Заболотне (Тульчинський район)
село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Заболо́тне (до 1929 року — Чоботарка) — село в Україні, у Крижопільській селищній громаді Тульчинського району Вінницької області. До 2020 року Заболотне входило до складу Крижопільського району Вінницької області. За переписом 2001 року, постійне населення села становило 1397 жителів.
| село Заболотне | |
|---|---|
    | |
| Країна |  Україна |
| Область | Вінницька область |
| Район |  Тульчинський район |
| Тер. громада | Крижопільська селищна громада |
| Код КАТОТТГ | UA05100070040022108 |
| Основні дані | |
| Перша згадка | 1756 (268 років) |
| Населення | 1397 людей (2001 рік) |
| Площа | 1,8 км² |
| Густота населення | 776,1 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 24631 |
| Телефонний код | +380 4340 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 48°25′45″ пн. ш. 28°54′6″ сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
294 м |
| Відстань до обласного центру |
116 км |
| Відстань до районного центру |
37 км |
| Найближча залізнична станція | Крижопіль |
| Відстань до залізничної станції |
7 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 24600, Вінницька область, Тульчинський район, селище Крижопіль, вулиця Героїв України, 59 |
| Староста | Штоюнда Валентина Пилипівна |
| Карта | |
  Заболотне | |
 Заболотне | |
| Мапа | |
 | |
|
| |
Село Чоботарка було відоме із середини 18 століття; у Речі Посполитій належало до Брацлавського воєводства. Після другого поділу Речі Посполитої та анексії Поділля і Брацлавщини Російською імперією, в 1793—1804 роках Чоботарка належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії. В Українській РСР село входило до Крижопільського району в складі Тульчинської округи та Вінницької області. Під час Другої світової війни село було включено до румунської зони окупації з тимчасовою румунською цивільною управою — губернаторства Трансністрія.
Село Заболотне розташоване за 116 км від обласного центру та за 37 км від районного центру. Фізична відстань до адміністративного центру селищної громади становить 7 км і частково збігається з автошляхом територіального значення Т 0202[1].
У селі бере початок безіменна річка, ліва притока Бережанки[2]. В околицях села розташоване заповідне урочище Соколівська дача.
За описом, поданим у виданні «Парафії та церкви Подільської єпархії» (1901), село розташовувалося на рівнинній місцевості, з невеликими ярами в місцях, де утворювалися два невеликі ставки. Кліматичні умови місцевості характеризувалися як сприятливі для здоров'я, село — таке, що потопало в садах, ґрунт — чорноземний та родючий[3].
Село отримало нинішню назву Заболотне в 1929 році на честь українського мікробіолога Данила Заболотного[4], який народився в ньому в 1866 році. У селі зберігся будинок, де народився вчений, діє меморіальний музей.
До 1929 року село мало назву Чоботарка[5]. Назва Чоботарка, за народними переказами, походить від чоботаря, що був серед перших поселенців на території сучасного села в 17 столітті[5].
- У Речі Посполитій 18 століття Чоботарка входила до складу Брацлавського воєводства.
- У Російській імперії Чоботарка в 1793—1804 роках належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії[5]. В Ольгопільському повіті станом на 1885 рік належала до Тернавської волості[6]; станом на 1893 рік була центром Чоботарської волості[7].
- В Українській СРР Чоботарка увійшла до Крижопільського району, створеного в 1923 році при встановленні нового адміністративно-територіального поділу Поділля[8]. Крижопільський район з 1923 до 1930 року входив до Тульчинської округи[9], у червні 1930 року був приєднаний до Вінницької округи[10], у вересні переведений у пряме підпорядкування Української СРР[11] та з 1932 року включений до складу новоствореної Вінницької області[12].
- Під час румунської окупації (1941—1944) Заболотне у складі Крижопільського району (Raionul Crijopol) було віднесено до Жугастрівського повіту (Județul Jugastru) губернаторства Трансністрія[13], що знаходилося під тимчасовою румунською цивільною управою. У подальший період Заболотне залишалось у складі Крижопільського району Вінницької області як центр Заболотненської сільської ради[14].
- У результаті адміністративно-територіальної реформи в Україні у 2020 році з ліквідацією Крижопільського району Заболотне увійшло до Крижопільської селищної громади в складі укрупненого Тульчинського району Вінницької області[15]. У 2021 році в межах Крижопільської селищної громади було створено Заболотненський старостинський округ із центром у селі Заболотне[16].
