Loading AI tools
Ѣ, ѣ («ять» — чоловічого роду) — літера кирилиці та глаголиці. На теперішній час відсутня в усіх цивільних варіантах кирилиці, використовується лише у церковнослов'янській мові. В українському письмі вживалася до кінця XIX ст, у російському — до початку XX ст., довше за все протрималася у Болгарії та Закарпатті — до 1945 року. У сучасній українській мові у словах на місці «ѣ» ([ě]) вимовляється у більшості випадків голосний [і] («і»)[1].
| Літера кирилиці Ѣ | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||
| Unicode (hex) | ||||||
| велика: U+0462 | ||||||
| мала: U+0463 | ||||||
| Кирилиця | ||||||
| А | Б | В | Г | Ґ | Д | Ѓ |
| Ђ | Е | Ѐ | Є | Ё | Ж | З |
| З́ | Ѕ | И | Ѝ | І | Ї | Й |
| Ј | К | Л | Љ | М | Н | Њ |
| О | П | Р | С | С́ | Т | Ћ |
| Ќ | У | Ў | Ф | Х | Ц | Ч |
| Џ | Ш | Щ | Ъ | Ы | Ь | Э |
| Ю | Я | |||||
| Неслов'янські літери | ||||||
| А̄ | А́ | А̀ | Ӑ | А̂ | А̊ | Ӓ |
| Ӓ̄ | А̃ | А̨ | Ә | Ә́ | Ә̃ | Ӛ |
| Ӕ | Ғ | Г̧ | Г̑ | Г̄ | Ӻ | Ӷ |
| Ԁ | Ԃ | Ꚃ | Ꚁ | Ꚉ | Ԫ | Ԭ |
| Ӗ | Е̄ | Е̃ | Ё̄ | Є̈ | Ӂ | Җ |
| Ꚅ | Ӝ | Ԅ | Ҙ | Ӟ | Ԑ | Ԑ̈ |
| Ӡ | Ԇ | Ӣ | И̃ | Ҋ | Ӥ | Қ |
| Ӄ | Ҡ | Ҟ | Ҝ | Ԟ | Ԛ | Ӆ |
| Ԯ | Ԓ | Ԡ | Ԉ | Ԕ | Ӎ | Ӊ |
| Ң | Ԩ | Ӈ | Ҥ | Ԣ | Ԋ | О̆ |
| О̃ | О̄ | Ӧ | Ө | Ө̄ | Ӫ | Ҩ |
| Ԥ | Ҧ | Р̌ | Ҏ | Ԗ | Ҫ | Ԍ |
| Ꚑ | Ҭ | Ꚋ | Ꚍ | Ԏ | У̃ | Ӯ |
| Ӱ | Ӱ́ | Ӳ | Ү | Ү́ | Ұ | Х̑ |
| Ҳ | Ӽ | Ӿ | Һ | Һ̈ | Ԧ | Ꚕ |
| Ҵ | Ꚏ | Ҷ | Ӵ | Ӌ | Ҹ | Ꚓ |
| Ꚗ | Ꚇ | Ҽ | Ҿ | Ы̆ | Ы̄ | Ӹ |
| Ҍ | Э̆ | Э̄ | Э̇ | Ӭ | Ӭ́ | Ӭ̄ |
| Ю̆ | Ю̈ | Ю̈́ | Ю̄ | Я̆ | Я̄ | Я̈ |
| Ԙ | Ԝ | Ӏ | ||||
| Застарілі літери | ||||||
| Ꙁ | Ꙇ | Ҁ | Ѻ | Ѹ | Ѡ | Ѽ |
| Ѿ | Ѣ | Ꙑ | ІЯ | Ѥ | Юси | Ѧ |
| Ѫ | Ѩ | Ѭ | Ѯ | Ѱ | Ѳ | Ѵ |
| Ѷ | Ꙟ | Ꙡ | Ꙣ | Ꙥ | Ꙧ | Ꙩ |
| Ꙫ | Ꙭ | ꙮ | Ꚙ | Ꚛ | Ꚏ̆ | Ꙏ |
| Літери кирилиці | ||||||
У старослов'янській кирилиці мала накреслення 
, числового значення не мала.
У глаголиці мала вигляд 
і також не мала числового значення.
