Loading AI tools
американська феміністка і письменниця З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Андреа Ріта Дворкін (англ. Andrea Rita Dworkin, 26 вересня 1946 — 9 квітня 2005) — американська радикальна феміністка і письменниця, широко відома критикою порнографії як тісно пов'язаної зі зґвалтуваннями, проституцією та іншими формами насильства проти жінок.
| Андреа Дворкін | |
|---|---|
| Andrea Rita Dworkin | |
 | |
| Народилася | 26 вересня 1946 Камден, Нью-Джерсі, США  |
| Померла | 9 квітня 2005 (58 років) Вашингтон, США ·серцево-судинні захворювання |
| Громадянство | США |
| Діяльність | есеїстка, романістка, літературна критикиня, феміністка, журналістка, письменниця, поетка |
| Галузь | есей, гендерні дослідження і фемінізм[1] |
| Alma mater | Беннінгтонський коледж і Cherry Hill High School Westd |
| Знання мов | англійська[1][2] |
| Роки активності | 1966 — 2005 |
| У шлюбі з | John Stoltenbergd |
| Автограф |  |
| Нагороди | |
| |
Почавши громадську діяльність в 1960-х в антивоєнному і анархістському рухах, а також переживши проституцію, Дворкін стала радикальною феміністкою і опублікувала 10 книг з теорії і практики радикального фемінізму.
Наприкінці 1970-х і 1980-х прославилась як речниця феміністського антипорнографічного руху[en], а її праці про порнографію та сексуальність, зокрема, «Порнографія: чоловіки володіють жінками[en]» (1981) та «Статевий зв'язок[en]» (1987), привернули увагу американської громадськості.
Дворкін аналізувала порнографію з феміністської точки зору, працювала з рухом «Жінки проти порнографії» та Ліндою Борімен. Згідно з аналізом Дворкін, індустрія порнографії базується на тому, щоб перетворити жінок на об'єкти для чоловічого насильства. З Кетрін МакКіннон[en] Дворкін розробила законодавчий підхід для заборони порнографії і позовної практики проти порнографістів за нанесені збитки, заснований на громадянських правах (а не на боротьбі з непристойністю).
Андреа Дворкін народилася в Камдені, штат Нью-Джерсі, в родині Гаррі Дворкіна (онук російського єврея, який втік з Росії в 15 років, щоб уникнути військової служби) і Сильвії Шпігель (дитина єврейських емігрантів з Угорщини).[3] Андреа мала молодшого брата, Марка. Її батько був учителем і відданим соціалістом, що, за її думкою, суттєво вплинуло на її пристрасть до соціальної справедливості. Стосунки Андреа з матір'ю були напруженими, але пізніше Дворкін писала про те, як віра її матері у легалізацію засобів контрацепції та легальні аборти, «задовго до того, як це стало шанованою у суспільстві ідеєю», надихнула її пізніший активізм.[4]
Хоча в її єврейській родині у багатьох аспектах домінувала пам'ять про Голокост, Дворкін згадує своє дитинство як щасливе, котре, однак, закінчилося для неї у віці дев'яти років, коли невідомий чоловік намагався розбестити її в кінотеатрі. Коли Дворкін було 10, її сім'я переїхала до передмістя Черрі Гілл (Cherry Hill), штат Нью-Джерсі (у той час відомий як Делавер (Delaware Township)). Переїзд вона пізніше описувала так: «почувалася, наче викрадена прибульцями й відправлена у виправну колонію».[5] У шостому класі адміністрація нової школи покарала Андреа за відмову співати пісню «Тиха ніч» (як єврейка, вона заперечувала проти примусу співати християнські релігійні пісні у школі).[4] Дворкін говорила, що «вона, можливо, стала б рабином», якби це дозволялося жінкам у той час, і вона «вподобала б» вивчання Талмуду.[6]
