Loading AI tools
український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Євге́н Олекса́ндрович Сверстю́к (13 грудня 1927[2], Сільце, Волинська область — 1 грудня 2014, Київ, Україна) — український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, учасник руху шістдесятництва, політв'язень радянського режиму. Досліджував творчість М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Франка. Засновник та з 1989 року — незмінний редактор православної газети «Наша віра», президент Українського ПЕН-клубу. Доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським», голова УАНТІ.
| Сверстюк Євген Олександрович | |||
|---|---|---|---|
 | |||
| Народився | 13 грудня 1927 с. Сільце на Волині, нині Горохівського району Волинської області | ||
| Помер | 1 грудня 2014 (86 років) Київ, Україна | ||
| Поховання | Байкове кладовище | ||
| Країна |  СРСР Україна | ||
| Національність | українець | ||
| Діяльність | критик, публіцист | ||
| Галузь | літературознавство[1] і література[1] | ||
| Відомий завдяки | учасник руху шістдесятництва | ||
| Alma mater | ЛНУ ім. І. Франка | ||
| Знання мов | українська[1] | ||
| Жанр | вірш і есей | ||
| Посада | головний редактор | ||
| У шлюбі з | Валерія Андрієвська | ||
| Нагороди |
| ||
| |||
Народився 13 грудня 1927 року (але був записаний батьком 1928 роком) в с. Сільце (Горохівський повіт, Волинське воєводство, Польська Республіка, нині Горохівського району, Волинська область, Україна). Батьки — селяни.
Освіта — Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету (1947—1952), потім — аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953—1956).
Працював учителем української мови в Почаєві (1952), с. Богданівка Підволочиського району (1953)[3], викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту (1956—1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959—1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961—1962), старшим науковим працівником відділу психологічного виховання НДІ психології (1962—1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965—1972).
1965 року в Одеському університеті був призначений день для захисту дисертації на ступінь кандидата педагогічних наук[4]. Захист за тепер зрозумілих причин не відбувся.
У 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні Дмитра Зерова) роках його звільняли з роботи за політичними мотивами. Переслідуваний протягом років за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, у січні 1972 року — заарештований і в березні 1973 року засуджений за статтею 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розповсюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС — 389/36 у Пермській області: на завершення отримав 15 діб карцеру, де сидів із кримінальними в'язнями, уник «програмованого» адміністрацією «зони» конфлікту з ними, вони на прощання подарували іконку[5]) та п'яти років заслання (з лютого 1979 року — столяр геологічної експедиції в Бурятії). З жовтня 1983 до 1988 року працював столяром на київській фабриці індпошиву № 2.
Улітку 1987 року з Сергієм Набокою (голова ради), Олесем Шевченком, Ольгою Гейко-Матусевич, Віталієм Шевченком, Миколою Матусевичем та іншими створили Український культурологічний клуб (УКК). Улітку 1988 року разом із товаришами з УКК біля пам'ятника св. Володимиру відзначили 1000-ліття Хрещення Русі в день початку «офіційного святкування» у Москві, незважаючи на «тупцяння чоловіків у чорних капелюхах». Інформацію про подію масово передруковували за кордоном[5].
Після проголошення незалежності України був активним ідеологом дерадянізації країни. Широко відомі його публікації, присвячені подоланню радянського спадку в духовному житті:
| …Наші полиці заставлені книжками совєтської епохи. Більшість із них ніколи не будуть прочитані. І не тому, що перейняті духом зужитої ідеології. Основна їхня вада — лжесвідчення. Вони неправдиві, бо оминають важливе, але не суголосне з партійною ідеологією, акцентують дрібне і другорядне, що не сприяє розумінню часу і людини. Книжка, яка не дає правдивих свідчень чи то на догоду замовникові, чи з безпринципності автора, не має вартості… |
Нагороджений Орденом Свободи «…за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, мужність і самовідданість у відстоюванні прав і свобод людини, плідну літературно-публіцистичну діяльність та з нагоди Дня Свободи…» згідно з Указом Президента України «Про нагородження Є. Сверстюка орденом Свободи» від 25 листопада 2008 р. № 1075/2008[6].
Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» — створеного у 2011 році об'єднання українських інтелектуалів та громадських діячів[7]. У її складі був одним з авторів Національного акту свободи[8] — пропонованого Верховній Раді України суспільного договору, який був опублікований 14 лютого 2014 року і мав на меті знайти шляхи виходу з політичної кризи[9].
Помер 1 грудня 2014 року, не доживши дванадцяти днів до свого 87-го дня народження[10]. Поховання відбулося 4 грудня 2014 року на Байковому кладовищі (ділянка № 33, 50°25′8.4″ пн. ш. 30°30′10.9″ сх. д.)[11]. Відспівали Сверстюка в церкві Різдва Богородиці УАПЦ[12], прощалися з дисидентом у Будинку вчителя.
Автор книг, численних статей з літературознавства, психології та релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську.
Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасності, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури — від Івана Котляревського до наших днів. Деякі з них з'явилися (головно у першій половині 1960-х) у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есе про М. Зерова «Гострої розпуки гострий біль»), газеті «Літературна Україна»; ін. (з кін. 1960-х рр.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Тараса Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (головно у збірці «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою книгою (у «Самвидаві») вийшов есей «Собор у риштованні» (1970) — про роман «Собор» Олеся Гончара.
Основною дослідницею творчості Сверстюка, а також інціатором заходів з вшанування його памяті була доктор філологічних наук Тарнашинська Людмила Броніславівна. Вона стала автором щонайменше 5 літературознавчих праць про Сверстюка
У 2015 році в Києві[13] та Броварах[14] перейменували вулиці на честь Євгена Сверстюка. З травня 2016 року в Полтаві також з'явилася вулиця Євгена Сверстюка[15]. У 2016 році вулиця Євгена Сверстюка з'явилась у місті Кропивницький. У Луцьку є вулиця, названа на честь Євгена Сверстюка, і присвячена йому пам'ятна дошка.
Велику роль у вшануванні творчої спадщини Євгена Сверстюка відіграв російський філолог, літературний критик Євген Нікольський.[16] Він у 2015 році вперше серед російськомовних вчених опублікував статтю з детальним рецензуванням творчості Сверстюка.[17]
13 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам'ятна дата — 90 років з дня народження Євгена Сверстюка[18].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