Український правопис
Тривалий час зберігалася в українському правописі — починаючи з давньоруських пам'яток. У XVI і особливо XVII ст. ять широко використовувався для позначення звука [і] в іншомовних словах (мѣнута, фѣґура тощо), бо літери и/і позначали сучасне українське [ɪ] («и»). В українських етимологічних правописах кінця XVIII — 1-ї половини XIX ст. вона позначала звук [і] та звукосполучення [ji]. Символ ѣ використовували не тільки ярижка (у ранній ярижці — етимологічно, у пізніх її варіантах — для позначення звука ['e], [je], який зараз позначають літерою є), але й правопис Русалки Дністрової, максимовичівка. У правописі Павловського (1818) літера вживалася як у пізній ярижці (для позначення звука [е] після м'яких приголосних). З української абетки ять уперше вилучено в 1857 році — у правописі Гатцука. У желехівці, драгоманівці, правописі Грінченка літера також відсутня. Отже, ять перестав використовуватися в українській графіці в середині (у Галичині — в кінці) XIX ст. На Закарпатті він використовувався в етимологічних правописах аж до 1945 р.
У графічних системах інших мов
- Білоруська мова
У власне білоруських абетках ѣ ніколи не використовувався, проте є книги написані зросійщеним варіантом білоруської мови у 19 столітті з використанням літери ѣ. Прикладом такої літератури є Бѣлорусскій сборник: губернія Могилевская.
- Болгарська мова
У болгарському правописі ять уперше скасовано під час реформи 1921 року. Проте, два роки по тому літеру відновлено й остаточно вилучено лише у 1945 році. Після 1989 року з'явилися пропозиції відновити його в абетці. У сучасній Болгарії спостерігається використовування літери в торгових знаках, візитках тощо, іноді її помилково вживають на місці ъ у старому правописі.
- Російська мова
В усній російській мові ять вимовлявся як [ieː]. Точно такою ж стала вимова літери е, отже, ці букви почали дублювати одна одну. У текстах XVII століття ять іноді змішується з е в ненаголошеному положенні, але ніколи — під наголосом. Беззастережне збереження ятя після Петрівської реформи азбуки 1708 року вказує на те, що різниця у вимові е і ѣ тоді ще залишалася помітною. Сучасник і ровесник Петра Федір Полікарпов зазначає, що буква ѣ була введена для позначення «тончайшего от письмя (тобто літери) е произношения» і що вона позначає дифтонг /іе/: «тако е последи положено, а i под ним мало отделено и связано сицевым образом: ie»[2].
У XVIII столітті з'явилися пропозиції скасування ѣ у російській цивільній абетці (зокрема, це пропонував В. К. Тредіаковський), проти чого виступав М. В. Ломоносов, вказуючи на збереження відмінностей у вимові цих літер українцями і деякими великоросіянами, а також необхідність графічного розрізнення омонімів:
 |
Нѣкоторые покушались истребить букву Ѣ изъ азбуки Россїйской. Но сїе какъ не возможно, такъ и сво́йствамъ Россїйскаго языка противно. Ибо ежели безъ буквы Ѣ начать писать, а особливо печатать; то 1) тѣмъ, которые раздѣлять Е отъ Ѣ умѣютъ, не токмо покажется странно, но и въ чтенїи препятствовать станетъ. 2) Малороссїянамъ, которые и въ просторѣчїи Е отъ Ѣ явственно различаютъ, будетъ противъ сво́йства природнаго ихъ нарѣчїя. 3) Уничтожится различїе реченїй разнаго знаменованїя, а сходнаго произношенїя, напр. лечу, летѣтъ, отъ лѣчу, лѣчить; пеню, имя въ винительномъ отъ пѣню, пѣнишь; пенье, пеньевъ, отъ пѣнье, пѣнья; пленъ, родительный множественный отъ именительнаго, плена́, отъ плѣнъ, то есть поло́нъ; которыя всѣ и другїя многїя сими двумя буквами различаются.[3] |  |
|
...буквы Е и Ѣ въ просторѣчіи едва имѣютъ чувствительную разность, которую въ чтеніи весьма явственно слухъ раздѣляетъ и требуетъ <…> въ Е дебелости, въ Ѣ тонкости | |
Д. І. Язиков, народжений через 8 років після смерті Ломоносова, вже не бачив у вимові двох букв жодної різниці. Він писав: «Буква ѣ, втративши справжню свою вимову, схожа на древній камінь, не на місці лежачий, о який всі спотикаються і не відносять його в сторону тому лише, що він древній і колись був потрібний для будівлі» («Буква „ѣ“, потеряв настоящий свой выговор, походит на древний камень, не у места лежащий, о который все спотыкаются и не относят его в сторону затем только, что он древний и некогда нужен был для здания»)[4].
