Loading AI tools
епоха в історії Європи, що заклала основи нової європейської культури З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Італійське Відродження або італійський Ренесанс (італ. Rinascimento [rinaʃʃiˈmento]) — важлива епоха в історії Європи, що заклала основи нової європейської культури[1].
 |
|
Архітектура |
Географія |
|
Англія |
Італія була першою європейською країною (попри те, що цілісне державне утворення склалося лише в XIX столітті), якій європейські народи завдячують великим змінам і досягненням у різних галузях людської діяльності. Епоха Відродження почалася в Італії в XIV столітті, в період проторенесансу, або треченто (культури 1300-х років) і тривала аж до XVI століття, ознаменувавши перехід від середньовічної до сучасної Європи. Розквіт ренесансної культури припадає на XV—XVI століття, де виділяють високе Відродження (від кінця 1490-х років, до першої чверті XVI століття). У країнах Центральної та Північної Європи епоха Відродження настала пізніше та набула специфічних рис (див. Північне Відродження та Французький Ренесанс).
Італійське слово «rinàscita» зустрічається в «Коментарях» Лоренцо Гіберті (I Commentari, 1452—1455), книзі про художників його часу, звідки це слово запозичив Джорджо Вазарі, який склав «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1550). Вазарі відзначив цим словом діяльність своїх попередників, художників початку XVI століття, «після довгих років занепаду в період середньовіччя та варварства». Він писав «про пелену, яка заволокла уми людей» і яка несподівано «чи Божою милістю, чи то під впливом зірок спала» і художники раптом побачили «справді прекрасне». За його визначенням, «Відродження — це повернення людини до свого гармонійного природного стану у відносинах із природою». Тому «природа — це зразок, а давні — школа». Час, що передує Відродженню, гуманісти називали «темними віками»[2].
1855 року французький історик Жуль Мішле дав «кальку» італійського терміна в назві сьомого тома «Історії Франції»[3]. 1860 року опубліковано працю швейцарського історика Якоба Буркгардта «Культура Італії в епоху Відродження» (Die Kultur der Renaissance in Italien). Відтоді слова «відродження» та «ренесанс» стали синонімами та загальноприйнятими для позначення переломної доби в історії культури.
Відмінна риса епохи Відродження — світський характер культури, її гуманізм та антропоцентризм, зростання інтересу до античності. Формування нової ренесансної ідеології відбувалося в Італії за відсутності цілісної держави та міжусобних воєн у обстановці боротьби міст-республік за економічну і політичну незалежність і свободи творчої особистості. Проте, традиційній тезі про вирішальне значення економічних факторів: розширення торгівлі та товарно-грошових відносин, розвитку мануфактурного виробництва, нині надають усе меншого значення. Перелом у духовній культурі виник унаслідок природної еволюції релігійного світогляду та розширення уявлень про навколишній світ. Щодо мистецтва очевидно, що античність середньовічні майстри знали й раніше, і навіть використовували форми античного мистецтва у своїх творах[4], але, згідно з визначенням Вазарі, їх спотворювали і «тільки в Італії кінця XV — початку XVI століття відбулася контамінація — органічне злиття прекрасних форм, створених в античності, з новими ідеями християнського гуманізму та пантеїзму»[5].
Найвідомішими здобутками італійського Відродження є твори образотворчого мистецтва та архітектури. В цю епоху починається процес розмежування видів мистецтва та формування жанрової структури творів. Крім художньої творчості цей період характеризується визначними досягненнями в літературі, музиці, філософії та в різних видах наук. Наприкінці XV століття Італія ще не була окремою державою, але діяльність видатних італійців виявилася неперевершеною аж до 1600-х років. В епоху Відродження Італія була поділена на малі міста-держави та князівства. Італійське Відродження почалося в Тоскані (Центральна Італія), з центром у місті Флоренція[6], трохи торкнулося Венеції, де відчувався вплив античності через Візантію. Найвищі здобутки художників Відродження пов'язані з Римом, оскільки саме у Вічному місті вони могли відчути безпосередній вплив спадщини античної культури. Італійське Відродження досягло піку на початку XVI століття, а потім, за часів іноземних вторгнень, які занурили Італію в хаос італійських воєн, змінилося мистецтвом маньєризму та бароко. Однак ідеали епохи Відродження пережили свій час і поширилися по всій Європі, вплинувши на північне Відродження і подальшу епоху Просвітництва.
Широко відомі культурні здобутки італійського Ренесансу. Опис літератури епохи Відродження зазвичай починають із творчості Франческо Петрарки. У віршованій збірці сонетів Canzoniere Петрарка оспівує свою любов до Лаури, свою скорботу з приводу втрати коханої. Відомий його сучасник Боккаччо, автор збірки новел «Декамерон», присвяченого темі кохання у різних його видах. Відомі поети XV століття: Луїджі Пульчі (автор Морганту), Матео Боярдо (Закоханий Роланд), Лудовіко Аріосто (Несамовитий Роланд). У XV столітті працювали такі письменники, як поет Поліціано та філософ неоплатонік Марсіліо Фічіно, який багато переклав із латини та грецької. На початку XVI століття письменник Кастільйоне (Книга Царедворця) виклав своє бачення ідеального джентльмена та леді. Італійський мислитель та філософ Макіавеллі виступав прихильником сильної державної влади. Для її зміцнення він допускав застосування будь-яких засобів, що висловив у своїй відомій праці «Державець», опублікованій 1532 року.
Італійський живопис епохи Відродження мав вплив на європейський живопис протягом століть. У цей час там працювали художники Джотто ді Бондоне, Мазаччо, фра Анджеліко, П'єро делла Франческа, Доменіко Гірландайо, Перуджіно, Мікеланджело, Рафаель Санті, Сандро Боттічеллі, Леонардо да Вінчі та Тіціан.
Архітектура італійського Відродження відома за роботами архітекторів Філіппо Брунеллескі, Леона-Баттісти Альберті, Андреа Палладіо та Донато Браманте. Серед їхніх робіт — кафедральний собор Флоренції, собор Святого Петра в Римі, кафедральний собор Темпіо Малатестіано в Ріміні, багато чудових особняків.
