Шевченко Валентина Семенівна

Валенти́на Семе́нівна Шевче́нко (до шлюбу Соляник; 12 березня 1935(19350312), Кривий Ріг — 3 лютого 2020, Київ) — компартійна та державна діячка УРСР, за часів незалежності України — громадська діячка. Кандидат педагогічних наук (1972). Член ЦК КПУ в 1976—1990 роках. Член Політичного бюро ЦК КПУ в березні 1985 — червні 1990 року. Голова Президії Верховної Ради УРСР в 1985—1990 роках. Депутатка Верховної Ради УРСР 9—11-го скликань. Депутатка Верховної Ради СРСР 11-го скликання. Народна депутатка СРСР у 1989—1991 роках. Член ЦК КПРС у 1986—1990 роках.

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Шевченко.

Шевченко Валентина Семенівна
Шевченко Валентина Семенівна
Голова Президії Верховної Ради УРСР
листопад 1984 — 4 червня 1990
Попередник:	Ватченко Олексій Федосійович
Спадкоємець:	Івашко Володимир Антонович
Народження:	12 березня 1935(1935-03-12) Кривий Ріг, Дніпропетровська область, Українська Соціалістична Радянська Республіка,  СРСР
Смерть:	3 лютого 2020(2020-02-03) (84 роки) Київ
Національність:	українка
Країна:	СРСР і Україна
Освіта:	Географічний факультет Київського університету (1960)
Ступінь:	кандидат педагогічних наук (1972)
Партія:	КПРС
Автограф:
Нагороди:	Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня Орден княгині Ольги І ступеня Орден княгині Ольги ІІ ступеня Орден княгині Ольги ІІІ ступеня
Медіафайли у Вікісховищі

Життєпис

Народилась 12 березня 1935 р. у Кривому Розі, Дніпропетровської області в родині шахтаря з українського козацького роду Соляників. Представники роду Соляників у юридичних документах, пов'язаних з цим регіоном, згадуються вже в середині XVIII ст.

З 1954 року — старша піонервожата, вчителька географії Криворізької середньої школи, секретарка Криворізького міського комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Член КПРС з 1957 року.

У 1960 році закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, географічний факультет.

У 1960—1962 роках — секретарка Дзержинського районного комітету КПУ міста Кривого Рогу.

У 1962—1969 роках — секретарка і завідувачка відділу ЦК ЛКСМ України.

У 1969—1972 роках — заступниця міністра освіти Української РСР.

У 1972—1975 роках — голова Президії Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами.

У 1975—1985 роках — заступниця Голови Президії Верховної Ради Української РСР.^[1].

З 22 листопада 1984 по 27 березня 1985 року — виконувачка обов'язків голови, а з 27 березня 1985 по 4 червня 1990 року — Голова Президії Верховної Ради Української РСР.

У 1986 році, будуши головою Президії Верховної Ради УРСР, підписала наказ про створення двох нових районів — Згурівського у Київській області і Брусилівського у Житомирській, з метою розселення біженців з Чорнобильської зони.

У квітні 1988 року підписала Постанову Президії Верховної Ради УРСР про відмову у помилуванні Івана Гончарука, якого було розстріляно у червні 1989 року за антирадянську військову діяльність у лавах УПА, причому за цими звинуваченнями він вже відбув покарання у 1945—1956 роках в Гулагу і потім до 1975 року в засланні.

За словами журналіста Віталія Портникова, всупереч закону вигнала з зали засідань Верховної Ради УРСР поета Ростислава Братуня, який на той час був депутатом Верховної ради СРСР, за синьо-жовтий значок на лацкані піджака. Ганьбила українську національну символіку на засіданнях Верховної ради СРСР.^[2]

З 1991 року — на пенсії в Києві.

Могила Валентини Шевченко, Байкове кладовище

З вересня 1997 року — на громадській роботі. Очолювала Національний фонд «Україна — дітям», Всеукраїнський благодійний фонд сприяння розвитку фізичної культури, спорту і туризму.

З 2002 року — голова Конгресу ділових жінок України. У 2005 році написала мемуари під назвою «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді» (видавництво «Просвіта»).

В останні роки життя майже не давала інтерв'ю, мала проблеми зі здоров'ям. Востаннє з'явилась на публіці в інвалідному візку, на громадянській панахиді за поетом Борисом Олійником, у травні 2017 року^[3].

Померла 3 лютого 2020 року. Похована 6 лютого 2020 року на центральній алеї Байкового кладовища поряд із чоловіком (ділянка № 52а)^[4][5].

