Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Украї́нська мо́ва (МФА: [ukrɑ'jɪnʲsʲkɑ 'mɔwɑ]) — мова корінного населення України. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Є державною мовою в Україні, офіційна мова Придністров'я. Поширена також в Аргентині, Бразилії, Білорусі, Великобританії, Казахстані, Канаді, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, США та інших країнах, де мешкають українці. Виникла на основі південних діалектів розмовної мови Київської Русі[14].
Українська мова | |
---|---|
Поширена в | Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина |
Регіон | Східна Європа |
Носії | мова спілкування від 41 млн.[1] до ~ 45 млн. рідна ~ 37 млн.[2] друга мова ~15 млн.[3] |
Місце | 26 або 27[4] |
Класифікація | Індоєвропейська |
Офіційний статус | |
Державна | Україна |
Офіційна | ПМР(невизнано) Регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» |
Регулює | Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАН України (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАН України (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАН України (зіставна лінгвістика) |
Коди мови | |
ISO 639-1 | uk |
ISO 639-2 | ukr |
ISO 639-3 | ukr |
SIL | UKR |
Починаючи з середини XI ст. до XVIII ст. на території сучасної України у письмі широко використовувалася церковнослов'янська мова. Як правило, літописці та переписувачі на письмі не відтворювали реальної фонетики мови щоденного вжитку.
За часів Русі для діловодства вживалася давньокиївська писемно-літературна мова. У Великому князівстві Литовському, починаючи з XIV ст., основою світської літературної норми була тогочасна книжна українсько-білоруська мова, існують різні варіанти її змішання з тогочасною розмовною українською мовою.
На Закарпатті літературною мовою була латина.
Від початку XVIII ст. в Україні як літературна мова широко вживалася літературна російська, у текстах можна знайти лише невелику кількість українізмів. Протягом XVIII ст. з'являються перші тексти, написані живою українською мовою[30].
Див. підбірку цитат про українську мову на порталі «Українська мова», а саме на сторінках порталу «Архів цитат про українську мову» та «Вибрана цитата про українську мову»
Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[31] українська мова є єдиною державною мовою України.
Стаття 10.
Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. |
Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.
Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року[32] про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Не дивлячися на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року[33], що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова).
На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.
Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:
Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:
Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.
Відповідно до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР[34].
Стаття 12.
Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам. |
У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання[35].
Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.
Поза Україною та ПМР статус української регулюється «Європейською хартією регіональних та міноритарних мов» в Польщі, Румунії, Хорватії[36] та Словаччині. На інших історичних українських територіях, які зараз знаходяться поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань в Росії) українська мова не має певного статусу.
Докладніше про вживання української мови в Румунії, Молдові, Словаччині, Росії, Болгарії, Польщі та Угорщині див. у статті Статус української мови.
Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова:
Пол. | Чес. | Слов-ц. | Біл. | Укр. | Пн-рос. | Пд-рос. | С-хор. | Слов-с. | Бол. | |
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Пол. | 374 | |||||||||
Чес. | 247 | 473 | ||||||||
Слов-ц. | 229 | 364 | 458 | |||||||
Біл. | 169 | 167 | 177 | 356 | ||||||
Укр. | 238 | 257 | 265 | 266 | 487 | |||||
Пн-рос. | 165 | 198 | 192 | 340 | 271 | 484 | ||||
Пд-рос. | 189 | 205 | 217 | 253 | 304 | 330 | 480 | |||
С-хор. | 172 | 239 | 246 | 154 | 248 | 225 | 241 | 519 | ||
Слов-с. | 126 | 199 | 207 | 106 | 180 | 169 | 181 | 303 | 394 | |
Бол. | 104 | 148 | 148 | 83 | 160 | 162 | 156 | 265 | 193 | 360 |
На фонетичному рівні:
На морфологічному рівні:
Українська мова виявляє свою специфіку на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.
Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови (йдеться насамперед про поліську (західнополіську, ятвязьку) та русинську мови, а також кубанську балачку[42]). Декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову — кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою східнослов'янською або західнослов'янською (особливо бачванська русинська мікромова) мовою.
Українській мові присвоєно такі ISO 639 та SIL коди:
Відповідно до стандарту ГОСТ 7.75-97, який є офіційним у Російській Федерації, Казахстані, Киргизстані, Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Узбекистані, Туркменистані та Білорусі, кодами української мови є укр та ukr, цифровим кодом є 720.
Відповідно до коду ISO 639-3 русинській мові, що її було створено на основі південнозахідних діалектів української мови, присвоєно код rue (насправді існує чотири «русинські» мікромови, три з яких — бачвансько-сремська або паннонська / бачвансько-русинська, лемківсько-пряшівська або русинська на Пряшівщині / шарисько-пряшівська та лемківська у Польщі або лемківсько-горлицька — є кодифікованими у 90-х р.р. XX ст., а «підкарпаторусинська» або русинська на Закарпатті не є кодифікованою і являє собою масив українських говорів — середньозакарпатського, лемківського, бойківського (верховинський діалект) та гуцульського).
Відповідно до ISO 15924, кодом кириличної абетки, яка використовується для письма українською мовою, є Cyrl, цифровим кодом є 220.
Існують різні підходи у викладі хронології розвитку української мови.
З точки зору функціонування української мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:
2. «Джерельний» підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:
3. Періодизація розвитку української мови Ю. Шевельова, що ґрунтується на внутрішніх (фонологічних) факторах, має такі періоди:
Сучасна літературна українська мова має багато фонетичних і морфологічних рис, що виразно відрізняють її від інших слов'янських мов.
Також існує багато рис, що є спільними тільки з однією з-поміж сусідніх слов'янських мов :
З усіх цих «українських» рис лише дві, а саме чергування [u] / [w] > [u̯] та перехід [l] в [w] у давньоукраїнських звукосполученнях на кшталт СъlС, фіксуються в усіх українських діалектах.
Українська мова має 48 фонем: 6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и, 32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р, 10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.
Голосних звуків є шість ([ɑ] — a, [ɛ] — e, [i] — i, [u] — y, [ɔ] — o, [ɪ] — и), окрім того є напівголосний [j] — й (за іншою класифікацією це щілинний сонорний середньоязиковий твердопіднебінний м'який приголосний).
На письмі | Опис | МФА | |||
---|---|---|---|---|---|
основний | ненаг. | після м'яких | ненаг. п. м'яких | ||
і ї | Неогублений передній високий | /i/ (і) [ı̽] (іи)* [ɪ] (и)* | [i] (і) | [i] (і) [ı̽] (іи)* | [i] (і) [ı̽] (іи)* |
и | Неогублений ненапружений передній високо-середній | /ɪ/ (и) | [ɪ̞] (ие) [ɛ̝] (еи) | — | — |
е є | Неогублений передній низько-середній | /ɛ/ (е) | [ɛ̝] (еи) [ɪ̞] (ие) | [ɛ] | [e] |
а я | Неогублений задній низький | /ɑ/ (а) | [ɑ̽] (а) | [ɑ̈] (а̇, ӓ) | [ɐ] (а̇, ӓ) |
о | Огублений задній низько-середній | /ɔ/ (о) | [ɔ̝] (о) [o] (оу) | [ɔ̈] (о̇, ӧ) | [ɔ̽] (о̇, ӧ) [ö] (о̇у, ӧу) |
у ю | Огублений задній високий | /u/ (у) | [u] (у) | [ʊ] (у̇, ӱ) | [ʊ] (у̇, ӱ) |
Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.
Поєднання й з голосною подають однією літерою (я, є, ї, ю). Двома літерами пишуть «йо», а також (тільки в окремих діалектах) «йи».
Губні | Передньоязикові | Середньоязикові | Гортанний | |||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Губно- губні |
Губно- зубні |
Зубні апіко-ламінальні | Зубні ламінальні | Піднебінно-ясенні | Твердо- піднебінні |
М'яко- піднебінні | ||||
тверді | тверді | пом'якшені | м'які | |||||||
Носові | Сонорні | /m/ (м) | /n/ (н) | /nʲ/ (н') | ||||||
Зімкнені | Дзвінкі | /b/ (б) | /d/ (д) | /d͡z/ (д͡з) | /d͡zʲ/ (д͡з') | /d͡ʒ/ (д͡ж) | /dʲ/ (д') | /ɡ/ (ґ) | ||
Глухі | /p/ (п) | /t/ (т) | /t͡s/ (ц) | /t͡sʲ/ (ц') | /t͡ʃ/ (ч) | /tʲ/ (т') | /k/ (к) | |||
Щілинні | Сонорні | /w/ (в) | /j/ (й) | /ɦ/ (г) | ||||||
Дзвінкі | /z/ (з) | /zʲ/ (з') | /ʒ/ (ж) | |||||||
Глухі | /f/ (ф) | /s/ (с) | /sʲ/ (с') | /ʃ/ (ш) | /x/ (х) | |||||
Бокові | Сонорні | /l/ (л) | /lʲ/ (л') | |||||||
Дрижачі | Сонорні | /rʲ/ (р') | /r/ (р) |
Більшість приголосних має 3 різновиди: твердий, м'який (палаталізований) та довгий, наприклад: л, лй, лл або н, нй, нн. На письмі різновид приголосного зазвичай позначають наступним голосним. В окремих випадках застосовують особливий знак м'якості — ь та твердості — апостроф. На позначення довготи приголосний пишуть двічі поспіль.