У міру того, як в Італії наближалася епоха Відродження, одна криза за іншою траплялися в Західній Європі. У XIII столітті зазнала невдачі серія релігійних хрестових походів, спрямованих на «звільнення» Єрусалиму (Гробу Господнього) від турків-сельджуків. Послаблювалася влада імператора Священної Римської імперії, яку заснував у X столітті король Оттоном I Великий. У другій половині ХІІІ століття імперія втрачає владу над Італією. Церква, яка ніколи не була такою сильною, як у середні віки, почала поступово втрачати свою непорушність і монолітність. Тривожним симптомом став так званий «Авіньйонський полон пап» (1309—1377), коли натиском французького короля папську резиденцію перенесли з Риму на південь Франції, в Авіньйон. Для сучасників Рим був не лише географічним поняттям, з ним пов'язувалася ідея вічності й непорушності як церковної столиці, так і всієї християнської церкви. Настали часи «Великого розколу», ознаменованого запеклими розбратами в самій папській курії. Після Великого розколу відбувся остаточний поділ церкви на римсько-католицьку церкву на Заході з центром у Римі та Православну — на Сході з центром у Константинополі. Наближалася Реформація, спрямована на реформування католицького християнства відповідно до Біблії.
У пізньому Середньовіччі (близько 1300 року й раніше) регіон Лаціо, колишній центр Римської імперії та Південна Італія були в цілому біднішими, ніж міста на півночі Італії. Рим був містом стародавніх руїн, Папська область була слабко організованою і вразливою для зовнішнього втручання з боку Франції, а згодом і Іспанії. Середня Італія була відсталим, переважно землеробським районом.
Сицилія якийсь час була під іноземним пануванням, там господарювали араби, потім нормани. У Сицилії протягом 150 років процвітав мусульманський Сицилійський емірат, два століття там було норманське Сицилійське королівство, потім королівство Гогенштауфенів.
Північні та Центральні райони Італії були багатшими, ніж південні. Цей регіон був одним із найбагатших у Європі. У хрестових походах встановлено міцні торговельні зв'язки з Левантом (країни східної частини Середземного моря — Сирія, Ліван, Ізраїль, Йорданія, Палестина, Єгипет, Туреччина), а четвертий хрестовий похід зробив багато, щоб знищити Візантійську Римську імперію, як суперника венеційців і генуезців.
У разі феодальної роздробленості Італії, за відсутності єдиного державного центру, особлива роль випала економічно розвиненим містам, які досягли високого культурного злету.
Основні торгові шляхи зі сходу проходили через Візантійську імперію, або арабські землі і далі в порти Генуя, Піза та Венеція. Розкішні товари, куплені в Леванті, наприклад, спеції, барвники та шовк, завозилися до Італії, а потім перепродувалися по всій Європі.
Міста-держави наживалися також на використанні багатих сільськогосподарських земель у долині річки По. На шампанських ярмарках закуповувалися такі товари, як вовна, пшениця, дорогоцінні метали з Франції та Німеччини. Значна торгівля велася з країнами від Єгипту до Балтійського регіону.
Торгівля в Північній Італії робила країну процвітаючою державою. Флоренція стала одним із найбагатших міст Північної Італії завдяки вовняній текстильній продукції, що вироблялася під контролем торгової гільдії Арте Делла Лана (Arte della Lana).
Італійські торгові шляхи, що проходили по всьому Середземномор'ю та за його межами, були важливими провідниками культури і знань. Вчені, які мігрували до Італії під час і після османських завоювань Візантії у XII—XV століттях, проводили лінгвістичні дослідження епохи Відродження в нещодавно створеній академії у Флоренції та Венеції. Вчені гуманісти розшукували в монастирських бібліотеках стародавні рукописи, вони відновили праці Тацита та інших латинських авторів.
-NL.svg)
У XIII столітті в більшій частині Європи спостерігалося значне економічне зростання. Торгові шляхи з італійських держав пов'язували порти Середземномор'я із портами країн Ганзейської унії — балтійського та північних регіонів Європи. Економіка італійських міст-держав за цей період виросла настільки, що міста де-факто ставали повністю незалежними від Священної Римської імперії. У цей період в економіці італійських держав розвивалася сучасна інфраструктура з акціонерними товариствами, міжнародною банківською системою, валютним ринком та страхуванням[7]. Флоренція стала центром фінансової системи, а її золотий флорин став основною валютою в регіональній міжнародній торгівлі.
У Європі в середні віки панував новий меркантильний правлячий клас, який накопичив свої багатства, експлуатуючи трудящих. Особливістю Високого Середньовіччя у Північній Італії був розквіт міських комун, що вийшли з-під контролю єпископів та місцевих графів. Занепад феодалізму та зростання міст впливали один на одного; так, попит на предмети розкоші привів до збільшення товарообігу, що привело до збільшення кількості багатих торговців, які, своєю чергою, вимагали дорожчих товарів. У цій атмосфері надмірностей виникла потреба у створенні візуальних символів багатства, що дають можливість показувати оточенню свій достаток та смак.
Ці зміни дозволяли торговцям здійснювати контроль над урядами італійських міст-держав, що приводило до розширення виробництва. Чинні в північних районах країни середньовічні закони (проти лихварства, заборони на торгівлю з нехристиянами) заважали розвитку торгівлі. У містах-державах Італії ці закони було скасовано або змінено[8].
У XIV столітті сталася низка катастроф, що призвели Європейську економіку до рецесії. В цей час закінчився середньовічний теплий період і почався малий Льодовиковий період[9]. Зміна клімату вплинула на сільськогосподарське виробництво. Зменшилися врожаї, що призводило до голоду, посилюваного швидким зростанням населення. Столітня війна між Англією та Францією підірвала торгівлю по всій Північно-Західній Європі, особливо коли 1345 року король Англії Едуард III відмовився від своїх боргів, що призвело до банкрутства двох найбільших флорентійських банків Барді та Перуцці. Війна на сході порушила торговельні шляхи, імперія Османа почала розширюватися по всьому регіону. Найбільш руйнівний вплив справила чорна смерть, яка косила мешканців густонаселених міст Північної Італії. У Флоренції, наприклад, від чуми населення від 45 000 знизилося протягом наступних 47 років на 25—50 %[10].
Саме в цей період нестабільності в Італії жили майстри Відродження Данте та Петрарка. Паростки мистецтва епохи Відродження з'явилися в реалізмі Джотто. Парадоксально, але деякі з цих лих сприяли зародженню епохи Відродження. Чорна смерть викосила третину населення Європи. Внаслідок дефіциту робочої сили збільшувалася заробітна плата, люди почали витрачати більше грошей на предмети розкоші. На початку XV століття захворюваність на бубонну чуму в Європі почала знижуватися, населення знову почало зростати. Новий попит на товари та послуги привів до зростання кількості банкірів, торговців, кваліфікованих ремісників. Жахи чорної смерті та нездатність церкви надавати дієву допомогу спричинили зниження впливу церкви на населення. Розвал банків Барді та Перуцці відкрив сімейству Медічі шлях до правління у Флоренції.
