Loading AI tools
український письменник і дисидент З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Васи́ль Семе́нович Стус, псевдо Василь Петрик (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область Українська РСР, СРСР — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 (Перм-36), біля села Кучино, Пермський край, РРФСР, СРСР) — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно). Батько Дмитра Стуса.
| Василь Стус | ||||
|---|---|---|---|---|
| Стус Василь Семенович | ||||
 | ||||
| Псевдонім | В. Петрик | |||
| Народився | 6 січня 1938[1] с. Рахнівка, Вінницька область, УРСР, СРСР | |||
| Помер | 4 вересня 1985[2][3][1] (47 років) Перм-36, РРФСР, СРСР | |||
| Поховання | Байкове кладовище | |||
| Країна |  СРСР | |||
| Національність | українець | |||
| Діяльність | поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник | |||
| Сфера роботи | українська література[4] і літературна критика[4] | |||
| Alma mater | ДонНУ | |||
| Мова творів | українська | |||
| Роки активності | 1959 — 1985 | |||
| Жанр | вірш | |||
| Magnum opus | «Палімпсести» (1971—1977) | |||
| Батько | Стус Семен Дем'янович | |||
| Мати | Стус Їлина Яківна | |||
| У шлюбі з | Валентина Василівна Попелюхd | |||
| Діти | Стус Дмитро Васильович | |||
| Автограф |  | |||
| Нагороди |
| |||
| Премії |  | |||
|
| ||||
 Стус Василь Семенович у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
.jpg)
Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, нині Україна (тоді Українська РСР, СРСР) в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина (Їлина[5]) Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944—1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. Разом із Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об'єднання «Обрій», товаришував з майбутнім єврейським поетом та перекладачем Левом Беринським.
Закінчивши 1959 року навчання з дипломом із відзнакою, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Гете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
.jpg)
У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку[6].
З березня по жовтень 1963 року — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети (з квітня 1963 року до квітень 1965 року в світ вийшло 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу» накладом по кілька десятків тисяч примірників[7]). Власне Василь Стус був зарахований на посаду першого літературного редактора газети, в підпорядкуванні якого було чотири перекладачі та дві друкарки. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання[7].
Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». Тема дисертації — «Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі художньої прози)»[8]. За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів віршів Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.
Після цієї акції вже 7 вересня Стуса викликали до кабінету заступника директора Інституту літератури Сергія Зубкова. За свідченнями очевидців, розмова закінчувалася криком. Коли Василь Стус вийшов із кабінету, від нервової напруги в нього тремтіло все тіло, а обличчя Зубкова розчервонілося й перекосилося від ненависті. За кілька годин Стус передав дирекції свою пояснювальну записку.[9] Надалі Зубков домігся відрахування Стуса з аспірантури[10].
Роки тимчасових робіт (1965—1972) стали найщасливішими роками його життя. Хоча з моменту виступу в кінотеатрі за ним і стежили агенти КДБ, він часто їздив із друзями в подорожі, у ці роки він знайшов свою кохану.
Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві (ця робота набула для нього великого значення), згодом — на шахті, залізниці, будівництві, в котельні, у метро. Протягом 1966—1972 років — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР.
У 1965 році одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 року в них народився син Дмитро, нині літературознавець, дослідник творчості батька.
Пропозицію Стуса опублікувати у 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 році книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була начебто (як це вказано у книзі) видана в Брюсселі (насправді — у Лондоні, у видавництві бандерівської ОУН).
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував керівну систему, яка після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х років приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили його арешт у січні 1972 року.
12 січня 1972 року — перший арешт; упродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».
На замовлення КДБ, твори Стуса прорецензував старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Шевченка Арсен Каспрук. Поетичну збірку «Зимові дерева» він назвав поетикою «декадансу, ідейного занепаду», в якій «радянське життя постає як добровільний допр[11], де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер». Крім того А. Каспрук зазначив: «не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета“, що так порочить свою землю і свій народ»[12].
Про збірку «Веселий цвинтар» рецензент писав: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсності»[12]. Подібні закиди були й щодо праці «Феномен доби» («У своєму блюзнірстві Стус доходить до того, що говорить про поетичну смерть Тичини періоду 30-х років і до кінця життя») та «Зникоме розцвітання» («ідеалістичне тлумачення». Стус «говорить про поезію В. Свідзінського не лише як про „герметизацію власного духу“, але й як про „еліксир проти гангренозної ери сталінського культизму“.»)[13].