Звуки [d͡z] (дз) та [d͡ʒ] (дж) не мають окремих літер. Їх позначають двома літерами. Це не два окремі звуки, а один.
В українській є довгі приголосні звуки, що є реалізаторами двох однакових приголосних фонем.
/nʲ/ | знання | [znɑˈɲːɑ] | [знан':а́] |
/dʲ/ | суддя | [suˈɟːɑ] | [суд':а́] |
/tʲ/ | життя | [ʒɪ̞ˈcːɑ] | [жиет':а́] |
/lʲ/ | зілля | [ˈzʲiʎːɑ] | [з'і́л':а] |
/t͡sʲ/ | міццю | [ˈmʲit͡sʲːu] | [м'і́ц':у] |
/zʲ/ | мотуззя | [moˈtuzʲːɑ] | [моуту́з':а] |
/sʲ/ | колосся | [kɔˈlɔsʲːɑ] | [коло́с':а] |
/t͡ʃ/ | обличчя | [ɔˈblɪt͡ʃʲːɑ] | [обли́ч’:а] |
/ʒ/ | збіжжя | [ˈzbʲiʒʲːɑ] | [зб'і́ж’:а] |
/ʃ/ | затишшя | [zɑˈtɪʃʲːɑ] | [зати́ш’:а] |
У деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р':а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].
Історичне дослідження української фонології було започатковане О. Потебнею у працях «Про звукові особливості руських наріч. Малоруське наріччя» (рос. «О звуковых особенностях русских наречии. Малорусское наречие») у 1865 р. та «Замітки про малоруське наріччя» (рос. «Заметки о малорусском наречии») у 1870 p.
Дослідженнями фонології української мови займалися численні українські, польські, російські, хорватські та чеські фахівці-мовознавці, список їхніх робіт подано у статті Українська фонетика.
Ю. Шевельовим у 1979 р. було написано «Історичну фонологію української мови» у якій він показав розвиток фонологічної системи української мови від праслов'янської на широкому історичному, діалектичному, міжмовному та текстуальному ґрунті, встановив глибинні системно-причинові зв'язки між окремими фонетичними змінами, дав панорамну картину розвитку української мови в її історичному розрізі, обґрунтував появу перших рис української мови близько VII ст., остаточне завершення формування її основних рис приблизно у XVI ст.
У статті Українська абетка подано таку інформацію:
Зовнішні посилання |
---|
|
В українській мові слова поділяються на слова з непохідними та похідними основами.
Словами з непохідними основами є іменники (ліс, вода, стіл, сніг, вітер, люд, звір, небо), прикметники (гострий, білий, чорний, жовтий, синій), числівники (один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять, сто, тисяча), займенники (я, ти, він, такий, цей), дієслова (ходити, сидіти, робити, мовити, казати, їсти, бути), прислівники (як, там, де), прийменники (в, на, від, до, з), сполучники (а, і, та, бо), частки (то, но, хай, же) і вигуки (ой, ах, ай, ох).
Більшість слів, що належать до різних частин мови, мають похідні основи (лісок, лісний, лісник, лісництво; водяний, водний, водопій, водовоз, водиця, водичка; одинадцять, дванадцять). У похідних основах виділяються префікси(принести, праліс, задовгий), суфікси (дубок, лампочка, довгуватий, тепленький), поєднання основ (паровоз, всюдихід).
В українській мові виділяють такі морфеми:
Афікси в українській мові можуть бути словотворчими та словозмінними (писати / написати у дієсловах доконаного та доконаного видів, високий, вищий, найвищий у прикметниках).
В українській мові виділяються десять частин мови:
Іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово є змінюваними частинами мови слова (відмінюються і дієвідмінюються), інші є незмінюваними.
В українській мові іменники мають такі граматичні характеристики:
Відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини (тобто від його словникової форми), від кінцевого приголосного основи іменника. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м'яка, тверда, мішана) у І і ІІ відміні.
Відмінювання іменників можна подивитися у статті Граматика української мови — іменник.
В українській мові прикметники змінюються за родами, числами та відмінками — форми прикметника залежать від форм відповідного іменника, з яким прикметник узгоджується: стрункий юнак - стрункого юнака, стрункої тополі, стрункі дівчата - струнких дівчат. Морфологічними ознаками прикметника в українській мові є рід, число, відмінок і група відмінювання прикметника.
Якісні прикметники, виражаючи ознаку, яка може виявлятися більшою або меншою мірою, мають ступені порівняння — вищий і найвищий, кожен зі ступенів має дві форми — просту і складену.
Присвійні прикметники (утворюються від назв людей і тварин) першої відміни творяться за допомогою суфікса -ин (кінцеві приголосні твірної основи [г], [к], [х] чергуються з [ж], [ч], [ш] — Ольга - Ольжин, тітка - тітчин), другої відміни — за допомогою суфікса -ів (-їв), який чергується з -ов, -ев (-єв) (дядько - дядьків, дядькового, лікар - лікарів, лікаревого).
Незначна кількіть прикметників чоловічого роду поряд з загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму: ясен, дрібен, зелен, повен, славен, красен, винен, потрібен, певен, годен, ладен, рад.
Повні форми прикметників можуть мати:
Відмінювання прикметників залежить від групи, до якої прикметник належить (твердої чи м'якої). За особливим зразком відмінюються складні прикметники, другою частиною яких є -лиций. Відмінювання прикметників можна подивитися у статті Граматика української мови — прикметник.
Цей розділ потребує доповнення. |
Оригінальні риси граматики української мови |
|
Словотвір української мови — це розділ мовознавства, який досліджує словотворення (деривацію).
Словотвір в українській мові досліджували: Роман Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Ярослав-Богдан Рудницький, Олексій Ізюмов, Василь Ільїн, Іван Ковалик, Лідія Юрчук, Теодозій Возний, Марія Плющ, Ю. Редько, О. Шевчук, Л. Коць, Н. Клименко та в діахронному аспекті А. Майборода, В. Токар, Н. Зарицький, М. Чемерисов, Лукія Гумецька, Віталій Русанівський та ін.
В українській мові виділяють морфологічні і неморфологічні способи словотворення.
Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної (хмарочос ← хмари чесати, життєпис ← життя писати, хвилеріз ← хвилі різати, лісостеп ← ліс і степ, синьо-жовтий ← синій і жовтий, кисло-солодкий ← кислий і солодкий). Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення може супроводжуватися суфіксацією (правосторонній ← права сторона, однобічний ← один бік, сільськогосподарський ← сільське господарство). Прикметники, утворені на базі сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (блакитно-синій, студентсько-викладацький, науково-технічний, мовно-літературний), а прикметники, утворені на базі підрядної сполуки — разом (народногосподарський, лівобережний, важкоатлетичний, західноукраїнський). Складання може відбуватися і без інтерфікса (всюдихід ← всюди ходити). Окремо виділяють складання слів (батько-мати ← батько і мати, хліб-сіль ← хліб і сіль, мед-пиво ← мед і пиво, срібло-золото ← срібло і золото, туди-сюди ← туди і сюди). Слова, утворені способом складання, називаються складними.
Одним з різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:
Нові іменники найчастіше виникають від іменників, прикметників, числівників і займенників:
Нові прикметники творяться від іменників, дієслов та інших прикметників:
Числівники творяться:
Займенники виникають від інших займенників:
Дієслова виникають:
Прислівники творяться від іменників, прикметників, числівників, дієслів, дієслівних форм та прислівників:
Прийменники виникають:
Сполучники творяться:
Українська мова належить до слов'янської групи мов індоєвропейської мовної родини.
Лексика української мови на 38% відрізняється від російської, на 32% від словацької, на 30% від польської та на 16% від білоруської мов[46]. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.
Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих[47].
В українській мові є численні запозичення з інших мов[48]:
Список найважливіших словників сучасної української мови, що систематизують її лексику, наведено у статті Лексика української мови.
Порядок розташування слів у реченні вільний, однак існують певні правила, які визначають послідовність розміщення членів речення:
Такий порядок розташування слів притаманний слов'янським, балтійським мовам, китайській, фінській, англійській, новогрецькій мові, суахілі, тайській мові тощо. Французька, шведська, іноді іспанська та англійська при звертанні вживають інший порядок слів — VSO (присудок — підмет — додаток).
