Loading AI tools
український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Агата́нгел Юхи́мович Кри́мський[3] (крим. Agatangel Krımskiy, літературні псевдоніми: А. Хванько, Хванько Кримський, Ївхимець, Панько Рогач, Мирдза-Джафар та інші.; 3 (15) січня 1871, Володимир, Волинська губернія — 25 січня 1942, Кустанай) — український історик, філолог, дослідник староукраїнської мови, сходознавець, мовознавець, вчений-орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот кримськотатарського походження, один з організаторів Академії наук України (1918). Походив із литовсько-татарського роду, що прийняв православ'я[4][5][6]. Жертва сталінського терору.
| Агатангел Юхимович Кримський | |
|---|---|
 | |
| Народився | 3 (15) січня 1871 Володимир, Волинська губернія, Російська імперія[1] |
| Помер | 25 січня 1942[1] (71 рік) Кустанай, Казахська РСР, СРСР[2] |
| Місце проживання | Звенигородка, Москва, Київ |
| Країна |  УНР →.svg){kind=small} Українська СРР → СРСР |
| Підданство |  Російська імперія (до 1917) |
| Національність | кримський татарин |
| Діяльність | поет, антрополог, історик, викладач університету, письменник, перекладач |
| Alma mater | Історико-філологічний факультет Московського державного університету[d] (1896) Лазаревський інститут східних мов (1892) Колегія Павла Ґалаґана (1889) |
| Галузь | історія, мовознавство, сходознавство |
| Заклад | Українська академія наук |
| Відомі учні | Омелян Пріцак, Грунін Тимофій Іванович |
| Аспіранти, докторанти | Омелян Пріцак |
| Членство | НАНУ |
| Відомий завдяки: | один з організаторів Української академії наук (1918) |
| Батько | Кримський Юхим Степанович |
| Родичі | Левченко Микола Захарович |
| Нагороди |  |
| Автограф |  |
 Роботи у Вікіджерелах Висловлювання у Вікіцитатах Кримський Агатангел Юхимович у Вікісховищі | |
Народився 3 [15] січня 1871 року в місті Володимирі-Волинському, нині місто Володимир, Волинська область, Україна, у родині етнічного кримського татарина з білоруським корінням, вчителя історії та географії Юхима Степановича Кримського й польки з відомого польсько-литовського роду Аделаїди Матвіївни[7]. Засновником роду Кримських був мулла з Бахчисараю, який переселився до м. Мстиславль (нині Могильовська область, Білорусь). Дід Кримського перейшов з ісламу в християнство[4]. Щодо свого походження Агатангел Юхимович писав таке:
 |
Мій батько з білоруського міщанського роду, мати — полька литовська, — я знацця, ані кровинки вкраїнської не маю, тільки що вродився та виріс на Вкраїні. Хоч я родом не вкраїнець, але цілком проукраїнився[8] |  |
У 1915 році в інтерв'ю газеті Терджиман вчений згадував, що в 1696 році після розсварення з ханом, прадід Агатангела Кримського покинув Бахчисарай i оселився в XVII столітті на території сучасної Білорусі (міста Борисов та Мстиславль)[5].
У дитячі роки Агатангел переїхав з батьками до Звенигородки (Черкаська область). Ще в трирічному віці навчився читати, а через два роки батько віддав його до місцевого училища, де хлопець провчився п'ять років (1876—1881). Після навчання в протогімназії в Острогу (1881—1884) та Другій київській гімназії (1884—1885), вступив за конкурсом до Колегії Павла Ґалаґана в Києві (1885—1889). Опанував іноземні мови: польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку. Усього він знав шістдесят мов[9]. У колегії навчався в Павла Житецького, який пробудив у ньому любов до української мови, літератури, історії, завдяки чому він, не маючи й краплини української крови[5], присвятив своє життя Українській національній ідеї, відродженню української науки та культури.
У 1889—1892 роках навчався в Лазаревському інституті східних мов у Москві. Основними дисциплінами науковця були: арабська, перська і турецька мови та літератури. У 1892—1896 роках пройшов повний курс славістичних студій на історико-філологічному факультеті Московського університету під керівництвом мовознавця Всеволода Міллера, славіста Романа Брандта, знавця індоєвропейських мов Пилипа Фортунатова. 1896 року молодий науковець склав магістерські іспити з арабістики в Санкт-Петербурзькому університеті та зі слов'янської філології в Московському університеті. Крім того, він слухав у Московському університеті лекції з всесвітньої історії в професора Володимира Гер'є.