На початку вересня 1972 року київський обласний суд за звинуваченням у «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Стуса до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання.
У своєму коментарі на вирок суду Василь Стус, щодо рецензента Каспрука, сказав, що «на руках цього доктора філології — моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць»[12]. Висловлюючись загалом про тогочасних рецензентів від КДБ, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді»[14].
Покарання відбував у Мордовії та Магаданській області. Весь термін ув'язнення перебував у мордовських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалися й знищувалися, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса у 1977 році вислали в селище Імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979 року на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:
| «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». |
У 1978 році поета прийнято до ПЕН-клубу.
.jpg)
Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Наперекір тому, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. Спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980 року — формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни, а після цього і до арешту — в цеху № 5 українського промислового об'єднання «Укрвзуттєпром» фабрики взуття «Спорт», намазувальником затяжної кромки на конвеєрі.
У травні 1980 року його знову заарештовано, визнано особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджено на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самостійно здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій Дмитрович Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.
Віктора Медведчука затвердили адвокатом, незважаючи на численні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадував:
| «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката»[15] |
Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальна: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у СРСР й не знає, що це. Рішення в таких справах ухвалювалося не в суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цитата з офіційного сайту Медведчука[16]).
Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у промові сказав, що всі Стусові злочини заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 роках у Києві, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунку. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадено належне йому за законом „останнє слово“)»[17].
Правничий аналіз справи, проведений адвокатами Романом Титикалом та Іллею Костіним 2016 року свідчить, що навіть за радянським законодавством Медведчук мав для захисту підсудного необхідні важелі, але ними не скористався і порушив адвокатську етику, визнавши провину свого підзахисного за нього самого[18].
Стусові, що з листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною; останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи 1983 року вдалося переправити на Захід. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації[19].
Табірні наглядачі знищили збірку «Птах душі» з приблизно 300 віршами Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року, за передачу на волю зошита з віршами, на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що він, читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари (хоча це й не порушення режиму; офіційна причина, як сказали поетові співв'язні, була наклепом[20]). На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер уночі проти 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштованого наглядачами[20].
Дружина отримала повідомлення про смерть чоловіка вранці 5 вересня[21]. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Радянська влада приховувала смерть Стуса від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув'язнення[22]. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернули до його родини.
Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.
19 листопада 1989 року, прах поета перепоховано в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33) разом із прахом побратимів — Юрія Литвина та Олекси Тихого, які також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино[23][24]. Це відбулося завдяки клопотанням рідних і однодумців, серед яких були його син Дмитро, син Олекси Тихого Володимир і заступник голови Всеукраїнського товариства репресованих Василь Ґурдзан (представляв інтереси матері Литвина).
1990 року прокурор УРСР Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року[25] і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року[26].
У тому ж році, Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР[27] і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР[28], Василь Стус був посмертно реабілітований.
Справжні велети духу спроможні бути
вільними і в невільній державі.
Василь Стус навіть за ґратами лишався
вільною людиною, саме тому його
смерть у неволі перетворилася на
безсмертне утвердження справжньої
свободи. Власне, наявність таких людей
дозволяла вважати наш народ
волелюбним.
Любомир Гузар,
«Про свободу»[29]
1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).
26 листопада 2005 року Василеві Стусові посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави[30].
Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової, особливо європейської, спадщини. Так, в студентські роки поет захоплювався Рильським, Верхарном. Згодом, у 1960-х, був Пастернак і «необачно велика любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь 1965—1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх улюблених письменників.
Прийоми віршування варіюють від верлібру до різноманітних «фольклорних» стилізацій — художнього наслідування народної творчості.