На відміну від багатьох індоєвропейських мов, в українській мові може вживатися кілька заперечних часток (ніхто ніколи нікому нічого не прощає — англ. no-one ever forgives anyone anything).
На відміну від мов, які втратили граматичну категорію відмінка, в українській мові між словами в підрядному словосполученні може виникнути зв’язок узгодження (залежне слово граматично уподібнюється до головного, зміна головного слова викликає зміну залежного - білий пес - білого пса - білому псу), зв’язок керування (головне слово вимагає від залежного конкретної граматичної форми, яка зберігається при зміні головного слова - читаю книжку - читала книжку - читатимемо книжку), зв’язок прилягання (залежним виступає незмінне слово (прислівник, дієприслівник, неозначена форма дієслова), яке поєднується з головним тільки за змістом - сніданок нашвидку, співати йдучи
Інформацію про види словосполучень та речень в українській мові, а також про головні та другорядні члени речення та історію дослідження синтаксису української мови можна знайти у статті Синтаксис української мови.
В українській мові вживаються одиничні (крапка, двокрапка, три крапки, кома, кома з крапкою, тире, знак питання, знак оклику, знак виноски) та парні (дві коми, два тире, лапки, дужки) розділові знаки (пунктограми). Призначення розділових знаків - полегшити читачеві сприйняття смислу написаного.
Українська пунктуація побудована одночасно на структурному, смисловому та інтонаційному принципах.
Нинішня система розділових знаків (крапка, кома, знаки оклику та запитання, риска, дужки, лапки, абзац, підкреслення курсивом тощо) склалася в українській мові під впливом західноєвропейських традицій у зв'язку з поширенням в Україні друку в XVI—XVII ст.
У сучасній українській мові розрізняють такі стилі:
Зовнішні посилання |
---|
|
Географічно територія поширення української мови розташована між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.
Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).
Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально[49].
Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців[50]) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб[51]), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб[52][53], мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб[54]), США (129 тис. мовців[55]), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[56], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб[57][58]), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб[59][60]), Румунії (57 тис. мовців[61]), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі[62] та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів[63][64]), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців[65]), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українською[66] та 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську»[67]) та інших країнах.
Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25[68] або 22 місце[69] у світі. Вона є також третьою[68] або другою[69] за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн.[70] до 45 млн. осіб[71], вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.
Зовнішні посилання |
---|
|
Сучасна українська мова має три наріччя[72]:
Діалекти української мови відрізняються лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.
Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.
Суржиком називають ненормативне мовлення українців в Україні та поза її межами, яке увібрало в себе елементи російської мови – насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).
В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).
Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні.
Рисами суржика, що існує в Україні, є[73]:
Суржик, що існує в Україні, дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси, що їх зазначено вище, на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.
Іноді базова лексика заміщується запозиченями з російської мови, які при цьому спотворюються: рибйонок – «дитина», супруга – «дружина», дєвочка – «дівчинка», мальчик – «хлопчик», женщина – «жінка», тьоща – «теща». Іноді запозичується лише професійна термінологія та назви місяців: январ – «січень», хвевраль – «лютий», март – «березень», апрель – «квітень».
Взагалі велика індивідуальна варіативність пояснюється тим, що нинішні суржикомовці мають змогу формувати свій індивідуальний стиль не лише за рахунок російських лексем, які залучаються через ЗМІ та безпосередні контакти з носіми російської мови, але й широкого поширення української літературної норми через українськомовні ЗМІ, державні та освітні установи, технічну та методичну літературу. Від здобуття незалежності України ступінь проникнення української літературної норми став значним у Північній та Центральній Україні, на Слобожанщині, Херсонщині та Одещині — зараз спостерігається поступова українізація суржику.
Найосвіченіші суржикомовці володіють принаймні трьома засобами мовної комунікації:
Майбутнє суржику в Україні залежатиме від ступені освіченості українців – що освіченіша людина, то менше засміченою буде її мова.
Поза Україною суржик залишатиметься засобом спілкування між українцями в російській діаспорі та буде поступово згасати з асіміляцією українців росіянами.
Підкарпаторусинська мова (Закарпаття), Українська мова на Пряшівщині, Русинська мова на Пряшівщині.
Українська мова на Закарпатті — літературна українська мова у Закарпатській області, що активно вживається в усіх сферах життя як українською більшістю населення, так і частково національними меншинами (наприклад, під час перепису 2001 р. третина тих мешканців Закарпаття, що ідентифікували себе як «русини» (загалом — 0,8% мешканців Закарпаття), рідною мовою назвали «українську»). Розмовна українська мова представлена як у її літературній формі, так і чотирма говорами південно-західного наріччя української мови — лемківським, бойківським (верховинський діалект), середньозакарпатським та гуцульським.
У статті Українська мова на Закарпатті подано докладну інформацію про:
Зовнішні посилання |
---|
|
Українська мова на Пряшівщині – літературна українська мова, яку почали використовувати у Північно-східній Словаччині з 30-х р.р. XX ст., а особливо активно з 1951 р. (року запровадження літературної української мови до шкільництва та ЗМІ), а також розмовні діалекти лемківського говору південно-західного наріччя української мови, які використовуються українцями Пряшівщини у щоденному спілкуванні.
У 1991 р. під час перепису населення Словаччини вперше запроваджено дві позиції для самовизначення населення – «українець» та «русин» (до того все місцеве населення самоідентифікувало себе як «русини-українці»). На сьогодні єдине русько-українське населення Пряшівщини, що раніше становило одне ціле з лінгвістичної точки зору, розбито на три групи: русинів, українців і словаків – остання група, завдяки асиміляції русько-українського населення, постійно збільшується за рахунок двох перших.
Частина русько-українського населення Пряшівщини усвідомлює себе окремою від українців етнічною групою – «русинами», у щоденному мовленні вони вживають ті самі діалекти лемківського говору, що і українці Словаччини, але як писемну використовують не літературну українську мову, а «русинську» (лемківсько-пряшівську) мову - кодифіковані у 1995 р. два діалекти лемківського говору української мови у Словаччині (західноземплінський та східноземплінський).
За даними перепису населення Словаччини, який відбувся у 2001 р., було зареєстровано понад 10,8 тисяч осіб української національності (0,2% від загальної чисельності населення країни), що мешкали 250 змішаних словацько-українських селищах: Гуменному - 4,9 тис. осіб, Свиднику - 1,8 тис., Пряшеві - 1,6 тис., Бардійові - 1,6 тис., Кошицях - 1,1 тис., Старій Любовні – 700 осіб тощо[76]. За переписом 1991 р. українцями у Словаччині було зареєстровано 13.847 осіб.
Українською мовою на Пряшівщині говорить 11 тис. осіб[66]. Українцями ідентифікає себе третина русько-українського населення Словаччини, русинами — дві третини.
Україномовна література Пряшівщини становить важливу частину загальноукраїнського літературного процесу. За радянських часів літературний журнал «Дукля» був одним з найцікавіших україномовних видань Східної Європи. Найвизначнішим поетом Пряшівщини є С. Гостиняк (збірка «Пропоную вам свою дорогу» 1965 р., «Лише двома очима» 1967 р.). Серед інших україномовних письменників та громадських діячів можна назвати І. Невицьку та С. Сабола (Зореслава). Феноменом післявоєнного часу стала українська секція «Спілки словацьких письменників»: В. Ґренджа-Донський, І. Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, І. Яцканин, Йосип Збіглей не просто творили українську літературу високої якості, вони розширяли її межі, вносячи відчутні європейські інтонації, чого не існувало в Радянській Україні.
Українське літературознавство Словаччини представлене О. Рудловчак, М. Неврлиєм, Ю. Бачею, М. Мушинкою.
У XXI ст. україномовна література Пряшівщини є сучасною та цікавою. Роман «Синя ружа» Василя Дацея було висунуто на здобуття Шевченківської премії.
Українською мовою виходить три видання: газета «Нове життя», орган «Союзу русинів-українців СР», літературно-мистецький та публіцистичний журнал «Дукля», орган «Спілки українських письменників Словаччини» та дитячий журнал «Веселка».
Система шкільної освіти українською мовою об’єднує 11 дитячих садків, 8 початкових шкіл та 1 середню школу. Україністику можна вивчати у Пряшівському університеті та Університеті Матея Бела в Банській Бистриці. Через асиміляційну політику словацької влади україномовна освіта поступово згортається (у 50-х р.р. було 72 дитячі садки, 272 основні школи, 44 неповні середні школи, 11 повних середніх шкіл з матурою та рядом паралельних українських класів при спеціальних словацьких середніх школах, кафедри української мови та літератури на двох пряшівських факультетах, а також координуюча державну освітня установа «Реферат українського шкільництва» («РУШ») при міністерстві шкільної освіти Словаччини)[77]. На сьогодні українську мову як неосновну вивчає бл. 1000 учнів.