Рання історія
За народними переказами, ще в 17 столітті на території сучасного села, яка тоді була вкрита густим лісом, оселялися біглі селяни[5]. Уперше в письмових джерелах село згадується 1756 року, коли воно належало польським поміщикам Бжозовським[5]. У цьому році в Чоботарці було збудовано церкву; вона була трикупольна та мала окрему дзвіницю, була зведена коштом поміщика[17]. В 1770-х роках поміщики для освоєння нових земель переселили частину селян із Чоботарки до Старо-Сабатинівки (нині Сабатинівка), а в 1820 році — до Крижоліна (Крижовлина)[18].
У складі Російської імперії
Після другого поділу Речі Посполитої та анексії Поділля і Брацлавщини Російською імперією, в 1793—1804 роках Чоботарка належала до Балтського повіту, а з 1804 року ввійшла до Ольгопільського повіту Подільської губернії[5].
19 століття
У 1847 році панщину виконували 5 парних тяглових, 129 тяглових і 13 безкінних селянських господарств. Завдяки близькості чорноморських портів поміщики продавали пшеницю на експорт[5]. У 1859 році в Чоботарці мешкало 1387 кріпаків, було 155 дворів[19]. Після ухвалення селянської реформи 1861 року, селяни Чоботарки та інших сіл 10 квітня 1861 року припинили роботу в поміщика Зенона Бжозовського й великою групою вирушили до містечка Жабокрича[20]. Для придушення виступу були викликані солдати 1-го батальйону Мінського й 3-го батальйону Єлецького полків. Чотирьох керівників заворушення ув'язнили, серед них ватажка чоботарських селян Ф. Жванецького[19].
Станом на 1865 рік селяни Чоботарки орендували 109 десятин поміщицької землі[21]. Заможніші селяни купували землю в поміщика та вирощували технічні культури, зокрема цукрові буряки, будували млини та олійні. Худобу продавали в Жабокричі; хліб, фрукти, тютюн та мед возили до Одеси. Бідніші селяни працювали на будівництві залізниці Київ — Одеса (Києво-Балтської залізниці) та цукрового заводу в Соколівці[19]. У 1881 році коштом парафіян було збудовано новий храм, в ім'я святителя Христового Миколая. Цей храм був кам'яний, п'ятикупольний, з двоярусним іконостасом; стару дерев'яну церкву в 1887 році було перенесено на цвинтар[17].
Колишні власники села Чоботарка
- Зенон Бжозовський (на 1861 рік)
- Карл Бжозовський (на 1898 та 1905 роки)
Також у 1881 році в селі відкрили однокласну школу (міністерське однокласне училище[17]), де був один вчитель і навчалися тільки хлопчики[22]. У 1897 році в парафії Чоботарки було відкрито школу грамоти для дівчаток[17]. За даними на 1885 рік у Чоботарці було два питних доми[6]. Станом на 1893 рік Чоботарка була місцеперебуванням волосного правління Чоботарської волості[7]. На 1898 рік власником Чоботарки був Карл Бжозовський, який жив у Соколівці; маєток Чоботарки знаходився в оренді у Франца Бартошинського. Загальна площа маєтку становила 391 десятину, з яких 7 десятин були садибними землями, 370 десятин — орними, 8 десятин — вигонними та 6 десятин — незручними[23].
Початок 20 століття
На початку XX століття в Чоботарці налічувалось 412 домогосподарств і 1940 мешканців. У власності селян було 13 вітряків та 3 олійниці. Багато селян працювало на бурякових плантаціях власника Соколівської цукроварні, якому належало 595 десятин землі в Чоботарці[22]. За даними на 1901 рік, населення Чоботарки перевищувало 2000 людей; головним заняттям мешканців було землеробство та деякі займалися візництвом та відхожими промислами[17].
Станом на 1905 рік Чоботарка залишалась у власності Карла Бжозовського та продовжувала бути адміністративним центром Чоботарської волості[24]. Під час революційних подій 1905 року в Чоботарці відбулося кілька значних селянських виступів, зокрема:
- 28 червня 1905 року група з понад 50 селян, озброєних кілками, вирушила до економії поміщика, розігнала панську сторожу та разом із наймитами економії зажадала підвищення оплати праці із 75 копійок до 1 рубля на день. Адміністрація змушена була погодитися на ці вимоги. Селяни погрожували також зібрати самовільно поміщицький хліб і розгромити економію[22].