У 1831 році основоположник російського мовознавства О. Х. Востоков відзначає у своїй «Російській граматиці», що буква ѣ «вимовляється нині в російській мові абсолютно схоже з буквою е»[5]. У 1885 році Я. К. Грот також констатує в «Російському правописі»: «у їхній вимові немає жодної різниці».
Мнемонічні вірші з ѣ
Бѣлый, блѣдный, бѣдный бѣсъ
Убѣжалъ голодный въ лѣсъ.
Лѣшимъ по лѣсу онъ бѣгалъ,
Рѣдькой съ хрѣномъ пообѣдалъ
И за горькій тотъ обѣдъ
Далъ обѣтъ надѣлать бѣдъ.
Вѣдай, братъ, что клѣть и клѣтка,
Рѣшето, рѣшетка, сѣтка,
Вѣжа и желѣзо съ ять, —
Такъ и надобно писать.
Наши вѣки и рѣсницы
Защищаютъ глазъ зѣницы,
Вѣки жмуритъ цѣлый вѣкъ
Ночью каждый человѣкъ…
Вѣтеръ вѣтки поломалъ,
Нѣмецъ вѣники связалъ,
Свѣсилъ вѣрно при промѣнѣ,
За двѣ гривны продалъ въ Вѣнѣ.
Днѣпръ и Днѣстръ, какъ всѣмъ извѣстно,
Двѣ рѣки въ сосѣдствѣ тѣсномъ,
Дѣлитъ области ихъ Бугъ,
Рѣжетъ съ сѣвера на югъ.
Кто тамъ гнѣвно свирѣпѣетъ?
Крѣпко сѣтовать такъ смѣетъ?
Надо мирно споръ рѣшить
И другъ друга убѣдить…
Птичьи гнѣзда грѣхъ зорить,
Грѣхъ напрасно хлѣбъ сорить,
Надъ калѣкой грѣхъ смѣяться,
Надъ увѣчнымъ издѣваться…
Проф. Н. К. Кульманъ. Методика русскаго языка. — 3-е изд. — СПб. : изданіе Я. Башмакова и Ко, 1914. — С. 182.
Існує легенда, що Микола I обмірковував, чи не варто скасувати цю букву, але був зупинений зауваженням М. І. Греча, який відповів на його питання про призначення букви: «це відзнака письменних від неписьменних»[6]. Проект реформи орфографії 1911 року, випрацьований Імператорською Академією наук, був законсервований найвищим велінням Миколи II. Буква «ять» залишилася на час кошмаром російських школярів: від труднощів засвоєння довгого списку слів, незважаючи на запам'ятовування мнемонічних віршів, очевидно, і з'явилася приказка «вивчити на ять».
З російської цивільної абетки ять вилучено під час реформи 1918 року — із заміною його на е. Реформа була підготована задовго до Жовтневого перевороту й оголошена кількома циркулярами Тимчасового уряду влітку 1917 року. 23 грудня перехід школи на новий правопис підтвердив декрет радянської влади, а в 1918 році ще одним декретом на нього були переведені справочинство і преса.
У масовій же свідомості реформа (і скасування ятя, як найяскравіший її пункт) міцно поєдналася зі справами більшовиків, тож буква ѣ стала мало не символом білої інтелігенції (фактично серед прихильників її скасування, які брали участь в розробці проекту 1911 р., було чимало представників правих академічних кіл, в тому числі член Союзу російського народу академік О. І. Соболевський). Емігрантські видання (окрім троцькістських та деяких інших) переважно друкувалися по-старому аж до Другої світової війни, а невелика частина їх зберігає дореформену орфографію і після неї, аж до кінця XX століття (особливо в книгах церковних видавництв).
Зі скасуванням ятя стали омонімами багато слів, утворених від різних коренів: ѣсть («їсти») і есть («є», «єсть»), лѣчу («лікую») і лечу («лечу»), синѣ́е («синіше») і си́нее («синє»), вѣ́дѣніе («відання») і веде́ніе («ведення»); частково ці неоднозначності усуваються розставленням наголосів і крапок над ё: всѣ («всі») і все («все») розрізняють тепер як все — всё.
