Loading AI tools
український поет-символіст і драматург З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Олекса́ндр Іва́нович Канди́ба (23 листопада (5 грудня) 1878, Білопілля, Харківська Губернія, Російська імперія (нині —Сумська область, Україна) — 22 липня 1944, Прага, Протекторат Богемії та Моравії, Третій Рейх) — український поет, драматург, представник символізму. Свої твори публікував під псевдонімом Олександр Олесь. Батько поета та політичного діяча Олега Ольжича.
| Олександр Олесь | ||||
|---|---|---|---|---|
| Олександр Іванович Кандиба | ||||
 Олександр Олесь | ||||
| Ім'я при народженні | Олександр Іванович Кандиба | |||
| Псевдонім | Олександр Олесь | |||
| Народився | 23 листопада (5 грудня) 1878 Білопілля, Харківська губернія, Російська імперія | |||
| Помер | 27 липня 1944[1] (65 років) Прага, Протекторат Богемії та Моравії, Третій Рейх | |||
| Поховання | Ольшанський цвинтар | |||
| Громадянство |  Російська імперія Чехословаччина | |||
| Національність | українець | |||
| Діяльність | поет, драматург | |||
| Сфера роботи | література[2], поезія[2] і символізм[d][2] | |||
| Мова творів | українська | |||
| Роки активності | 1906–1944 | |||
| Автограф |  | |||
|
| ||||
 Олександр Олесь у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
 Роботи у Вікіджерелах | ||||
Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 23 листопада (5 грудня) 1878 року у родині Івана Федоровича Кандиби та його дружини Катерини (Олександри) Василівни в містечку Білопілля Харківської губернії:
Города Белополья 2-й гильдии Купеческий братъ Іооаннъ Феодоровъ сынъ Кандыбинъ и законная жена его Александра Василіева дочь оба вероисповедания православнаго[3].
Існує припущення Олександра Оглоблина, що родина цілком імовірно належала до шляхетського роду Кандиб:
 |
«Модзалевський у Родословнику подає кількох Кандибів з Харківщини: нащадки Трохима Кандиби, які були вписані до Родословної книги Харківської губернії, зокрема Іван Лукиліянович Кандиба (стор. 276) і Григорій Андрійович Кандиба, род. 1803 р., з дворян Сумського повіту (стор. 277). Зв’язок цих Кандибів з конотопськими Кандибами, які походять від Федора Кандиби, залишився Модзалевському невідомий.
Але він цілком імовірний. Річ у тому, що Іван Андрійович Кандиба (No. 13 головної лінії Кандибів у Модзалевського), титулярний совітник і конотопський діяч, праправнук Корсунського полковника, був одружений з Олімпіадою Петрівною NN (прізвища її Модзалевський не подає), що народилася коло 1786 р. і в 1822 році володіла маєтком у с. Верхосулці Лебединського повіту (52 душі), який потім дістався її дітям Кандибам, можливо, Григорію Івановичу Кандибі, народженому 1806 року, нащадків якого в Модзалевського немає і в якого міг бути син Іван, батько Олександра Івановича Кандиби-Олеся»[4]. |
 |
Батько поета працював на рибних промислах на Волзі, і випадково втопився на річці, коли Олександру було 11 років. Мати, дві сестри, дід, який жив у селі і до якого щороку їздив хлопець, були його найближчою родиною[5]. У чотири роки Сашко навчився читати. А дядько Василь, з яким жили в одній хаті, прилучив до творів Т. Шевченка, П. Куліша та М. Вовчка.
Початкову освіту здобув у сільській школі. У 15-річному віці (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші.
Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у маєтку промисловця практикантом[5].
1903 року Олесь склав іспит із латини і вступив до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в інституті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві[5].
1907 року одружився з Вірою Свадковською, яка народила сина Олега Ольжича.
З жовтня 1909 року працював ветеринарним лікарем у Києві, водночас з 1911 року співпрацював у редакції «Літературно-наукового вістника» та у видавництві «Лан».
1919 року виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки в Угорщині.
У 1919—1922 роках разом зі співвітчизниками, включаючи Антіна Крушельницького, Олесь збирав кошти для допомоги голодним в Україні під час голодомору 1921—1923 років.[6]
З 1920 року проживав у Відні, де очолював Союз українських журналістів та редагував журнал «На переломі». З 1924 року жив у Празі (Чехословаччина). Олександр Олесь був одним із тих, хто стояв біля витоків Українського Вільного Університету, який у 1921 році переїхав до Праги з Відня[7].
