Loading AI tools
природна водойма З Вікіпедії, вільної енциклопедії
О́зеро — природна водойма в заглибленнях суходолу (улоговинах) з виробленим хвилями і течіями профілем берегової зони, що заповнена в межах озерної чаші (озерного ложа) різнорідними водними масами зі сповільненим водообміном, не має однобічного ухилу і безпосереднього зв'язку з морем чи океаном[1][2].
Озера слугують акумуляторами значної кількості прісної води в глобальному кругообігу води. Джерелом живлення озер є поверхневий і підземний стік, атмосферні опади. Озера регулюють стік річок, затримуючи в своїх улоговинах воду під час повені, поступово віддаючи її в інші сезони[⇨].
Озера за походженням котловини бувають такі: тектонічні, льодовикові, річкові (стариці), приморські (лагуни і лимани), провальні (карстові, термокарстові), вулканічні (в кратерах згаслих вулканів), завально-заплавні, штучні (водосховища, стави)[2].
За характером водного балансу озера поділяють на стічні, безстічні та зі змінним стоком, за хімічним складом — на прісні, солонуваті, солоні й мінеральні (гідрокарбонатні, сульфатні, хлоридні)[2][⇨]. Хімічний склад озерних вод зберігається тривалий час відносно постійним (на відміну від річок). У водах озер відбуваються хімічні реакції, коли одні елементи відкладаються з розчину до донних відкладів, а інші переходять з твердого осаду в розчинений стан[⇨].
Завдяки значній тепловій інерції водної маси великі озера пом'якшують клімат і температуру прилеглих територій, зменшуючи добові та сезонні коливання метеорологічних показників[⇨].
Форма, розміри та рівень води озер змінюються з часом в результаті нагромадження донних відкладів, змін обрисів берегів, балансу вологи [⇨]. Площа озер варіює від декількох гектарів до сотень тисяч км², а глибини — від кількох сантиметрів (солончаки) до понад тисячу метрів. Загальна площа озер Землі становить близько 2,1 млн км² (близько 1,4 % площі суходолу)[2][3]. Найбільші озера світу — Каспійське море в Євразії, Великі озера і Велике Ведмеже в Північній Америці, Вікторія, Танганьїка і Ньяса в Африці, Байкал (найглибше у світі — до 1620 м) в Азії[2][3] Озера утворюються як високо у горах (Хорпатсо — 5 400 м), так і у глибоких депресіях (Мертве море — 400 м нижче рівня моря)[⇨].
Вивченням озер займається наука лімнологія. В озерах Землі міститься вчетверо більше води, ніж у річках. Проте життя озера часто менш тривале, ніж водотоку. Якщо озеро не поповнюється водами, воно висихає, міліє або перетворюється на болото. Озера мають велике значення в житті людей, зокрема для водного транспорту, водопостачання, зрошування, розведення риби, водоплавної птиці та цінних хутрових звірів; в медичному застосуванні (з деяких озер використовують лікувальні грязі й ропу). На території озер видобувають різноманітні корисні копалини — нафту, сіль, руди тощо. Також вони мають велике значення для організації туризму та відпочинку[⇨].
Класифікація озер відноситься до найскладніших теоретичних проблем лімнології. Озера поділяють за способом їх утворення, способом живлення, за термічним режимом, вмістом солей (хімічним складом) та наявністю в них життя. Лише в найсолоніших озерах відсутнє життя. Більшість озер сформувалось внаслідок рухів земної кори чи вивержень вулканів. Деякі були залишені льодовиками, що відступили, а деякі утворились внаслідок відділення від моря. Багато водойм створені людьми — їх називають водосховищами, оскільки вони містять резерв води для гідроелектростанцій та інших господарських потреб. Існує велика кількість класифікацій водойм, кожна з яких використовує в типізації окремі ознаки, або різне поєднання таких ознак. Умовно вони об'єднуються в ряд груп:
Типологія озер має важливе значення для оцінки водних ресурсів регіону[20].
Морфометричні характеристики озера:
Морфометричні показники озера:
Заповнена водою частина озерної улоговини називається озерним ложем.
