Loading AI tools
словацький фольклорист та українознавець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф українського (лемківського) походження. З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Микола Іванович Мушинка (словац. Mikuláš Mušinka, псевдоніми: Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко, Петро Ігорчук та інші. 20 лютого 1936, село Курів, Бардіївського округу Чехословацька республіка, Пряшівщина — 13 вересня 2024, Пряшів) — словацький фольклорист та українознавець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф українського (лемківського) походження. Кандидат філологічних наук (з 1967 р.), доктор філологічних наук (1992 р.). Член Міжнародної комісії по дослідженню національної культури Карпат та Балкан, дійсний член НТШ (з 1989 р.), Президент НТШ у Словаччині, голова Асоціації українців у Словаччині (від 1990), іноземний член Національної Академії наук України (від 1997[2]).
Микола Іванович Мушинка | |
---|---|
Псевдо | Микола Вірук, Микола Гнатюківський, Микола Пастушенко і Петро Ігорчук |
Народився | 20 лютого 1936 с. Курів, Бардіївський округ, Чехословацька республіка |
Помер | 13 вересня 2024 (88 років) |
Громадянство | Чехословаччина → Словаччина |
Діяльність | українознавець, фольклорист |
Галузь | фольклористика, лемки і етнологія[1] |
Відомий завдяки | фольклорист, українознавець, мистецтвознавець, літературознавець, бібліограф |
Alma mater | Карловий університет |
Науковий ступінь | доктор філологічних наук[d] (1992) |
Знання мов | словацька[1] і українська[1] |
Членство | НАНУ і Наукове товариство імені Шевченка |
Нагороди | |
Досліджував лемківський фольклор в Югославії, Румунії, Польщі, Україні, західній Чехії та Моравії[3]. Дослідник українсько-словацьких літературних зв'язків.[2]
Закінчив Руську гімназію у Пряшеві. Вищу освіту одержав у Карловому університеті в Празі, де під керівництвом І. Панькевича та Є. Врабцової почав вивчати фольклор південних лемків. Від 1960 р. працював у кабінеті україністики Кошицького університету (Пряшів). Вчився в аспірантурі у Празькому та Київському ім. Т. Г. Шевченка (1964—1966) університетах. У 1967 р. здобув ступінь кандидата наук. Висланий з СРСР через контакти з дисидентами[2].
Під час роботи в Пряшівському університеті (1960—1972 роки) опублікував понад 200 наукових робіт, науково-популярних статей, рецензій[4] (розвідки про В. Гнатюка, Ф. Колессу, Ф. Главачека та інших)[5]. Допомагав створювати експозицію етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка, спорудити пам'ятник на запущеній могилі Володимира Гнатюка у Львові.[6]
За протест проти введення військ Варшавського договору в Чехословаччину зазнав переслідувань (1968), був відлучений від наукового і літературного життя[7].
За спілкування з дисидентами звільнений у 1971 р. та змушений був працювати пастухом, кочегаром (1972—1990)[7]. Не був запрошений на проведення наукової конференції, присвяченої 100-річчю з дня народження В. М. Гнатюка на Тернопільщині.[6] Продовжує публікації своїх досліджень за кордоном. У 1990 р. був реабілітований та повернувся в Пряшівський університет.
У 1991 (1990[2]) р. його поновлено на посаді завідувача Науково-дослідним відділом кафедри україністики Пряшівського університету. У 1992 р. захистив докторську дисертацію в Києві в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. У Пряшеві заснував Асоціацію україністів Словаччини та Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Словаччині. Збирає і досліджує фольклор українського населення Східної Словаччини. У 1991 р. обраний професором УВУ в Мюнхені, почесний професор Кам'янець-Подільського державного університету, почесний доктор наук Ужгородського національного університету.
Не раз перебував на Тернопільщині:
Поряд з активною науково-дослідницькою діяльністю Мушинка проводив велику педадогічну й громадсько-культурно-освітню роботу як у Словаччині, так і за кордоном, насамперед в Україні, де користується великим авторитетом серед наукової громадськості[8].
Помер 12 вересня 2024 року[9].
Син М. Мушинки — Олександр (Олесь), україномовний словацький історик та літературознавець.
Автор близько 200 наукових розвідок, більше 1000 статей, 350 рецензій, 50 книг[2]. Співавтор Бібліографічного покажчика праць Володимира Гнатюка М. Мороза, 1992.[6]
Результатом невтомної довголітньої науково-пошукової діяльності академіка Мушинки є понад 1 тис. наукових, документальних й науково-популярних робіт, у тому числі кілька десятків монографічних праць з народознавства, літературознавства, мистецтвознавства, історії та сучасного життя українців у всьому світі, які друкувалися в різних країнах — США, Канаді, Франції, Німеччині, Югославії, Чехії, Австралії і, звичайно, в Словаччині та Україні. Йому належить особливо значна роль у пошуках, збиранні й публікації архівних джерел та втрачених рукописів з україністики. Зокрема, завдяки його наукової сумлінності й наполегливості для науковців доступними стали архіви Музею визвольної боротьби України, друга частина відомої праці С. Наріжного «Українська еміграція» та інші оригінальні джерела з українознавства[8].
Автор понад 70 праць про В. М. Гнатюка[10], зокрема:
Лауреат премій ім. П. Чубинського, І. Франка, Д. Нитченка, В. Гренджі-Донського, румунської премії «Корона Карпатика».
Мій батько, не виходячи з рідного села, прожив у п’ятьох державах: Австро-Угорщині, Чехословаччині, Словацькому штаті, Чехословацькій Соціалістичній Республіці і Словацькій Республіці, в якій помер. І кожну з тих держав він вважав своєю батьківщиною. Однак і батько, і дід, і прадід знали, що їхнє коріння — там, за горами Карпатами, у країні, що давно називалася Русь (Київська, Галицька), тому край свого перебування вони окреслили цією ж назвою (Угорська Русь, Карпатська Русь), а за собою зберегли давній етнонім — русини. Я, на відміну від батька, діда і прадіда, знаю, що Русь — це нинішня Україна, а русини — нинішні українці. Отже, своєю прабатьківщиною вважаю сучасну Україну... Кожен має право декларувати себе тим, чим він себе почуває. Почуваєш себе русином — будь ласка, але не зневажай того, хто вважає себе українцем, бо і «ми», і «вони» становимо одне національне ціле. Отже, я вважаю себе русином, бо такими були мій дід, прадід і все населення Русі. Та одночасно вважаю себе українцем, бо належу до того народу, який остаточно сформував себе національно під новою назвою у ХІХ—ХХ століттях. Отже, якщо тут є рух, який виступає за збереження національної культури (нехай під назвою «русинська»), рідних говірок (нехай це «русинський літературний язик», кодифікований на базі народно-розмовної мови населення, а не штучного «язичія» російської та словацької мов), у програмі якого є збереження кириличного письма і народних традицій, — я підтримуватиму такий рух... Якщо не буде взаємної співпраці між тими, хто вважає себе русинами, і тими, хто вважає себе українцями, обидва національні напрями поодинці зникнуть[11]. |
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.