 |
М’яко вистелив іній |
 |
— «М'яко вистелив іній», Палімпсести | ||
Широко застосовуються асонанси й алітерації:
|
Скільки в небі шамотіння снігопаду! |
|
Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима. Майстерно використовуються поетом різноманітні діалектизми, архаїзми, розмовна лексика, як-то: антоновий огонь, басаман, басан, басоля, ґарґоші («На ґарґошах мій сидить синок»), комонь (кінь), кондак, парсуна, пелехатий, покотьоло, чезнути («…і в ртутній спеці фіолету він невимовно довго чез…»), щовб та ін[31]. Можливе також використання спеціальної лексики у поетичному тексті:
|
Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку |
|
— «Таємниця білого паперу!», Палімпсести | ||
Після першого арешту у творчості поета з'являються поезії зі вставними молитовними формулами. Збірки «Час творчості» та «Палімпсести» містять чимало віршованих молитв (медитацій). Найвідоміші з них: «Даждь нам, Боже, Днесь!», «Господи, гніву пречистого…», «О Боже, тиші дай!», «Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни…», «Як хочеться — вмерти!», «Гойдається вечора зламана віть…», «Боже, не лютості — літості…». Василь Стус активно використовує у віршах біблійну фразеологію, сталі вирази і цитування: Глас Господній; благословенна хай буде; від царства Сатани до царства Бога; ступає тінь Іуди; гніви Господнього веління; Господи спаси; дай ме! ні, Боже; дякую, Господе; край Господніх Брам; помоли! ся, як я молюсь за тебе, й ти; о Господи; Божа благість, Божий дар[32].
Часто наштовхуємось на авторські новотвори, часто цілком прозорі, іноді — не дуже: всевікна, всенезустріч, всенепізнаний, стобагаття, стогори, стомежа, сторозтриклятий, стосиній. Усі ці засоби надають творчості поета герметичного відтінку, самозаглибленості, нескінченно урізноманітнюють її. Вони, по суті, роблять читача співтворцем поезії, примушуючи його тлумачити, вибудовувати асоціації й пояснення самостійно.
Хоча Стус мав можливість цілісної роботи над збіркою лише з ранніми збірками (тобто — до арешту) й над «Часом творчості», слід розуміти, що кожна книга віршів поета є цілісним текстом. Так, «Час творчості/Dichtenszeit», що фіксує дату мало не кожного вірша, є своєрідним щоденником ув'язненого, міркуваннями над долею, обов'язком, коханням, релігією… Програмним для поета став вірш «Як добре те, що смерті не боюсь», в якому сконцентровано його життєве кредо.
Тут вірші перегукуються й доповнюють одне одного, не втрачаючи індивідуальністю. Із «Палімпсестами» ситуація ще складніша: оскільки єдиного варіанту збірки нема, вона існує, по суті, у кількох різних «списках», кожен з яких знаходив свій власний шлях на волю (що, до речі, викликає паралелі з літописною традицією).
Для багатьох віршів маємо варіанти; кожен вірш, отже, розпадається на інші; варіанти перегукуються між собою і з варіантами інших віршів. Це дає підставу стверджувати, що маємо справу з постмодерним елементом у творчості Стуса[33].
|
Текст окремого твору Стуса здебільшого позбавлений остаточної форми (основного варіанта) – він вібрує, набухає варіантами, покликаними точніше передати
важливий у конкретній ситуації зміст |
|
— Дмитро СТУС, [34] | ||
Так, контексти переплітаються й доповнюють одне одного, творячи єдиний міф:
|
А вічність вічний творить міт |
|
— «Зими убогий маскарад», Палімпсести | ||
Усе життя поет використовував свій широкий арсенал поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання, втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром. У листах до рідних (від 1.08.1982[35]) зустрічаємо також нарікання на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке, тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по страшній війні 1914–18 р., про яку йому не ходило, здається». Ще одну літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя.
Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видали збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[36], дев'яти книгах (Львів, 1994–95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».
Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке («Сонети до Орфея», «Дуїнські елегії»).
З німецької Стус також переклав вірші та повісті Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Ґотфріда Бенна, Едуарда Меріке[37], Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської — поезії Кіплінга, з італійської — Джузеппе Унгаретті, з іспанської — твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької — Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов.
 | Цей розділ потребує доповнення. |
 Зовнішні відеофайли | |
|---|---|
| Документальні фільми про Василя Стуса | |
 |
"Просвітлої дороги свічка чорна". 1992 р. |
|
"Василь Стус. Феномен суток". 2014 р. |
|
Історична правда: Справа Василя Стуса. 2018 р. |
|
Василь Стус і Віктор Медведчук: документальна версія: Машина часу. 2019 р. |
У 1992 році компанія «Галичина-фільм» зняла перший документальний фільм про Стуса «Просвітлої дороги свічка чорна».