На хвилі інтересу до всього, що стосується дореволюційного минулого, у сучасній Росії теж спостерігають випадки його неофіційного вжитку — у назвах комерційних підприємств, рекламі, причому нерідко з помилками. Окрім того, ять пропонували як знак рубля[7].
- Сербська мова
У сербській абетці не вживається з першої половини XIX ст. — після переходу на вуковицю.
Походження
У фонетичній реконструкції праслов'янської мови звук [ѣ] умовно відновлюють як [æ] — звук, середній між [a] і [ɛ].
У транскрипції він позначається символом ě, взятим з чеської абетки, де літера ě передає звук на місці праслов'янського ятя. Рідше для цієї мети вживають символ ä («а-умлаут»), котрий використовують у німецькому правописі для позначення звука [æ].
Походження праслов'янського *ě може бути різним, це підтверджується як морфологічним аналізом деяких слов'янських слів, так і шляхом порівняння слов'янських мов з іншими індоєвропейськими:
- Від праіндоєвропейського *ē (довгого е): прасл. *viděti («видіти», «бачити») — лат. vīdēre; прасл. *sěděti («сидіти») — лит. sēdēti і лат. sīdēre; прасл. *zvěrь («звір») — лит. žvėrìs і грец. θήρ. Короткий варіант праіндоєвропейського *е започаткував іншу праслов'янську фонему — *e.
- Від праіндоєвропейського дифтонга *oi̯ у закритому складі при висхідній інтонації: пор. *věmь (раніша форма *vědmь) — грец. οίδα («знаю»); прасл. *cěna («ціна») — ранньо-прасл. *koi̯na, лит. kaina (звук *c виник пізніше з *k унаслідок другої палаталізації). Походження ě від *oi̯ підтверджують і дані внутрішньої реконструкції: праслов. *pěti («співати», «пі́ти») походить від ранішої форми *poi̯ti — пор. форма першої особи однини *pojǫ < *poi̯ǫ («співаю», «пію»); дієслово *děliti («ділити») походить з ранішої форми *doi̯liti — пор. іменник *dolja («доля»)[8].
- Від праіндоєвропейського дифтонга *ai̯: пор. праслов. *sněgъ («сніг») — гот. snaiws.
- Вимова ѣ збереглася в столиці Австрії. Вѣна, вимовляється як wienna. Тобто ійє. Пізніше в українській мові залишилася і, а в російській є.
Окрім того, *ě міг виникати з носового *ę: прасл. pěnędzь («пінязь») < давн.в-нім. pfenning («пфеніг»)[9][10], де другий *ę дисимілював перший.
Під час метатези плавних у південнослов'янських мовах відбувалося подовження праслов'янських *e та *o. Відповідно до законів слов'янської фонетики ē (подовжений праслов'янський *e) перейшов у *ě, а ō — в *a. Цим пояснюється відповідання східнослов'янських -е-, -о- і південнослов'янських -ѣ-, -а-: д.-рус. полонъ, шеломъ, веремѧ, городъ, ворота — староцерк.-слов. плѣнъ, шлѣмъ, врѣмѧ, градъ, врата.
Питання про те, як же звучав ять у праслов'янській мові, досі остаточно не розв'язане. Головною проблемою є широкий діапазон звуків, у які перейшов у різних слов'янських мовах — від [æ] до [i]. Засновник слов'янського порівняльного мовознавства О. Х. Востоков утруднявся дати точне визначення вимови; Ф. І. Буслаєв вважав його простим довгим [e] (тобто ē), але небагато науковців поділяли його погляди; Ф. П. Фортунатов убачав у ньому дифтонг [ie], Х. Педерсен — широкий монофтонг [æ], тоді як інші лінгвісти — відкритий дифтонг типу [ia]. Нарешті, існує думка, що праслов'янський ять вимовлявся по-різному в різних праслов'янських діалектах і навіть у межах одного діалекту — наприклад, могла розрізнюватися вимова *ě на місці праіндоєвропейського *ē і *ě з дифтонгів *oi̯, *ai̯. На користь вимови як [æ] зазначають, що лат. rapa («ріпа») було запозичене до праслов'янської як *rěpa. У низці найдавніших фінських запозичень зі східнослов'янських діалектів слова з ятем передаються через ӓ, ӓӓ (втім, це може бути особливістю давньоновгородського діалекту). Проте, припускають, що на території східнослов'янського мовного ареалу *ě стали вимовляти закрито — [ẹ] або [ie], внаслідок чого він збігся з часом з [e] > [je] (білоруська й російська мови), або [i] (українська мова, деякі північноросійські діалекти)[11]. Підтвердженням цієї версії є передавання нім. Wien через ять (укр. Відень < Вѣдень, рос. Вена < Вѣна, пол. Wiedeń, чеськ. Vídeň); а також передавання рос. совет, совѣтъ як soviet (ять транслітерувався як ie і після того, як збігся з е).
