Витвицький Степан Порфирович

Степан Порфирович Витвицький
Степан Порфирович Витвицький
	Степан Порфирович Витвицький
2-й Президент УНР у вигнанні
	17 січня 1954 — 9 жовтня 1965
Попередник	Лівицький Андрій Миколайович
Наступник	Лівицький Микола Андрійович
Народився	13 березня 1884; с. Угорники, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина
Помер	9 жовтня 1965 (81 рік); Нью-Йорк, США
Похований	Цвинтар святого Андрія
Відомий як	дипломат, адвокат, правник, політик, журналіст
Громадянство	Австро-Угорщина; ЗУНР; США
Національність	українець
Політична партія	Українська національно-демократична партія і УНДО
У шлюбі з	Меланія Витвицька (Стельмах)
Релігія	православний
Нагороди	«Воєнний хрест» (УНР)
	Медіафайли у Вікісховищі

Степан Порфирович Витвицький гербу Сас^[1] (13 березня 1884(18840313), с. Угорники, Станиславівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина^[2] — 9 жовтня 1965, Нью-Йорк, США) — український політичний діяч, правник, журналіст, член УНДП, 2-й Президент УНР у вигнанні.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Витвицький.

Коротка інформація Степан Порфирович Витвицький, Попередник ...

Закрити

Народився в селі Угорники на Станиславівщині, нині село Івано-Франківської міськради (тоді — Станиславівський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина) у сім'ї управителя школи. Навчався у Львівському і Віденському університетах. Під час навчання, крім юриспруденції, отримав всебічну освіту, був активним у культурному житті українського студентства: відвідував лекції Кирила Студинського, Михайла Грушевського і О. Колесси; співав у студентському хорі «Академічної громади», виступав у аматорському театрі, режисером якого був Володимир Винниченко. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету, С. Витвицький, разом з іншими українськими студентами, у 1904 році залишає Львівський університет і переводиться до Віденського університету. Голова «Академічної громади» у Львові та товариства «Січ» у Відні. Докторат права захистив 1910 (1912^[2])року. Згодом брав участь у культурному житті на Дрогобиччині, вступив у ряди Українського січового союзу. Власну адвокатську канцелярію відкрив у Дрогобичі 1914 року, проводив активну українську громадсько-культурну діяльність на Дрогобиччині.

З початком Першої світової війни вступив до легіону Українських січових стрільців, відбуваючи службу в інформаційному відділі УСС — Пресовій Квартирі. В 1915–1918 роках — член редакції газет «Діло» і «Свобода» у Львові, з 1918 року — член політичного комітету, що підготував акт 1 листопада 1918 року.

У 1918 році — делегат Національної Ради ЗУНР. Був одним з організаторів возз'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Згодом — державний секретар закордонних справ ЗУНР (листопад 1918 — липень 1919 р.^[2]), голова місії ЗУНР в Парижі і Лондоні.

У квітні 1922 року був у складі дипломатичної делегації ЗУНР на Міжнародній конференції в Генуї, на якій обговорювався статус Східної Галичини. Восени 1924 р. повернувся з еміграції до Дрогобича, відновив адвокатську діяльність; спочатку спільно з Володимиром Темницьким, пізніше у власній канцелярії; вів активну громадсько-політичну та культурно-просвітницьку діяльність — голова товариства «Просвіта» у Дрогобичі.

У 1925–1939 роках — діяч УНДО. В 1926—1939 роках очолював філії українських товариств та установ «Сільського господаря», «Маслосоюзу», «Рідної школи». В 1935–1939 — посол (депутат) до польського Сейму, з 1938 року — заступник голови УНДО та Української Парляментарної Репрезентації. У 1935-39 роках був віце-бурмістром Дрогобича. Як адвокат, виступав захисником українського населення від переслідування з боку польського режиму: захищав 16 мешканців села Добрівляни, яких незаконно арештувала в 1929 р. польська поліція під час зборів читальні «Просвіти», мешканців села Брониця, жорстоко побитих польською поліцією у 1938 році під час посвячення читальні «Просвіти».

На еміграції з 1945 року. Брав участь в організації Центрального представництва української еміграції в Німеччині (заступник голови) і створенні Української національної ради; від 1949 року — заступник голови виконавчого органу Української національної ради і керівник відділу закордонних справ, від 1951 року — представник виконавчого органу Української національної ради у США. У 1954—1965 роках — 2-й Президент УНР в екзилі.

Помер 9 жовтня 1965 року у Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

У кількох населених пунктах України існують вулиці, названі на честь Степана Витвицького.

20 жовтня 2022 року вулицю Михайла Лермонтова в Дрогобичі було перейменовано на вулицю Степана Витвицького.

[1]
Соціально-політичний портрет УКРАЇНСЬКОГО ПРОВОДУ ГАЛИЧИНИ ТА БУКОВИНИ в революції 1918—1919 років. Архів оригіналу за 18 червня 2007. Процитовано 24 квітня 2015.
[2]
Мельничук Б. Витвицький Степан Порфирович… — C. 263.

Біляїв В. На неокраянім крилі… — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.
Витвицький Степан // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2014. — С. 67-68.
Волинець С. Передвісники і творці листопадового зриву. — Вінніпег, 1965.
Горинь В. І. Витвицький Степан [Архівовано 2 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 515. — ISBN 966-00-0734-5.
Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
Мельничук Б. Витвицький Степан Порфирович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 263. — ISBN 966-528-197-6.
Головченко В. І. Витвицький Степан // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-Х.