Дворкін почала писати вірші й прозу в шостому класі.[7] Приблизно тоді ж зацікавилася проблематикою абортів і вагалася, стати адвокаткою чи письменницею. Вибрала письменництво, бо могла «займатися цим у кімнаті самотужки» і «ніхто не міг зупинити мене».[8] У старших класах жадібно читала, заохочувана батьками. Особливо на Дворкін вплинули Рембо, Бодлер, Генрі Міллер, Достоєвський, Гевара й поети-бітники, особливо Аллен Гінзберг,[7] а також «обожнювані найбільше» Жан Жене, Персі Біші Шеллі і Лорд Байрон.[9] Дворкін закінчила школу (зараз це Cherry Hill High School West) в 1964 році.[10]
У 1965 році, під час навчання у Беннінгтон-коледжі, Дворкін заарештували під час протесту проти війни у В'єтнамі й відправили до Нью-Йоркської жіночої в'язниці (New York Women's House of Detention). Тюремні лікарі провели їй внутрішній огляд настільки грубо, що вона кілька днів мала через це кровотечу. Дворкін виступила публічно і дала свідчення перед судом присяжних. Висвітлення її справи відбувалося у національних та міжнародних ЗМІ.[4][11] Суд присяжних відмовився зробити обвинувальний висновок у справі,[4] але свідчення Дворкін сприяли суспільному обуренню з приводу жорстокого поводження з ув'язненими. В'язниця New York Women's House of Detention була закрита через сім років.
Невдовзі після свідчення Дворкін залишила коледж Беннінгтон і на лайнері Castel Felice попрямувала до Греції, де продовжувала писати.[4] Вона мандрувала із Парижу до Афін на Східному Експресі, а згодом жила і писала на острові Крит,[4] де створила серію віршів «(В'єтнамські) Варіації» («(Vietnam) Variations»), збірку віршів і віршів прозою, які видала під назвою «Дитина» («Child»), і роман «Записки про хлопця, що горить» («Notes on Burning Boyfriend») у стилі, близькому до магічного реалізму (посилання до Нормана Моррісона, пацифіста, що вчинив самоспалення на знак протесту проти війни у В'єтнамі). Також Дворкін написала кілька віршів і діалогів, які надрукувала після повернення до США у книзі під назвою «Morning Hair».[4]
Згодом Дворкін повернулася в коледж Беннінгтон і протягом двох років продовжувала вивчати літературу та брати участь у кампаніях проти студентського кодексу, за контрацепцію на території університету, за легалізацію абортів та проти війни у В'єтнамі.[4] У 1968 здобула бакалаврський ступінь з літератури.
Після закінчення коледжу Дворкін поїхала до Амстердаму, щоб узяти інтерв'ю у голландських анархістів з контркультурного руху Прово (Provo).[7] З одним з них, Cornelius (Iwan) Dirk de Bruin, вона одружилася.[12] Незабаром після одруження чоловік почав жорстоко поводитися з Дворкін: бив її руками, ногами й дерев'яною балкою, припалював сигаретами, бив головою об підлогу до втрати свідомості.[13]
Дворкін опинилася у безпорадному стані: без грошей, часто без даху над головою, за тисячі кілометрів від сім'ї, пізніше відзначивши: «Я часто жила життям утікачки, проте це було найбезпорадніше життя постраждалої жінки, яка мала втекти востаннє, незалежно від того, що вийде».[5] Деякий час Дворкін була вимушена заробляти проституцією.[14] Феміністка й емігрантка Рікі Абрамс прихистила Дворкін у своєму будинку і допомагала їй знайти місця для проживання на яхтах і покинутих будівлях.[5] Дворкін намагалася заробити, щоб повернутися до США.