- 23 листопада 1905 року понад 60 селян виступили проти поміщицького загону озброєних лісників, які затримували селянську худобу в поміщицькому лісі та накладали штрафи. Вночі селяни напали на сторожку лісника, підпалили хліви та зрубали 50 дерев, які потім забрали додому; через два дні вони знову повернулися до лісу, де під час перестрілки з лісниками одного охоронця було вбито, двох поранено. Для придушення виступу повітовий справник просив надіслати в його розпорядження «два ескадрони драгунів або 200 козаків». 10 чоботарських селян було заарештовано в поміщицькому лісі[25].
З квітня до листопада 1906 року в Чоботарці тривали виступи селян із вимогами розподілу поміщицької землі, багато учасників яких були піддані суду[22]. У липні 1907 року в Чоботарці поширювалися звернення до селян із закликами вимагати в поміщиків збільшення плати за працю і скорочення робочого дня[26]. До 1914 року понад 20 родин селян виїхали до Америки[22].
У 1907 році в селі було відкрито нижчу ремісничу школу[22][27], що згодом отримала назву Чоботарська нижча сільськогосподарська реміснича школа імені М. С. Іванини[28], на честь Максима Іванини, заможного селянина Чоботарки, одного з ініціаторів створення та меценатів школи[29]. У 1909—1911 роках для школи було збудовано окрему будівлю[30]. На момент відкриття школа мала два відділення — столярне та слюсарне, із чотирма класами підготовки; з 1911 року було відкрито третє відділення — сільськогосподарське[31]. У 1912—1914 роках у цій школі навчався Яків Качура, майбутній письменник[32][33].
Визвольні змагання
У січні 1918 року до Чоботарки прибули солдати 29-го корпусу. У селі було встановлено радянську владу, створено волревком (волосний революційний комітет), конфісковано та розподілено 600 десятин поміщицької землі[34]. У березні 1918 року Чоботарку зайняли австро-угорські війська, що увійшли на Поділля на запрошення уряду УНР. У листопаді 1918 року після відходу австро-угорських військ та антигетьманського повстання влада перейшла до Директорії УНР. У березні 1919 року в Чоботарці знов було встановлено радянську владу[35].
Влітку 1919 року під Чоботаркою велися бої. Частини Червоної армії (РСЧА) під командуванням Йони Якіра пробивалися на північ районами, що були зайняті Армією УНР та Збройними силами Півдня Росії. У серпні було відновлено владу Директорії УНР. У вересні підрозділи 45-ї дивізії РСЧА прорвалися через село Чоботарку на станцію Вапнярку. У цій операції брала участь бригада Григорія Котовського[35]. На початку 1920 року село знову зайняла РСЧА. У Чоботарці відбувся волосний з'їзд рад[35]. 25 квітня спільне військо Польщі та України почало наступ на Поділля[35], та в червні 1920 року польсько-українські сили відступили внаслідок наступу 41-ї дивізії 14-ї армії РСЧА[8].
Перший радянський період
1920-ті
У 1920 році на Поділлі затвердилася радянська влада, втім, радянські працівники продовжували зустрічати опір із боку збройних формувань («банд»), що діяли в Ольгопільському повіті[36][8]. У 1920 році було вбито військкома лісорозробки Кержнера[8]. У січні 1921 року в Чоботарці було засновано партійний осередок[37], тоді ж сформовано комітет незаможних селян (КНС)[8]. Влітку 1921 року в селі створили волревком, ревтрійку, а також частину особливого призначення (ЧОП), що пояснювалось «активізацією куркульського бандитизму» (повстанським рухом)[8]. Активність «банд» була однією з причин переїзду окремих волосних установ із Чоботарки до Крижополя; зокрема, восени 1921 року в Крижополі розмістився волкомнезам (волосний комітет незаможних селян)[36]. 21 листопада 1921 року в Чоботарці відбувся з'їзд рад Чоботарської волості за участю делегатів із Крижополя, Жабокрича, Голубечого та інших сіл волості[8].
В 1922 році на базі сільськогосподарського ремісничого училища в Чоботарці було відкрито агротехнічну школу імені К. Лібкнехта. Навесні наступного року сільська земельна комісія виділила агрошколі 33 гектари землі, а влітку КНС передав школі садиби попа й дяка, будинок волосного правління та інші будови. У ній працювали 14 викладачів[8]. Учні й викладачі агрошколи виготовляли обладнання для маслоробок і млинів, допомагали ремонтувати сільськогосподарський реманент[8]. У 1922 році в школі виник комсомольський осередок[38]. З кінця 1922 року на території школи розмістився штаб 17-го кавалерійського полку 3-ї Бессарабської дивізії[39].
