Loading AI tools
політик З Вікіпедії, вільної енциклопедії
І́гор Дми́трович Ліхови́й (нар. 12 червня 1957, с. Врублівка, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — український державний та громадський діяч, дипломат, музеєзнавець, краєзнавець, культуролог, історик української культури. Міністр культури та туризму України (2005–2006), Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь (2007–2010). З 17 грудня 2014 по 20 квітня 2016 — перший заступник міністра культури України.
Ігор Дмитрович Ліховий | |
---|---|
2-й Міністр культури і туризму України | |
5 жовтня 2005 — 1 листопада 2006 | |
Президент | Віктор Ющенко |
Попередник | Оксана Білозір |
Наступник | Юрій Богуцький |
Народився | 12 червня 1957 (67 років) с. Врублівка, Романівський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР |
Відомий як | політик, музейник, дипломат |
Країна | Україна |
Alma mater | Національний університет «Одеська політехніка» |
Політична партія | КПРС |
Нагороди | |
Підпис | Файл:І. Ліховий, 2015 |
Народився 12 червня 1957 р. у с. Врублівка Романівського району Житомирської області.
1974—1979 — навчався у Одеському політехнічному інституті, спеціальність — інженер-електромеханік.
1979—1985 — Канівський електромеханічний завод «Магніт» (енергетик цеху, інженер-конструктор).
З 1987 по 1989 рік — перший заступник голови Канівського міськвиконкому. За розподілом обов'язків займався розвитком міста, організацією роботи гуманітарної сфери — освіти, культури, туризму, зарубіжних зв'язків, сприянням діяльності громадських пам'яткоохоронних та природоохоронних організацій, краєзнавчого руху. Очолював міський штаб підготовки до відзначення 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
У ці роки Канів став одним із центрів руху за перебудову в країні завдяки активному протистоянню вітчизняної та зарубіжної громадськості державним планам промислової забудови заповідних Шевченківських територій, що згодом спонукало патріотів до здобуття незалежності України. Брав активну участь у створенні українського обличчя міста, увічненні пам'яті видатних діячів історії та культури у назвах вулиць, відкритті меморіальних дощок і знаків на честь пам'ятних подій та історичних постатей, пов'язаних з краєм, розвитку музейної інфраструктури.
Неодноразово обирався депутатом Канівської міської (1987—2002) та Черкаської обласної рад народних депутатів (1990—1994).
У 1989—2005 рр. — директор Канівського державного ордена Дружби народів музею-заповідника Т. Г. Шевченка, директор та генеральний директор-науковий керівник Шевченківського національного заповідника, науковий співробітник Інституту історії НАН України (2004—2005), заступник генерального директора Національного художнього музею України (2011—2013).
Відповідно до Указу Президента України від 5 жовтня 2005 року № 1415/2005 був призначений міністром культури і туризму України до Уряду Юрія Єханурова.
Листопад 2006 — лютий 2007 — керівник Служби з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
З 6 лютого 2007 по 24 лютого 2010 року — посол України в Республіці Білорусь[1][2].
З 17 грудня 2014 року по 20 квітня 2016 року — перший заступник Міністра культури України[3][4].
Державний службовець 1-го рангу (з листопада 2006)[5].
Одружений. Має двох дітей.
Один із засновників та перший голова товариства дружби «Канів — Сонома (США)» (1987), багатолітній голова Канівського міського відділення Товариства «Україна-Світ».
Обирався до Ради засновників Радянського фонду культури (1989–1991), правління Українського фонду культури, Всеукраїнської спілки краєзнавців, президії Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Дійсний член Міжнародної ради з питань пам'яток визначних місць (ICOMOS). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Член Національної спілки журналістів України.