В утворенні озерного ложа беруть участь різноманітні природні сили, тому більшість їх утворюються внаслідок спільної дії кількох з них[21]. Формування озерного ложа і водної маси озера можуть бути як розведеними в часі (утворення запрудних (загатних) озер, відступання льодовиків і наповнення талою водою западин льодовикового рельєфу, заповнення дефляційних улоговин), так і одночасним (руслові процеси річок, танення реліктового льоду і утворення термокарстового озера, відокремлення морських лагун). Поступово, з розвитком озера, рельєф ложа згладжується внаслідок заповнення твердими річковими наносами, продуктами розмиву берегів, органічними рештками озерної гідробіоти[22].
Існує багато класифікацій озер, з яких найрозробленішою є класифікація за генезисом озерних улоговин, вперше запропонована 1937 року радянським гідрологом Михайлом Первухіним[4] та пізніше докладно розроблена Борисом Богословським[5][1][20]. Серед лімнологів західного світу найпопулярнішою та найрозробленішою (11 типів, 76 підтипів) є класифікація Хатчинсона 1957 року[7][23][24][25].
.jpg)
Окремо можна виділити інші групи озерних котловин:
.jpg)
_in_June.jpg)
.jpg)
У будові ложі виділяють такі основні зони[1][21]:
Типовий профіль схилів ерозійного узбережжя озер складається з[22]:
Узбережжя озер поділяється на затоплювану (за високого рівня води) та суху частини (до якої рівень води ніколи не доходить)[22].
Донні відклади озер — різновид континентальних відкладів з деякими характерними ознаками, притаманними морським (відсортованість матеріалу, горизонтальна шаруватість)[38]. Вони формуються за рахунок матеріалів, що їх приносять вода і вітер (аллохтонні), продуктів руйнації берегів, залишків водної та прибережної рослинності, тварин, хімічного осаду з розчину озерної води (автохтонні)[22][21]. Характерною особливістю донних відкладів озер є лінзовидне залягання, рештки характерної озерної флори та фауни, тісний зв'язок з алювіальними відкладами[38].
При руйнації берегів великий уламковий матеріал накопичується переважно в зоні літоралі, а дрібний дисперсний — акумулюється на глибині[21]. У верхньому шарі озерних відкладів (пелогені) відбувається метаморфоз під дією біохімічних, фізико-хімічних та суто біологічних процесів[22].
Уламково-глинистий матеріал мінеральних відкладів може мати як хемогенне (кухонна, глауберова та ін. солі, залізо-марганцеві відклади), так і біогенне походження (крейда, мергель, діатоміт, залізні руди)[22][21].
Органічні відклади складають речовини лігніно-гумусового комплексу: целюлоза та геміцелюлоза, цукри, воскоподібні речовини, бітуми[22]. Серед різноманітних озерних мулів виокремлюють багаті на органічні сполуки — сапропелі (гіттію)[22].
Характер донних відкладів озер перебуває в тісному зв'язку з кліматичними умовами природної зональності. В полярних зонах та на високогір'ї на дні озер відкладається уламковий пісковиково-глинистий матеріал стрічкової шаруватості, що його приносять талі та льодовикові води[38]. У помірному кліматі разом із уламковим матеріалом накопичуються сполуки заліза, кремнію, карбонат кальцію та різна органіка у вигляді мулів (сапропелю) та торфу. Які з часом перетворюються на залізні руди, діатоміти, сапропеліти, буре вугілля[38]. У посушливішому кліматі на дні озер утворюються озерні мергелі. Для аридного клімату характерним є відкладення разом із уламковим матеріалом карбонатів, хлоридів, гіпсу та ін. За значної концентрації йонів магнію в безсточних озерах утворюються доломітові та вапняково-доломітові відклади (східна частина озера Балхаш)[38].
_(14764950384).jpg)
Озерні відклади поширені серед осадових товщ різного геологічного віку: барвисті глини та озерні мергелі девонського та пермського періодів, доломіти Каратау юрського та Німеччини неогенового періодів, сапропелеве вугілля Кузбасу, соляні поклади різних періодів[38].
Водний баланс озер складається з двох компонентів — приходу і розходу води.
На відміну від річок-приток, озера мають більшу ширину, тому вони вносять затримку в процесі віддачі води річкам які вони живлять, регулюючи річковий стік, згладжуючи річний графік-гідрограф[22].
За водним балансом озера ділять на такі[22]:
У залежності від швидкості водного обміну вирізняють чотири типи озер[10]:
У залежності від значень відношення питомого водозбору і середньої багаторічної амплітуди коливань рівня води водойми класифікують за режимом[11]:
Частина озер не мають річкового стоку (безстічні) й витрачають запаси води через випаровування, підземне просотування.