Станом на 1922 рік у Чоботарці було 603 селянських господарства, на які припадало 344 голови робочої худоби та 350 одиниць сільськогосподарського інвентарю[8]. Після запровадження непу заможніші селяни відкривали олійні, млини тощо. З метою боротьби з «куркулями» в Чоботарці в 1922 році було виключено 49 членів із КНС[8]. У 1923 році у зв'язку з утворенням районів Чоботарка увійшла до складу Крижопільського району[8]. У 1924 році в гуртках художньої самодіяльності сельбуду брало участь 113 людей[39]. У 1926 році в Чоботарці було 110 членів товариства споживчої кооперації, також виникло виробниче бурякове товариство[39].
Навесні 1929 року було створено колгосп «Червона нива», до якого спочатку увійшло 17 господарств та який мав 50 гектарів землі та 22 коней[39]. Тоді ж було створено ще один колгосп «Перше квітня»[40]. 15 грудня 1929 року помер уродженець села, президент Всеукраїнської академії наук Данило Заболотний, якого поховали в рідному селі згідно з його заповітом. На поширеному пленумі сільради було затверджено пропозицію про перейменування села Чоботарки на Заболотне та про створення в селі хати-науки з краєзнавчим музеєм і амбулаторією[39].
1930-ті
За радянськими даними, в 1929—1930 роках посилилася протидія з боку «куркулів», які не підтримували колективізацію, та знищували хліб, худобу й реманент, проводили агітацію серед селян проти колгоспів та вдавалися до «терористичних актів»[39]. Як стверджувалось у радянських джерелах, сільські активісти одержували записки з погрозами, у них стріляли з обрізів[39]. Так в 1931 році було вбито комсомолку, студентку технікуму механізації сільського господарства Любу Горлату[39].
У 1932—1933 роках жителі Заболотного зазнали організованого радянською владою Голодомору[41]. За спогадами, під час Голодомору деякі жителі села пішки ходили в Молдавію (Молдову, що на той час існувала як Молдавська АРСР), де, зокрема, міняли ладанки на крупу[42]. Також за спогадами, при румунській окупації 1941—1944 років в селі був установлений хрест на пам'ять загиблим від Голодомору 1932—1933 років, який був знятий після повернення радянської влади[43].
З 1932 року в Заболотному почали використовуватися перші радянські трактори[44]; в 1935—1936 роках для колгоспу було придбано різну техніку та сільськогосподарський реманент, три автомашини, збудовано цегельний і черепичний заводи, зерносховища та нові тваринницькі приміщення[44]. У передвоєнні роки в Заболотному працювали клуб, три бібліотеки, хата-читальня, меморіальний музей Д. К. Заболотного[44]. У 1936 році в селі відкрили середню школу та збудували лікарню. З 1939 року на базі лікарні відкрили дитячий санаторій на 60 ліжок. У 1940 році на базі навчально-тракторного комбінату створили також ремісниче училище, яке готувало кадри для сільського господарства[44].
Друга світова війна
Під час Другої світової війни, 22 липня 1941 року, Заболотне було окуповане румунськими військами (гірським корпусом 3-ї румунської армії) та згодом включене в губернаторство Трансністрія, що знаходилося під тимчасовою румунською цивільною управою[13][44][45]. У Заболотному 17, 25 і 26 січня 1944 року зупинялося Вінницьке партизанське з'єднання ім. В. І. Леніна[46]. 16 березня (за іншими даними — 17 березня) 1944 року Заболотне було зайняте радянськими військами (303-ю стрілецькою дивізією 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії 2-го Українського фронту)[44][45].
За радянськими зведеннями, за час румунської окупації села було знищено багато громадських будівель, пограбовано магазини, школу, санаторій, технікум; окупантами вивезені трактори, 14 жаток, 25 сівалок, 15 культиваторів, зруйновані цегельний і черепичний заводи[44]. У 1965 році в Заболотному було встановлено пам'ятник 162 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах війни[47].