На Пряшівщині існують «Музей української культури» (МУК) у Свиднику, як складова частина «Словацького національного музею» та «Спілка українських письменників Словаччини», проводиться фестиваль «Свято пісні і танцю русинів-українців СР» у Свиднику. Через політику Словаччини, направлену на асиміляцію, останніми роками ліквідовано «Піддуклянський український ансамбль», українську редакцію радіо, майже припинилося видавництво художньої літератури та підручників, ліквідовано журнал «Дружно вперед».
Пряшівщину можна вважати колискою українського народознавства: саме тут у 1550—1571 pp. в селі Венеція-Луків Бардіївського округу було записано найдавніший повний текст української пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»[78].
Зовнішні посилання |
---|
|
Зовнішні посилання |
---|
|
Зовнішні посилання |
---|
|
За даними пошукової системи «Yandex» восени 2010 р. найбільша частка запитів українською мовою у цій системі була в Тернопільській області — 33%, найменша — в Криму — 3,7%[79].
У 2010 р. кількість українських блогів досягнула 700 тис. (на 40% більше, ніж у 2009 р. — 500 тис.), кількість активних блогів — 120 тис. (у 2009 р. — 75 тис.), кількість блогерів, які пишуть українською мовою — 8% (у 2009 р. — 7%).
Кількість твіттер-аккаунтів в Україні у 2010 р. досягнула 80 тис. (на початку 2010 р. — 35 тис.), українську мову використовують 23 тис. користувачів мікроблогінгу (29% від загальної кількості, на початку 2010 р. україномовних твіттер-користувачів було 27%), виключно українською мовою у твіттері спілкується 10 тис. користувачів (12,5%, у 2009 р. — 7%)[80].
Існує декілька пошуковиків з україномовним інтерфейсом: «Google.com.ua», «Яндекс.ua», «Bing» (від «Microsoft»), «Мета» та «Uaport.net».
68% найвідвідуваніших веб-сайтів в Україні у вересні 2010 р.[81] мають україномовний інтерфейс — це, зокрема, «ВКонтакті.ru», «Google.com.ua», «Яндекс», «Одноклассники.ua», «Youtube.com», «Ukr.net», «Facebook.com», «Wikipedia.org», «I.ua», «Gismeteo.ua», «Ex.ua», «Meta.ua», «Livejournal.com» («ЖЖ») та «Meteoprog.ua». 32% найвідвідуваніших сайтів України україномовного інтерфейсу не мають — це, зокрема «Mail.ru», «Rambler.ru», «Rutracker.org», «Marketgid.com», «Depositfiles.com», «Letitbit.net», «Bigmir)net» та «ICQ.com».
Українська мова наявна в інструменті «Microsoft», який використовується для перекладу при роботі з «Microsoft Office» і в пошуковику Bing — її додано в панель перекладу пошуковика «Bing», а також у прискорювачі в браузері «Internet Explorer» 8 та 9. А також вперше компанія «Microsoft» випустила операційну систему Windows 7 на 35 мовах в тому числі й українська (україномовний інтерфейс). До речі хто любить ліцензійне то тут є.
Український інтерфейс присутній і в програмах, таких як браузери, плеєри, утиліти і т. п. Це дає змогу при бажанні мати "україномовний комп'ютер".
Також йдуть "посили" розробникам програм, адміністраторам сайтів і т. д. щодо підтримки українських версій.
Такими зусиллями досягнуто підтримка української версії у Skype і т. д.
За «Global Internet Statistics»[82][83] за вересень 2004 р. українська мова була 31 найпоширенішою мовою інтернету.
Українська мова є мовою найбільшого корінного етносу України і невід'ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз'єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і стала важливим чинником возз'єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.
Українська мова — не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.
Додаткова інформація міститься у статті Українська мова як ознака ідентичності українців.
Російська мова має виразні відмінні від української риси у фонетиці, морфології та лексиці[84].
У фонетиці такими особливостями є наявність «ро», «ло» і «ре», «ле» в коренях слів між приголосними на відміну від української мови, де вживаються «ри», «ли» і «ри», «льо» (рос. «крошить», «глотать», «тревога», «слеза», укр. «кришити», «глитати», «тривога», «сльоза»), вимова сполучень м'яких зубних і шиплячих з [j] при довгих м'яких приголосних в українській мові (рос. «платье», «судья», укр. «плаття», «суддя»), вибухове [g] при фарингальному [ɦ] в українській мові (порівняти рос. «город» ['gorat], укр. «город»[ɦo'rod]). На відміну від української, в російській мові кінцеві приголосні оглушуються. У російській мові набагато менше, ніж в українській, використовується фонетичний закон милозвуччя (для зменшення збігу голосних або приголосних) : рос. иду к ней — пришел ко мне; иду с ней [нею] — пришел со мной; под нами — подо мной, в українській : чергування сполучників і — й, прийменників у — в — уві, дієслівних часток ся — сь, фонетичне модифікування прийменників з — зі — із, під — піді — підо, к — ік, часток би — б, сполучників хоч — хоча, же — ж, префіксів від — од, од — віді; з — зі — із тощо, також чергуються початкові літери коренів слів: іти — йти, Іван — Йван, весь — увесь, ще — іще, там — отам, ця — оця[85].
У морфології такими особливостями є відсутність кличного відмінка (рос. «брат!», «сын!», укр. «брате!», «сину!»), хоча у розмовній мові при звертанні до людей по-імені вживаються форми з нульовим закінченням (рос. «Гена» — «Ген!»), відсутність чергування «к», «г», «х» з «ц», «з», «с» у відмінкових формах іменників (рос. «нога» — «на ноге», укр. «нога» — «на нозі»), широке розповсюдження форми називного відмінка множини з закінченням -а (-я) під наголосом у іменників не середнього роду (рос. «учителя́», укр. «вчителі́»). На відміну від російської, в українській мові 4 часи дієслів, а не 3 (поряд з минулим, теперішній та майбутнім — давноминулий, «я був ходив»).
Значні відмінності між російською та українською спостерігаються в лексиці. Серед відмінних рис у лексиці в українських джерелах наводиться приклад широкого представлення в російській літературній мові слів церковнослов'янського походження, хоча насправді їх нараховується менше 10% від загального складу лексики (дані з сімнадцятитомного «Словника сучасної російської літературної мови» 1948 р.).
У сучасній російській мові існує багато лексичних запозичень з церковнослов'янської (до них належать, наприклад, такі звичні слова, як вещь — «річ», время — «час», воздух — «повітря», восторг — «захват», глагол — «дієслово», изъять — «вилучити», награда — «нагорода, відзнака», облако — «хмара», общий — «спільний», сочинить — «скласти», тщетный — «марний», чрезмерный — «надмірний» і багато інших), частина з яких співіснує із властиво російськими дублетами, що відрізняються від церковнослов'янських за значенням або стилістично, порівн. (церковнослов'янське слово приводиться першим): влачить / волочить, глава / голова, гражданин / горожанин, млечный / молочный, одежда / одёжа, разврат / разворот, рождать / рожать, страж / сторож й ін. З церковнослов'янської в літературну російську мову запозичені й окремі морфеми (наприклад, дієслівні приставки из-, низ-, пред- та со-) і навіть окремі граматичні форми — наприклад, віддієслівні прикметники (порівн. церковнослов'янські за походженням прикметники текущий — «той що тече» або горящий — «той що горить» з відповідними їм російськими формами текучий й гарячий, що збереглися в сучасній мові як прикметники зі значенням постійної властивості) або форми дієслів на кшталт трепещет — «тріпоче» (з невластивим властиво російським формам чергуванням т/щ, порівн. російським хохочет — «регоче» або лепечет — «лепече»). За своїм лексичним складом сучасна російська мова в багатьох відношеннях ближче до південнослов'янської болгарської мови, ніж до української чи білоруської, з якими вона перебуває в одній групі і контактує територіально (при формуванні лексичного стандарту української і білоруської літературної мови вплив церковнослов'янської був меншим). Незважаючи на розходження в граматиці, загальна для болгарської й російської мови лексика в сучасній художній літературі становить близько 60% і доходить до 80% у публіцистиці. Втім, потрібно враховувати, що не тільки російська мова запозичила багато слів із церковнослов'янської, але й болгарська з російської (у XІX — XX ст.). Це в першу чергу стосується релігійної тематики, адже в той час Росія друкувала книги для болгарської православної церкви.
Загалом церковнослов'янські елементи пронизують всю структуру російської мови — фонетику, морфологію, словник, стилістику — в незрівнянно більшій мірі, ніж, наприклад, латина — сучасну італійську мову.