Рівень озерних вод залежить від балансу приходу та розходу води. Співвідношення між цими величинами призводять до сезонних, річних та багаторічних коливань, що впливають на характер більшості процесів, що відбуваються в озерах[21].
Сезонні коливання озер (денівіляція) холодного поясу зумовлені весняним таненням снігу й льоду (максимальний рівень) і зимовим замерзанням вод[22][21]. У помірному поясі максимум рівня озерних вод припадає на сезон максимальних атмосферних опадів (осінньо-зимовий максимум альпійських і центральноазійських озер), або на весняне повіддя, спричинене таненням снігу[22]. В озерах, що живляться талими водами гірських льодовиків, найвищий рівень припадає на найтеплішу пору року або слідує відразу за нею. У тропічному поясі максимум рівня припадає на сезон дощів, мінімум на посушливу пору[22]. Найбільшого коливання рівня води зазнають невеликі озера аридного клімату, часто такі озера пересихають під час посушливого сезону[21].
Річна амплітуда рівня вод у великих озерах незначна (рівнинне Ладозьке озеро — 0,5 м, тектонічний Байкал — 0,8 м)[22]. У малих озерах амплітуда переважно більша і залежить від річного розподілу атмосферних опадів, температури повітря, геологічної будови водозбору та різноманітних інших факторів.
Багаторічна амплітуда рівня вод залежить від коливання елементів клімату (атмосферних опадів, температури повітря), геологічними причинами (тектонічні рухи, зміна базису ерозії, заповнення озерної улоговини продуктами зносу). Такі коливання не залежать від розмірів озера й перевищують річні (Ладозьке озеро — 2,9 м, Ільмень — 7,4 м)[22].
Спорадичні зміни рівня озерних вод спричиняються згінно-нагінними процесами (до 2 м на великих озерах), коливанням стоячих хвиль (сейші)[21]. Такі коливання тривають від кількох хвилин до кількох діб, амплітуда таких коливань варіює від кількох мм до кількох м[22]. Окремим різновидом спорадичних змін є спонтанні падіння рівня вод у карстових і печерних озерах через різкий злив води підземними каналами.
Постійні озерні течії існують лише у великих озерах[22]. Можуть бути присутніми також у проточних озерах. Спорадичні та тимчасові течії озерних вод зумовлюються дією вітру, річковими водами, перемішуванням водних мас із різною температурою (конвекційні), густиною (гравітаційні), коливанням стоячих хвиль (сейші)[22].
Хвилі на озерах переважно утворюються дією вітру[21]. Їхні характеристики залежать від глибини та площі озера, режиму вітрів над озером. Озерні хвилі переважно коротші за морські. Найбільша висота спостережуваних озерних хвиль сягала 5 м[22].
.svg)
Озерні води нагріваються за рахунок сонячного випромінювання, яке на 97 % поглинається верхніми шарами. Глибинні шари нагріваються за рахунок конвекційних рухів. Теплові витрати відбуваються через теплообмін з атмосферою і озерним ложем (незначна частка)[22].
За термічним режимом виділяють 3 географічні області озер[1][22]:
Згідно річного термічного циклу гідрологічних сезонів вирізняють такі озера[14]:
Озера можуть класифікуватись за радіаційним балансом[40]:
Або за середньою інтегральною температурою води у теплий сезон tсер.; сумою активних температур (вище 10 °C) — Σt[17]:
Інтегральна класифікація за формою озерної улоговини, характером весняного прогрівання водної маси, розміром перемішуваних мас та стійкістю дозволяє виділити 3 групи озер помірного поясу Північної півкулі[13]:
Гірські озера з льодовиковим живленням мають дуже низькі температури вод (Верхньоакемське озеро на Алтаї (Росія) в найтепліший місяць (серпень) в поверхневому шарі не прогрівається вище +2,2 °C). Солоні озера у спекотливих областях влітку прогріваються вище +45 °C, а взимку охолоджуються нижче 0 °C[22]. Вода гідротермальних озер в зонах вулканічної діяльності може нагріватись до позначки кипіння, закипати у вигляді фонтануючих гейзерів або повільно булькотіти невеличкими озерцями. Значні маси великих озер впливають на клімат прилеглих територій, пом'якшуючи його (знижуючи температуру повітря влітку та підвищуючи взимку)[22].