Другий радянський період
В 1952 році колгоспники зібрали по 19,3 центнера зернових і 222 центнери цукрових буряків із гектара. Колгосп мав понад 300 корів, на свинофермі відгодовували 350 свиней. У 1958 році колгоспники виростили більш як 300 центнерів цукрових буряків із гектара, одержали по 106,7 центнера м'яса на 100 гектарів сільськогосподарських угідь[48]. У 1958 році колгосп придбав у Крижопільської машинно-тракторної станції 10 тракторів, 2 зернові комбайни та іншу техніку[49].
У 1961—1962 роки з ініціативи сільради та правління колгоспу було перебудовано місцеву школу методом народної будови[49]. В 1965 році колгосп виробив по 515 центнерів молока на 100 гектарів сільськогосподарських угідь та зібрав по 332 центнери цукрових буряків із гектара[49]. В 1970 році в артілі було 16 тракторів, 12 комбайнів, 10 автомашин[49].
У складі незалежної України
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року дитячий санаторій у Заболотному був перепрофільований для розміщення внутрішньо переміщених осіб[50]. На початку вторгнення в санаторій було заселено 105 переселенців; станом на кінець травня 2022 року — 65 людей, зокрема 17 дітей із Київської, Харківської, Донецької та Луганської областей[51].
Колишня сільрада
Будинок культури
Експозиційний будинок музею-садиби Д. К. Заболотного
Заболотненське лісництво
Перша церква в парафії була збудована коштом поміщика в 1756 році. Вона була трикупольна та мала окрему дзвіницю. У 1887 році ця церква була перенесена на парафіяльний цвинтар і освячена на честь Пресвятої Трійці, а її погост увійшов до садиби місцевого причту; вівтарна частина церкви була обведена кам'яною огорожею, і на місці престолу поставлено кам'яний хрест на кам'яному п'єдесталі[17].
У 1881 році коштом парафіян було збудовано новий храм, в ім'я святителя Христового Миколая. Цей храм був кам'яний, п'ятикупольний, з двоярусним іконостасом. Будівництво храму коштувало 55 тисяч рублів. Зі священнослужителів парафії відомий протоієрей Петро Ільїнський, який священствував у цьому приході 40 років; за нього було збудовано кам'яну церкву та перенесено стару дерев'яну церкву на цвинтар. За даними на 1901 рік, церковні землі парафії включали садибу з погостом — 1 десятина 1552 сажнів, орну землю в 3 сівозміни — 40 десятин 610 сажнів та сінокісну землю — 6 десятин 855 сажнів[17].
За спогадами, будівлю церкви, зведену в 1881 році, у радянський період підірвали динамітом, що вдалося зробити з другої спроби; на її місці побудували клуб та сільраду[43]. У 1992—2006 роках у Заболотному було зведено новий Свято-Миколаївський храм коштом Олексія Порошенка та його родини[52].
За переписом 2001 року постійне населення Заболотного становило 1397 жителів (наявне населення становило 1446 жителів)[53][54]. Серед постійного населення 98,43 % вказали українську мову як рідну, 1,36 % — російську, 0,14 % — молдовську та 0,07 % — білоруську[55].
- Історичні дані
- За даними на 1885 рік, у Чоботарці було 153 двори та 1609 жителів[6].
- За даними на 1893 рік, у Чоботарці було 334 дворів та 1829 жителів[7].
- За переписом 1897 року в Чоботарці було 1973 жителі (971 чоловік та 1002 жінки), з яких 1960 жителів були православними[56].
- За даними на 1901 рік, у Чоботарці було 2078 православних жителів обох статей, усі з них — українці, також було кілька євреїв[17].
- За даними на 1905 рік, у Чоботарці було 412 двори та 1990 жителів[24].
- За даними на 1925 рік, у Чоботарці було 580 господарств та 2065 жителів[57].
- За даними на 1972 рік, у Заболотному було 1980 жителів[5].
- За переписом 1989 року постійне населення Заболотного становило 1639 жителів, з них 680 чоловіків та 959 жінок (наявне населення становило 1598 жителів, з них 660 чоловіків та 938 жінок)[58].
| 1885 рік | 1893 рік | 1897 рік | 1901 рік | 1905 рік | 1925 рік | 1972 рік | 1989 рік | 2001 рік | |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Жителів | 1609 | 1829 | 1973 | > 2078 | 1990 | 2065 | 1980 | 1639 | 1397 |
| Дворів | 153 | 334 | — | — | 412 | 580 | — | — | — |
Через Заболотне проходять три автомобільні дороги загального користування місцевого значення Вінницької області[59]:
- О022003 Савинці — Вільшанка — Велика Кісниця;
- С020920 Заболотне — Шарапанівка.