Війни наприкінці XIV століття між Флоренцією та Міланом згуртували народ. Люди вважали війни конфліктами між вільними республіками та деспотичними монархіями, між ідеалами Грецької й Римської республіки та Римської імперії й середньовічних царств. Важливою фігурою у розробці ідеології Відродження був італійський гуманіст, письменник та історик, один із найвідоміших учених — Леонардо Бруні. Часи кризи у Флоренції були періодом, коли творили знамениті майстри раннього Відродження, такі як Гіберті, Донателло, Рафаель та Брунеллескі. Поширювані в цей час у народі республіканські ідеї справили значний вплив протягом усієї епохи Відродження.
Північна Італія і верхня Центральна Італія були розділені на безліч ворогуючих міст-держав, наймогутнішими були Мілан, Флоренція, Піза, Сієна, Генуя, Феррара, Мантуя, Верона та Венеція.
У середньовічній Північній Італії довгий час тривала битва за панування між силами папства та Священної Римської імперії. Окремі міста приєднувалися то до однієї зі сторін, то до іншої. В Італії боротьба дрібних областей привела згодом до утворення більших держав верхньої та середньої Італії і майже у всіх містах віддала владу до рук окремих осіб. Це сприяло виникненню культури Відродження, оскільки талановиті люди, усунуті від суспільної та військової діяльності, охоче віддавалися мистецтву та літературі. У ході італійських воєн у Флоренції утвердилося панування Медічі.
Від XIII століття армії складалися переважно з найманців, яких міста-держави, що процвітали, могли наймати. У XV столітті наймогутніші міста-держави завойовували своїх сусідів. Флоренції 1406 року дісталася Піза, Венеція захопила Падую і Верону, герцогство міланське завоювало низку прилеглих областей, зокрема області Павія і Парма.
Перша частина епохи Відродження бачила майже постійні війни на суші та на морі, коли міста-держави змагалися за першість. На суші війни велися за допомогою армії найманців, відомих як кондотьєри, з усієї Європи, але найчастіше з Німеччини та Швейцарії. Найманці були готові невиправдано ризикувати своїм життям і війни переважно складалися з облог і маневрів із кількома генеральними битвами. Найманці з обох сторін були зацікавлені продовжити будь-який конфлікт, щоб продовжити свою роботу. Вони були постійною загрозою для їхніх працедавців; якщо їм платили, вони воювали проти свого покровителя. Держава повністю залежала від найманців, з їхнього ж боку була спокуса захопити державу, що й відбувалося у ряді випадків[11].
У море італійські міста-держави посилали флоти на битву. Головними претендентами на першість були Піза, Генуя та Венеція. Венеція виявилася сильнішим противником, і з занепадом генуезької влади в XV столітті Венеція стала переважати на морях.
На суші після десятиліть боротьби між Флоренцією, Міланом та Венецією, ці три держави відклали свої розбіжності і 1454 року погодилися на Лодійський мир. Мирного договору дотримувалися близько 40 років.
До кінця XIV століття, до правління у Флоренції Медічі, провідним був багатий тосканський рід Альбіцці, який зробив собі статки організацією суконних мануфактур та постачанням вовни. 1293 року прийнято конституцію Флоренції — «Встановлення справедливості»[12]. Конституція позбавляла аристократичні феодальні роди політичних та цивільних прав. Шляяхетні сім'ї мали виселитися з міста. Реальна влада переходила до «старших цехів», «жирного народу». Урядом Флоренції ставав орган міського самоврядування — сеньйорія.
У Флоренції будувалися численні палаци, що оточували вілли, процвітало купецтво[13]. 1298 року одна з провідних банківських сімей Європи, Бонсігнорі (Bonsignoris), зазнала банкрутства, внаслідок чого місто Сієна втратило статус банківського центру Європи[14].
Від 1382 до 1434 року наймогутнішим у Флоренції вважали багатий тосканський рід Альбіцці. Він довгий час на рівних суперничав із родом Медічі. Під час повстання чомпі (1378) будинок Альбіцці спалено, а самі Альбіцці втекли. Від 1382 року вони фактично очолювали уряд Флоренції. 1434 року владу Альбіцці скинув Козімо Медічі, самі Альбіцці покинули Флоренцію[джерело не вказане 784 дні].
Медічі керували найбільшим у Європі банком Медічі, а також багатьма іншими підприємствами у Флоренції та інших місцях[15]. На початку XV століття Джованні Медічі досяг вищих посад, а 1434 року його син Козімо, скориставшись невдоволенням народу шляхтою за часті війни і важкі податки, захопив у свої руки владу. Відтоді до кінця століття родина Медічі керує республікою і набуває гучної популярності підтримкою всіх напрямівРенесансу. Козімо Медічі був дуже популярним серед городян, переважно, за стабільність та процвітання міста. Одним із його найважливіших досягнень були переговори про Лодійський мир із Франческо Сфорца, що закінчує десятиліття війни з Міланом. Козімо був також важливим покровителем мистецтв.
За сина Козімо, П'єро ді Козімо, популярність Медічі зменшилася: проти них було укладено змову, яка хоч і закінчилася невдачею, але втягла Флоренцію у війну з Венецією.
1469 року кермо влади перейшло до 21-річного онука Козімо — Лоренцо, відомого як «Лоренцо Пишний». Лоренцо був першим із сім'ї, кого змалку виховували в гуманістичних традиціях і відомий як один з основних покровителів мистецтв Ренесансу. За Лоренцо Медічі було закріплено створення нової Ради сімдесяти, на чолі якої був сам Лоренцо. Лоренцо був менш успішним у бізнесі, ніж його уславлені предки, і комерційна імперія Медічі поступово розмивалася. Лоренцо продовжив союз із Міланом, але стосунки з папою зіпсувалися, і 1478 року папські агенти в союзі зі сім'єю Пацці організували замах на Лоренцо. Змова серед флорентійських патриціїв та їхніх прихильників не вдалася, проте молодшого брата Лоренцо, Джуліано, було вбито. Вбивство не призвело до війни з папством, але було використано як виправдання для подальшої централізації влади в руках Лоренцо[16]. Змова Пацці і вбивство Джуліано тільки посилило вплив Медічі.
У середньовіччі мистецтво вважалося ремеслом. У ньому переважала якась практична мета. Так, церковні будинки були покликані привести людину ближче до Бога і зміцнити її у вірі. Це було особливо помітно у готичному стилі, що характеризується вражальними структурами. До будівельника та художника ставилися як до ремісників.