На фонетику та структуру російської мови вагомий вплив справили фіно-угорські мови (мерянська, мокшанська, більшість балтійсько-фінських, частково — комі та марійська мова).[86]
Українсько-російські мовні контакти стали регулярними після приєднання Лівобережної України до Росії у 1654 р.[87] У XVII — на поч. XVIII ст. відбувався взаємовплив обох мов по лінії різних стилів, у більш пізній період — переважно односпрямований вплив з боку російської мови на українську. У перший період російська мова запозичила такі українські та іншомовні (латинські, німецькі, польські) слова через українську мову : гирло, смак, смачный, шинок, шинкарь, злочинец, шукать, повинности, универсал, комисия, кафедра, метрика, красна панна, зрадлива фортуна. Деякі найпоширеніші слова з літургійної практики почали вимовлятися з фарингальним [ɦ] : Господь, Бог, благо, глас, ангел. У деяких словах ѣ почав вимовлятися як [і] : вик, мисто (зараз ці слова не вживаються в літературній мові).
Запозичення з української мови в сучасній російській літературній мові обмежуються здебільшого лексикою. Це насамперед слова побутово-етнографічного та історичного характеру, вживання яких співвідноситься саме з Україною (хата, шлях, галушки, свитка, шинок, шинкарь, бандура, гопак, булава, гайдамак, батька — про отаманів, хлопец тощо), невелика кількість слів, що вже не асоціюються з Україною (местечко, детвора, девчата, косовица, хлебороб, землероб і за цим зразком — хлопкороб, доярка; у 20 — 30-і pp.: хата-читальня, хата-лаборатория), слова і вислови, що вживаються в російській мові зі стилістично-оцінною заданістю, переважно зниженого характеру — для підкреслення «простоти» мовлення та «демократизму» мовця (аж, с гаком: сто километров с гаком, жинка, батька зам. отец, не лезь поперед батьки в пекло), із жартівливо-іронічним, несхвальним або зневажливим забарвленням (торба, раззява, не рыпайся, куркуль — про скупу людину, школяр, вирши, малевать, делать абы как, моя хата с краю, в огороде бузина, а в Киеве дядька), зокрема ті, що вживаються тільки або здебільшого щодо українців, України (самостийный, щирый украинец, мова); деякі жіночі особові імена (Оксана замість Ксения або Аксинья, пестливі форми Маруся, Наталочка). З українізмів на рівні словотворення виділяється модель неофіційного позначення адміністративно-територіальних одиниць типу Смоленщина, Рязанщина, Тамбовщина (за зразком «Полтавщина» тощо), а також непродуктивна модель з -роб (хлопкороб і деякі інші).
Від 1720 р., коли було заборонене українське книгодрукування, російська мова почала набагато більше впливати на українську, ніж українська на російську. Цей вплив виявляється як пряме запозичення слів — переважно з українською фонетичною та словотворчою (морфемною) адаптацією (більшовик, вертоліт, прокатник — рос. прокатник), зокрема як калькування (піонер, Рада — рос. Совет, радянський, супутник Землі, винищувач — рос. истребитель, розкуркулення — рос. раскулачивание, жовтеня — рос. октябренок, колгосп, п'ятирічка, виконроб — рос. прораб), рідше без такої адаптації (затвор, тройка коней, льотчик, духовка, гонка, неустойка, взвод, снаряд, болванка, гонщик, натурщик, усушка, утруска, рубильник, політрук, зокрема в технічній термінології: башмак, вилка, залізнична вітка, залізничний состав), як активізація в українській мові словотворчих моделей та граматичних форм, не дуже характерних для неї (напр., творення віддієслівних іменників зі значенням дії на -ка: доставка, переробка, посадка; вживання активних дієприкметників теперішнього часу: бажаючий, керуючий, загниваючий, обслуговуючий; відносних прикметників з суфіксом -очн-, -ечн-: виставочний, гоночний, копієчний), активізація того слова, тієї словотв. моделі або граматичної форми, які є спільними для обох мов (голубий — блакитний, полтавчани — полтавці, шапка батька — батькова шапка, допомога батьку — батькові). Запозичення іншомовних слів здійснювалося в українській мові на території Російської імперії та СРСР переважно через російську мову як мову-посередник.
В українській розмовній мові наявна велика кількість ненормативних русизмів (у просторіччі: ладно — «гаразд», стройка, застройщик, уборка, уборщиця, больниця, лікарство, часи, у мові освічених людей словотвірні кальки на кшталт міроприємство замість «захід», співставляти замість «зіставляти», семантичні кальки на зразок я рахую, що… замість «вважаю» під впливом рос. считаю, являється замість «є»), з виходом на акцентологічний, фонетичний і граматичний рівні (дрова́, оди́надцять, хароший; у формах множини — домá, шохверá; у керуванні — дякую вас, згідно списку, лекція по фізиці та ін.). Поширені російські пестливі форми особових імен: Альоша, Лєна, Свєта, Міша, Діма та ін.
Зовнішні посилання |
---|
|
Українсько-польські міжмовні контакти є дуже давніми, вони стосуються не лише періоду перебування України в складі Річі Посполитої та міжвоєнної Польщі, але й часів Русі[88]. Впливу на рівні фонетики, морфології та лексики зазнали не лише говірки на межі мов, але й обидві літературні мови.
Польська та українська мови лише формально входять до західнослов'янської та східнослов'янської груп, насправді від початку виділення обох мов зі спільнослов'янської їхній розвиток часто був паралельним (наприклад, фонетичні зміни при виділенні мов зі спільнослов'янської : в українській *wъlъ → волъ → вуол → вуіл → віл, у польській *wъlъ → wół). До певної міри можна стверджувати, що польська та українська мови є перехідними від інших західнослов'янських (чеської, словацької, кашубської, верхньо- та нижньолужицької) до інших східнослов'янських (білоруської та російської).
Під впливом української мови польська мова втратила первісне якісне розрізнення між колишніми короткими й довгими голосними, що встановилося після їхнього занепаду : у сучасній польській літературній мові збереглися тільки а, о, е, u (ó), у, і, втрачено тонкі розрізнення між закритими і відкритими варіантами кожного звука (через те, що їх не могли засвоїти нові носії польської, колишні носії української мови — вони збереглися тільки в польських говірках). Під впливом колишніх носіїв української мови, що не могли вимовити польського rz, подібного до чеського ř, замінюючи його ż (ж), у польській мові зникло розрізнення rz < *rj і ż (пол. morze «море» вимовляється так само, як і пол. może «може») — воно зберігається тільки в деяких польс. говірках. Українська мова вплинула й на граматику польської мови, що зумовило за наявності спільного підмета заміну модально-з’ясувальних і цільових підрядних речень інфінітивними зворотами, приєднаними до головного речення сполучниками żeby (iżby), aby «щоб, аби» (при неможливості такої заміни в чеській мові): пол. Przyszedłem, aby (żeby) go zobaczyć — «Я прийшов, щоб (аби) його побачити», але чеськ. Přišel jsem, abych ho uviděl — (букв.) «Я прийшов, щоб (я) його побачив».
Польська мова має низку українських запозичень, про походження яких свідчить їхня фонетична форма : повноголосся, h (замість польського g), непом’якшеність приголосних перед е: пол. czereśnia (застаріле пол. trześnia ‘черешня’; пол. czereda ‘натовп, юрба’ (питомо пол. trzoda ‘стадо’); пол. porohy ‘річкові пороги’ (і питомо пол. progi ‘пороги (при дверях)’, в однині пол. próg ‘поріг’), пол. hołoble ‘голоблі’, пол. hołota ‘наволоч; (застар.) голота’, пол. hołysz ‘голяк’ (і питомо пол. goły ‘голий’), пол. hreczkosiej ‘гречкосій’ (і польське пол. gryka ‘гречка’), пол. serce (і давнє пол. sierce ‘серце’).
Під впливом польської мови в українській літературній мови у кінці складу та слова зараз вживається тверде р : писарь → писар, гърькый → гіркий). У граматиці завдяки польському впливові в українській літературній мові набуло загального поширення закінчення -ові (-еві): чоловікові, коневі (давальний відмінок однини чоловічого pоду), хоча ця форма є питомо українською, зафіксованою ще у графітті часів Русі на стінах Софійського собору в Києві.
До української мови увійшли деякі польські слова (хоча набагато більше було слів латинського та німецького походження, що засвоїлися за посередництвом польської мови, ніж власне польських слів) : певен (певний) (<*ръvьnъ(jь) — пол. pewien, pewny, що при українському походженні мало б дати повний, хлопець (при холоп) — пол. chłopiec (chłop), червоний — пол. czerwony (давньопольс. czyr(z)wiony) (при українському діалектному черлений < чьрвленый), поетичне злото — пол. złoto (золото), квіти — пол. kwiaty (при цвіт, діалактне цвіти), строкатий < *срокатий — пол. srokaty (пор. сорока, діалектне сорокатий — пол. sroka «сорока»).
