Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Лікійська література — «мала» стародавня література Анатолії (нині Туреччина), що створювалася лікійською мовою і частково збереглася у монументальних написах 500-300 до н. е. на території Лікії (Лукка). Також вціліло кілька віршованих написів на близькоспорідненій мілійській мові (лікійській Б), які теж можна зарахувати до лікійської літератури. Література і мова зникають у 3 столітті до н. е. після завоювання території Александром Македонським.
Основний масив лідійської літератури, що безпосередньо дійшов до нас, складають епітафії та посвячення — загалом близько 170 написів[1].
Лікійці проживали впродовж I тисячоліття до н. е. у Лікії, південно-західному регіоні Анатолії, що нині є територією Туреччини приблизно між містами Фетхіє та Анталія.
Свою країну вони називали Trm̃mis але сусіди називали цю територію Лукка, як свідчать хетські, лувійські, угаритські та єгипетські джерела. Лукку також пов’язували з народами моря (12-11 століття до н. е.), але у час існування лікійської писемності, вона вже не була окремою державою.
Лікійська мова належить до лувійської підгрупи анатолійської групи індоєвропейської родини мов. Найближчими її родичами є мілійська (раніше розглядалася як архаїчний діалект лікійської, але нині вважається окремою мовою, синхронною за часом лікійській), лувійська, карійська і, ймовірно, сідетська.
Для запису використовувався особливий лікійський алфавіт, близький до інших малоазійських алфавітів.
Судячи з характеру двомовних написів, лікійська була головною мовою регіону. Переклади на грецьку є скороченнями, часто в них пропускається політична інформація стосовно правителів, і лишається тільки присвята богам[2].
Як і у випадку з лідійською літературою, основна частина пам’яток є короткими епітафіями на надгробках:
Могильний пам’ятник зробив Пандрама
Для братів та племінників своїх, На ложі жрець нехай лежить Пандрама,
А більше тут ніхто лежать не має[3].
Однак уціліло й кілька історичних текстів, які схожі на урядові едикти, а також присвят богам. Історичні тексти за своїм стилем та змістом безпосередньо продовжують ту традицію, яка відбита у більш ранніх лувійських ієрогліфічних написах, а частково і в таких новохетських текстах, як «Автобіографія Хаттусілі III»[4].
Підбірки лікійських текстів на камені були опубліковані у 1901 (Tituli Lyciae) та 1979 (Neumann)[5], але знахідки продовжуються і донині. Корпус текстів складається з[6]:
З-поміж текстових пам’яток Лікії виділяються два написи, що виконані лікійським алфавітом і мова яких схожа з основною масою лікійських текстів, однак має деякі суттєві відмінності. Мову цих написів (TL 44c-d — на Ксанфській стелі, TL 55) зазвичай називають мілійською або лікійською Б. Раніше мілійська вважалася архаїчним діалектом лікійської, але згодом стала характеризуватися як окрема мова, що була сучасна лікійській. Назва утворена від Міліади або Мілії, області на північному сході Лікії, однак вона умовна, бо регіон проживання носіїв мілійської мови точно не відомий.
Загалом ці тексти містять 490 слів. Їх дуже складно повністю інтерпретувати, зокрема і тому, що вони складені віршами. З іншого боку, їхній віршований характер привертає до них особливий інтерес.
У тримовному Ксанфському написі мілійці називають свою мову «труйською», що дозволяє деяким вченим припускати їхній зв’язок із Троєю. Початок мілійського тексту Ксанфської стели:
Поставлено камінь, щоби військо прославити
І щоби піднести правителям славу. На благо їм напис цей висічено, Що на труйській написано мові.
Владарів у написі цьому ми шануємо, Що чинять суд справедливий над нами. У свідки ми кличемо всіх богів, Котрі всі на раду зберуться.
Хай напис на камені тоді прочитають, Коли до обряду зійдуться лікійці, Й пісні хай піддані проспівають Про чудесні подвиги лікійського війська.
Про подвиги, що вибиті на камені, І про які написи та барельєфи свідчать. Наш пам’ятних зображує перемогу Лікійського війська над подоланим ворогом.
Нехай не буде забута доблесть! На камені слова про давні походи Вибиті будуть, нехай їх перечитають!
На зображення хай усі подивляться![7]
Після 2000-х зросла кількість компаративних досліджень впливів стародавніх близькосхідних літератур одна на одну, а також на давньогрецьку літературу. Не минула ця доля й лікійську літературу.
А. Пейн аналізує згадки лікійців у «Іліаді» Гомера, «Історії» Геродота, «Бібліотеці» Аполлодора, Павсанія, Квінта Смірнського[8]. Найцікавішою лікійською фігурою у цих грецьких джерелах, на думку дослідниці, є Беллерофонт та міф про нього, котрий має явно індоєвропейське походження. Обмовленого дружиною царя, його висилають у Лікію з листом, де наказано вбити того, хто цей лист принесе. Натомість правитель Лікії дає йому три смертельні завдання, але Беллерофонту вдається з ними впоратися: він вбиває Химеру, а також перемагає амазонок і лікійське військо. У Лікії існував культ шанування Беллерофонта, де збереглися його статуї, а також статуї його коня Пегаса.
Із Лікією в античній літературі також пов’язувалася богиня Лето, хоча в самих лікійських текстах вона називається Матір’ю богів. Богиня Афіна пов’язувалася з лікійською Малією, а Афродіта з Педрітою. Мали місце й інші релігійні паралелі.
А. Пейн припускає, що Лікія була «посередником» у мандрах легендарних та міфологічних образів і сюжетів від хетської літератури до давньогрецької[8].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