Більшість озер помірного поясу взимку замерзають, деякі великі озера не кожен рік. Через велике накопичення теплової енергії великими масами води, що має теплоємність 4218 Дж/(кг·К), озера з більшим об'ємом води замерзають і скресають пізніше[21]. У таких озерах лід тане безпосередньо в озері, лише незначна частина його виноситься водотоком до річок[21].
Озерний лід утворюється двома основними шляхами: замерзанням озерної води і метаморфизацією снігового покриву (насичення його водою і перекристалізації)[2][22]. За інтенсивної конвекції у холодний сезон можливе утворення донного і внутрішньоводного льоду. Озерний лід шаруватий (шари водяного і снігового льоду), нерівний, торосистий, тріщінуватий[21].
Прозорість озерної води визначає кількість розчинених та колоїдних речовин у ній. Максимальна прозорість озерних вод спостерігається на Байкалі — до 40 м[22]. Об'єктивно прозорість води визначається глибиною на якій неозброєним оком видно біле коло, закріплене на мотузці. Прозорість вод може коливатись залежно від сезонів, через коливання інтенсивності розвитку органіки в озерах[22]. Колір води зумовлений поєднанням блакитного відтінку власне води та різноманітних домішок у ній. На суб'єктивне сприйняття кольору впливає освітлення, глибина та колір дна. Інтенсивного блакитного кольору вода буває в льодовикових озерах, бідна на органічне життя[21]. Зелений колір озерним водам надають планктонні водорості під час масового розмноження — цвітіння води[21]. У солоних озерах колір води часто набуває рожево-червоних відтінків через масове розмноження бактеріальних організмів. Коричневого кольору водам надають гумінові речовини з напіврозкладених рослинних решток. Такі кольори властиві лісовим озерам помірного і тропічного поясів[21].
Озерні води вміщують, окрім власне води, різноманітні розчинені мінеральні солі, йони (переважно HCO3-, SO4−2, Cl-, Ca+2, Mg+2, Na+, K+), суспензії, колоїди та гази (кисень, вуглекислий газ, азот). Важливе значення для органічного життя озер мають розчинені гази повітря, мікродози фосфатів, йонів NO2-, NO3- та NH4+, сполуки заліза та кремнію[22]. Живі істоти в процесі власної життєдіяльності утворюють також сірководень і метан, що можуть накопичуватись за певних умов в озерних водах.
За ступенем мінералізації води виділяють[1][22]:
Активна реакція озерних вод коливається від 1,4 до 11,2 pH, але переважно лежить у слабколужному діапазоні 6,5—8,5 pH[22].
Органічні речовини в озерах накопичуються внаслідок двох процесів: розпаду решток планктону (переважно слабозабарвлене), розпаду рослинних решток і вимивання гумусу з ґрунтів (забарвлене у відтінки коричневого кольору)[22].
Стратифікація розчинених речовин в озерних водах зазнає сезонних коливань. Зимовій та літній стратифікації відповідає збільшення концентрації розчинених речовин від поверхні до дна, збільшення кислотності. За концентрацією розчиненого кисню озера поділяються на рівномірно насичені та озера збіднені на кисень біля дна (через високу біологічну продуктивність бентосу, зменшену циркуляцію вод, підвищену мінералізацію придонних шарів)[22].
Процес заповнення озерного ложа викликає зміни водного режиму та пов'язаних з ним біо-хіміко-фізичного комплексу факторів. Під дією процесів заростання та замулювання в гумідному кліматі дно озера поступово вирівнюється, його глибина і площа зменшуються, це зумовлює поступове заболочування водойми з кінцевим утворенням болота[1]. В аридних умовах озера поступово еволюціонують в солончаки, або такири[22]. Такі типові еволюції озер часто порушуються іншими чинниками — коливаннями клімату, тектонічними рухами, сейсмічною та вулканічною діяльністю[22][21].
Улоговини проточних озер під ерозійною дією текучих вод можуть бути розмиті й перетворені на озероподібні розширення річкових долин[22].
Різноманітні комплекси фізико-хімічних умов в озерах, їхнє географічне положення, геологічної історії та стадії розвитку обумовлюють існування відповідних біотичних комплексів (тваринних і рослинних організмів) з характерними якісним (гідрофауна, гідрофлора) і кількісним складом (продуктивністю). Гідробіонти озер поділяються на 3 групи[22]:
У розподілі живих організмів озер спостерігається певна зональність, прив'язка їхньої життєдіяльності до певних біогеографічних зон: берегової (літоральні), відкритих вод (пелагеальні), глибинної частини (профундальні організми)[22].