Абрамс познайомила Дворкін з ранніми роботами радикальних феміністок США, і та захопилася працями Сексуальною політикою[en] Кейт Міллетт, Діалектикою статі Шуламіт Фаєрстоун та Сестринство — могутнє[en] Робін Морган.[7] Дворкін та Абрамс почали разом працювати над радикально-феміністським текстом про мізогінію[15], включно із закінченою чернеткою глави щодо порнографічного контркультурного журналу Suck, яка була опублікована групою експатріантів у Нідерландах.[7]
Пізніше Дворкін писала, що врешті-решт погодилася допомогти з контрабандою портфеля героїну через митницю в обмін на 1000 доларів і квиток на літак, думаючи, що якщо все пройде успішно, вона зможе повернутися додому з квитком і грошима, а якщо її спіймають, втече від знущань колишнього чоловіка, хоч би й потрапивши до в'язниці. Хоча контрабандна угода скасувалася, чоловік, який обіцяв Дворкін гроші, все одно купив їй квиток, і вона повернулася до США у 1972 році.[16]
Перш ніж поїхати з Амстердаму, Дворкін обговорила з Абрамс свій нідерландський досвід, виникнення феміністського руху і почату разом книгу, домовившись, що Дворкін допише книгу (яка згодом дістала назву Ненавидячи жінок: радикальний погляд на сексуальність[en]) і опублікує її, діставшись США.[5] У спогадах Дворкін розповідає, що під час цієї бесіди вона поклялася присвятити своє життя феміністському руху.
У Нью-Йорку Дворкін знову організовувала антивоєнні акції, брала участь у демонстраціях за права лесбійок і проти апартеїду в Південній Африці.[4] Феміністська поетка Мюрієль Рукізер (Muriel Rukeyser) найняла її у помічниці (пізніше Дворкін казала: «Я була найгіршою помічницею в історії світу. Але Мюріель не гнала мене, бо вірила в мене як в письменницю»).[17] Дворкін також приєдналася до феміністської групи підвищення обізнаності[4] і незабаром залучилася до радикальної феміністської організації, зосереджуючись на кампаніях, що боролися з насильством проти жінок. Окрім письменництва та активізму, Дворкін здобула славу як доповідачка, переважно на заходах, організованих місцевими фемгрупами.[4] Вона стала добре відомою завдяки пристрасним, безкомпромісним виступам, які викликали сильні почуття як у прихильників, так і у критиків, і надихала аудиторію до дій (наприклад, промова Дворкін на першому марші Поверни собі ніч[en] в листопаді 1978 р. Midwest Regional Conference of the National Organization for Changing Men (нині Національна організація чоловіків проти сексизму[18]) під назвою «I Want a Twenty-Four Hour Truce During Which There Is No Rape».[19]
У 1977 році Дворкін залучилася до Жіночого інституту свободи преси (Women's Institute for Freedom of the Press, WIFP).[20]
У 1974 Дворкін познайомилася з профеміністом, письменником і активістом Джоном Столтенбергом у Гринвіч-Вілледж, коли вони обидвоє пішли із поетичних читань через мізогінність зачитуваних творів. Вони стали близькими друзями й згодом стали жити разом.[21] Столтенберг написав серію радикально-феміністських книг і статей про маскулінність. Хоча Дворкін публічно написала «Я люблю Джона серцем і душею»[22], а Столтенберг описав Дворкін як «любов свого життя»,[23] вона продовжувала публічно ідентифікувати себе як лесбійку, а він себе — як гея. Столтенберг, розповідаючи про здивування, що їхні стосунки викликали у пресі, підсумував їх так: «Таким чином я публічно стверджую такі найпростіші факти: так, я та Андреа живемо разом і любимо одне одного, ми партнери, і одночасно ми відкриті лесбійка та гей».[21]
Дворкін і Столтенберг одружилися у 1998 р. Після смерті Дворкін Столтенберг сказав: «Ми ніколи нікому не говорили про те, що одружені, бо люди помилково це витлумачують, як «О, то тепер ця жінка — його власність». Ми просто не хотіли подібних нісенітниць».[23]
У 1992 р. The New York Times Book Review (щотижевий додаток до Нью-Йорк таймс) опублікував розгорнутий лист Дворкін, в якому вона описує джерела своєї палкої ненависті до проституції та порнографії («серійно продукованої технологізованої проституції»), переповідаючи свій досвід насильницького огляду в'язничними лікарями та побиття у першому шлюбі й багатьма іншими чоловіками.[24]