Звук був успадкований з праслов'янської всіми давніми слов'янськими мовами, але його вимова стала різнитися від праслов'янської. У староцерковнослов'янській мові (що виникла на основі солунського говору давньоболгарської мови) звук ě, очевидно, вимовляли як [æ], близьке до [ja]. Це підтверджується тим, що у глаголиці кириличним літерам і 
відповідав єдиний символ . За допомогою цієї букви передавали як ě, так і ja. Це може свідчити про те, що для укладача глаголиці звуки ě і ja були настільки близькі за артикуляцією, що він навіть не створив окремих символів для кожного з них. Навіть у пам'ятках, написаних кирилицею (що вже містила окремі літери для цих звуків), спостерігають як вживання замість , так і змішування цих букв[12].
Грецький літургійний термін στιχηρὰ («стихира») в церковнослов'янській передачі існував як у формі стихира, так і у формі стихѣра — через ять, що тут передавав η (у середньогрецькій вимові читалася як /i/).
У східному ареалі праслов'янської мови ě вимовлялася як [ẹ] або як дифтонг [ie]. Історія цієї фонеми була неоднаковою у різних східнослов'янських діалектах[13].
Вплив на вимову приголосних
- «Ять» з праіндоєвропейських дифтонгів *oi̯ і *ai̯ викликав під час другої палаталізації пом'якшення попередніх приголосних [g], [k], [x] і їхній перехід у звуки [d͡z] > [z], [c] і [s].
- Праіндоєвропейський *ē (з якого надалі теж розвинувся «ять»), спричинив під час першої палаталізації пом'якшення попередніх приголосних [g], [k], [x] і їхній перехід у [ž], [č] і [š]. При цьому *ē після палаталізованих задньоязикових приголосних перейшов не в «ять», як в інших позиціях, а в [a]: *vidēti («бачити», «видіти») > *viděti, але *krikēti («кричати») > *kričati/*kričeti, а також слово з різними рефлексами того ж звука *bēgēti («бігти») > běžati («бігти», «біжати»)[14].
Подальший розвиток у слов'янських мовах
У білоруській мові у більшості випадків ять збігся з [ɛ] (праслов. *e) і перейшов у [je] («є»), що позначається на письмі літерою е. Рідше спостерігають перехід ятя в [ja] (святло).
У російській мові звук перетворився на [je] («є»). У московському говорі, що ліг в основу російської літературної мови, ять вимовляли як [ie:]. Надалі ять збігся з [ɛ] (праслов. *e) і перейшов у [je] («є»). Колишня відмінність між звуками тривалий час зберігалася в орфографії: слова, де колись звучав /ě/, писали через ѣ, де звучав e — через е. Втім, правило правопису було непослідовним, тому іноді ѣ писали на місці праслов'янського *e (рѣдька) і навпаки.
У польській мові /ě/, відповідно до закону лехітської переголосовки, перед приголосними [t], [d], [n], [s], [z], [l], [r] перейшов у [ja], де передається буквосполученням ia (biały, wiara), а після м'яких приголосних — літерою a (las). В інших випадках /ě/ збігся у вимові з [je], і передається на письмі літерою e (chleb, na ręce, na nodze) або буквосполученням ie (wierzyć, Wiedeń).
У чеській мові /ě/ став вимовлятися як [ɛ], [jɛ] (на письмі — ě), або [iː] (на письмі — í).
У словацькій мові /ě/, очевидно, перейшов у [jɛ], і позначається на письмі як ie (biely, viera) або e (les).
У лужицьких мовах /ě/, очевидно, перейшов у [e], і позначається на письмі як ě.
У болгарській літературній мові вимова /ě/ схожа із староцерковнослов'янською, і близька до [ja], ['a] перед твердим приголосним (хляб, бял, вяра), і [е] — перед м'яким (бѐли). У діалектах вимова може сильно різнитися. У зв'язку з тим виділяють два діалектних ареали, розділених ізоглосою — так званою «ятовою границею». У заходноболгарських і македонських говорах на місці ě вимовляють [е] (бел, бѐла, бѐло, бѐли), у східноболгарських — на місці ě перед твердим приголосним вимовляють [а], перед мя'ким — [е] (б'ал, б’àла, б’àло, але бѐли), у низці східноболгарських говорів [а] звучить у всіх позиціях (б'ал, б’àла, б’àло, б’àли). Літературна фонетична норма бере основу з східноболгарської вимови[15].