У поверхневих водах озер відбувається основне продукування органічної маси фітопланктонними організмами і вищими рослинами (фотосинтез) з розчиненої у воді та атмосфері (вищими рослинами) вуглекислоти та мінеральних речовин вод[22][21]. Автотрофні бактерії на дні озер також продукують органічну речовину. За рахунок цієї продукції існують усі інші біологічні ланки озерного життя. Гетеротрофні бактерії та інші редуценти розкладають органічні рештки до неорганічних сполук[21]. За кількісними показниками органічної продукції озера поділяються на високо- (переважно тропічні та озера помірних широт), середньо- та малопродуктивні (переважно полярні та високогірні озера).
За ступенем розвитку органічного життя (трофністю) озера поділяють на[21]:
На планеті налічується приблизно 304 млн різноманітних водойм на суходолі, з яких 91 % припадає на невеличкі озерця площею до 1 га[42]. Третина площі водного дзеркала озер планети припадає на водойми площею до 10 га[43]. Великими озерами вважаються озера, що мають площу понад 1 тис. км², таких озер налічується 122, на них припадає також ⅓ загальної площі водойм суходолу[43]. Надвеликих озер площею більше за 10 тис. км² на планеті нараховують 22.
Найбільше озеро — Каспійське море (371 тис. км²), за ним за площею водного дзеркала слідують Верхнє озеро в Америці (82,4 тис. км²), Вікторія, Ньяса, Мічиган, Гурон і Аральське — кожне близько 60 тис. км²в, Танганьїка, Байкал — по 35 тис. км², Ладозьке (18 тис. км²).
Найглибше озеро — Байкал (1642 м). Максимальна глибина його була виявлена в 1983 році, нанесена на карту — в 1992 році.
| Назва | Площа водного дзеркала (тис. км²) |
Висота над рівнем моря (м) |
Найбільша глибина (м) | Регіон |
|---|---|---|---|---|
| Каспійське море | 371 | -28 | 1025 | Євразія |
| Верхнє | 82,4 | 183 | 393 | Північна Америка |
| Вікторія | 68 | 1134 | 80 | Східна Африка |
| Гурон | 59,6 | 177 | 208 | Північна Америка |
| Мічиґан | 58 | 177 | 281 | Північна Америка |
| Аральське море | висихаюче | 34,5 | 54,5 | Центральна Азія |
| Танганьїка | 34 | 773 | 1470 | Східна Африка |
| Байкал | 31,5 | 456 | 1620 | Центральна Азія |
| Ньяса | 30,8 | 472 | 706 | Східна Африка |
| Велике Ведмеже | 30,2 | 157 | 137 | Північна Америка |
| Велике Невільниче | 28,6 | 156 | 150 | Північна Америка |
| Чад | висихаюче | 281 | 11 | Центральна Африка |
| Ері | 25,7 | 174 | 64 | Північна Америка |
| Вінніпеґ | 24,3 | 217 | 28 | Північна Америка |
| Балхаш | 22* | 342 | 26 | Центральна Азія |
| Онтаріо | 19,5 | 75 | 236 | Північна Америка |
| Ладозьке | 17,7 | 5 | 230 | Північна Європа |
| Маракайбо | 16,3 | 0 | 250 | Південна Америка |
| Бангвеулу | 15* | 1067 | 5 | Центральна Африка |
| Ейр | 15* | -12 | 20 | Австралія |
| Дунтінху | 12* | 11 | 8 | Східна Азія |
| Тонлесап | 10* | 12 | 14 | Південно-Східна Азія |
| Онезьке | 9,7 | 33 | 127 | Північна Європа |
| Туркана | 8,5 | 375 | 73 | Східна Африка |
| Нікарагуа | 8,4 | 32 | 70 | Центральна Америка |
| Тітікака | 8,3 | 3812 | 304 | Південна Америка |
| Атабаска | 7,9 | 213 | 60 | Північна Америка |
| Оленяче | 6,3 | 350 | 60 | Північна Америка |
| Іссик-Куль | 6,2 | 1608 | 668 | Центральна Азія |
| Велике Солоне | 6* | 1282 | 15 | Північна Америка |
| Урмія | 6* | 1275 | 15 | Західна Азія |
| Торренс | 5,7 | 34 | 8 | Австралія |
| Альберт | 5,6 | 619 | 58 | Східна Африка |
| Венерн | 5,5 | 44 | 100 | Північна Європа |
| Вінніпегосіс | 5,4 | 252 | 12 | Північна Америка |
| Мверу | 5,2 | 917 | 15 | Центральна Африка |
| Манітоба | 4,7 | 248 | 28 | Північна Америка |
| Таймир | 4,6 | 6 | 26 | Північна Азія |
| Ханка | 4,2 | 68 | 10 | Східна Азія |
| Кукунор | 4,2 | 3205 | 38 | Центральна Азія |
| Етоша | 4 | 1065 | пересихає | Південна Африка |
| Ван | 3,7 | 30 | 15 | Західна Азія |
| Чудське | 3,6 | 30 | 15 | Північна Європа |
| Тана | 3,6* | 1830 | 70 | Східна Африка |