Таке ставлення до мистецтва змінилося в епоху Відродження. Саме тоді погляд на образотворче мистецтво став частиною інтелектуального бачення. Мистецтво вперше в історії почало пов'язуватися з теорією краси. Цей взаємозв'язок між інтелектом і мистецтвом гуманісти знайшли в працях Платона та Арістотеля. Ці грецькі мислителі істотно впливали на теорію мистецтва епохи Відродження.
Відроджені ідеї Ренесансу поширювалися з Флоренції до сусідніх держав Тоскани, таких як Сієна та Лукка. Тосканська культура, особливо література, невдовзі стала взірцем для всіх держав Північної Італії та Тоскани. 1447 року до влади в Мілані прийшов Франческо Сфорца. Середньовічне місто стало перетворюватися на великий центр мистецтва й науки, який привабив Леоне-Баттісту Альберті. Венеція була одним із найбагатших міст, оскільки контролювала Адріатичне море. Вона також стала центром культури Відродження, особливо архітектури.
У невеликих містах, таких як Феррара, Мантуя під керуванням Гонзаг, Урбіно під керуванням Федеріко да Монтефельтро виникло меценатство. Неаполь у добу Відродження перебував під патронажем Альфонсо I, котрий завоював його 1443 року і заохочував художників, таких як Франческо Лаурана й Антонелло да Мессіна, та письменників, таких як поет Якопо Саннадзаро й учений-гуманіст Анджело Поліціано.
1417 року папський престол повернувся до Риму, але колишні імперські міста протягом перших років епохи Відродження залишалися бідними і значною мірою перебували в руїнах[17]. Велика трансформація почалася за папи Миколая V, який став понтифіком 1447 року. 1458 року вчений-гуманіст Енея Сільвія Пікколоміні став папою Пієм II. Поступово папство підпало під контроль багатих сімей, таких, як Медічі та Борджія. Дух Ренесансного мистецтва та філософії став домінувати у Ватикані. Папа Сікст IV замовив будівництво Сікстинської капели. Папи стали світськими правителями у папській державі.
Характер Ренесансу змінився наприкінці XV століття. Керівний клас та аристократія повністю прийняли ренесансний ідеал. В епоху раннього Ренесансу багато хто з провідних художників нижнього або середнього класу стали аристократами[17].
Як культурний рух, італійське Відродження торкнулося лише незначної частини населення. Італія була найурбанізованішим регіоном Європи, але три чверті людей були ще сільськими жителями[18]. Для цієї частини населення життя залишалося практично незмінним від Середньовіччя[19]. Класичний феодалізм ніколи не був визначальним у Північній Італії, більшість селян працювали на приватних фермах або як здольники.
Різні ситуації спостерігалися в містах. Там жила аристократія середньовічного королівства. Ця група людей склала прошарок покровителів майстрів культури. Члени міської еліти були готові платити великі гроші за дворянський титул чи право на свій герб. Під ними перебував клас ремісників та членів гільдії, які жили комфортним життям та мали значний вплив у республіканських урядах. Все це становило різкий контраст із рештою Європи, де ремісники були нижчим класом. Грамотні та освічені, ці люди дійсно брали участь у розвитку культури в епоху Відродження[20]. Найбільшу групу міського населення становили малокваліфіковані робітники та безробітні. Як і на селян, епоха Відродження на них вплинула мало. Керівний клас контролював у сотні разів більший дохід. Деякі історики вбачають у цьому нерівному розподілі багатств сприяння епосі Відродження, оскільки мистецтво перебуває під патронажем дуже багатих людей[21].
Для середньовічної людини все життя від народження до смерті регулювалися християнською вірою. Вірою визначалася і поведінка людини. В епоху Відродження люди стали ставитися до цього менш відповідально. Численні відгуки сучасників показують, що в добу Рафаеля парафіяни могли розмовляти під час меси або пройти через церкву. У церкві люди могли їсти, пити, танцювати, грати в азартні ігри та жебракувати. Церковні будинки використовували як склади.
У містах Італії значну частину населення становило духовенство. За різними оцінками, населення Флоренції 1427 року становило близько 38 000 осіб[22]. Серед них було близько 300 священиків та понад 1100 ченців. Згодом кількість священиків зросла. Між духовенством і мирянами не було значних відмінностей, священики могли працювати, наприклад, мулярами чи бути військовими.
Більшість пап епохи Відродження вели спосіб життя світських князів. Реконкіста, а потім розширення Папської курії, здавалося, були їхнім головним завданням. Папська курія була призначена переважно для отримання щонайбільшого доходу. Багаті папи та кардинали ставали покровителями мистецтва та архітектури, взявши на себе ініціативу з будівництва архітектурних пам'яток.
Роль пап, як покровителів мистецтва, збільшилася у XV столітті. Оскільки папи після 1309 залишилися в Авіньйоні (всі папи в 1309—1378 роках були французами), то Рим залишався архітектурно слаборозвиненим містом, у порівнянні з іншими великими містами Італії. Надалі папа Миколай V заснував бібліотеку Ватикану. Папа Сікст IV вжив рішучих заходів щодо прикрашання Риму. Він розпочав великий проєкт із модернізації та реконструкції Риму, розширення його вулиць та знесення старих будівель. Папа спонсорував роботу над Сікстинською капелою. Папа Юлій ІІ був покровителем мистецтв. Його наступник, Лев X, відомий покровительством Рафаеля.
Британський історик культури Пітер Берк[en] свого часу склав список із 600 відомих письменників, учених та художників, які визначили образ італійського Відродження. Серед цих людей він назвав лише трьох жінок: поетес Вітторія Колонна, Вероніка Гамбара та Туллія д'Арагона. Серед науковиць-гуманісток він відзначив Ізотту Ногаролу. В добу Відродження вченість жінок розцінювалася, як щось неприродне, і навіть, як у випадку з Ізоттою Ногаролою, пов'язувалася з особливим способом життя (ніколи не виходила заміж і неодноразово підкреслювала власну цноту, релігійну самотність). Від XVI століття серед відомих письменників та художників побільшало жінок, серед них перша відома художниця епохи Ренесансу Софонісба Ангвіссола та художниця болонської школи Лавінія Фонтана.
Відродження не було періодом великих соціальних чи економічних потрясінь, воно стосувалося лише культурного й політичного розвитку. Деякі історики, такі як Роджер Осборн[23] стверджували, що «Ренесанс є складним поняттям, оскільки історія Європи абсолютно несподівано перетворюється на історію італійського живопису, скульптури та архітектури».
Закінчення епохи Відродження розмите в часі. Для багатьох воно збіглося з приходом до влади у Флоренції аскетичного ченця Джироламо Савонароли. У 1494—1498 роках процвітання незалежних міст сходило нанівець. Тріумфальне повернення до влади Медічі відзначило початок останньої фази в мистецтві під назвою маньєризм.
