Овсієнко Василь Васильович

Васи́ль Васи́льович Овсіє́нко (8 квітня 1949, село Ставки Радомишльського району Житомирської області, Українська РСР, СРСР — 19 липня 2023, м. Київ^[2]) — український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв'язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Овсієнко.

Василь Овсієнко
Василь Овсієнко у 2014
Ім'я при народженні	Василь Васильович Овсієнко
Народився	8 квітня 1949(1949-04-08) Леніне, Радомишльський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР
Помер	19 липня 2023(2023-07-19) (74 роки) Київ, Україна
Країна	СРСР  Україна
Місце проживання	Київ
Діяльність	філолог, дисидент, публіцист
Галузь	рух за громадянські права[1], дисидент[d][1] і політика[1]
Знання мов	українська[1]
Нагороди	Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня Орден «За заслуги» ІІІ ступеня Орден «За мужність» І ступеня
Висловлювання у Вікіцитатах  Медіафайли у Вікісховищі

Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської області. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Правозахисна діяльність

Навесні 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», інтенсивно розповсюджував самвидав у середовищі студентів. 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл., де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників», робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р., разом із Пронюком і Лісовим, засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушевського р-ну Мордовської АРСР) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. під час «профілактики» в Київському КДБ відмовився від визнання вини.

Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з політв'язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в «Хронике текущих событий» і використана УГГ.

У вересні 1977 р. попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 р. Подав 7 січня 1978 р. заяву до ВВіРу з клопотанням про виїзд із СРСР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів «Світло людей».

18 листопада 1978 р. був затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вульгарно вилаяв його і виштовхнув із сільради. Подав на міліціонерів і кадебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня 1978 р. було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби відірвав міліціонерові два ґудзики.

7—8 лютого 1979 р. засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув'язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.

9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 р.

Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, з 8 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили^[3].

Громадсько-політична діяльність

Овсієнко В. В. (праворуч) і Павличко Д. В. в Українській всесвітній координаційній раді

У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 р. обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 р. — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської християнської партії.

З червня 1998 р. — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв'ю колишніх політв'язнів.

Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 р. організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.

Член правління громадської організації «Міжнародне об'єднання „Соловецьке братство“»^[4].

Вшанування пам'яті

У місті Київ вулицю Білгородську перейменували на вулицю Василя Овсієнка.

Нагороди

• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (7 квітня 2009) — за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження^[5]
• Орден «За заслуги» III ст. (26 листопада 2005) — за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і незалежності, активну громадську діяльність^[6]
• Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод^[7]
• 12 січня 2000 — Премія імені Василя Стуса за публіцистику.
• 17 березня 2006 — премія ім. Івана Огієнка в номінації «Громадська діяльність».
• 13 березня 2006 — Міжнародна літературна премія Фундації родини Воскобійників у жанрі мемуаристики.

Бібліографія

Василь Овсієнко разом з Сергієм Білоконем та Галиною Севрук на обкладинці газети «Культура і життя»

Книжки

• Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. Спогади. Упорядкував В. Овсієнко. — К.: УРП, 1995.
• Світло людей. Спогади-нариси про Василя Стуса, Юрія Литвина, Оксану Мешко / вст. сл. Євгена Сверстюка — К., 1996 : Бібліотека журналу УРП «Республіка». Серія: політичні портрети, № 4 — 108 с.^[8].
• Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. (Передмова) / Харківська правозахисна група; Упорядники Є. Ю. Захаров та В. В. Овсієнко; Худож.-оформлювач Б. Ф. Бублик. — Харків: Фоліо, 2001.
• Добром нагріте серце. До 90-річчя І. Б. Бровка (Упорядкування) / Харківська правозахисна група; Ред. В. О. Овсієнко, Худож.-оформлювач Борис Захаров. — Харків: Фоліо, 2005.
• Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя з дня народження / Харківська правозахисна група; Упорядкували В. В. Овсієнко та О. Ф. Сергієнко. Художник-оформлювач Б. Захаров. — Харків: Фоліо, 2005.
• Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. / Упорядкував автор; худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. — Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005.
• Василь Стус у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса. — Полтава, 2007.