| Убсу-Нур | 3,3 | 753 | Центральна Азія | |
| Поопо | 3* | 3690 | 3 | Південна Америка |
| Поянху | 2,7* | 18 | 20 | Східна Азія |
| Чани | 2,3* | 106 | 10 | Центральна Азія |
| * — подано площу найбільших розливів. | ||||
У північній півкулі більшість озер наближені до високих широт, як свідоцтво нещодавньої льодовикової епохи. «Головною країною озер» може вважатися Канада — тут знаходиться майже 900 тис. дрібних і великих озер[44]. У Канаді налічується 31,75 тис. озер площею більше 3 км²[45], загальна ж кількість водойм зі стоячою водою сягає 1 млн[46]. У Європі найбільш вкриті озерами території Швеції (9 %) та Фінляндії (8 %; 188 тис. озер площею більше 0,5 га, 56 тис. — більше 1 га)[47][48]. Ці залишки передльодовикових озер (Скандинавського льодовика що розтанув близько 10 тис. років тому) зберігаються в умовах морського помірного клімату.
Загалом на планеті налічується 1,4 млн водоймищ і вони вкривають майже 4 % поверхні Землі (без озер Гренландії та Антарктиди). У них міститься 180 тис. км³ води. Загальна протяжність берегів всіх озер планети 7 млн км, що в 175 разів перевищує довжину екватора[49].
Найбільші озера за площею водного дзеркала за континентом:
В Україні понад 20 тис. озер і малих ставів, 7 тис. з яких мають площу більшу за 0,1 км², а 43 — понад 10 км²[1][2]. Найбільші з них — у плавнях Дунаю (Ялпух, Кагул, Катлабух), на узбережжі Чорного моря (Сасик, Алібей, Шагани, Донузлав), у басейні Західного Бугу (Світязь)[1][2]. Найвідомішими серед туристів є Шацькі озера, серед гірських озер найвідоміше Синевир[3].
На території України більшість озерних улоговин за генетичною ознакою відносяться до водноерозійних та водноакумулятивних[20]. В Українських Карпатах присутні ерозійні льодовикові озера (Бребенескул, Несамовите), вулканічні (Синє, Липовецьке), завальні (Синевир)[20]. На Волинському Поліссі багато карстових озер провального типу (Сомине)[20].
Озера мають велике значення в житті людей, зокрема для водного транспорту, водопостачання, зрошування, розведення риби; як водосховища, що регулюють річковий стік та забезпечують роботу гідроелектростанцій; для забезпечення сільського господарства добривами (сапропель); в медичному застосуванні (з деяких озер видобувають лікувальні грязі й ропу)[2].
Прісні озера використовують для водопостачання, зрошування, риборозведення, розведення водоплавної птиці та цінних хутрових звірів, як акумулятори прісної води (в Україні частка таких озер у водному балансі невелика)[1].
На території озер видобувають різноманітні корисні копалини — нафта, сіль, руди. Солоні озера слугують джерелом хімічної сировини, кухонної солі, лікувальних грязей (пелоїдів)[1][21]. Озера мають велике значення для організації туризму та рекреації.
Гідрологічний режим природних і штучних (водосховищ, ставків) водоймищ складається з окремих гідрологічних показників: температури, прозорості, кольору і хімічного складу води, товщини льоду, рівня води, глибин і рельєфу дна, течій і хвилювань на поверхні, стоку і наносів до та з озера, інших параметрів. Гідрологічний режим досліджує наукова дисципліна — озерознавство (лімнологія)[2]. Лімнологія, як галузь гідрології, вивчає континентальні водойми з уповільненим водообміном та увесь комплекс гідрохімічних, гідрофізичних і гідробіологічних процесів, що відбуваються в них[1]. Лімнологія досліджує:
В озерознавстві застосовують електро-, фото- і звукометричні методи досліджень; математичний, картографічний і аерокосмічний (аерофотозйомка, ДЗЗ) метод комплексного аналізу водойм[51][52]. Фактичні дані гідрологічного режиму, флористично-фауністичному складу озера отримують в результаті спеціальних експедицій і стаціонарно (на нечисленних озерних станціях). Отримані польові дані обробляють камерально в науково-дослідних закладах із застосуванням високоточного наукового обладнання.
