Loading AI tools
пісенний фольклор українського народу З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Украї́нські наро́дні пісні́ (співанки) — різновид народної музики українською мовою; частина української музики. Україномовна народна музика зародилася в період 9 століття н. е. у часи становлення Київської Русі[1].
Про практику народної співанки, що існувала в найдавніші часи на теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її явищ.
Самобутній національний стиль найбільше повно представлений співанками центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.
У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні співанкові стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою співенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.
Фольклористи підрахували, що досі було записано понад півмільйона українських народних пісень. З них опубліковано лише неповних десять відсотків, найбільше у п'ятдесятитомнику «Українська народна творчість» та десятитомному корпусі «Українські народні мелодії», який охоплює 11 447 записів[2]. Жодна нація за всю історію не має такої кількості пісень, як самостійно створив український народ[3].
Багато ресурсів пишуть, що в ЮНЕСКО зібрана фонотека народних пісень країн усього світу, але це частково правда, бо Юнеско має фонотеку із 100 пісень, але українські народні пісні не увійшли в UNESCO Collection of Traditional Music of the World[4]. У фонді України знаходиться 15,5 тисяч пісень[5].
Першотворці народних пісень, як правило, невідомі, або взагалі не можуть бути визначені через колективне авторство. Народна пам'ять зберегла лише деякі імена авторів пісень, які стали народними. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки»; козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай». Друга частина народних пісень — літературного походження: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Т. Шевченко), «Ніч яка місячна» (М. Старицький).
Найдавнішим повним записом української народної пісні є текст «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» із середини XVI ст. відомий під назвою «Пісня про Штефана воєводу». Його було віднайдено в селі Венеція-Луків Бардіївського округу[6], в рукописній граматиці 1571 року чеського вченого Яна Благослава[2][7]. Близько 1612 року було написано «Пісню козака Плахти», яку було надруковано в польському збірнику сатиричних творів Яна Дзвоновського в Кракові. У 1684 році з'являється «Дума про козака Голоту», запис, імовірно, зроблено на правому березі Дніпра і вміщено в рукописному збірнику Кондрацького. Перші нотні записи віднайдено у збірнику кінця XVII — поч. XVIII ст., що приписується вихованцеві Києво-Могилянської Академії Захарію Дзюбаревичу. Серед записів є тексти «Скажи мені, соловейку, правду», «Ой біда, біда мені, чайці небозі». У 1790 році виходить «Богогласник»[8] з піснями релігійного змісту, частина яких побутує і нині в Західній Україні. Це, зокрема, колядки «Нова рада стала», «Бог предвічний».
У XVIII ст. українські пісні вже широко займають місце у численних збірниках, співаниках тощо, не тільки рукописних, а й друкованих, наприклад, у таких збірниках пісень, як «Собраніе русскихъ простыхъ пѣсенъ съ нотами» В. Трутовського (СПБ., 1776), «Сборникъ пѣсенъ» Новикова (СПБ., 1780), «Молодчикъ съ молодкою на гуляньѣ съ пѣсельниками» (СПБ., 1790). Упродовж 1790—1806 років виходять три видання «Собраніе народныхъ рускихъ пѣсенъ съ ихъ голосами» І. Прача, де було виділено окремо шістнадцять українських пісень, а в пісеннику І. Гестенберга — Ф. Дітмара за 1797–1798 роки було надруковано і такі відомі українські пісні, як «Да орав мужик край дороги», «Ой під вишнею», «Їхав козак за Дунай».
Іноді знаходимо біля пісень цікаві примітки, — наприклад, в одному співанику 1818 р. до пісні «На бережку у ставка» додано увагу: «пѣсня сія была любимою князя Г. А. Потемкина; а по веселому своєму голосу, который почитается наилучшимъ въ музыкѣ, пѣта бываеть всякимъ»[9][10][11][12][13].
Особливості українських пісень досліджували чимало відомих фольклористів — М. Драгоманов, С. Людкевич, О. Сластіон, П. Куліш, І. Срезневський, Леся Українка, В. Перетц, М. Сумцов, О. Потебня та інші. Сутність народних творів влучно визначив М. Максимович. Порівнюючи у своїй праці українські пісні з російськими він вказав таке:
 |
«Суттєва їх відмінність у тому, що в російських піснях виражається дух покірний своїй долі і готовий підкорятися її велінням. Росіянин не звик брати активну участь в зміні свого життя, тому він здружився з природою й полюбляє її оспівувати, бо лиш у цьому він може вилити свою душу. Він не намагається виразити в пісні обставини дійсного життя, а скоріше навпаки бажає мов би відділитися від усього існуючого, і, затуливши вухо рукою, хоче, здається, загубитися в звуці. Тому російські пісні відзначаються глибокою тужливістю, розпачливим забуттям, якимось роздоллям та плавною протяжністю. Всі ці ознаки меншою мірою притаманні Малоросійськім пісням (за винятком обрядових), вони, будучи виразом боротьби духу з долею, відрізняються поривами пристрасті, напруженою твердістю й силою почуття, а водночас і природністю виразу. В них бачимо не безпам'ятність і не зневіру, а скоріше досаду і тугу, в них більше дії...[14][15]" |  |
У 2014 році в співпраці Українського музею І. Гончара із угорським музикантом-мультиінструменталістом Міклошем Ботом народився проєкт відкритого онлайн-архіву українського пісенного фольклору під назвою «Поліфонія»[17]. Упродовж 2017 року силами проєкту були записані понад дві тисячі пісень у ста селах України.
«Веб-ресурс, який ми запускаємо, є безпрецедентним, оскільки спрямований на передачу перспективи суспільству. Завданням сайту є допомога та навчання найширшого кола людей.» — каже автор проєкту Міклош Бот[18].
Основна ціль проєкту — завдяки інтеграції соціальних медіа та розвитку модуля навчання відкрити нові перспективи в царині інтерпретації та популяризації пісень. Пріоритетними завданнями цього проєкту, за словами його авторів, є фіксація української нематеріальної культурної спадщини найсучаснішими технологіями та забезпечення доступу до неї. Угорський музикант-фольклорист Міклош Бот закликає продовжити життя цій українській традиції, вивчаючи та виконуючи пісні. Адже якщо зараз не задуматись про майбутнє, то на них чекатиме доля, що спіткала мертві мови: вони зникнуть із щоденного вжитку і залишаться об'єктами для досліджень декількох лінгвістів та фольклористів. Але також є й інша перспектива: вони можуть стати частиною повсякдення і тоді, ця «мертва база даних» повернеться до життя.
«Пісні потребують вашої допомоги! Слухайте, вивчайте, співайте, діліться! У подарунок Вам вони щодня відкриватимуть щось нове і, можливо, передадуть ту важливу інформацію, яка надає життєвої сили тим, хто її підтримує.» — М. Бот[18].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
