Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Тка́цький верста́т — верстат, що виробляє з ниток різноманітні види текстильних тканин, основна машина ткацького виробництва.
Ткацький верстат | |
Ткацький верстат у Вікісховищі |
Ручний ткацький верстат також називають кро́снами[1] (прасл. *krosno < *kre/*kro — «край»)[2]. У деяких діалектах словом «кросна» називають і саме полотно[1]. Зараз більшість вироблюваного полотна виготовлюється на сучасних механічних верстатах, а ручні можна знайти лише в небагатьох хатніх господарствах.
Перші письмові згадки про ткацькі верстати датуються 457 роком нашої ери у працях невідомого грецького історика. Створення ткацького верстата відносять до доби верхнього палеоліту. Виділяють три типи верстатів — найпростіший верстат (без стійок-станин), верстат на сохах, рамний верстат. Найпростіший варіант — портативний вузьконавійний горизонтальний наспинний верстат, у якому один кінець ниток основи кріпиться до пояса ткалі, а другий — до нерухомої опори; він до XX століття зберігався в архаїчному варіанті в айнів, хантів та деяких інших народів, у дещо вдосконаленому варіанті — в народів Південно-Східної Азії та ін. Стаціонарний (так званий горизонтальний) ткацький верстат з'явився в ранньому неоліті в землеробів Родючого Півмісяця, надалі в Єгипті, наприкінці неоліту — в Індії та Судані. Він мав вигляд низькорозташованої жорсткої чотирикутної рами з начинням і бердом; працювали на ньому зазвичай дві ткалі. Горизонтальний верстат цього типу був громіздким і незручним, тому поступово він витіснився так званим вертикальним верстатом з важками: він являв собою вертикально закріплену, злегка похилу П-подібну раму, до верхньої перекладини якої кріпилися нитки основи, натяження яких забезпечувалося прив'язаними на їхніх кінцях важками. Найдавніші знахідки і зображення верстатів такого типу відомі в Угорщині (кінець VII тисячоліття до н. е.), звідки верстат поширився до Анатолії (Чатал-Гьоюк), Центральної і Східної Європи (до Середньої Наддніпрянщини), потім до Греції і Північної Італії, пізніше на північ до Скандинавії, в елліністичний період з'являється в Бактрії[3].
З середини II тисячоліття до н. е. в Передній Азії отримує поширення верстат, що сполучує елементи різних типів: основа натягається високорозташовану горизонтальну раму між двома валиками, а начиннєвий та інші допоміжні пристрої кріпляться вище рівня станин, основа йде під кутом догори. Працювали на ньому переважно чоловіки. Ткач працював сидячи, починав роботу від переднього до заднього навою. Тоді ж з'являється човник.
У різних регіонах переважали різні види верстатів: горизонтальні і вертикальні, пересувні і стаціонарні, вузько- і широконавійні, ремізні й безремізні та ін. Використовувалися й архаїчні ткацькі пристрої: дощечки, бердечка, рогульки, ткання на сволочку, на гілочці тощо в слов'ян[3].
У XII—XV з'явилися педалі для піднімання різні групи ниток основи, що звільнило руки ткача й уможливило створювати тканини зі складним рисунком. У 1733 році з'явився перший зразок механічного верстата — з півавтоматичним прокладанням човника. У 1785 році винайдений механічний верстат з ножним приводом Е. Картрайта, в 1804—1808 рр. — верстат Жаккара, в 1879 році — електрична ткацька машина В. Сіменса. У 1896 році фірма Дж. Нортропа[en] розробила верстат з автоматичною заміною човників. У 1927 році радянський конструктор С. О. Динник створив багатозівний круглий ткацький верстат, а в 1949 р. В. Прозоров — плоский багатозівний верстат. Сучасні ткацькі верстати керуються за допомогою комп'ютерних систем[3].