Дворкін виступила категоричною опоненткою президента Білла Клінтона під час скандалу із Монікою Левінскі.[25] Вона також висловила підтримку Полі Джонс і Хуаніті Броддрік.[26]
Дворкін «демонізували не тільки порнографи, а й багато лібералів, до яких вона ставилася з майже однаковим презирством»,[27] і "коли вона бувала роздратована ліберальними феміністками, на кшталт Наомі Вульф, вона визнавала, що її погляди не є приємними для кожного. «Я маю стійке переконання, що будь-який рух потребує наявності як радикалів, так і лібералів», — пояснювала вона, — «Завжди потрібні жінки, які можуть увійти до кімнати належним чином, говорити належним тоном, які матимуть доступ до влади. Але також потрібні й ті, хто стане головним рушієм».[28][a]
У 2000 році Дворкін опублікувала книгу «Цап-відбувайло: євреї, Ізраїль та звільнення жінок[en]» (Scapegoat: The Jews, Israel, and Women's Liberation), де порівнювала пригноблення жінок із переслідуванням євреїв,[29] обговорювала сексуальну складову єврейської ідентичності та антисемітизму і закликала до створення землі обітованної для жінок як відповідь на утиск жінок (за прикладом створення Ізраїлю як батьківщини для переслідуваних євреїв)[30][31][32].
У червні 2000 року Дворкін опублікувала статті в «New Statesman»[33] і в «Гардіан»[34] про те, як минулого року один або кілька чоловіків зґвалтували її в готельному номері в Парижі, підсипавши GHB (gamma-Hydroxybutyric acid) в її напій. Ці статті викликали громадські суперечки.[35] Коли такі письменниці, як Catherine Bennett[14] і Julia Gracen[36] висловили сумніви щодо її тверджень, це розмежувало погляди її скептиків та прихильників(-ць), серед яких були Кетрін МакКіннон[en], Кетрін Вінер[37] та Глорія Стайнем. На тлі емоційної вразливості і проблем зі здоров'ям Дворкін практично усунулася від громадського життя протягом двох років після виходу цих статей.[14][21][33][34][36][38][39][40][41]
У 2002 р. Дворкін опублікувала автобіографію «Розрив серця: політичні спогади войовничої феміністки» («Heartbreak: The Political Memoir of a Feminist Militant»). Невдовзі вона знову почала виступати з промовами та писати, і в інтерв'ю з Джулі Біндел[en] у 2004 році сказала: «Я думала, що мене прикінчили, але зараз я знову відчуваю життєву наснагу. Я хочу продовжувати допомагати жінкам».[38] Опублікувала ще три статті в «Гардіан» і почала працювати над новою книгою «Америка, що пише: Як романісти винайшли націю і розмежували її за гендером» («Writing America: How Novelists Invented and Gendered a Nation») про роль романістів, таких як Ернест Гемінгвей та Вільям Фолкнер, у розвитку американської політичної та культурної ідентичності. Робота залишилася незакінченою через смерть авторки.[42]
В останні роки життя Дворкін мала слабке здоров'я, у своїй останній колонці для «Гардіан» писала, що протягом останніх кількох років була дуже послаблена і майже покалічена остеоартрозом колін.[43] Незабаром після повернення з Парижа в 1999 р. Дворкін госпіталізована з високою температурою і тромбозом ніг. Через кілька місяців після виписки втратила здатність згинати коліна і згодом замінила колінні суглоби протезами з титану та пластику. Вона написала: «Лікар, який найкраще знає мою історію хвороби, каже, що остеоартроз починається задовго до того, як починає калічити. В моєму випадку, каталізаторами хвороби, можливо, виступили безпритульність чи сексуальне насильство, чи побиття по ногах, чи моя вага. Джон, мій партнер, звинувачує «Scapegoat...», мою працю щодо єврейської ідентичності та звільнення жінок, на написання якої мені знадобилося дев'ять років; це, каже він, книга, яка вкрала моє здоров'я. Я ж звинувачую зґвалтування під наркотиками, яке я пережила в Парижі в 1999 році».[43]
Коли в інтерв'ю її запитали, як вона хоче, щоб її пам'ятали, Дворкін сказала: «Коли чоловіче панування скінчиться, я б хотіла, щоб моя робота стала усього лише антропологічним артефактом з вимерлого, примітивного суспільства».[44] Андреа Дворкін померла уві сні 9 квітня 2005 у віці 58 років у своєму будинку у Вашингтоні, округ Колумбія. [45] Причина смерті пізніше була визначена як гострий міокардит[46].