Кожна з мов передавала іншій також власні фразеологічні звороти або ставала посередницею для передачі фразеологізмів інших мов. Так, польська мова була безпосереднім джерелом, звідки взято (з відповідними змінами) зворот «Як ся маєш?» пол. («Jak się masz?», для якого першоджерелом — за чеського посередництва — була мова паннонських слов’ян). У свою чергу, джерелом для польського звороту пол. bić czołem «бити чолом» (звідки пол. czołobitny «принижений») була українська мова (пор. укр. бити чолом).
Польська мова має такі особливості у порівнянні з українською та іншими слов'янськими мовами[89]:
Українсько-білоруські мовні контакти розпочалися ще в період Русі на базі тісних взаємин протобілоруських племен з полянами і Києвом. Такі контакти стали постійними у XIV — XVII ст. в рамках спільної українсько-білорусько-литовської держави — Великого князівства Литовського, в якій державною літературно-писемною мовою була спільна білорусько-українська писемна мова.
Збагачення української писемної практики білорусизмами найактивніше відбувалося саме в цей період. Окремі слова та вирази, які в білоруських виданнях іноді відбивалися непослідовно, в українській писемності стали літературною нормою (присегнути, седечи, ездечи, навезати, понеделокъ тощо). Велику роль у цьому процесі відіграла перекладацько-видавнича діяльність білоруського першодрукаря Франциска Скорини. Його переклади на «просту мову» біблійних книг з оригінальними передмовами й післямовами поширювалися також в Україні і стали зразком для наслідування українськими книжниками XVI ст. (Василь Жугаєвич з Ярослава, Лука Тернопільський та ін.). У результаті творчого розвитку скорининських традицій в Україні з'явилися перекладені «на мову рускую» Пересопницьке Євангеліє (1556 — 61 р.р.), Крехівський Апостол (1563 — 72 р.р.), Євангеліє Негалевського (1581 р.) та ін. Елементи білоруської мови проникли навіть в Острозьку Біблію (1581 р.).
Білорусизмами в сучасній українській літературній мові вважаються слова гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн тощо. У свою чергу, старобілоруська писемність збагачувалася шляхом проникнення до неї деяких специфічних рис української мови. Український вплив на білоруську писемність поступово посилювався в XVII ст. (у «Лексиконі» Памва Беринди 1653 р., виданому Кутейнською друкарнею під Оршею у Білорусі, слова подано згідно з українською вимовою — цікаво те, що в київському виданні 1627 р. ці слова подані за традиційною церковнослов'янською орфографією: досить — досыть, жолтѧныца — жолтяница, цилитель — цѣлитель тощо).
Нова хвиля українсько-білоруських мовних взаємин у XIX ст. була пов'язана з популярністю в Білорусі поезій Т. Шевченка та орієнтацією багатьох представників нової білоруської літератури на народній основі на українську класичну літературу[90].
Зовнішні посилання |
---|
|
Розмовна мова українського населення Пряшівщини (або Південної Лемківщини, Словацької Лемківщини), а також кодифікована на основі лемківських діалектів Словаччини русинська мова, зазнала значного впливу словацької мови[91]. Особливо сильний вплив здійснюється від 50-х р.р. XX ст. через школу, державні установи, засоби масової інформації Словаччини.
Сучасне українське населення Східної Словаччини — білінгви, що володіють місцевим лемківським діалектом, а нерідко й українською та словацькою літературними мовами, а також східнословацькими діалектами. В українському мовленні південних лемків дуже багато словакізмів, особливо в суспільно-політітичній та термінологічній лексиці.
Словац. нашарування у південно-лемківських говорах:
Відчутні словац. впливи сягають західних районів Закарпатської області : вайцáк, вайчáк «жеребець», блáна «плівка», брадлó «скирта», грáц'ка «шосе», фýрик «тачка», кукóвка «зозуля» та ін. За час багатовікових інтенсивних українсько-словацьких мовних контактів постало чимало спільних українсько-словацьких явищ на різних мовних рівнях:
Порівняно зі станом на середину XVIII ст. південна межа українського мовного ареалу помітно відступила на північ, тому певні регіони східнословацьких (сотацьких, івариських та земплинських) говорів мають українську підоснову (район м. Воронова та ін.). До українізмів у згаданих словацьких говорах належать:
Власне словацьку мову відрізняють від української та інших слов'янських мов такі риси[92]:
Літературну українську мову було кодифіковано на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя.
Існували та існують спроби або пропозиції — часто політично мотивовані — кодифікувати інші діалекти української мови в окремі літературні мови (мікромови).
Сучасне використання кодифікованих діалектів (лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині, намагання використовувати русинську мову на Закарпатті) замість літературної української пояснюється як політичними чинниками (відсутність культурних зв'язків з Україною, відсутність державної політики України щодо українсько-руського населення Польщі, Словаччини, Румунії, відповідна державна політика інших країн, направлена на послаблення українського етносу), так і відродженням старої політичної ідеї початку XX ст. про існування русинів як окремого від українців народу — після того, як населення Східної Галичини у 30-х р.р. XX ст. змінило етнонім «русин» на «українець», русинами продовжувало називати себе лише населення окраїнних українських територій, які згодом не увійшли до української держави. У Закарпатті з загальної кількості населення 1,255 млн. осіб (українців — 1,010 млн осіб), русинами продовжують називати себе 10,1 тис. осіб[93].
Бачвансько-русинська мікромова (бачвансько-сримський варіант української літературної мови, бачвансько-сримська, паннонська мова) є повноцінною літературною мовою переселенців з Пряшівщини та Закарпаття у Воєводині та Хорватії. Розмовний діалект, на базі якого було здійснено кодифікацію мови, різко відрізняється від інших українських говірок і є перехідним до словацької мови з відчутними впливами інших сусідніх мов.
Серед чотирьох «русинських» мікромов три — бачвансько-русинська (бачвансько-сримська, паннонська), русинська на Пряшівщині (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська) та лемківська у Польщі (лемківсько-горлицька) — є кодифікованими у 90-х р.р. XX ст., а «підкарпаторусинська» (русинська на Закарпатті) не є кодифікованою і являє собою масив українських говорів — середньозакарпатського, лемківського, бойківського (верховинський діалект) та гуцульського).
Намагання кодифікувати в окрему мову говірку населення Білосточчини пояснюється тим, що з одного боку ця говірка належить до українських діалектів, але населення політично ідентифікує себе як білорусів — оскільки говірка суттєво відрізняється від літературної білоруської мови, для заохочення користуватися рідною мовою та з тим, щоб зупинити процес полонізації, було висунуто ідею створити нову мікромову.
Поліська (західнополіська, ятвязька) мікромова була невдалою спробою кодифікувати українські говірки Берестейщини у Білорусі.
Після повного знищення українського культурного життя на Кубані від 30-х р.р. XX ст. від 90-х р.р. XX ст. є поодинокі спроби відродити місцевий степовий говір південно-східного наріччя української мови у навчанні, видавництві книжок тощо. Більшість населення Кубані зараз не ідентифікує себе як українців, тому для назви мови використовується народне слово «балачка». Для «балачки» використовується російська абетка (схожа на ярижку, але не тотожня їй), у лексиці наявні численні русизми.
«Своя мова» («проста мова») — три розмовні діалекти білорусів-підляшів Північного Підляшшя у Польщі, які належать до підляського діалекту західнополіського говору північного наріччя української мови. На означення місцевої говірки у Польщі найчастіше вживаються назви «підляська мова» (пол. język podlaski), «проста мова» (пол. język prosty), «тутешня / тутейша мова» (пол. język tutejszy).
Відповідно до перепису населення Польщі 2002 р. у Підляському воєводстві Польщі (Північне Підляшшя) мешкає 46.400 осіб, які самовизначилися як «білоруси», з них 37.000 належить до групи «підляшів» (біл. «падляшы»), чия мова є одним з діалектів української мови. «Підляші» не ідентифікують себе як «українці» (у цій місцевості українцями записалися 1.400 осіб не зважаючи на понад 20-річну роботу «Союзу українців Підляшшя» направлену на пробудження української самосвідомості місцевого населення). Населенним пунктом, де проживає найбільше «підляшів» є с. Чижи Підляського воєводства Польщі (82% населення).
Самі «підляші» ідентифікують свою мову як «білоруську» (бл. 30.000 осіб), однак насправді вона є суттєво відмінною від літературної білоруської, що сприймається як «не зовсім своя мова».
Населення Південного Підляшшя говорить схожими діалектами, але ідентифікує себе як «українці» (українців було виселено з Південного Підляшшя в рамках операції «Вісла», частина населення повернулася у 1956 р.). У Польщі діалекти Південного Підляшшя іноді називають «хахлацька мова» (пол. język chachłacki, без образливого значення).