Медічі повернули до влади великих князів Тоскани, але зустрічний рух церкви продовжувалися. 1542 року сформовано Святу інквізицію. Через кілька років створено Індекс заборонених книг. Найвизначнішим просвітителем італійського Високого Відродження у цей час був Джуліо Кловіо. Він прославився чудовими мініатюрами, якими, на замовлення володарів, знатних осіб та багатих монастирів, прикрашав молитовники, богослужбові книги та інші рукописи.
Не менш важливим для відродження був кінець політичної стабільності, пов'язаний з італійськими війнами, що тривали в країні протягом кількох десятиліть. Вони почалися 1494 року зі вторгнення Франції, яке призвело до масштабних руйнувань на півночі Італії та завершилося втратою незалежності багатьох міст-держав. Найруйнівнішим було пограбування Рима іспанськими та німецькими військами 1527 року. Внаслідок цього папств не могло підтримувати мистецтво та архітектуру[17].
Низка італійських художників віддали перевагу еміграції з країни. Найяскравішим прикладом є Леонардо да Вінчі, який 1516 року поїхав до Франції. Інших італійських художників запрошували на роботу до Франції. Вони створювали палац Шато-де-Фонтенбло в стилі італійського Ренесансу (Приматіччо та Бенвенуто Челліні), у школі Фонтенбло працювали італійські художники.
Король Франциск I запрошував до Франції відомих італійських художників Леонардо та Мікеланджело, який не відгукнувся на запрошення короля, архітекторів Віньолу та Серліо, ювеліра Челліні, який у Фонтенбло створював на замовлення Франциска знамениту салієру.
Із Фонтенбло новий стиль маньєризм перекочував до Антверпена, а звідти — поширився всією Північною Європою.
Розширювалися найважливіші торгові шляхи середземноморської Європи. 1498 року Васко да Гама досяг Індії, відтоді основний маршрут товарів зі Сходу проходив через Атлантику в порти Лісабона, Севільї, Нанта, Бристоля і Лондона.
XIII століття підготувало ґрунт для епохи Відродження в галузі літератури. До епохи Відродження в італійській мові не було літературної мови. Тільки dsl XIII століття італійські автори почали писати рідною мовою, а не латиною, французькою чи провансальською.
У 1250-х роках відбулися значні зміни в італійській поезії. Стиль Дольче Стиль Ново («солодка нова манера письма»), що працює над розв'язанням центральної проблеми середньовічної лірики — взаємин «земної» та «небесної любові», прийшов із поетами Ґвіттоне д'Ареццо[ru] та Гвідо Гвініцеллі. У цій манері працювали також поети Ґвідо Кавальканті, Чекко Анджольєрі[en], Данте Аліг'єрі, Ґвідо Орланді[it], Чіно да Пістоя та ін. Основні зміни в італійській літературі торкнулися поезії.
Започаткування у Венеції італійським гуманістом, видавцем і друкарем Альдом Мануцієм друку книг дозволило публікувати книги італійською мовою. Окрім латинських та грецьких текстів, стали друкуватися книги з теології, твори дохристиянської епохи імператорського Риму та Стародавньої Греції. Християнство дуже впливало на художників і письменників, але разом з цим виник інтерес до античності.
На початку італійського Відродження основний акцент робився на переклад та вивчення класичних творів з латини та грецької. У цей час перекладали та вивчали твори римлян Цицерона, Горація, Саллюстія та Вергілія; греків: Арістотеля, Гомера та Платона.
Література та поезія епохи Відродження значною мірою перебувала під впливом науки та філософії. Ключовою фігурою в поезії цього часу був гуманіст і поет Франческо Петрарка. Він писав вірші латиною (незакінчена поема Африка). Поема Африка була свого роду патріотичним маніфестом раннього італійського гуманізму. У прагненні народу до культури, політики та життя він бачив шлях до подолання середньовічного «варварства». Серед його праць, написані італійською розмовною мовою твори: Канцоньєре (Пісенник), збірка любовних сонетів, присвячених нерозділеному коханню до Лаури[24]. На схилі років Петрарка вирішив ще раз оспівати Лауру в алегоричній поемі Тріумфи. Проте поема, що нагадує філософський трактат, вийшла громіздкою та великоваговою. 1341 року Петрарку, як кращого поета сучасності, короновано лавровим вінком на Капітолії в Римі.
Друг Петрарки Джованні Боккаччо написав збірку «Декамерон» зі 100 історій, розказаних за десять ночей десятьма оповідачами, які втекли на околиці Флоренції, щоб урятуватися від чуми. Подібно до Петрарки, він також писав любовні вірші, присвячені знатній дамі Марії д'Аквіно, оспіваній Боккаччо під ім'ям Ф'яметта, що означає «вогник». Боккаччо написав також прозовий твір «Елегія мадонни Ф'яметти» або «Ф'яметта» (1343—1344), який вважають першою в новій європейській літературі психологічною повістю (або романом) з рисами реалізму.
Твори Боккаччо, праці італійського новеліста XVI століття Маттео Банделло (Ромео і Джульєтта, Багато галасу з нічого, Дванадцята ніч) стали джерелом натхнення і багатьох сюжетів для англійських письменників епохи Відродження, серед яких Джеффрі Чосер і Вільям Шекспір.
Наука античності також впливала на відродження літератури. Політичний філософ Нікколо Макіавеллі став відомим завдяки творам «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», «Історія Флоренції[en]» та «Державець». Макіавеллі було прийнято зображати циніком, який вважає, що в основі політичної поведінки лежать вигода і сила і що в політиці слід спиратися на силу, а не на мораль, якою можна знехтувати за наявності доброї мети. Однак у своїх творах Макіавеллі показує, що правителю найвигідніше спиратися на народ, для чого необхідно поважати його свободи та піклуватися про його добробут. Нечесність він допускає лише стосовно до ворогів, а жорстокість — лише до бунтівників, чия діяльність може призвести до більшої шкоди.
У працях «Державець» і «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія» Макіавеллі розглядає державу як політичний стан суспільства: відносини правителів та підвладних, наявність відповідним чином улаштованої, організованої політичної влади, установ, законів. Макіавеллі — один із небагатьох діячів епохи Відродження, хто в своїх роботах торкнувся питання ролі особистості правителя.
