Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.
- Набитович Ігор — літературознавець, доктор філософії УВУ, доктор філологічних наук, професор Університету імені Марії Склодовської-Кюрі у Любліні, Польща.
- поет Олег Ольжич,
- Ребет Лев — юрист, доктор права, громадський діяч, публіцист, один із провідників ОУН.
- Срібняк Ігор Володимирович — історик, доктор філософії, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Київського університету імені Бориса Грінченка[58].
- Степовик Дмитро Власович — доктор філософії, доктор мистецтвознавства, доктор богословсьих наук, професор Академії наук вищої школи України, професор кафедри церковної історії Київської православної богословської академії[59].
- Хаб'юк Олексій — економіст-медійник, габілітований доктор суспільно-економічних наук, професор у сфері менеджменту маскомунікацій та мультимедіа (з 2013 р.), проректор з навчальної частини (з 2020 р.) Університету прикладних наук Дюссельдорфа[60].
- Хороб Степан — літературознавець, доктор габілітований УВУ, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
- Шевельов Юрій Володимирович — філолог, публіцист, доктор філософії, професор Гарвардського і Колумбійського університетів, іноземний член НАН України (1991), президент УВАН (1959—1961, 1981—1986).
Remove ads
На честь 100-річчя університету Національний банк України випустив пам'ятну медаль з нейзильберу «100 років Українському вільному університету» тиражем 10 тис. штук[61].
Remove ads
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
Remove ads