«Своєю мовою» у 70-х р.р. XX ст. в білоруськомовній газеті «Ніва» публікувалася Зося Сачко (під егідою «Беларускага літаратурнага аб’яднаньня „Белавежа”» вийшли три її поетичні збірки: «Пошукі» у 1982 р., «Над днём похіляна» у 1991 р., «Шчэ одна вэсна» у 1995 р.), у 1981 р. «Ніва» опублікувала поему Іри Боровик «Час, которы ўмірае», у 2002 р. «Белавежа» видало поетичний томик Віктора Стахвюка «Багровы цень».
Білоруси-підляшуки писали також літературною білоруською мовою, зокрема письменники Надзея Артымовіч, Ян Чыквін та Віктар Швед. До 50% співпрацівників білоруськомовних ЗМІ у Польщі (газет «Ніва», «Часопіс», «Правінцыя» та білоруськомовної програми польського радіо та телебачення у Білостоку) є «підляшами».
Також у Більську Дорофієм Фійоником (біл. Дарафей Фіёнік) видається краєзнавчо-культурний часопис «Бельскі гостінэць», який друкує етнографічні матеріали та записи говірок Підляшшя польською, білоруською мовами та «своєю мовою».
Пропозицію кодифікувати мову «підляшів» висловив Ян Максимюк (пол. Jan Maksimjuk), один з редакторів білоруськомовного польського часопису «Правінцыя» 30 липня 2004 р. на «Беларускім трыялёгу 2004» у Лапичах, Кринківська гміна, Польща. «Своя мова» записується латинкою на основі польської абетки або кирилицею на основі білоруської абетки з додаванням літер ґ — орґанізатор, ê — чоловіêк, j — короваj, ô — Пудляшукі і Полішукі — як одін рôд.
Зовнішні посилання |
---|
|
Поліська мікромова (західнополіська, ятвязька, полісько-русинська, русинсько-поліська та просто «русинська»[94] - самоназва «jітвjежа рэмза / волода / мова») — літературна мова, яку намагалася створити на базі західнополіського говору північного наріччя української мови у південно-західної Білорусі (на Берестейщині та Пінщині) група активістів західнополіського руху на чолі з М. Шеляговичем у 80-ті - на поч. 90-х р.р. XX ст.
Більшість дослідників Берестейщини відносили мешканців Західного Полісся до українського етносу, а їхню мову - до західнополіського говору української мови[95] (в «Етнографічному атласі західно-російських губерній та сусідніх областей» (рос. «Этнографический атлас западно-русских губерний и соседних областей»), Еркерт Р. Ф., Берлін, 1863 р., в «Етнографічній мапі Європейської Росії» (рос. «Этнографическая карта Европейской России»), Ріттіх О. Ф., Санкт-Петерсбург, 1875 р., в книзі «Про розселення племен західного краю Росії» (рос. «О расселение племён западного края России»), Коялович М. О., Санкт-Петербург, 1863 р., у книзі «Литва та Білорусь. Минуле, теперішність, тенденції» (пол. «Litwa i Biaiorus. Przeszlosc, terazniejszosc, tendencje»), Л. Василевський, Краків, 1912 р., в «Етнографічній мапі білоруського племені» (рос. «Этнографическая карта белорусского племени»), Карський Є.Ф., Петроград, 1917 р. тощо). За даними Гродненського губернського статистичного комітету за 1869 р., у Берестейському повіті українці складали 51,35% населення, у Кобринському — 69,59%[96]. Деякі дослідники, в тому числі українські, відносили західних поліщуків Берестейщини до білорусів[97].
Після включення Західного Полісся до складу Поліського воєводства міжвоєнної Польської Республіки польська влада провадила політику «відриву» місцевого населення від українського етносу. У результаті під час перепису населення 1931 р. у Поліському воєводстві 707 тис. осіб (64% населення воєводства) назвали свою мову тутейшою — «місцевою» (пол. tutejszy)[98].
Під час переписів, що проводилися у другій половині XX ст., західні полішуки Берестейської області записувалися переважно білорусами[99].
У міжвоєнний час на Берестейщині (Берестський, Кобринський, Драгічинський, Пінський, Столінський та Пружанський повіти) активно діяла «Просвіта» (127 гуртків «Просвіти», що об’єднували 1.724 особи, 127 бібліотек-читалень), українські кооперативи, центри національної культури «Рідна Хата», ставилися вистави українською мовою. У 1924 р. у Бересті було відкрито приватну 7-класну українську школу[100]. Окрім того на Берестейщині діяло Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання («Сель-Роб»).
Починаючи з 1982 р., у білоруських газетах було опубліковано декілька статей філолога М. Шеляговича (згодом одного з членів «Білоруського Народного Фронту»), у яких пропагувалася ідея про мовну та етнічну окремішність західних полішуків від інших слов'янських народів[101]. 14 квітня 1988 р. було створено громадсько-культурне об'єднання під назвою «Полісьсе», яке пропагувало ідею окремішності західнополіської мови та визнання західних полішуків окремим етносом («ятвягами»), пропонувалося утворити західнополіську автономію «Етвызь» з центром у Пінську), видавалася газета «Балесы Полісься». Пропонувалося утворити Білорусько-Поліську Федеративну Республіку. У 1989 р. видавалося періодичне видання «Ыныцятывніjі рады суjдіння за одродінне Етвызі» під назвою «Збудінне».
Активність руху за західнополіське відродження поступово спадала, і після припинення у 1994 р. друку газети «Збудінне» остаточно згасла.
Для літературної західнополіської мови М. Шелягович запропонував фонетичний принцип правопису та абетку на основі білоруської, але з заміною літери й на j і з додаванням літер и та ґ. Літера и мала позначати звук, проміжний між [i] та [ɨ], а також рефлекси історичного [o], що подовжилося у нових закритих складах і вимовлялося по-різному у різних поліських говірках: нис — [nɨis], [nus], [nuos], [nɛs], [nʲɪs][102]. Щоб підкреслити західнополіську самобутність, Шелягович використовував лексичні, фонетичні і морфологічні варіанти, які є специфічними саме для західнополіських говірок і нехарактерними для української, білоруської, російської чи польської мови. Деякі з цих форм були надто вузькоспецифічними, практично вживалися лише в окремих місцевих говірках, а носіями інших говірок сприймалися як незвичні чи надто архаїчні[103]. Вживалися також терміни-неологізми: твэрдь - «місто», чолотвэрдь - «столиця», жывогледныj - «мальовничий». Українці та білоруси позначалися словами русыні і лытвыні, Україна та Білорусь - Русынь і Лытвынь.
Український письменник О. Ірванець писав вірші західнополіською мікромовою.
Про характерні особливості говірок Берестейщини, приклади західнополіської мікромови чит. статтю Західнополіська мова.
Однією з причин відродження у 1990 р. «неорусинського» руху є непрестижність сучасної України, орієнтація на «Захід» як Словаччини загалом, так і її русько-української національної меншини.
Русинська (лемківсько-пряшівська, шарисько-пряшівська) мова у Словаччині була кодифікована 27 січня 1995 р. на основі західноземплінського та східноземплінського діалектів лемківського говору української мови[104], що побутує у Словаччині (за книгою В. Ябура та Ю. Панька «Правила русиньского правопису», Пряшів, 1994 р.). Цей діалект суттєво відрізняється від говорів, що побутують на території Закарпатті, отже кодифікована русинська мова на Пряшівщині та некодифікована «підкарпаторусинська мова» на Закарпатті (тобто фактично розмовні діалекти української мови — марамороський, боржавський та ужанський середньозакарпатського говору, верховинський діалект бойківського або середньозакарпатського говору, а також гуцульський говір) є різними.
1 вересня 2005 р. кодифікований правопис було доповнено і частково змінено (що відображено у книзі В. Ябура та А. Плішкової «Русинська мова у дзеркалі нових правил для початкових і середніх шкіл з навчанням русинською мовою» (русин. «Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка»), 2005 р.).
У статті Русинська мова на Пряшівщині міститься інформація про:
Зовнішні посилання |
---|
|
Визначення мови Закарпаття як окремої від української безпосередньо пов’язане з окремою самоідентифікацією частини закарпатців (у І. Попа – «підкарпаторусинський народ»[105]). На початку 90-х р.р. XX ст. на Закарпатті, Пряшівщині та Північно-західній Лемківщині у Польщі народився новий політичний «неорусинський» рух. Він є продовженням довоєнного «угроруського» руху в Угорщині (до 1944 р.) та москвофільського лемківського руху в передвоєнній та міжвоєнній Польщі.
На відміну від попередніх назв писемної мови на Закарпатті – «руської», «руснацької», «русняцької», «угроруської», «карпаторуської мови / бесіди / бешеди / языка» - широко почала використовуватися польська назва «руської мови»: пол. «język rusiński» - «русиньскый язык / язик».