Археологічні знахідки ткацьких верстатів на території України належать до доби палеоліту. В Україні побутували два різновиди верстатів — вертикальний (так звані «розбої») і горизонтальний. Перший був досить архаїчним і на початок XX ст. практично вийшов з ужитку. Він являв собою звичайну раму, на яку натягали нитки основи. Візерунок закладали вручну, або за допомогою тонкої палички («глиці»). Ущільнення ниток проводили спеціальними гребенями. На відміну від вертикального горизонтальний верстат мав ремізки («начиння») — пристрій для піднімання й опускання ниток основи, вони уможливлювали робити різноманітні види переплетень і виготовляти безліч різновидів ткацьких виробів[4].
Традиційний український ручний ткацький верстат-кросни складався з таких елементів:
На верхній навій намотують нитки основи, ця операція називається снуванням[14]. Для цього використовують пристрій, відомий як «ритки» («оснівниця», «снувавка», «снувалка»). Одна довга нитка має утворити петлі, що стають нитками основи. Петлі просилюють через комірки риток і пропускають через них палицю-валок, який надалі кріплять до нижнього навою (у спеціальному пазі чи прив'язуючи шнурками). За допомогою закріпленого на шнурі гачка («ключки») протилежні кінці ниток проводять через комірки берда і через вічка рукавів начиння, і так само кріплять до верхнього навою.
Готують човник, намотуючи на його шпулю (інакше цівку) утокову нитку — за допомогою ремісника і звіяшок.
Коли основа і човник заправлені, приступають безпосередньо до самого ткання. Натискуючи на одну з підніжок, розсувають вгору та вниз ремізки, які, у свою чергу, розсувають нитки основи, утворюючи зів, через які майстер просовує човник з утоковою ниткою. Проклавши утік, його ущільнюють, прибиваючи бердом ляди. Потім натискуванням на другу підніжку знову переміщають ремізки, міняючи місцями парні і непарні нитки основи, і повторюють ті ж самі операції. Готове полотно поступово намотують на нижній навій.
Робота на ручному ткацькому верстаті була досить трудомістким і втомливим процесом, що вимагав постійної уваги. Навіть з використовуванням регулятора навою і летючого човника ткач робив не більше 60 човникових проходів у хвилину[6]. Окрім того, ширина тканини обмежувалася довжиною навою з встановленими на ньому нитками основи і не могла перевищувати довжини руки ткача (близько 80 см). Щоб виробляти ширше полотно, на промисловому виробництві використовували широкі верстати, на який працювали два робітники, що стояли по боках: вони просилювали човник у зів, протягуючи його один одному. Величезне зростання сукняного виробництва в Англії у перших десятиліттях XVIII ст. (у 1740 році один Йоркширський округ випускав 100 000 шматків сукна в рік) вимагало ощадливішого використовування робочої сили.
У 1733 з'явився так званий «летючий човник», винайдений Джоном Кеєм (John Kay). Як вказувалося в тексті патенту, це був «човник, винайдений недавно для кращого і акуратнішого ткання широкого сукна, саржі, вітрильного полотна і взагалі широких матерій»[15]. Перший справжній механічний верстат розроблений у 1784 році Едмундом Картрайтом (побудований наступного року). Знадобилося ще 47 років, щоб верстати стали повністю автоматичними: конструкції Кентворті і Буллоу з'явилися у 1834—1835 роках.
Протягом двох з половиною століть з'явилося багато типів механічних верстатів. Мінявся принцип кріплення основи: так, існують навійні і безнавійні верстати — в останніх нитки основи подають безпосередньо зі шпуль. По-різному використовується і човник: існують верстати з одним човником, з кількома (багаточовникові верстати) і навіть такі, на яких він взагалі відсутній (безчовникові верстати).
Для роблення складних переплетень застосовують верстат Жаккара («жаккардів верстат»).
Залежно від способу утворення тканини верстати бувають двох типів:
За конструкцією розрізняють:
Найбільш розповсюджені плоскі багаточовникові верстати.
Залежно від використання пряжі та призначення тканин ткацькі верстати призначаються для вироблення бавовняних, шовкових, вовняних, скляних, металічних та ін. тканин.
Верстати можуть бути вузькими (виробляють тканину шириною до 100 см) і широкими, призначатися для легких, середніх та важких верстатів.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.