Оцінки

На думку Віталія Портникова, Шевченко «була і залишилися функціонером епохи Щербицького — епохи наполегливого знищення всього українського. Останні роки цієї епохи — час, коли вона очолювала Верховну Раду УРСР — був часом, коли керівництво УРСР пручалося будь-яким змінам, що їх розпочав у Радянському Союзі Горбачов. Перебудова в Україні, її національне відродження фактично почалася вже після Щербицького і Шевченко. Поза сумнівом, Валентина Шевченко залишиться в українській історії — але історії колонії, а не держави».^[2]

За словами Мирослави Барчук, "Валентина Шевченко — одна з найбільш реакційних і жорстоких керівників радянської України. У неї була репутація залізного чобота щодо діячів культури, акторів, гнобителя усякого вільнодумства і дисидентства. Колись на початку 80-х Валентина Шевченко під час розмови сказала Івану Миколайчуку: «Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що ми не бачимо націоналістичних підтекстів „Вавилону XX“ і всього вашого поетичного кіно. Буде відповідальність, запам'ятайте мої слова. Не довго лишилось»…Валентина Шевченко…була одним з decision makers і одним із найвпливовіших «катків» радянського «бульдозера», який зачищав українську культуру"^[6].

Цитати

	Хочу нагадати, у якій країні ми жили, нічого не буду прикрашати і обожнювати, тільки об'єктивність і ще раз об'єктивність. Союз Радянських Соціалістичних Республік був унікальним утворенням у світі. Це тлумачення не моє, це визнання всього світу. Країна за 70 років піднялася до світового рівня, хоча пережила виснажливу Велику Вітчизняну війну, зазначала великих втрат у роки голодомору та сталінських репресій. Більше 150 націй і народностей жили в Радянському Союзі у мирі і дружбі, навчали дітей, розвивали економіку, свою унікальну національну культуру, зберігали традиції, гордилися кращими синами і дочками свого народу. Цього ми не повинні забувати ніде і ніколи. Історія є історія. І нікому не дозволено її плюндрувати і переписувати.
— Валентина Шевченко, 2005 рік[7]

	До якого «раю» привели народ України за 14 років незалежності наші керманичі, за вказівкою Заходу та США, говорять конкретні факти. Мовчазні цехи на великих заводах і фабриках, розорені села, безробіття, епідемії давно забутих хвороб. Тисячі безпритульних. Голодні старики і бідні вчителі. Смертність перевищує народжуваність. Розгул криміналітету, пияцтва і наркоманії. Духовне здичавіння і моральна деградація. Процвітання хабарництва. І це ще далеко не все.
— Валентина Шевченко, 2005 рік[8]

Звання та нагороди

• Орден Жовтневої Революції,
• Орден Дружби народів,
• Орден княгині Ольги III^[9], ІІ^[10] і І ступенів^[11],
• Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня^[12].
• Грамота Президії Верховної Ради Української РСР (25.10.1968)

Див. також

• Русифікація України
• Радянський народ
• Маланчук Валентин Юхимович
• Реальний соціалізм

Примітки

1. Жінки України: Біографічний енциклопедичний словник / Головний редактор Марія Орлик. Київ: Фенікс, 2001. С. 504. ISBN 966-651-002-2.
2. Один з найбільших пов'язаних з Україною скандалів в історії радянського парламентаризму розігрався тоді, коли народний депутат СРСР поет Ростислав Братунь захищав національну символіку, а народний депутат СРСР академік Андрій Сахаров - єдиний в залі йому аплодував стоячи. Facebook. Віталій Портников. 6 лютий 2020. Процитовано 4 листопада 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
3. Екс-голові Ради стало зле під час прощання з Олійником
4. Померла спікер Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. УНІАН. 3 лютого 2020. Архів оригіналу за 3 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020.
5. Померла спікерка Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. LB.ua. 3 лютого 2020. Архів оригіналу за 4 лютого 2020. Процитовано 3 лютого 2020.
6. Тут українські медіа і Дмитро Разумков у парламенті з прідиханієм розповідають…
7. «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді». — К.: Просвіта, 2005. — 384 с.: іл. // 279 сторінка
8. «Мої літа, моє багатство: Спогади, роздуми, відповіді». — К.: Просвіта, 2005. — 384 с.: іл. // 354 сторінка
9. Указ Президента України від 17 червня 1998 року № 649/98 «Про нагородження відзнакою Президента України "Орден княгині Ольги"»
10. Указ Президента України від 3 березня 2005 року № 409/2005 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Міжнародного жіночого дня»
11. Указ Президента України від 16 січня 2009 року № 26/2009 «Про відзначення державними нагородами України»
12. Указ Президента України від 4 березня 2010 року № 291/2010 «Про відзначення державними нагородами України»

Джерела

• О. А. Удод. Шевченко Валентина Семенівна [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 618. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• https://web.archive.org/web/20101211233959/http://who-is-who.com.ua/bookmaket/dnepropetrovsk/8/72.html
• Газета «Дзеркало тижня», інтерв'ю з Валентиною Шевченко: «Серед людей і для людей» 19.10.07
• Радянський спікер. «Фокус» [Архівовано 6 березня 2022 у Wayback Machine.] (рос.)
• Валентина Шевченко. // Україна Молода. 12 березня 2010, С. 6-7.
• Валентина Шевченко: «Провести демонстрацію 1 травня 1986-го наказали з Москви» [Архівовано 3 лютого 2021 у Wayback Machine.]
• Останній розстріляний бандерівець [Архівовано 26 жовтня 2019 у Wayback Machine.]

Посилання

• Шевченко В. С. [Архівовано 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.