На відстані 4,5 км від села Заболотне розташовано залізничний пасажирський зупинний пункт «Заболотне», що знаходиться між станцією Крижопіль (10 км) і зупинним пунктом Княжеве (2 км)[60]. Найближча залізнична станція — Крижопіль (за 7 км).
Освіта
Станом на 2024 рік у Заболотному діяли:
- Заболотненський заклад дошкільної освіти (дитячий садок) с. Заболотне (17 дітей)[61];
- Заболотненська філія ліцею № 2 селища Крижопіль Крижопільської селищної ради (64 учні)[62];
- Заболотненське вище професійне училище № 31 ім. Д. К. Заболотного[63].
Медицина
У Заболотному діє фельдшерсько-акушерський пункт, що входить до структури Крижопільської амбулаторії загальної практики—сімейної медицини[64]. Також у селі знаходиться комунальне некомерційне підприємство «Заболотненський дитячий психоневрологічний санаторій ім. Д. К. Заболотного» Вінницької обласної ради. З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року санаторій припинив свою медичну діяльність і був перепрофільований для розміщення внутрішньо переміщених осіб[50].
Пам'ятки історії
- Могила мікробіолога й епідеміолога академіка АН УРСР Д. К. Заболотного (1929 рік) — об'єкт культурної спадщини національного значення, пам'ятка історії[65].
- Музей-садиба Д. К. Заболотного (будівля XIX століття, меморіальна дошка — 1929 рік) — пам'ятка історії місцевого значення Вінницької області[47]. З 1985 року музей входить до структури Інституту мікробіології і вірусології імені Д. К. Заболотного НАН України[66].
- Пам'ятник 162 воїнам — односельчанам, загиблим на фронтах ВВВ (Другої світової війни) (1965 рік) — пам'ятка історії місцевого значення Вінницької області; скульптор — Б. Астаулов (місто Київ), матеріал — склобетон та цегла[47].
Пам'ятки монументального мистецтва
- Пам'ятник Д. К. Заболотному (1965 рік) — пам'ятка монументального мистецтва місцевого значення Вінницької області; автор скульптури — Г. Я. Хусід (місто Київ), матеріал — бронза та цегла[67].
- Пам'ятник комсомолці Л. Горлатій (1966 рік) — пам'ятка монументального мистецтва місцевого значення Вінницької області; автор — Г. Астаулов (місто Київ), матеріал — бронза та камінь[67].
Музей-садиба Д. К. Заболотного
- Заболотний Данило Кирилович (1866—1929) — мікробіолог, епідеміолог, президент Всеукраїнської академії наук, засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві.
- Заболотний Іван Кирилович (1868—1912) — брат Данила Заболотного, волонтер Другої англо-бурської війни, депутат першої Державної думи Російської імперії.
- Рябий Микола Олександрович (1936—2021) — письменник, прозаїк, публіцист, перекладач, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України.
- Гринчик-Струтинська Наталія Іванівна (нар. 1959) — поетеса, педагог, член Національної спілки письменників України.
- Військовослужбовці, які загинули під час російсько-української війни
- Запухляк Микола Васильович (1989—2016) — солдат, снайпер 1-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 1-го мотопіхотної роти військової частини пп В0124 (м. Мукачево). Народився в селі Новогригорівка Великоолександрівського району Херсонської області. У 1990 році сім'я переїхала до села Заболотне. Помер у пункті постійної дислокації військової частини через серцевий напад[68].
- Пустовіт Олександр Васильович (1977—2023) — старший солдат, механік-водій 3-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 2-го механізованої роти. Житель села Заболотне. Загинув 18 січня 2023 року під час виконання бойового завдання в південно-східному регіоні міста Бахмут Донецької області[69].
- Тимошенко Андрій Валерійович (1977—2024) — старший солдат, навідник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу механізованої роти військової частини А2980. У 2022 році переїхав до Заболотного з Херсону разом із родиною. Загинув унаслідок застосування противником дрону-камікадзе 4 лютого 2024 року поблизу села Карлівка Покровського району Донецької області[70].
- Тимченко Олександр Сергійович (1995—2024) — солдат, стрілець відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини А1619. Житель села Заболотне. Загинув 28 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Красногорівка Донецької області[71].
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
