У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Ярмо (значення).
Українське «ярмо» походить від прасл.*(j)arьmo, *(j)arьmъ[1].
Згідно з даними археології, перші ярма з'явилися у 3,5-3 тисячоліттях до н.е. в Єгипті та Межиріччі. Вони були досить примітивні, застосовувалися лише з рогатими тваринами, такі як воли, буйволи, зебу: оскільки кріпилися до рогів (лобні, потиличні)[2].
У праіндоєвропейській мові назва ярма реконструюється як *i̯ugom: від цього слова походять прасл.*igo < *jъgo («ярмо», «іго»), лит.jungas, лат.jugum, нім.Joch, англ.yoke, дав.-гр.ζυγόν, перс.یوغ, санскр.युग[3]. Назви інших елементів упряжі також можуть мати дуже давнє походження: приміром, від пра-і.є.*ei-/*-oi («дишель», «жердина для запрягу») через прасл.*oie походить укр.війя[4].
Орання на водяному буйволі, запряженому в одиночне ярмо. Лаос
Ярмо головне— кріпиться до рогів. У ньому виділяють:
Лобне— прилягає внутрішньою поверхнею з подушкою до лоба і прикріплюється до рогів ременями;
Потиличне— також прикріплюється до рогів, але ззаду
Ярмо зашийне— найбільш поширене. В Україні, а також на півдні дореволюційної Росії вживалося парне зашийне ярмо, яке зачіплялося за дишель (війя) простим дерев'яним (лозовим) кільцем (каблучкою) і замикалося на шиї занозою.
Ярма частіше бувають парними, тобто призначеними для пари тварин, але водяних буйволів зазвичай запрягають в одиночне ярмо, що має форму лука[5]. Письмово засвідчене історичне використання одиночного ярма в Північній Америці, Китаю, Африці і Німеччині[6]. На території України одиночне ярмо, аналогічне за конструкцією парному, траплялося в Поліссі; запряженого в нього вола називали «бовкуном»[7][8]. З'єднуватися одиночне ярмо з плугом чи повозкою могло і за допомогою голобель[9] чи посторонків.
Головне потиличне ярмоЗашийне ярмо з Музею в Пирогові. Верхня деталь— чашовина, нижня— підгірля, дві стійки посередині— снози, по краях— занози
Зашийне ярмо складається з двох основних деталей: чашовини— верхньої пластини, що лежить на шиї вола, підгірля (підшийка)— нижньої пластини, яка знаходиться під шиєю. Чашовина й підгірля з'єднуються снізками, а ззовні фіксуються занозами. Снізки кріплять до чашовини зверху затягачами або заволічками— шкіряними ремінцями або мотузками, іноді замість затягача у снізок простромляють кілочок. До чашовини кріпиться за допомогою приво́ю дерев'яне плетене кільце— каблучка (облук), яка надівається на довгу жердину— війя (аналог дишла), і фіксується прити́кою.
У гуцулів побутували дещо інші терміни: чашовина звалася «плече», підгірля— «підгорниця», снізок— «смик», занози— «занізки», каблучка— «живець» (залізне кільце) чи «ро́скрут» (кільце з пареного дерева); притика— «прити́качем».
Використовують й інші конструкції ярма: у них підгірля, снози й занози зроблені одним цілим, у вигляді скоб, вставлених знизу в отвори на чашовині.
Війце́— гряділь плуга, розташований між двома парами волів[10]. На одному кінці до нього шворнем чи каблучкою з притикою кріпилося ярмо, на другому— леміш і чепіги.
Війя́, війє́— дишель у воловому запрягу; жердина, яка з'єднує віз (плуг) з ярмом. Має вигляд довгої палиці з розвилкою у задній частині: кінці відгалужень кріплять до передньої осі.
Дві́йло— жердина (колода), що використовувалася для з'єднання ярм при запрягу кількох пар волів цугом[11].
Зано́зи (однина— зано́за, також зані́з, зані́зка)— зовнішні кілки, палиці, які з'єднують чашовину з підгірлям. На відміну від нерухомих сніз, зроблені рознімними: їх вставляють у край ярма для запирання шиї вола і запобігання випряганню. У гуцулів звались «занізками»[12][13].
Затя́гач (також заволі́чка)— ремінь для кріплення сніз до чашовини
Каблу́чка (також облук)— сплетене з дерева, сиром'ятної шкіри, а іноді залізне кільце, яким війя кріпиться до ярма. Також каблучкою зовуть таке ж кільце, яке кріпиться на війї у тому місце, де воно розгалужується— для запобігання розщепленню. У гуцулів дерев'яна каблучка відома під назвою «роскрут», залізна— «живець».
Підгі́рля (також підгорля, підгірлиця, підшийок)— нижня частина ярма, яка знаходиться під шиєю. У гуцулів звалася «підгорницею».
Приві́й— мотузка або ремінець, якими кріпиться каблучка до чашовини
Прити́ка— чека, що вставляється в отвір на кінці війя і фіксує його в каблучці ярма або шворінь, що рухомо з'єднує війя з ярмом. У гуцулів звалася «притикачем».
Сно́зи або снізки— пара внутрішніх палиць, які з'єднують чашовину з підгірлям. На відміну від заноз, закріплені нерухомо. У гуцулів звалися «смиками».
Чашовина або чашина— верхня частина ярма. У гуцулів звалася «плечем».
Інше
Нали́гач— ремінь, який кріплять до рогів великої рогатої худоби для її прив'язування або водіння на прив'язі[14]. Нали́гувати— прив'язувати ремінь до рогів[15].
Ключ— одиночне ярмо, закріплене на стовпі, в яке на полонині гуцульські пастухи замикали теля під час доїння корови[16].
Ярмо на картині М.С.Самокиша «Похід запорожців у Крим»
Символіка
Ярмо— символ поневолення, його переносне значення— «тягар», «ноша», «іго» (останнє слово теж колись мало значення «ярмо для худоби»).
З іншого боку, із запряженими в парне ярмо тваринами асоціювалася подружня пара, взагалі всі, хто трудиться разом: від прасл.*sǫprǫgъ («тварина в парному ярмі») походять такі слова, як супруг («подружжя»), супряга («сумісна робота»). Весільний обряд надягання ярма нареченим донедавна зберігався у гуцулів[17][18]. На Бойківщині молода сідала на ярмо, яке держав на колінах молодий, і він знімав з неї вінок і надягав очіпок[19].
Словом єрмо, єре́м (фонетичні варіанти ярмо)[21] називалися елементи конструкції деяких механізмів (прохідної ступи, ручного млина).
Югер— давньоримська міра площі, назва якої (лат.jugerum) пов'язана з jugum («ярмо»).
Вени, по яких тече кров від головного мозку до серця, називають «яремними» (venae jugulares): латинська назва походить від пізньо-лат.jugulum («шия»), утвореного від jugum.
«Ярмом» чи «ігом» (jugum) у стародавніх римлян називалися ворітця з двох увіткнутих у землю вертикальних й одного поперечного горизонтального списа, під якими переможці змушували пройти переможених на знак покори. Це називалося sub jugum mittĕre (sub jugo mittĕre, sub jugo abire)— «поставити під ярмо/ярмом»[23].
Історичний факультет Одеського національного університету
імені І.І.Мечникова. Управління у справах національностей і релігій Одеської обласної державної адміністрації. Одеська обласна спілка краєзнавців Весільна обрядовість у часі і просторі [Архівовано 1 липня 2016 у Wayback Machine.] Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Одеські етнографічні читання» Одеса— 2010
.png)
Ярмо у Вікісховищі
.jpg)
(4).JPG)
.jpg)