Лімнологія як самостійна наука розвивається з кінця XIX століття. Засновником науки вважають швейцарського вченого Франсуа-Альфонса Фореля, який проводив багаторічні лімнологічні дослідження на Женевському озері, результати яких вийшли окремою монографією 1904 року, вперше сформулював цілі й задачі науки, видав першу настанову зі спостереження за режимом озер 1901 року[1]. Попервах дослідження озер рухались у двох напрямках: гідролого-географічному (загальний опис, гідрометричні вимірювання окремих елементів режиму) та гідробіологічному (дослідження окремих елементів флори і фауни, спроби пошуку загальних закономірностей)[51]. У Російській імперії М. Стабровський 1854 року відкрив сейші на Онезькому озері; експедиції А. П. Андрєєва впродовж 1857—1866 років комплексно досліджували Ладозьке озеро; В. І. Дибовського і В. Годлевського впродовж 1870-х років — Байкал[51][a]. Впродовж 1860-1870-х років інтенсивно досліджуються озера Альп; 1887 року комплексно досліджуються озера штату Вісконсин у США[51]. З 1890-х років у Росії розпочалася диференціація досліджень озер за гідрологічними, гідробіологічними та гідрохімічними напрямами, відкриваються перші озерні станції. Значний внесок у розвиток лімнології зробили: англійський вчений Джон Меррей (шотландські озера — 1900—1910), американські вчені Едвард Бердж і Чансі Джудей (вісконсинські озера — 1900—1915); російські академіки Дмитро Анучин (Верхньоволзькі озера — 1894—1895), Юлій Шокальський (Ладозьке озеро — 1897), Лев Берг (Аральське море — 1899—1902, Іссик-Куль — 1903)[53], Глеб Верещагін, Євген Марков (Севан — 1911), В. Н. Лебедєв (камчатські озера — 1908—1909); українські вчені Євген Бурксер, Григорій Швець, Юрій Марковський[1][51]. 1906 року Олександр Воєйков запропонував метод обчислення теплозапасу озер. У напрямку досліджень озерної циркуляції спричиненої вітром працювали Едвард Бердж і австрієць В. Шмідт[51]. На початку XX століття на перший план вийшли питання риборозведення, тому більшість лімнологічних питань розроблялось гідробіологами Росії, США, Німеччини, Польщі, Швеції, Швейцарії[51]. Лімнологами зі Швеції (Ейнар Науманн) та Німеччини (Август Тінеманн) була розроблена озерна типологія за ступенем їхньої трофності. Це вчення заклало основи для досліджень процесів утворення біологічної продукції, користуючись балансами окремих елементів гідрологічного режиму озер[54][51].
Матеріал для озерознавчих досліджень збирають на стаціонарних озерних станціях, в гідрометеорологічних обсерваторіях[52]. Постійні озерні станції починають створюватись з кінця XIX століття. Першою такою станцією стала Почерницька на однойменному ставі у Чехії 1888 року. 1890 року відкрита Пльонська станція в Німеччині. У Росії перша Глибокоозерська станція відкрилась 1891 року на озері Глибокому під Москвою[b], 1896 — академік Іван Бородін відкрив станцію на озері Бологовському, 1908 року відкрилась біологічна (пізніше лімнологічна) Косинська станція в Косино під Москвою[c][51]. У СРСР процес створення озерних станцій продовжився, 1926 року створено станцію на озері Севан[d], 1928 року — на озері Байкал, 1931 року — на Онезькому озері.