Після закінчення Московського університету Кримський одержав від Лазаревського інституту дворічну стипендію для поїздки до Сирії та Лівану. Під час цієї поїздки в 1896—1898 роках він зібрав багато матеріалів і документів, які опрацьовував усе життя. Після повернення, з 1898 року Кримський працював у Лазаревському інституті, викладав курси семітських мов, вів курс перекладу з російської мови арабською і навпаки, вивчення Корану, читав лекції з історії арабської літератури. З 1901 року очолював кафедру арабської лінгвістики, став професором арабської літератури та філології. З 1903 року — професор історії ісламу.
Досліджував історію української мови. Тоді ж виступив з працею «Филология и Погодинская гипотеза» (Київ, 1904) проти гіпотези М. Погодіна про походження українців. Автор відомого підручника «Украинская грамматика» для гімназій і семінарій Придніпров'я у двох томах (Москва, 1907—1908).
За час викладання в Лазаревському інституті східних мов написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філології та історії Близького Сходу, про Коран i мусульманство, курси історії і літератури арабів, персів і турків.
У 1918 році на запрошення В. Вернадського увійшов до складу комісії з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук[10]. А восени переїхав до Києва, де обійняв посаду неодмінного секретаря заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. Був одним з академіків-засновників УАН. Зробив великий внесок у її створення й розвиток.
У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Українській академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабської та іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну й правописну комісії.
З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському православному церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.
У 1918—1921 роках працював професором всесвітньої історії в Київському університеті. Водночас був редактором «Записок Історично-філологічного відділу Української Академії наук», з 8 серпня 1925 року — головою Київського філіалу Всесоюзної асоціації сходознавства, створеного при ВУАН. У Києві Агатангел Кримський плідно працював лише в 1918—1928 роках. 12 вересня 1921 року на визнання його заслуг Рада народних комісарів Української СРР ухвалила постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», якою, серед інших осіб, Кримському дозволено видання наукових праць державним коштом, його звільнено від сплати державних податків, заборонено реквізиції та ущільнення його помешкання, матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини забезпечено позакатегорійною довічною ставкою заробітку.
З 1929 року Кримського почали переслідувати й позбавляти посад. У 1930-х роках він був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України. Мешкав у Києві й Звенигородці. У 1937 році його запросили до підготовки аспірантури в Інституті мовознавства АН УРСР, де в 1938 році Кримський очолив відділ української мови. У січні 1941 року, під час урочистого відзначення 70-річного ювілею вченого, його було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Незважаючи на те, що Кримський пережив Велику чистку 1930-х років, він був відсторонений від наукової та викладацької діяльності приблизно на 10 років. З 1930 року його твори було заборонено, не можна було публікуватися. У 1939 році його реабілітовано, але в липні 1941 року, після початку німецько-радянської війни, НКВС заарештував його, як «особливо неблагонадійного», за звинуваченням в «антирадянській націоналістичній діяльности» й вислав до Кустанайської області Казахської РСР.
Офіційно Кримський помер 25 січня 1942 року від виснаження в тюремній лікарні, але є версія, що він міг померти від жорстоких тортур. Його справа була остаточно припинена в 1957 році завдяки клопотанню Леоніда Булаховського, а в 1960 році він був офіційно реабілітований.
Агатангел Кримський брав активну участь в українському національному житті кінця XIX століття, листувався з відомими діячами української культури — Омеляном Огоновським, Борисом Грінченком, Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Павликом та іншими. У цей період своєї діяльности Кримський вів наукову полеміку з Олексієм Соболевським, який пропагував гіпотезу Михайла Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період монгольської навали відійшли на північ.
З Лесею Українкою його поєднувала щира дружба, теплі приятельські стосунки. Вона не раз радилася з ним про свої твори, ділилася планами, прохала підказати літературу для вивчення. Агатангел Кримський залишив гарний спогад про Лесю Українку «Із спогадів щирого друга».
На повість Ольги Кобилянської «Царівна» він написав рецензію, що свідчить про його інтерес до розвою української літератури та її модерних процесів. Також часто відвідував Крим, де зустрічався з кримськотатарськими літературними діячами Ісмаїлом Ґаспринським, Абдуллою Лятіф-заде, Бекіром Чобан-заде та іншими.
