Львівський собор 1946
собор, не визнаний Ватиканом і скликаний у Львові згідно з планом КДБ СРСР із ліквідації Української греко-католицької церкви / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Львівський собор 1946?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Льві́вський собор 1946 ро́ку, або Льві́вський псевдособор — собор[1] (8-10 березня 1946 року), скликаний у Львові згідно з планом НКВС СРСР із ліквідації Української греко-католицької церкви, ініціативною групою у складі трьох священиків: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника, Антонія Пельвецького як представників трьох єпархій Галицької митрополії: Львівської, Перемиської і Станиславівської[2], не визнаний Ватиканом[3]. Оскільки жодного єпископа УГКЦ на цьому соборі не було, завдяки чому, згідно з канонічним правом, Львівський «собор» був лише неканонічним зібранням. Саме тому як УГКЦ, так і вся католицька церква, вважають це зібрання псевдособором.
Постанню Ініціативної групи і скликанню «собору» передував масовий фізичний і моральний терор органів НКВС у 1944—1946 роках над усіма ієрархами греко-католицької церкви в Галичині з митрополитом Йосифом Сліпим на чолі — і засудження їх таємним судом у Києві в березні 1946 року на довгострокове ув'язнення або заслання до таборів примусової праці.
Ініціативна група оформилася 28 травня 1945 року. На посаду голови групи було обрано о. д-р. Гавриїла Костельника, якого органи НКДБ у квітні 1945 року призначили адміністратором Львівської архієпархії[4].
Також туди ввійшли вікарій Перемиської єпархії о. Михайло Мельник і парох міста Копичинці, Станіславівської єпархії о. Антін (Антоній) Пельвецький[5]. Згодом ініціативна група попросила дозволу офіційно провадити свою діяльність:
Наша Церква опинилася в стані безвластя та дезорієнтації […] Тому ми, підписані, чільні представники з наших трьох єпархій, рішилися вивести нашу Церкву зі стану анархії в стан консолідації для перетворення її на православну Церкву[…] А саме, ми постановили очолювати Ініціятивну групу греко-католицької Церкви по возз’єднанню з православною Церквою […] Отже, просимо затвердити нашу Ініціятивну групу і признати її право вести намічене діло[4]. |
Згодом учасники Ініціативної групи почали «закликали українське католицьке духовенство за прикладом „політичного з'єднання України з Росією“ переходити до з'єднання з РПЦ»[6].
Через деякий час Ініціативна група отримує дозвіл керувати Церквою в Галичині як єдиний Церковний орган: «18 червня 1945 року, за вказівкою уряду, діяльність Центральної ініціативної групи була санкціонована уповноваженим ради у справах Російської православної Церкви при РНК УРСР Павлом Ходченком»[6].
А на початку 1946 року Костельник звернувся з проханням до місцевої влади, щоб дозволити провести собор з 8 по 10 березня того ж року у соборі святого Юра[7]. 12 лютого того самого року патріарх Алексій надіслав Костельникові телеграму, в якій дав благословення на проведення собору у Львові, а згодом 18 лютого відбулася зустріч ініціативної групи у Львові, на якій було затверджено списки учасників «собору»[4].
«Собор», в якому взяли участь 216 представників місцевого духівництва та делегація московської патріархії, одностайно[8] ухвалив рішення за ліквідацію Берестейської унії 1596 року, себто розриву з Ватиканом та возз'єднання з Російською православною церквою.
У дійсності «собор» був неканонічний, бо його скликання і ухвали порушили церковні канони; ще перед «собором» три члени Ініціативної групи перейшли на російське православ'я (два з них — М. Мельник і Й. Пельвецький — були таємно рукоположені на єпископів Російської православної церкви). Сам «собор» був підготовлений і керований за директивами патріарха Російської православної церкви Алексія I та органів радянської влади.
У дусі постанов цього «собору» відбулася поступова ліквідація греко-католицької церкви в Закарпатській області України (1946–1949) та на Пряшівщині (1950).
Наслідки Львівського псевдособору з точку зору греко-католиків ліквідовано в 1989–1990 роках, хоча певна частина населення Галичини залишилася у православній церкві.