1919 року в Росії було створено Державний гідрологічний інститут, який централізовано й на державному рівні розпочав науково-практичне вивчення водойм країни. Численними експедиціями інституту вже за перші десятиліття були досліджені найбільші озера країни: карельські озера (1920—1924), Ільмень (1924—1927), Ладозьке і Онезьке озера (1924—1933), Аральське (1925), Іссик-Куль (1928—1930), алтайські озера (1928—1931), Балхаш (1928—1931), Байкал, уральські озера[51]. Соляна лабораторія АН СРСР досліджувала поклади солей в озерах Барабинського та Кулундинського степів (1928—1935), пізніше (1936—1951) це робив Всесоюзний інститут галургії[51]. У 1931—1933 роках Гідрометслужба провела комплексну «Лімнологічну зйомку СРСР», дані якої увійшли до видань Водного кадастру СРСР. У перші роки радянської влади глибоко досліджувалось питання використання сапропелевих мулів у якості добрив для потреб сільського господарства, при АН СРСР було створено спеціальну комісію. 1936 року було створено Лабораторію озерознавства АН СРСР. Проблемами озерознавства займались вчені Інституту рибного господарства АН СРСР та інших інститутів.
Світового значення мають наукові дослідження проведені на озерних станціях Польщі (Вігри), Угорщини (Балатон), Німеччини (Пльонське озеро), Австрії (Лунцькі озера в Тиролі), Данії (Фурське озеро), Швеції (Анебора), США (Вісконсин).
На сучасному етапі розвитку озерознавство використовує матеріали стаціонарних спостережень на озерних станціях, постах, гідрометеорологічних центрах, результати експедиційних досліджень, аерофотозйомку та дистанційне зондування[1]. У методах сучасної лімнології математичне та гідравлічне моделювання гідродинамічних процесів[1].
Результатами досліджень користуються в організаціях та на підприємствах різних галузей економіки: водопостачання, рибництво, водний транспорт, гідроенергетика, зрошування, добування корисних копалин[1]. Лімнологічні дослідження важливі для оцінки екологічних наслідків антропогенного впливу на водойми, наприклад, в результаті забирання води на зрошування, надходження забруднених стоків до водойм, теплового навантаження електростанцій на викопному паливі[1].
В Україні 1936 року на Дніпровському водосховищі почала роботу перша озерна Дніпропетровська гідробіологічна станція. Пізніше гідрометеорологічні обсерваторії були створені на Кременчуцькому і Каховському водосховищах[52]. Провідним науковим центром з озерознавства в Україні виступає Інститут гідробіології НАНУ, Український науково-дослідний гідрометеорологічний інститут, Інститут гідромеханіки НАНУ, НДІ рибного господарства[1][52]. Історично лімнологи України працюють в тісних зв'язках із озерознавцями Білорусі, Молдови, Польщі, Румунії, Чехії та Словаччини. Українські вчені працюють в комплексній міжнародній науковій програмі «Планетарні геофізичні дослідження»[2][1].
Частина озер у розвинених країнах зазнала негативного впливу господарчої діяльності, тому потребує охорони: забруднення стічними водами промислових підприємств, отрутохімікатами з сільськогосподарських угідь, обміління внаслідок надмірного водокористування[1].
Озера як мальовничий об'єкт природи є невід'ємною складовою культурного життя більшості народів планети. Вони фігурують в усному фольклорі та писемній традиції від давнини до сучасності як місце дії в різних героїчних епосах, місце мешкання різних магічних істот (від давньогрецьких лімнад і слов'яно-германських русалок до лох-несського чудовиська XX століття в Шотландії), сховища для магічних речей (мечі короля Артура в Британії та Ле Лоя у Північному В'єтнамі). Озера слугують головним об'єктом для пейзажів в образотворчій діяльності багатьох художників світу.
Велике значення водойм як з текучою, так і зі стоячою водою у свідомості людини красномовно підтверджується широко розповсюдженою в часі й просторі практикою створення їх штучних замінників, від величезних палацових ставів і невеличких ставків до маленьких загат на річках, басейнів у приватних будинках та при публічних лазнях, мікроставочків в оздобленні садів і алпійських гірок. Китайське озеро Сіху в Ханчжоу впродовж століть надихало поетів-романтиків (Бо Цзюй-і, Су Ши, Ян Ваньлі) і справило великий вплив на традиції ландшафтного дизайну садів Китаю, Кореї та Японії[55]. Озеро занесене до Світової спадщини ЮНЕСКО.
У 2000-х роках завдяки місії НАСА «Кассіні — Гюйгенс» до Сатурна на його найбільшому супутнику Титані було відкрито перші позаземні озера, які заповнені, втім, не водою (яка за тамтешніх умов перебуває у твердій фазі), а вуглеводневими сполуками у рідкому стані[56].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