Постановою Ради Міністрів УРСР № 203 від 7 травня 1971 року Володимир-Волинському педагогічному училищу присвоєно ім'я Агатангела Юхимовича Кримського з нагоди 100-річчя від дня народження вченого (нині «Володимир-Волинський педагогічний коледж ім. А. Ю. Кримського»)[11].
У 1992 році засновано Волинську обласну премію імені Агатангела Кримського «за досягнення в галузі художньої літератури (поезія, проза, драматургія, переклади), документальної і науково-критичної літератури (естетика, літературознавство, мистецтвознавство, критика, мемуаристика, біографії, публіцистика, журналістика), театральної режисури, акторських робіт»[12].
Особистий архів Агатангела Кримського зберігається в НБУ ім. В. Вернадського та Науковому архіві Наукової бібліотеки НаУКМА[13].
Особисте життя Кримського було заповнено клопотами про брата й сестру, а пізнє одруження не принесло родинного щастя. Напівсліпий, немічний i самотній вчений потребував допомоги секретаря, читця або коректора. Таким помічником був для нього Микола Левченко, якого він усиновив і який згодом став дослідником та завідував академічною друкарнею. У 1929 році, коли почалися арешти, які завершилися інспірованим НКВС процесом над «Спілкою визволення України», Левченка разом з багатьма іншими працівниками академії репресували. Перед цим він своїм свідченням врятував Кримського від арешту. У Левченка залишилася вагітна дружина, i після народження сина, Кримський усиновив його й дав ім'я.
Окремі дослідники літературної творчості Кримського, серед яких Соломія Павличко, Марія Ревакович, Олександр Авербух, припускають, що він мав гомосексуальну орієнтацію[14][15][16][17]. Втім, інші дослідники заперечують це, вважаючи припущення літературознавців слабо обґрунтованим, а питання сексуальності Кримського не до кінця вивченим[18].
Агатангел Кримський — автор понад 500 праць з мовознавства, літературознавства, джерелознавства, релігієзнавства, історії, культурології тощо. Поміж них значна кількість присвячена дослідженню арабських країн, Персії, Туреччини, кримських татар, семітології, ісламу тощо:
Окремі дослідження Агатангела Кримського присвячені Абу-Темаму («Хамаса»), Абану аль-Лахікі, Гафізу, Павлові Алеппському та іншим східним авторам. Він співпрацював з редакціями енциклопедій «Брокгауз і Єфрон» і «Гранат», де опублікував близько 300 статей.
У 2007—2010 роках Інститутом сходознавства ім. А. Ю. Кримського здійснено перевидання рідкісних сходознавчих праць Агатангела Кримського «Вибрані сходознавчі праці в п'яти томах»[19].
Агатангел Кримський підготував «Історію хазарів з найдавніших часів до Х віку», задуману ним у двох томах, але видану лише в 2008—2018 роках.
Він знав близько 16 мов[20], переважно східних, за іншими свідченнями — понад 60[21].
Агатангел Кримський — автор таких праць з українського мовознавства:
Займався дослідженням українських діалектів, у 1920-х роках брав участь у роботі над правописом української мови, редагував перший том «Академічного словника» (1924).
Цікавився історією української літератури, етнографією, релігієзнавством.
Агатангел Кримський відомий поетичними творами на східні теми, що ввійшли до збірки «Пальмове гілля» (у 2-х частинах 1901, 1908, 1923)[22], оповіданнями (зб. «Повістки й ескізи з українського життя» (1895) і «Бейрутські оповідання» (1906) та романом — «Андрій Лаговський» (1905, повністю опублікований у 1972 році). Публікувався під псевдонімом А. Хванько.
Кримському належать численні переклади українською мовою творів арабської, перської i турецької літератур, поміж них — «Тисяча й одна ніч» і Шах-наме, а також твори Антари, Омара Хаяма, Абу-ль-Аля аль-Мааррі, Сааді, Гафіза, Міхрі-хатун, Фірдоусі та багатьох інших східних авторів.
Він перекладав твори європейських авторів, таких як Гайнріх Гайне, Ґете, Джордж Гордон Байрон, Сапфо, Фрідріх Рюккерт. У 1896 році окремою книжкою видано перекладені ним «Народні казки та вигадки» шотландського фольклориста Вільяма Александера Клоустона. У 1906 році в журналі «Зоря» опубліковано переклад казки Ганса Крістіана Андерсена «Щирісінька правда».
Перекладав турецькою мовою твори Тараса Шевченка.
.jpg)
Україна
ТуреччинаSeamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