Видатний гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404—1472) був філологом, знавцем грецької мови, картографом, теоретиком мистецтва (трактати «Про живопис», «Про створення», «Про архітектуру»), архітектором, живописцем, музикантом, поетом, філософом, який приділяв особливу увагу проблемам етики («Про сім'ю», «Домобуд» тощо). На відміну від деяких гуманістів, які писали латинською мовою, він не нехтував народною італійською мовою, яку рішуче вводив у культурний вжиток в Італії.
Першими провідниками гуманістичних ідей стали Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валла, Джованні Бокаччо. У творі «Божественна комедія» Данте зробив людину центральною фігурою оповіді.
Петрарка був одним із основоположників Ренесансного гуманізму. Гуманізм в оптимістичній філософії, представляв людину, як істоту, що мислить, відчуває та здатна вирішувати і думати за себе. Людина за своєю природою добра. В цьому полягала відмінність від християнського погляду на людину як носія первородного гріха, яка потребує спокути. Це був новий погляд на природу реальності. Продовжуючи справу, розпочату Петраркою, італійські гуманісти XV століття виступали проти середньовічної схоластики, проти догматизму. Його послідовник у першій половині XV століття Лоренцо Валла пішов далі та закликав до активних дій для боротьби за свої ідеали. Гуманістичну концепцію людини та її земних чеснот викладено в трактаті Джаноццо Манетті (1396—1459) «Про гідність і перевагу людини». У цьому творі він розмірковує про людський розум, про силу якого свідчать великі діяння та винаходи людства.
Петрарка заохочував вивчення латинської класики. Важливим кроком у гуманістичній освіті було прагнення таких вчених, як Піко делла Мірандола шукати втрачені або забуті рукописи. Ці зусилля заохочували багаті італійські патриції, купці, які почали витрачати значні суми для спорудження будівель бібліотек. По всій Європі перекладали з грецької та латини сучасними мовами твори давнини.
Турбота про розвиток філософії, мистецтва та літератури в епоху Відродження розглядалася як подолання наукової відсталості. У той час існував пієтет до робіт класичних авторів, таких як Арістотель і Птолемей, щодо їхніх уявлень про Всесвіт.
Філософія втратила більшість своєї строгості. Це стосувалося таких розділів філософії, як логіка та дедукція, які розглядали як другорядні, порівняно з інтуїцією та емоціями.
Основою філософії епохи Відродження був антропоцентризм, почерпнутий з античних джерел, на противагу середньовічному аскетизму. Основні ідеї філософії епохи Відродження ґрунтувалися на принципах:
Значним кроком науки Ренесансу стало повернення до класичної теорії Птолемея про будову всесвіту.
При Козімо Медічі у Флоренції організовано, за прикладом древніх, платонівську Академію (1459—1521), яка відіграла дуже помітну роль у культурному житті Італії епохи Відродження. Глава й основоположник платонівської Академії Марсіліо Фічіно (1433—1499) переклав латинською мовою всі діалоги Платона, недостатньо добре відомого на той час у Західній Європі, а також твори стародавніх неоплатоніків і написав коментарі до них.
На думку деяких учених, батьком сучасної науки є Леонардо да Вінчі, чиї експерименти та наукові методи здобули визнання в університетах Падуї, Болоньї та Пізи.
Ці заклади були науковими центрами, в яких навчалося багато європейських студентів, поки поступово наука епохи Відродження не просунулася до Північної Європи.
Леонардо да Вінчі винайшов колісцевий замок для пістолета (який заводився ключем). На початку колісцевий пістолет був мало поширенимй, але вженао середиуи XVI століття набув популярності у дворян, особливо у кавалерії, що позначилося навіть на конструкції лат, а саме: максиміліанівські обладунки заради стрільби з пістолетів стали робити з пальчатками замість рукавиць. Замок для пістолета, винайдений Леонардо да Вінчі, був настільки досконалим, що зустрічався і в XIX столітті.
Леонардо да Вінчі цікавили проблеми польоту предметів важчих за повітря. У Мілані він робив багато малюнків, вивчав літальний механізм птахів різних порід та кажанів. Крім спостережень, він проводив різні досліди. Леонардо хотів збудувати літальний апарат. Він казав: «Хто знає все, той може все. Аби тільки дізнатись — і крила будуть!».
Спочатку Леонардо розробляв проблему польоту за допомогою крил, що рухаються м'язовою силою людини: ідея найпростішого апарату Дедала та Ікара. Але потім він дійшов до думки про будівництво такого апарата, до якого людина не має бути прикріпленою, а зберігатиме повну свободу, щоб керувати ним; приводити себе в рух апарат повинен власною силою. Це по суті ідея сучасного аероплана.
Леонардо да Вінчі також працював над апаратом вертикального зльоту та посадки. Він першим зрозумів і пояснив, чому вдень блакитне небо. У книзі «Про живопис» він писав: «Синь неба відбувається завдяки товщі освітлених частинок повітря, яка розташована між Землею і чорнотою, розташованою вгорі».
Вчені епохи Відродження, як, наприклад, професор анатомії Андреас Везалій, досліджували людське тіло. Це дозволило йому створити точніші моделі скелетів, зробивши понад 200 виправлень у роботах Галена, який препарував тварин У той час, наприклад, багато хто думав, що людська щелепа складається з двох кісток, як вони бачили це у тварин.
Італійську науку пізнього Відродження представляв Галілео Галілей. Галілей цікавився проблемами астрономії, впливу планет та світил, провів аналогії між законами природи та математикою. Основною його теорією була версія про рух Землі навколо Сонця.
До географічних здобутків XIV—XVII століть належить значне відкриття на той час флорентійця Амеріго Веспуччі — відкриття американського континенту.
.jpg)
Сприйняття мистецтва людьми в XV і XVI століттях відрізнялося від раннього сприйняття, коли ще не існувало терміна «мистецтво».
Релігійні образи були священними. Так, люди припускали, що образи Діви Марії та християнських святих можуть творити чудеса. Були дуже популярними зображення святого Себастьяна, оскільки вважалося, що цей святий захищає від чуми. Музиці приписували терапевтичні властивості. Щоб покласти край періодам посухи або значних опадів, Флоренцією від церкви Імпрунете проносили статую Богородиці. Вважалося також, що деякі зображення нехристиянської тематики мають «магічний» вплив. Прикладом є фрески астрологічної тематики в Палаццо Скіфаноя[en] (італ. Palazzo Schifanoia) у Феррарі.
Італійський Ренесанс відбився в реалістичному живописі XIV століття художника Джотто, що зображує тривимірні постаті, розміщені в реальному просторі[25]. Його творчість стала відходом від консервативних традицій пізньої готики[26].
