Loading AI tools
система вірувань з метафізичним або трансцендентним змістом З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Релі́гія (від лат. religio — зв'язок) — особлива система світогляду та світосприйняття конкретної людини або групи людей, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини[1]. Інші визначення релігії:
У широкому сенсі, як суспільний інститут, релігія — це сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей і т. д. Вивченням релігії займається наука релігієзнавство.
Всупереч розповсюдженій думці, що релігія обов'язково передбачає віру у Бога (особу-творця), поняття «атеїзм» не повинно протиставлятися поняттю «релігія»[джерело?]. Деяким релігіям (наприклад, буддизму, джайнізму та іншим дхармічним релігіям) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога[2]. Інколи такі релігії називають атеїстичними.
Існує таке поняття, як релігійна свідомість. Це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.
У вузькому розумінні релігія — віра в існування надприродних — персоніфікованих чи ні — сил, що супроводжується переконанням у здатності цих сил або сили (Бога, богів, Абсолюту, Космосу тощо) впливати на Всесвіт та на долю людей. Ця віра відбивається в думках, відчуттях і волі людини, містить у собі певний етичний кодекс, виражається в певному способі поведінки та/або ритуалах, за допомогою яких людина шукає схвалення та прихильності Бога або богів. За визначенням теолога Ганса Кюнга, релігія є соціально-індивідуально реалізованим, втіленим в традиції та спільноту відношенням до чогось, що перевищує або охоплює людину та її світ, — до якоїсь, як би її не розуміли, найвищої правдивої дійсності (Абсолютне, Бог, нірвана); на відміну від філософії, в релігії йдеться про слово та шлях спасіння.
В основі різних тлумачень поняття релігія — вчення філософа й оратора Цицерона (106—43 до н. е.) та раннього християнського мислителя Лактанція (приблизно 250—325). Вважається, що саме слово релігія походить від цицеронівського терміну relegere — латинського дієслова, що означає «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися» і мало б характеризувати релігію як «богобоязливість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в´язати, зв´язувати, прив´язувати», релігія ж — це «зв'язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зору й закріпилася, особливо у християнській традиції. Сучасні українські тлумачні словники пояснюють латинське слово religio як «набожність, святиня, предмет культу» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ».
Термін «релігія» на означення відношення «людина — Бог» у європейській традиції був запроваджений лише у XV—XVI ст. Тоді його вживали лише в теїстичному значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав. Сучасне розуміння релігії походить від доби просвітництва. Релігію як особливий феномен осмислювали філософи нового часу Іммануїл Кант, Фрідріх Шляєрмахер, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Людвіг Феєрбах, Оґюст Конт, Дейвід Х'юм та інші.
Оскільки термін «Релігія» походить з латинської мови і фактично має християнське наповнення, то використання цього терміну як універсального призводить до переносу певних звичних ознак на релігійні традиції інших регіонів, де до вестернізації була автохтонна культура з власною, альтернативною західній, термінологією. Проте використання єдиного термінологічного апарату має багато переваг для суспільства, оскільки є підґрунтям для взаємопорозуміння та суттєво економить час і кількість слів для його досягнення. Але в межах наукового дискурсу слід звертати увагу на нюанси, деталі та розбіжності. Наприклад:
В арабській мові існує термін Дін (араб. دين — релігія.) Походження терміна Дін та його багатоаспектність в межах широкого поняття «релігія» пов'язані як з існуванням в мові доісламської Аравії декількох значень цього слова (звичай, відплата, влада-покірність), так і з впливом значень близьких до нього за звучанням релігійних термінів в мовах сусідніх народів.
У Корані термін Дін вживано понад 100 разів у різних значеннях. Він може означати «Суд», «відплату» (наприклад, йаум ад-Дін — «день Суду», Коран 1:4/3), «релігію», «віру» окремої людини (наприклад, Коран 39:2) і релігію як систему ритуальної практики, що є основою життя релігійної спільноти (наприклад, Коран 6:161/162; 3:73/66). Термін Дін застосовується як до ісламу (наприклад, Коран 3:19/17), так і стосовно язичництва (наприклад, Коран 109:6), юдаїзму або християнства (наприклад, Коран 3:73/66). Проте основне коранічне значення терміна Дін пов'язане з важливою для Корану ідеєю обов'язкового підкорення Аллаху.
У найширшому сенсі ад-Дін як «область духовного» протиставлялася поняттю ад-дунйа — «областю матеріального». При цьому це не стверджувало відірваності одного від іншого, але діалектика цих понять, ступінь їх пов'язаності і протиставлення як і межі дій кожного з них, складає важливий елемент релігійної та соціальної полеміки[3].
Для Індії часто коректніше використовувати термін «Дхарма».