Організатор ряду шевченківських та краєзнавчих наукових конференцій, куратор літературно-мистецьких виставок і пошукових експедицій в Україні та за кордоном — у Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії, США, Франції з метою популяризації української культури, в результаті яких ШНЗ набув широких контактів та цінних експонатів для поповнення музейної колекції. Віднайшов у США та повернув до України архів і мистецьку збірку художників з родини В. Г. Кричевського, автора державного герба України та будинку музею Т. Г. Шевченка у Каневі. Науковий консультант проекту реставрації музею Тараса Шевченка у Каневі (2002) та розробки генерального плану Шевченківського національного заповідника (2003). Послідовно відстоював цілісність та недоторканість історичних і природних пам'яток Шевченкового краю, розширення території заповідника і формування його структури як наукової та культурно-освітньої інституції. Сприяв формуванню системи музейного комплексу Канева, надання статусу національного шевченківським заповідникам Черкащини.
Організовував роботу з реставрації та відтворення визначних пам'яток — будинку музею Т. Г. Шевченка, першого музею «Тарасова світлиця», храму Покрови Богородиці (Тарасової церкви), встановлення пам'ятного знаку козацькому гетьману Івану Підкові, шевченківської меморіальної дошки на Успенському соборі у Каневі, а також співучасник заходів із встановлення меморіальних знаків Пилипу Орлику, Тарасу Шевченку та Едварду Желіговському (Андрію Сові) у Білорусі і Владіміру Короткевічу у Києві.
Автор ідеї та редактор періодичного музейного видання — вісник Шевченківського національного заповідника «Чернеча Гора» (1993–2005).
До пріоритетних наукових уподобань І. Д. Ліхового належить дослідження історії меморіалу Тараса Шевченка у Каневі та становлення музейного шевченкознавства, повернення імен незаслужено забутих та репресованих діячів української культури.
Автор наукових праць з історії шевченкознавства, краєзнавства та проблем розвитку національної культури, статей та публікацій з музеології та охорони пам'яток, зокрема:
Національні парки США — символ державного захисту визначних пам'яток американського народу// Праці центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК. Вип. 3. — К.; 2001;
Публікації у віснику «Чернеча Гора»:
За вагомий особистий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст. (2000)[6] та почесним званням Заслужений працівник культури України (1997)[7].
Має також почесні відзнаки Українського фонду культури «За подвижництво в культурі» (1997), Товариства «Україна-Світ» «Єднання у співпраці» (2000), Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2005), а також медаль Михайла Драгоманова (2010). Нагороджений орденом Українського козацтва «Честь». Відзначений Білоруською спілкою художників пам'ятною медаллю до 1000-річчя першої літописної згадки найменування Литва та Товариством білоруської мови.
Газета «Україна молода» розкритикувала призначення Ігоря Ліхового[8] заступником В'ячеслава Кириленка.[9]
Ігор Ліховий був керівником української делегації міжурядової українсько-польської комісії у справах охорони та повернення культурних цінностей, втрачених та незаконно переміщених під час Другої світової війни, яка засідала в Ольштині. Підписав протокол, який рекомендує до кінця 2016 року обміняти львівський архів Оссолінеуму на матеріали НТШ, які зберігають у Варшаві. Це рішення викликало обурення відомих науковців, зокрема: почесного директора Львівської ННБ ім. Василя Стефаника Лариси Крушельницької (вона свого часу разом із директором бібліотеки архіву Оссолінеуму у Вроцлаві Адольфом Юзвенком домоглася закрити питання так званого повернення цінностей і вважає, що зараз повторюється ситуація часів СССР та 1990-х, коли збірку Оссолінеуму нещадно грабували київські високопосадовці), директора Львівського історичного музею Богдана Чайківського, докторів Миколи Бандрівського, Володимира Александровича (вважає, що обмін такого роду нагадує вимінювання золота та діамантів на брязкальця в папуасів), які звернулися до президента, прем'єра, української громадськости з вимогою відкласти будь-які перемовини до вивчення питання. Андрій Гречило вважає позицію Ліхового недержавницькою, що той «готовий все віддати».[10]
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.