Листування поета з сином Олегом Ольжичем демонструє справді теплі й ніжні родинні стосунки, батьківську турботу про освіту, захоплення та професійні інтереси сина, який під час Другої Світової війни стає активним учасником руху Опору. Восени 1941 року юнак побував у Києві, мріючи про відновлення української державності. Згодом О. Ольжича заарештовано нацистами й відправлено до концтабору Заксенгаузен. Життя відомого вченого-археолога та талановитого поета передчасно обірвалося в червні 1944 року.
Олександр Олесь помирає 22 липня 1944 р. у Празі, невдовзі після того, як одержує повідомлення про загибель сина. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі[8][9].
3 січня 2017 року останки письменника та його дружини були ексгумовані. За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу Олеся платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олеся[10][11].
Було запропоновано перепоховати Олеся в Україні на алеї почесних поховань на Лук'янівському кладовищі[12] або на його батьківщині — у Білопіллі на Сумщині[13]. 13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника Олександра Олеся[14].
29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві (50°28′10.05″ пн. ш. 30°27′16.7″ сх. д.) після панахиди у Володимирському соборі[15][16][17].
Визначальним фактом у житті Олександра Олеся стала поїздка на відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. В цей час він познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою.
Творчість Олеся виразно поділяється на два періоди — в Україні (1907—1918) та в еміграції (1919—1944). Від 1909 року Олесь позначає обкладинки своїх книжок спершу з варіантами (Кн. ІІ, Т. ІІІ), а від «Драматичних етюдів» [Архівовано 19 березня 2018 у Wayback Machine.] послідовно використовує позначення «Кн.» плюс римська цифра, яка відповідає порядковому номеру збірки.
1905 року альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся.
За 1907—1918 рр. поет створив шість книг: «З журбою радість обнялась» [Архівовано 19 березня 2018 у Wayback Machine.] (1907).
Становлення поета припадає на часи революційного піднесення визвольного руху. За сприяння відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора, на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького у 1907 році виходить його збірка поезій «З журбою радість обнялась» під псевдонімом Олександр Олесь. Творами талановитого поета-лірика захопилася освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань.
1909 року вийшла друком збірка «Будь мечем моїм!..» (1909, авторська назва була знята цензурою, тому книжка вийшла під заголовком «Поезії. Кн. ІІ»). 1911 року — третя збірка «Книжка третя».
Подорож Гуцульщиною у 1912 році збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в с. Криворівня, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину.
«Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви.., наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття… Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси».
Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі «На зелених горах» [Архівовано 19 березня 2018 у Wayback Machine.] (1915): в ній «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу. Тоді ж, 1912 року, О. Олесь познайомився та провів кілька днів у Карпатах з І. Франком (який справив на нього «надзвичайно файне враження»), з В. Гнатюком, Кобилянською, Коцюбинським.
1913 року Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику, тобто пов'язану із зображенням морських пейзажів.
Поет радісно зустрів повалення самодержавства. Він, як і всі прогресивні діячі, гостро відчував національне поневолення народу. В «Юнацькі пісні» (1915), присвяченій синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім'ям Олег Ольжич, Олександр Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу:
1917 року Олександр Олесь видає нову книжку поезій, у якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника. Р. 1917», наснажений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності. Ліричний герой віршів у циклі схвильований бурхливими подіями будівництва української державності, йому аж не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи.
_1920.jpg)
1919 року, після жовтневого перевороту, Олесь опиняється за кордоном. Еміграція стала трагедією життя Олеся. Після еміграції оселяється і періодично живе в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Олесь видає за кордоном ряд збірок, основна тема яких — туга за Україною:
Він також слідкує за літературними процесами в радянській Україні. На твори, писані Павлом Тичиною на замовлення партії, Олександр Олесь відгукнувся віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».
Поет хоче відвести душу в сивій давнині, він багато пише про міжусобиці княжої доби, які призвели до занепаду Київської Русі. Певне, ця тема була навіяна кривавою громадянською війною в Україні (так з'являється збірка «Минуле України в піснях» [Архівовано 19 березня 2018 у Wayback Machine.], видана 1930 р. у Львові).
Поета-вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933 року в Україні, про арешти і розстріли української інтелігенції, зокрема про розправу над особистим приятелем — письменником Антоном Крушельницьким та його дорослими синами Іваном і Тарасом у грудні 1934 року. Трагедія, яка спіткала добре знайому родину Крушельницьких, стала імпульсом до написання за кілька днів січня 1935 року драми «Земля обітована».
Скульпторка Ніна Левитська, яка разом з чоловіком композитором Борисом Левитським підтримувала в Празі приятельські стосунки з поетом, з руки та обличчя Олександра Олеся зняла посмертні відбитки, які зберігаються в Музеї української культури у словацькому місті Свидник. Після війни передсмертні листи Олександра Олеся Ніна передала на зберігання професору Миколі Мушинці.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