Статті та есе

Пресконференція фільму «Заборонений».

• Інкриміновано: антирадянська, наклепницька… // Донбас. — 1991. — № 1.
• Базар-1921. Базар-1990 // Вільне слово (Житомир). — 1991. — № 44. — 23 листопада.
• Любов. Добро. Свобода // Україна. — 1991. — № 24.
• Покіс // Самостійна Україна. — 1992. — № 2(23).
• Про Стуса // Літопис Голгофи України. Т. 1. — Львів: Меморіал, 1993.
• Таємно похований під № 9 // Не відлюбив свою тривогу ранню… Василь Стус — поет і людина. — К.: Український письменник, 1993.
• «Де все людською мукою взялось…» // Українська культура, 1996, № 2.
• Рух українських правозахисників призвів до краху російської радянської імперії та проголошення української демократичної держави // Самостійна Україна, 1996 р, № 21—22.
• Репресії проти Української Гельсінкської Групи в 1977 році // Український альманах. Варшава: Об'єднання українців у Польщі, 1997.
• Ми просто йшли… Десятиліття Українського Культурологічного клубу // Народна газета, 1997, № 50(331).
• Исторические, правовые и этические основы Украинской общественной группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений (9 ноября 1976 года — 7 июля 1988 года // Права человека в России: прошлое и настоящее. Сборник докладов и материалов научно-практической конференции. Пермь. 21—23 июня 1999 г. — Пермь, 1999. (рос.)
• «Нас порівняли мури, як статут» // Газ. «Час» (НРУ), 1999. — 26 березня.
• Меморіяльний музей у Кучино — совість Росії. Інформбюлетень ХПГ «Права людини», № 14(167), 1999. — 1—15 липня.
• Ці моторошні слова: Соловки, Сандармох… Інформбюлетень ХПГ «Права людини», № 17(172), 1999. — 15—31 серпня.
• Мистецтво переписувати історію, або Дещо про діяльність 5-го відділу КГБ // Ґаз. «Независимость», № 286 (15105) — 287(15106), 1999. — 29 вересня.
• Юнаки з огненної печі. (Передмова) // Харківська правозахисна група; Упорядник В. В. Овсієнко. — Харків: Фоліо, 2001.
• Три повстання Січків: У двох томах. (Передмова). Спогади, інтерв'ю, листи, документи. / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В. В. Овсієнко. — Харків: Фоліо, 2003.
• Ігор Кручик. Дисидент. Український тиждень. № 36 (149), вересень 2010. — С. 46—48.

Примітки

1. Чеська національна авторитетна база даних

   d:Track:Q13550863
2. Помер Василь Овсієнко: політв'язень, що все життя збирав докази репресій проти українських дисидентів - BBC News Україна. BBC. 20 липня 2023. Архів оригіналу за 27 липня 2023. Процитовано 15 грудня 2023.
3. ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Дисидентський рух в Україні. Процитовано 3 жовтня 2024.
4. Засновано громадське об'єднання «Соловецьке братство». Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 15 січня 2016.
5. Указ Президента України № 229/2009 від 7 квітня 2009 року «Про нагородження В. Овсієнка орденом князя Ярослава Мудрого»
6. Указ Президента України № 1653/2005 від 26 листопада 2005 року «Про відзначення державними нагородами України колишніх політичних в'язнів і репресованих»
7. Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»
8. http://www.ukrcenter.com/Література/66505/Василь-Овсієнко [Архівовано 2016-03-05 у Wayback Machine.] Василь Овсієнко. Твори // Український Центр

Посилання

• Овсієнко Василь Васильович на сайті Дисидентський рух в Україні. Джерело: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І.
• Біографічне інтерв'ю на сайті Харківської правозахисної групи
• Борис Захаров «Життя і доля Василя Овсієнка»
• Валерій Кравченко «Невиправний Василь Овсієнко»
• Василь Овсієнко «Гибель Василя Стуса»
• Василь Овсієнко «Початок великого терору»
• Спецпроєкт Локальної історії «Дисиденти. Історії політв'язнів радянського режиму»