Для Китаю та Далекого Сходу близький за значеннями термін «Дао».
Якщо виходити з того, що релігія, як і всі явища духовного життя, є результатом психічної діяльності людини — розуму, почуття і волі, її складниками відтак виступають світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу. Вони й становлять три основних елементи релігії. Виділяють також четвертий структурний елемент релігії — релігійна організація, або ж ієрархія.
Релігійні ідеї та уявлення створюють концептуальний бік релігії, виражають усе, що становить релігію як суспільну та духовну категорію. Сюди належать міфи, концепції, теорії про надприродне, про бога, а також догмати, зміст священних книг, переказів, молитов тощо.
Релігійний культ створює зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов'язані з ними.
Основні теорії походження релігії:
У людському суспільстві існування віри у вигляді різних віровчень можна прослідкувати з найдавніших часів. Одні віровчення (релігії, світогляди, ідеології) змінюють інші, кожне покоління описує суще за допомогою понять свого часу і таким чином віра продовжує жити у суспільстві.
Релігія — це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства — певної самовідтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Слово походить від лат. Religio — і означає зв'язок. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігієзнавством релігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.
Релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно[4] й існує разом з ним. Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.
Інші визначення терміну «релігія»:
Віровчення, як системи вірувань, часто розглядають стосовно віри в Бога і поділяють так:
Для монотеїзму властива віра в єдиного Бога, верховну істоту, Бога-творця. Для політеїзму характерна віра в пантеон різних богів, кожен з яких має свою область впливу. Для безбожжя характерне заперечення існування Бога і визнання світового начала, як безособової субстанції (матерія, рух, дао, дійсність, суще, буття і т. д.).
За походженням та світоглядними підвалинами впливові сучасні віровчення поділяються на авраамічні та дгармічні. Головні авраамічні віровчення (ті, які походять від віровчення праотця Авраама): юдаїзм, християнство та іслам. Авраамічні релігії мають спільні корені у віруваннях древніх євреїв. Для дгармічних релігій характерна віра в цикл перенароджень самсару та карму. Дгармічні релігії зародилися в Стародавній Індії, звідки поширилися в інші країни світу. До дгармічних релігій належать індуїзм, буддизм, джайнізм, сикхізм.
Варто звернути увагу, що в історії людського суспільства єдинобожжя, безбожжя (матеріалізм) і багатобожжя в усі часи були тісно переплетені, що можна пояснити тим, що вони є різними способами опису сущого, навколишньої дійсності.
Див. також Проторелігійність.
Найдавніші віровчення сягають часів родоплемінного ладу, коли людство для відображення і опису сущого застосовувало лише усне слово. Такі віровчення прийнято поділяти на тотемізм, фетишизм, анімізм, аніматизм, магія, міфологія
Віровчення пов'язані з національними спільнотами або національні релігії.
На відміну від національних віровчень ці віровчення призначені і запрошують до кола своїх послідовників всіх людей і народів світу.
Деякі дослідники розглядають створену в колишньому СРСР форму світогляду відому під назвами діалектичний матеріалізм або марксизм-ленінізм як світову неорелігію, оскільки вона за багатьма своїми рисами схожа на існуючі світові віровчення (зокрема пропонує певне бачення всього сущого у вигляді матерії — «об'єктивної реальності даної людині у відчуттях») і була запропонована щоб їх замінити.
Ці нетрадиційні релігійні системи часто відносять до «нової ери» нью-ейдж.
Світоглядна: релігія сповнює життя особливим сенсом, значенням, за переконанням вірян
Компенсаторна: релігія компенсує людині її залежність від природних та соціальних катаклізмів, зменшує відчуття власної немічності, допомагає переживати важкі випробування, страх перед смертю.
Комунікативна: спілкування вірян між собою, «спілкування» із богами, янголами, душами померлих та святих
Регулятивна: усвідомлення індивідом складу певних цінностей, моральних норм, які випрацьовуються в кожній релігійній традиції, виступають своєрідною програмою поведінки людей.
Інтегративна: допомагає людині усвідомити себе частиною єдиної релігійної спільноти, що закріплена спільними цінностями, дає можливість самоствердження людині у суспільстві, у якому такі ж самі погляди
Політична: лідери різних спільнот та держав використовують релігію для виправдання своїх дій, об'єднання або навпаки роз'єднання людей за релігійними ознаками заради своїх політичних цілей.
Культурна: релігія сприяє поширенню культури групи-носія (писемність, іконопис, музика, етикет, мораль, філософія і т. д.)
Дезінтегруюча: релігія може бути використана для роз'єднання людей, розпалювання ворожнечі або навіть війн між різними релігіями, конфесіями або навіть всередині релігійної групи.