У 2006—2009 роках у Національному академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки йшла камерна вистава «Іду за край», режисера Ольги Гаврилюк, про долю Василя Стуса[39]. З 2009 року в Молодому театрі — вистава «Стусове коло», що являє собою музично-літературне дійство режисера Сергія Проскурні, за участі сестер Тельнюк[40][41]. В обох виставах головну роль зіграв Роман Семисал.
У 2014 році НТКУ зняла документальний фільм «Василь Стус. Феномен суток».
Улітку 2018 року знято художній фільм «Заборонений». У серпні того ж 2018 року розгорівся скандал через те, що режисери фільму ухвалили рішення вирізати зі стрічки епізод із судом та всі згадки про адвоката Стуса — Віктора Медведчука[42]. Фільм вийшов на екрани 5 вересня 2019 року[43].
Твори Василя Стуса введено до шкільної програми з української літератури.
Заснована Премія імені Василя Стуса.
2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».
За поезіями Стуса поставлено вистави: Поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Іду за край»[44] (2006, Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки, Київ) та інші.
Кожного року в день смерті Стуса 4 вересня біля його могили збираються митці, літератори, громадські активісти для вшанування пам'яті його та його побратимів. 2020 року біля могили Стуса звучала його поезія, пісні на його слова у виконанні Дмитра Лінартовича, Олексія Бика, Дмитра Луняки, Ірини Мельник, Сергія Демчука, Тетяни Череп-Пероганич, Віталія Кобзаря, Ігоря Двигала, Нелі Франчук, Григорія Лук'яненка, Івана Списаренка, Палада, Ірини Рибки, Марії Живіної та інших. Організували та модерували захід письменник Сергій Пантюк та поетеса, науковиця Тетяна Шептицька[45].
У межах проєкту #ПлакатиЩобНеЗабувати була створена підбірка плакатів із висловлюваннями Василя Стуса та його світлинами[46].
28 січня 2024 року, в Амстердамі (Нідерланди), в рамках Всеукраїнського та міжнародного фестивалю Стус-Фест Фундація «Українці в Нідерландах» спільно з лекційним проєктом Nomadische Boekenplank було проведено вечір пам'яті Василя Стуса. Захід відбувся в мистецькому просторі Vrij Paleis в самому серці Амстердама[47].
17 жовтня 2024 в Інституті Пілецького у Берліні відкрилася перша міжнародна виставка, присвячена Василю Стусу. На відкритті були представлені перші професійні переклади творів Стуса німецькою мовою. У заході взяли участь посол України в Німеччині Олексій Макеєв та міністр культури Німеччини Клаудія Рот. Повідомлялося, що виставка триватиме до травня 2025 й буде представлена у інших містах Німеччини.[48]
1963 року київський скульптор Сорока Володимир час травневої зустрічі літераторів в одеському будинку творчості зліпив гіпсовий бюст поета. Подальша доля твору невідома.
Борис Довгань відлив портрет Василя (виконаний у його майстерні з глини (1968), а потім у гіпсі «Чоловічий портрет» на виставці скульптури (1969)) у чавуні (1969), який тримав до 1990 року в майстерні.
Відомо також про виконання портрету пензля В. Зарецького та бюсту І. Гончара.
Погруддя поета є в місті Гайвороні[49].
1993 року в Тернополі, на вул. Василя Стуса, встановлено пам'ятний знак. Встановлено пам'ятник на вул. Василя Стуса і в Калуші.
2001 року в Донецьку, на фасаді філологічного корпусу Донецького університету, де навчався Стус, встановлено барельєф на його честь. Проте пам'ятний знак знищила окупаційна російська влада 5 травня 2015 року[50]. Також була демонтована меморіальна дошка про присвоєння імені поета аудиторії № 334 в першому корпусі університету[51].
23 вересня 2002 року у Вінниці відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятника Василеві Стусу[52].
31 січня 2007 року на повороті до рідного села Василя Стуса — Рахнівки Гайсинського району встановлено пам'ятний знак із барельєфом[53]
На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.
4 вересня 2016 року, на території навчально-виховного комплексу імені В. Стуса, що на вулиці Повстанській, 14 у Львові, відкрито пам'ятник Василеві Стусу, авторства студента Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша Віталія Думина[54].