Андреа Дворкін найчастіше згадують як речницю, письменницю та активістку феміністського антипорнографічного руху.[37][38][44] У лютому 1976 р. Дворкін взяла на себе провідну роль в організації публічних пікетів проти фільму «Snuff» у Нью-Йорку, а восени приєдналася до Адрієнн Річ, Грейс Пейлі, Глорії Стайнем, Shere Hite, Lois Gould, Barbara Deming, Karla Jay, Letty Cottin Pogrebin, Робін Морган та Сюзан Браунміллер[en] у спробах утворити радикальну феміністську антипорнографічну групу.[47] Членкині цієї групи пізніше (1979 р.) об'єдналися у формування «Жінки проти порнографії» (Women Against Pornography), але на той час Дворкін почала дистанціюватися від групи через відмінності в підході до справи.[48] Дворкін виступала на першому марші організації «Повернути ніч собі» («Take Back the Night») у листопаді 1978 р. і приєдналася до 3000 жінок у марші через район червоних ліхтарів у Сан-Франциско.[49] До антипорнографічної діяльності Дворкін належить участь в Antipornography Civil Rights Ordinance.
У 1981 опублікована найвідоміша робота Дворкін «Порнографія: чоловіки володіють жінками[en]» («Pornography: Men Possessing Women»), яка аналізує (із залученням багатьох прикладів) сучасну та історичну порнографію як індустрію дегуманізації, засновану на ненависті до жіноцтва. Згідно із Дворкін, порнографія причетна до насильства проти жінок, як у процесі виробництва (через жорстоке поводження із жінками, які беруть участь у її створенні), так і в соціальних наслідках її споживання, заохочуючи чоловіків еротизувати домінування, приниження та жорстоке поводження із жінками.[37][38][44]
У 1983 р. Дворкін опублікувала книгу «Жінки правого крила» («Right-Wing Women: The Politics of Domesticated Females»), у якій досліджує причини, за яких жінки співпрацюють із чоловіками на ниві обмеження прав жіноцтва[50], і ставить питання: «Чому «праві» жінки агітують за власне підпорядкування? Яким чином «праві», контрольовані чоловіками, залучають жінок до участі та лояльності? І чому «жінки правого крила» щиро ненавидять феміністичну боротьбу за рівність прав?».[17]
У 1987 вийшла робота «Статевий зв'язок[en]» («Intercourse»), де розширено аналіз від порнографії до статевого акту як такого. Дворкін стверджує, що вид сексуального підпорядкування, зображуваний в порнографії, є основним досвідом гетеросексуального статевого акту як для жінок, так і для чоловіків у патріархатному суспільстві.[51]
Дворкін опублікувала три художні твори, вже здобувши вагу як феміністична авторка та активістка.
Окрім перелічених тут книг, статей та виступів, Дворкін писала для антологій, писала додаткові статті, багато її робіт перекладені іншими мовами.[53] Вона також публікувалася у газеті Gay Community News.[54]
Була членкинею The American Heritage Dictionary's Usage Panel.[57]
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