«Спільнота без релігії» — це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священника, і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв» — говорив Наполеон Бонапарт[6]. Релігія із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя.
 Зовнішні відеофайли | |
|---|---|
 |
Церква і держава. Петров+Мустафін на YouTube, канал «ISLND TV», 3 лютого 2024 |
З найдавніших часів існування, розвиток, зміна і занепад різних віровчень були пов'язані з розподілом влади у суспільстві.
Тут можна згадати і про війну між храмами-містами-державами стародавнього світу (Єгипет і Межиріччя) за вплив на людей. Можна згадати про появу у грецьких містах-державах і Римській імперії пантеонів — храмів язичницьких богів, тобто храмів присвячених богам різних племен-язиків як спосіб об'єднати в одній державі віровчення різних груп людей. У постійній боротьбі з язичництвом розвинулись світові монотеїстичні віровчення нового часу — юдаїзм, християнство, іслам і буддизм.
В Монгольській імперії Чингісхана було проголошено свободу віросповідання, різні віровчення, зокрема християнство і іслам розглядалися як різні форми поклоніння Всевишньому — Небу (Тенгрі).
Після занепаду Монгольської імперії у світі починає переважати нова форма співіснування держави і віровчень — в усьому світі, і в Європі і в Азії переважають держави, в яких визнається пануючим одне з існуючих віровчень.
Лише після Французької Революції у світі починає поширюватись думка про необхідність відокремлення держави від впливу на віровчення.
В більшості сучасних демократичних держав релігія відокремлена від держави і школи й конституційно затверджені принципи свободи совісті, свободи віросповідання, свободи релігії. Сюди входить також право людини не сповідувати жодної релігії.
Держави, в яких певна релігія затверджена як державна, називаються теократичними. Прикладами теократичних держав у сучасному світі є Ватикан, Іран, Саудівська Аравія.
Відносини релігії і держави визначаються характером самої держави. Світська держава ніяким чином не контролює власних громадян у сфері релігії, керуючись Резолюцією 1556 (2002) Парламентської асамблеї Ради Європи «Релігія і зміни у Центральній і Східній Європі», що декларує невтручання держави у релігійні справи. У той же час відділення не є абсолютним, оскільки держава уповноважена втрутитись, з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопорядку та припинення розпалювання релігійної ворожнечі.[7]
Крім того, держава виступає нейтральним арбітром у міжконфесійних спорах, конфліктах з неідеологічних питань та формує юридичну базу для реєстрації та діяльності церковних інститутів. На законодавчому рівні держава затверджує політику віротерпимості, можливості сповідувати будь-яку релігію (або не сповідувати ніякої) у тому числі для військовослужбовців та ув'язнених. Правовий режим Церкви в Україні визначений Конституцією і деталізований іншими законодавчими актами. В Україні Основним Законом держави закріплені релігійний плюралізм, свобода волі та совісті. [8] Церковні організації не є підконтрольними державі, але і не мають засобів прямого впливу на органи влади, політичну ситуацію та ін. Хоча в Конституції задекларовано рівність конфесій, на законодавчому рівні підкреслено значущість православ'я для історії, культури, державності, моральності, спадкоємності традицій українського суспільства. Так, Кодекс законів про працю України визначає найзначніші православні свята, як-то – Різдво Христове, Пасха, Трійця- як святкові і неробочі дні (ст. 73).[9]
Але дивлячись на притаманну українському суспільству поліконфесійність та плюралізм, що проголошений у конституції та Закріплений у ст 73: «За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні». Через секуляризацію системи права від релігійних норм, держава відокремилася від Церкви, отже уникнула подальшого впливу на правові норми, але й сама втратила можливість здійснювати державно–правовий контроль та примус у сфері церковних відносин.
Церкві надано ряд пільг, зокрема в оподаткуванні, найбільші християнські свята є державними вихідними днями, а можливість сповідувати будь-яку релігію захищена законодавчо, аж до існування статті Кримінального кодексу України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» (ст 180)[10]
Держави їх взаємовідносини з релігійними організаціями можна поділити на три групи:
До країн, що входять в першу групу відносяться Велика Британія, Данія, Греція, Фінляндія та Швеція. Таке становище в цих країнах склалося історично, воно відображає переконання народу в благотворну дію релігії на політику і суспільну мораль.
До країн, що входять у другу групу, належать Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Португалія. Конституції цих країн виділяють одну або кілька традиційних для держави релігійних організацій, яким віддають перевагу у співпраці в сфері культури, освіти, соціального захисту, допускають їх у збройні сили і виправні установи. Фінансові витрати традиційних релігійних організацій за цими статтями покриваються з державного бюджету, служителі культу отримують державну платню та пенсії.