Італійське Відродження в живописі зародилося у Флоренції та Тоскані і пов'язане з фресками Мазаччо, станковим живописом та фресками П'єро Делла Франчески та Паоло Уччелло. Ці художники використовували у своїх роботах нову техніку зображення перспективи, представляючи таким чином три виміри на двовимірних картинах.
П'єро Делла Франческа написав трактати про наукову точку зору. Картини Мазаччо писалися із пластичністю, невідомою до цього часу. Порівняно з плоским готичним живописом, його картини були революційними. Близько 1459 року створено вівтар базиліки Сан-Дзено Маджоре (Андреа Мантенья). То справді був, мабуть, перший успішний приклад живопису Відродження у Північній Італії, який послужив за зразок усім художникам Верони.
Платонівську академію Лоренцо Пишного відвідував художник Сандро Боттічеллі, автор знаменитого полотна «Народження Венери». Там він зустрічався з філософами Фічіно, Піко і Поліціано, тим самим зазнавши впливу неоплатонізму, що відбилося в його картинах світської тематики.
На рубежі XVI століття, особливо в Північній Італії, художники почали використовувати нові методи у зображенні світла та темряви, такі як тон, контраст тощо, що видно в багатьох творах Тіціана, у портретах зі сфумато та світлотінями художників Леонардо да Вінчі та Джорджоне. В цей час у живопису з'явилися перші світські (не релігійні) теми. Свого часу велося багато суперечок щодо ступеня секуляризації в епоху Відродження. На початку XX століття такі письменники, як Якоб Буркгардт, розмірковували про наявність відносно невеликої кількості міфологічних картин за доби відродження.
Італійські художники епохи Відродження працювали в таких техніках живопису: розписи по сирій та сухій штукатурці, мозаїка, вітражі, сграфіто. До мозаїки та вітражу італійські майстри зверталися для завершення декору храмів. У ренесансній Італії переважала фреска — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці.
У другій половині XV—XVI століть у Венеції стали використовувати олійні фарби, що вплинуло на мистецтво живопису. Олійні фарби легко змішуються, ними можна працювати тривалий час, прозорість фарб дозволяє створювати широку гаму тонів. Завдяки цьому від XV століття олійні фарби стали провідним художнім засобом.
Перехід від яєчної темпери до олійних фарб у Північній Європі, а потім і в Італії привів до появи безлічі робіт, у яких підмальовки виконували темперою, а наступні етапи з тонким прозорим лесуванням — олійними фарбами. У деяких роботах темперу та олійні фарби застосовували одночасно.
Одним із найплідніших періодів в історії розвитку портретного жанру став портрет епохи Відродження. Новий реалістичний портрет жанру був пов'язаним із новим розумінням особистості та її місця у світі. Характерною рисою італійського портрету стала майже повна відсутність внутрішніх протиріч. Людину зображали спокійною, мужньою і мудрою, до кінця XVI століття її образ набував рис духовної винятковості і споглядальності. До того, як портрет став світським жанром у формі окремої картини, він довгий час був складовою багатофігурної релігійної композиції — настінного розпису чи вівтарного образу («Афінська школа» Рафаеля). Одним із кращих портретистів цього часу був прискіпливий і точний малювальник Доменіко Гірландайо.
Першою бронзовою скульптурою, що вільно стоїть, створеною в Європі з часів Римської імперії була скульптура Донателло (1386—1466) Давид[en]. Роботи Донателло вплинули на творчість наступних майстрів, найяскравішим із яких був Мікеланджело зі скульптурою «Давид».
Період, відомий як високе Відродження, є вершиною у зображенні фігур у просторі, відображенні достовірності рухів. Найвідомішими художниками цього часу є Леонардо да Вінчі, Рафаель та Мікеланджело. Їхні картини належать до найвідоміших творів мистецтва в сучасному світі. Картини «Таємна вечеря» Леонардо, «Афінська школа» Рафаеля та стеля Сікстинської капели Мікеланджело є шедеврами епохи Відродження[27].
Поступово італійський живопис високого Відродження звернувся до стилю маньєризм. Художники маньєризму свідомо повстали проти засад високого Відродження. Маньєризм характеризується втратою ренесансної гармонії між тілесним і духовним, природою та людиною[28].
Художники зазвичай зображували витягнуті або навіть деформовані фігури в напружених позах (контрапост), із незвичайними або химерними ефектами, пов'язаними з розмірами, освітленням або перспективою. Сучасні вчені визнали здатність мистецтва маньєризму передавати сильні (часто релігійні) емоції, що вдавалося художникам високого Відродження. До основних художників цього періоду належать: Понтормо, Бронзіно, Фйорентіно Россо, Парміджаніно та учень Рафаеля Джуліо Романо[29].
Архітектори епохи Відродження запозичили характерні риси римської класичної архітектури. При цьому з античних часів змінилася форма будівель та їх призначення, змінилися й основні засади містобудування. Стародавні римляни ніколи не зводили будівель, подібних до церков раннього періоду розвитку відродженого класичного стилю або особняків купців XV століття. У свою чергу, в епоху Ренесансу не було необхідності зводити величезні будівлі для проведення спортивних змагань або громадські лазні, як це робили римляни. Класичні норми архітектури вивчалися і відтворювалися для того, щоб служити сучасним епосі цілям. Під час будівництва значну увагу приділяли фасадам. Фасади в будинках розміщували симетрично відносно вертикальної осі. Церковні фасади, як правило, оформлювали з вертикальними виступами стін (пілястрами), арками та антаблементом, увінчували фронтоном.
У період кватроченто заново відкрито та сформульовано норми класичної архітектури. Вивчення античних зразків вело до використання класичних елементів архітектури та орнаменту. Раніше Відродження в мистецтві виявлялося в прагненні органічно поєднати середньовічні традиції з класичними елементами.
Організація простору, як архітектурного компоненту будівель, відрізнялася від середньовічної. У його основу стала логіка пропорцій, форма і послідовність елементів стали підпорядковуватися геометрії, а не інтуїції, що було характерною рисою середньовічних споруд. Першим зразком періоду можна назвати базиліку Сан-Лоренцо у Флоренції, побудовану Філіппо Брунеллескі (1377—1446).
У храмовому будівництві італійського Ренесансу основним типом будівель залишалася базиліка з плоскою стелею або з хрестовими склепіннями, відмінність спостерігалася в окремих елементах — розстановці та оздобленні колон і стовпів, розподілі арок та архітравів, зовнішньому вигляді вікон та порталів. У прагненні утворення великих, вільних просторів усередині будівель архітектори орієнтувалися на греко-римські архітектурні пам'ятки.