У довоєнні часи «руською мовою» на Закарпатті називалася як літературна українська мова (вживалася з закарпатськими регіоналізмами), так і писемна мова, побудована з елементів церковнослов’янської, літературної російської та місцевих закарпатських говірок (насамперед середньо закарпатських та лемківських) – деякі мовознавці називають її «язичієм». Суттєвою різницею між «руською мовою» («язичієм») довоєнних часів та «русинською мовою» від 1990 р. є те, що лексично в сучасній «русинській мові» значно більше представлено живі розмовні говори.
Оскільки говори Закарпаття (і сусідньої Пряшівщини) дуже сильно відрізняються між собою у лексиці та фонетиці, різні варіанти «русинської мови» так само відрізняються між собою як лексикою, так і орфографією: фактично єдиної кодифікованої «русинської мови» не існує (наприклад, назва Закарпаття у книзі П.-Р. Магочі «Народ нивыдкы» – Пôдкарпатска Русь, у «Общества пудкарпатскых русинув» - Пудкарпатска Русь, у «Подкарпацької риспубликанцької партії» - Подкарпацька Русь, у І. Петровція — Пüдкарпацька Русь). Найчастіше на Закарпатті за основу «русинської мови» береться середньозакарпатський говір південно-східного наріччя української мови (з найбільшою кількістю запозичень з угорської мови — ужанський та березький діалекти, раніше ще й марамороський діалект), який суттєво відрізняється від гуцульського на сході та верховинського (бойківського) говорів на півночі Закарпаття. На Пряшівщині за основу найчастіше беруться словакізовані (фонетично, лексично та граматично) східноземплінський та західноземплинський діалекти лемківського говору, і «русинська мова» Пряшівщини так само дуже суттєво відрізняється від «русинської мови» Закарпаття.
«Неорусинський» рух загалом не підтримується на сході Закарпаття в межах поширення гуцульського говору (населення цієї частини області ідентифікує себе як «українців» або «гуцулів», рідною мовою вважає українську).
За переписом 2001 р. русинами на Закарпатті вважають себе бл. 0,8% українського населення області - 10.100 осіб[107] з 1 млн 254,6 тис населення області всіх національностей та 1 млн 010,1 тис українців. Тих осіб, що визначили себе «гуцулами», виявилося вдвічі більше, ніж «русинів». Політичні русинські організації на Закарпатті провадять особливо значну роботу для залучення місцевого населення до «неорусинського» руху та підняття кількості русинів під час наступного перепису населення.
За переписом 2001 р. серед українців Закарпаття 99,2 % рідною мовою вважали українську, 0,5 % – російську. Серед русинів Закарпаття 30,87 % рідною мовою вважали українську, 66,64 % – мову етногрупи, 2,5 % – інші мови[108].
Русинська мова на Закарпатті, на відміну від лемківської мови у Польщі, русинської мови на Пряшівщині та бачвансько-русинської мови у Воєводині, не є кодифікованою. Невдала спроба кодифікації на основі південно-марамороських говорів (мови «Нягівських повчань» або «Нягівської постілли») та творів мадярона Антонія Годинки була здійснена у 1999 р. І. Керчою, С. Поповичем, М. Алмашієм і В. Молнаром (у Мукачевому та Москві видано книгу «Материньскый язык: писемниця русиньского языка».)[109].
У 2002 р. в Ужгороді М. Алмашієм, Д. Попом та Д. Сидором було видано «Русинсько-українсько-руськый словарь», у 2004 р. в Ужгороді М. Алмашієм було видано книгу «Живое слово: читанка для русинської недільної школы», граматику М. Алмашія та М. Мольнара «Слово за словом: практична граматика русинського языка для недільної народної школы», а у 2005 р. вийшла друком книга «Наша отцюзнина: історія карпатськых русинÿв» П.-Р. Магочі.
У статті Підкарпаторусинська мова на Закарпатті подано докладну інформацію про:
Зовнішні посилання |
---|
|
У статті Лемківська мова подано інформацію про:
Зовнішні посилання |
---|
|
У статті Бачвансько-русинська мова подано інформацію про:
Зовнішні посилання |
---|
|
У статті Балачка подано інформацію:
Зовнішні посилання |
---|
|
Міфи про українську мову – голослівні, науково необґрунтовані твердження, які мають на меті принизити українську мову, показати її вторинний статус щодо російської або польської мов, довести – як у випадку твердження, що українська мова є діалектом російської, що українці не мають права на власну державу.
Найпоширеніші міфи стосуються класифікації української мови, як діалекту російської або польської мов, штучності, «несправжності» української мови («досі немає літературної української мови»), близькості української мови до російської (що має на меті підкреслити «діалектний характер» української мови).
Такі твердження поширюються не лише шовіністично налаштованими політиками та лінгвістами з Російської Федерації чи Польщі, але й найвищими посадовими особами України:
«Якщо казати, як можуть поруч жити люди, які розмовляють українською і російською мовами, я скажу так: по-перше, вони не дуже відрізняються одна від одної». |
«Стараннями націоналістів українська мова перетворилася на звалище суржику, в яке влізло все що завгодно, і тому літературної мови ми сьогодні не маємо»[114]. Народний депутат від «Партії регіонів» В. Колесніченко, 9 листопада 2010 р під час пресової конференції, присвяченій «Дню української писемності та мови». |
Докладну інформацію щодо міфів, які стосуються української мови, та їхнє спростування можна знайти у статті Поширені міфи щодо української мови. Йдеться, зокрема, про такі твердження:
Двоїна — граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої її було успадковано спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами, включаючи українську[115].
В українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, що відрізняли її від російської. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка, О.Забужко.
Іншу притчу Він їм розповів: «Царство Небесне подібне до ро'зчини, що її бере жінка і кладе на три мірі борошна, аж поки все вкисне» (Матвія 13:33). |
Нормативний характер двоїни в літературній мові було закріплено українським правописом 1929 року[116]:
У сучасному літературному варіанті вживається множина, але наголос збережено від форми двоїни[117].
|
|
|
Давноминулий час[118][119][120] вживається на позначення дiї в минулому, колись, до іншої дії, що відбулася у минулому, але пізніше від першої: я читав був цю книжку, та забув її змiст; дознався був владика, що слiпий старець чинить у божому домi одправу, i заборонив (Марко Вовчок). Також цією формою користуються тодi, коли треба показати минулу перервану дiю: Лукаш… знаходить вербову сопiлку, що був кинув, бере її до рук i йде по бiлiй галявi до берези (Леся Українка).
У правописі 2007 р. давноминулий час визначається таким чином :
§ 80. Дійсний спосіб
Давноминулий час дієслова складається з форм минулого часу цього дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: ходив був, ходила була, ходили були[121]. |
Давноминулий час присутній у класичній літературі та живому мовленні. Цю форму рекомендовано вживати «у розмовному і художньому стилях для посилення розмовного колориту»[122][123], однак тенденцією є активізація її вживання у публіцистичному стилі та спорадично навіть в офіційно-діловому (пр., «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р.).
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні [...] |
На відміну від української мови, форми давноминулого часу немає в сусідніх слов'янських мовах — білоруській, польській та російській.
На відміну від російської мови, в українській мові пари дієслів доконаного та недоконаного видів можуть утворювати відповідні віддієслівні іменники, що зберігають категорію виду (пр., парі українських дієслів знищувати / знищити відповідає пара російських уничтожать / уничтожить, а парі українських віддієслівних іменників знищування / знищення відповідає лише один російський — уничтожение)[124].
В українській мові поняття незавершеного та завершеного процесу розрізняються не тільки формою дієслова, а й формою віддієслівного іменника. Наприклад, неправильно вживати: Усі роботи призупинено після розривання договору (правильно — після розірвання, тобто після події), Розірвання договору включає певні стадії (правильно розривання, бо тут йдеться саме про незавершений процес).
Львівська ґвара (львівський говір) — ідіолект, що сформувався у Львові і його околицях у XIX — першій половині XX ст. в результаті змішання української і польської мов, з вкрапленнями німецької та єврейської лексики. Досі багато слів львівської ґвари вживаються у Львові, а також у літературній та розмовній українській мові для підкреслення місцевого колориту Західної України. Деякі зі слів є загальновідомими (вар'ят — «божевільний», пательня — «сковорідка», пироги — «вареники», ресторація — «ресторан», ринва — «водостічна труба») або більш-менш знаними (калабаня — «калюжа», матура — «атестат про середню освіту», оферта — «пропозиція», спацер — «пішохідна прогулянка»).
В українській мові, на відміну від російської, англійської та багатьох інших мов світу, відсутні так звані «мати», тобто слова та вирази нелітературного змісту. Евлія Челебі, турецький мандрівник XVII ст., вивчав лайливі слова у різних мовах. Досліджуючи українську мову, йому вдалося знайти лише чотири лайливих вирази[125].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.