23 грудня 2020 року в Києві на фасаді Національної академії наук України на вулиці Грушевського, 4 відкрили меморіальну дошку Василю Стусу та Івану Світличному[55][56]. Дошка була встановлена за кошти Київської міської державної адміністрації та за підтримки Київського міського голови Віталія Кличка[55]. Участь у відкритті взяли керівництво Печерської РДА, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка Микола Жулинський, директор Інституту історії НАН України, академік Валерій Смолій, політв'язень, голова Київського товариства політв'язнів і репресованих Олесь Шевченко, політв'язень, який перебував в одному з Василем Стусом концтаборі, останній, хто бачив його живим, Василь Овсієнко, голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. У відкритті також взяли участь син Василя Стуса Дмитро Стус, родина та громадськість[55].
14 липня 2021 року відкрили пам'ятник Стусу у Краматорську (скульптор В'ячеслав Гутиря). Споруда встановлена на перехресті вулиці Василя Стуса і Дружби. Композиція складається з білої арки та портрета письменника в центрі[57]. Також 1 вересня 2021 року було відкрито монумент на території економіко-гуманітарного ліцею № 8, який має ім'я Стуса[58].
Ім'ям Василя Стуса назвали сквер на розі проспектів Перемоги і Палладіна у Києві, а також низку вулиць та площ у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Кропивницькому, Івано-Франківську, Вінниці, Луцьку, Рівному, Ковелі, Краматорську, Тернополі, Херсоні, Бучачі, Червонограді, Новому Роздолі, Ходорові та ін. 9 лютого 2017 року Рада міста Варшави ухвалила надати скверу в центрі польської столиці імені Василя Стуса, який міститься на перехресті Алеї Незалежності та вулиці Стефана Баторія[59].
25 квітня 2024 року у місті Дергачі в'їзд Чехова перейменували на в'їзд Василя Стуса[60].
19 серпня 2024 року у селищі Варві, що на Чернігівщині, вулицю Пушкіна перейменовано на честь Василя Стуса[61].
Також на його честь назвали пластовий курінь УПЮ число 9 імені Василя Стуса в м. Луцьк.
У Львові, на базі середньої загальноосвітньої школи № 76 з поглибленим вивченням англійської мови ім. В. Стуса, 25 травня 2007 року створили Львівський навчально-виховний комплекс ім. В. Стуса «спеціалізована школа І ступеня — гімназія міжнародних відносин»[62].
У Києві спеціалізована школа з поглибленим вивченням іноземної мови була названа «Спеціалізована школа № 200 імені Василя Стуса». 5 вересня 2012 року відбулося урочисте відкриття шкільного музею Василя Стуса[63].
У червні 2016 року Донецькому національному університету було надане ім'я Василя Стуса[64].
Школі № 8 у місті Краматорську у жовтні 2019 року присвоєне ім'я Василя Стуса[65]
._Пам'ятник_Василю_Стусу.jpg)
._Парк.jpg)
.jpg)
У січні 2024 року розпочався Стус-Фест — всеукраїнський та міжнародний фестиваль присвячений життю та творчості Василя Стуса. Ініційовано театральною спільнотою DSP — поетичним театром України під керівництвом Алекса Боровенського[66][67].
Дружина — Валентина Василівна Попелюх (19 червня 1938 — 25 березня 2022)[68].
Валентина Попелюх і Василь Стус одружилися в 1965 році, за рік у них народився син Дмитро. Валентина стала вдовою у 1985, коли двічі засуджений за «антирадянську діяльність» Василь загинув в ув'язненні. Вона пережила чоловіка майже на 37 років[69].
Син — Дмитро Стус, народився 15 листопада 1966 року. Має двох синів від першої дружини Оксани Стус: Ярослав (нар. 18 травня 1985), випускник КПІ; Стефан (нар. 1991). Друга дружина — Тетяна Щербаченко (у шлюбі з 2003 року). Доньки: Ївга, Орина.
Старша сестра — Марія Стус (нар. 20 січня 1935). Мешкала разом з родиною на околиці Донецька, у будинку, де в молоді роки жив й Василь Стус. Внаслідок російської військової агресії у 2014 році, будинок, що розташовувався за 5 кілометрів від Донецького аеропорту, було знищено, а Марія з родиною стала біженкою й перебралася до Києва[70]. В березні 2016 року Володимир Кличко придбав 3-кімнатну квартиру в Святошинському районі столиці та подарував її Марії Стус[71].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