До країн, що входять в третю групу, належать Нідерланди та Франція. Принцип сепаратизму, прийнятий в цих країнах, на практиці не означає рівне становище релігійних організацій. Кожна з зазначених держав враховує історичне минуле і сьогодення вплив конфесій чи релігій, розташованих на їх територіях.[11]
Типи держав по їх відношенню до релігії і взаєминам з релігійними організаціями. За такою основою, як ставлення офіційної влади до релігії, можна виділити типи держав, тобто певним чином їх класифікувати.
З цієї точки зору виділяють:
Іноді говорять про так звані атеїстичні держави.
Світська держава — модель державно-церковних відносин, де проведено відділення церкви від держави, не існує жодної державної чи обов'язкової релігії, визнається свобода релігії та атеїзму, релігійних та антирелігійних поглядів.
Це означає, що держава і релігійні об'єднання відділені один від одного, тобто взаємно не втручаються в справи один одного.
На противагу світській державі, усталеній у Франції, США, Росії, існують держави, в яких одна з релігій визнається державною (англіканська церква у Великій Британії, юдаїзм в Ізраїлі, лютеранська церква в Скандинавських країнах, мусульманство в ісламських державах Близького та Середнього Сходу).
Таке становище склалося в цих країнах історично, воно відображає глибоке переконання народу в благотворну дію релігії на політику і суспільну мораль.[12]
Державна церква — модель державно-церковних відносин, що надає перевагу певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо).
Одним із прикладів можна навести Грецію, державною тут вважається православна церква. З кінця 30-х років дозвіл на побудову будь-якої неправославної споруди дає місцевий митрополит. Весь соціальний пакет гарантується державою, у школах присутня православна освіта. За характером відносин до грецької близька і італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90 % населення католики.
Також державні церкви існують в Англії (англіканська церква), Швеції і Данії (лютеранська церква), Ірані (іслам, головним чином шиїтського напряму), Кувейті і Саудівській Аравії (іслам, головним чином сунітського напряму) тощо.
У конституціях понад 40 держав зафіксовано особливий статус певної церкви[13].
Клерикальна держава — це модель державно-церковних відносин, при якій церковна ієрархія через законодавчо встановлені інститути визначальним чином впливає на політику держави і всі сфери суспільного життя.
У клерикальній державі церква не тільки має державний статус і користується привілеями, але також є впливовою політичною силою.
Ідеї клерикалізму лежать в основі клерикальних партій. Ці партії можуть існувати тільки в державах або католицьких (Бельгія), або таких, де сильно поширений і відіграє помітну роль (Німеччина). Про клерикалізацію можна говорити до тих пір, поки існує рівновага протиборчих сил. Коли рівновага порушується, мова починає йти або про теократію, або про світську державу. Коли конфесія, яка прагне до з'єднання духовної та світської влади в руках релігійних лідерів, стає домінуючою силою в країні, держави слід іменувати не клерикальними, а теократичними.
Неодмінною ознакою клерикалізації є наявність зустрічного протиборчого процесу секуляризації. Різко антиклерикальне законодавство встановлене в Мексиці та Уругваї.
Передбачається, що атеїстична держава — це країна, в якій державні органи влади проводять атеїстичну пропаганду і навіть можливо переслідування вірян і священнослужителів.[14]
До атеїстичних держав прийнято відносити СРСР та інші країни соціалістичного ладу. Крім пропаганди і атеїстичного виховання в процесі побудови соціалістичної держави застосовувалися і силові методи: репресії проти священників і вірян, закриття і руйнування храмів. Разом з тим атеїзм і войовниче безбожництво — це не одне і те ж.
Теократія — це модель державно-церковних відносин, згідно з якою вся влада в державі зосереджена в руках глави церкви, а також її органах. Дана модель передбачає уподібнення світської влади з духовною, що регулюють функції держави та її органів, всього суспільного життя панівною релігією та її інституціями. Оскільки релігія займає панівне становище, то вона витісняє всі інші релігійно–етичні та світоглядні концепції із суспільства. Відсутність свободи віросповідання є одним із проявів теократії.[15]
В епоху рабовласницького ладу у таких державах як Єгипет, Вавилон, Юдейське царство, Арабський халіфат теократія проявилася у вигляді східної деспотії.
Традиційно до теократичних держав теперішнього часу можна віднести християнський Ватикан і мусульманський Іран, де на чолі публічної влади стоїть лідер духовенства.
Прикладом абсолютної теократичної монархії є Ватикан, де вся повнота влади зосереджена в руках Папи, що обирається колегією кардиналів довічно. В Ісламській Республіці Іран над світськими органами (парламентом, президентом, урядом) існує довічний керівник, що офіційно є головним політичним і духовним лідером країни.[16]
За даними на 2010 розподіл населення світу (близько 7 млрд) за приналежністю до релігії такий[17]:
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