У Флоренції Ренесанс в архітектурі пов'язаний із творчістю зачинателя нової європейської архітектури, теоретика мистецтва епохи Відродження Леон-Баттісти Альберті. Він вплинув на формування стилю високого Відродження. Як і архітектор Філіппо Брунеллескі (церква Сан Лоренцо), він розвивав античні мотиви в архітектурі. За його проєктами збудовано Палаццо Ручеллаї у Флоренції (1446—1451), перебудовано церкву Сантіссіма-Аннунціата[en], фасад церкви Санта-Марія-Новелла (1456—1470), фасади церков Сан-Франческо[en] в Ріміні, Сан-Се-Себастьяно і Сант-Андреа в Мантуї — будівлі, що визначили основний напрямок в архітектурі кватроченто.
Відродження античності проілюстровано в зразку світської архітектури епохи Відродження — Палаццо Ручеллаї Леона Баттісти Альберті. Пілястри будівлі нагадують класичні архітектурні ордери з доричними капітелями на першому поверсі, Іонічними ордерами бельетажу та корінфськими капітелями на верхньому поверсі.
Леоне-Баттісти Альберті створив новий античний стиль. Його основну роботу, базиліку на честь апостола Андрія Первозванного в місті Мантуя Сант-Андреа, закінчено після смерті архітектора.
Стиль високого Відродження почався в Римі і пов'язаний із творчістю архітектора Донато Браманте (титулярна церква Темп'єтто Сан П'єтро ін Монторіо; 1502) та його Собором Святого Петра (1506), який є найпомітнішою архітектурною домінантою епохи. Під його впливом перебували майже всі відомі художники епохи Відродження, включно з Мікеланджело та Джакомо Делла Порта. Початок Пізнього Відродження 1550 року ознаменувала творчість Андреа Палладіо. Його гігантські колони на два або більше поверхів прикрашали фасади будівель, його споруди тяжіли до масштабності форм та тріумфальності.
Основні пам'ятки італійської архітектури цього часу — світські будівлі, що відрізнялися гармонійністю та величчю пропорцій, витонченістю деталей, оздобленням та орнаментацією карнизів, вікон, дверей; палаци з легкими, переважно двоярусними галереями на колонах і стовпах. У храмовому будівництві спостерігалося прагнення колосальності й величності; в цей час здійснився перехід від середньовічного хрестового склепіння до римського коробового склепіння, куполи стали спиратися на чотири масивних стовпи.
Представниками архітектури цього часу були Віньола, який побудував Іль-Джезу в Римі та віллу Фарнезе[en] у Вітербо, живописець і біограф художників Вазарі, який збудував палац Уффіці у Флоренції, генуезець Галеаццо Алессі, який збудував церкву Мадонни да Каріньяно, палац Спінола та палац Саулі в Генуї.
XIV століття започаткувало в музиці Італії нову епоху. У цей час в Італії відбувся надзвичайний підйом музичної діяльності. Музика була невід'ємною частиною повсякденного життя; соціальна діяльність також супроводжувалася музикою зі співом та танцями.
Теорія музики стародавньої Греції була відома італійцям завдяки роботам музичного теоретика Боеція (524). Його ідея про «гармонію сфер» (Musica mundana) мала популярність у Середньовіччі та в епоху Відродження. Боецій пов'язував звуки небесних світил зі струнами кіфари (східцями звукоряду), розташувавши їх послідовно від меси (звук Неба) до просламбаномена (звук Місяця). До нот у європейській музиці використовували знаки — невми. Сучасна музична нотація з'явилася завдяки працям італійського теоретика музики першої половини XI століття Гвідо д'Ареццо, який почав записувати ноти на чотирилінійному нотному стані. Пізніше цю систему допрацьовано — додано п'яту лінійку, змінено вигляд нот та ключів. У сучасному вигляді вона існує від XVII століття.
Особливостями музичної діяльності раннього Відродження були: розвиток світської музики, її різних стилів та форм; поширення музики від церковних установ і шляхти до простих людей.
Основними формами музики періоду Проторенесансу були мадригал, канон та балата. Як своєрідне продовження народних італійських (пастуших) пісень, мадригали писалися на вірші італійських народних та професійних поетів. У них співалося про кохання; оспівувалися побутові та міфологічні сюжети. Згодом склалися своєрідні мелодійні символи, що позначали в мелодіях мадригалів ніжні зітхання, сльози, філософію життя (мадригал Джезуальдо да Венози «Вмираю я, нещасний», 1611). Спадщина найбільшого майстра світського мадригала Джезуальдо да Венози включає сім збірок багатоголосних мадригалів та духовних творів, серед яких «Священні піснеспіви».
Загалом музичний стиль того періоду іноді називають «італійським Ars nova». Від початку XV століття і до середини XVI століття новаторами духовної музики були музиканти історичних Нідерландів, талановиті композитори з цих районів перебиралися до Італії. Багато з них співали в папській капелі в Римі або в хорах численних каплиць у Римі, Венеції, Флоренції, Мілані, Феррарі та інших. Завдяки їм у музиці утвердився поліфонічний стиль, вони вплинули на багатьох італійських композиторів.
Переважними формами церковної музики в цей період були меса та багатоголосний твір мотет. Найвідомішим композитором церковної музики XVI століття в Італії був представник Римської школи Джованні П'єрлуїджі Палестрина. Його гладка, емоційно холодна поліфонія стала визначальною наприкінці XVI століття. Композитор створив близько ста мес, триста мотетів, сто мадригалів.
Інші італійські композитори кінця XVI століття орієнтувалися на твори такої світської музичної форми, як мадригал. Майже сто років світські пісні поширювалися по всій Європі. Мадригали складали композитори Якоб Аркадельт, Чипріано де Роре, Лука Маренціо, Філіп де Монте[en], Карло Джезуальдо та Клаудіо Монтеверді. Італія була також центром інновацій інструментальної музики. Тут створено й випробувано наприкінці епохи Відродження скрипку, що узвичаїлася в 1550-х роках.
Наприкінці XVI століття Італія була музичним центром Європи. Майже всі нововведення, які визначили перехід до музики епохи бароко, зародилися в Північній Італії в останні десятиліття століття. Традиції венеційської школи, пов'язані з інструментальною музикою, просунулися на північ, до Німеччини, у Флоренцію. Музика Флорентійської камерати з розвиненим одноголоссям була попередницею опери, яка вперше з'явилася близько 1600 року; стиль маньєризму феррарської школи, перекочував до Неаполя та інших країн через музику Карло Джезуальдо.
;_Benvenuto_Cellini.JPG)
Поширення спадщини італійського Відродження в інших країнах Європи, насамперед в образотворчому мистецтві, відбувалося трьома основними способами:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