У македонській мові на місці /ě/ вимовляють [е] — як у західноболгарських говорах. Фонетична норма македонської мови основується на фонетиці македонських діалектів[15].
У літературній сербській мові /ě/ перейшов у [e]. У діалектах рефлекси давнього ятя можуть різнитися залежно від типу вимови:
- Екавський тип — [e]
- Єкавський тип — [je]
- Ікавський тип — [i]
У хорватській /ě/ став вимовлятися як [je]. Так само, як і в сербській, у діалектах рефлекси різняться:
- Екавський тип — [e]
- Єкавський тип — [je]
- Ікавський тип — [i]
У словенській мові /ě/ перетворився на [e].
В українській мові
У сучасній українській мові у словах на місці «ѣ» ([ě]) трапляється голосний [і][1]. Очевидно, що перехід [ě] у [і] відбувся вже після злиття звуків [і] і [ɨ] — інакше б [ě] збігся у вимові з новим звуком [ɪ][16].
У руських пам'ятках взаємозаміна літер ѣ/и стає поширеною з XIII ст. У південноукраїнських говорах звук перейшов у закритий [e] (é) у першій половині XI ст., який звузився до і в Галичині й на Буковині на кінець XIII ст., а на Волині не пізніше 1434 р. У північноукраїнських говорах дифтонгічна вимова ятя утрималася під наголосом, а в ненаголошених складах відбулася монофтонгізація в [e] або [ɪ] не пізніше початку XV ст.
Голосний [і] на місці [ě] зустрічається у південно-західних та південно-східних говірках і становить норму сучасної української літературної мови (літо, ріка). У північних (поліських) говірках у наголошеній позиції найчастіше вживається дифтонг [ie], а в частині говорів — монофтонги [ɪ], [e], [ê]. У ненаголошеній позиції трапляються [e] або [ɪ] з твердим попереднім приголосним, порівняймо: діед — дедóк, дидóк.
Перехід ятя в «и»
У деяких словах ě у ненаголошеному складі з наступним наголошеним перейшов в [і], а надалі — в [ɪ] (на письмі — «и»): дитина, сидіти, а також діал. мизинець (прасл. *dětina, *sěděti, *mězinecь). У наголошеному стані й у випадках, коли склад з ятем був закритим, переходу ě > і > ɪ не відбувалося — пор. діти, сідниці[17][18].
«Новий ять»
Руські пам'ятки, починаючи з XII ст., засвідчують так званий «новий ять», який позначав подовжений (або «звужений» за Ю. В. Шевельовим) голосний [ē], що постав з [e] в новозакритих складах після занепаду редукованих (камѣнь, матѣрь — з раніших камень, матерь). У сучасних українських говорах ареали рефлексів голосного [e] в новозакритих складах у цілому збігаються з ареалами рефлексів [ě][19]. Термін «новий ять» уперше запропонований російським мовознавцем О. І. Соболевським[20].
Зміни в графіці
Після переходу [ě] в голосний [і] літера ѣ продовжувала вживатися для позначення цього звука. Так, зберігалася літера ѣ там, де у вимові звучав [і], зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вѣнъ, жѣнка, тѣлько) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук [і] будь-якого походження в Літописі Граб'янки 1710 р., іноді для цього звука паралельно з ѣ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко), напр., у Літописі Величка 1720 р. і т. ін.[21] Переважно за етимологією ѣ пишеться в «Енеїді» Івана Котляревського.
Внормовано вживання ятя в правописі Максимовича (1827 р.) та «Русалки Дністрової» (1837 р.). Максимовичівка закріпилась на Галичині. Але на Східній Україні під впливом російської вимови літер на поч. XIX ст. символ ѣ поступово перестали використовувати для позначення [і]. У правописі Гатцука ѣ замінено на ı (і без крапки). У правописі Куліша вже використовується і.
У західноукраїнській орфографії кінця XIX — початку XX століття, зокрема желехівці, на місці ятя (у тому числі й нового) для передачі «сильно пом'якшеного» [і] (таким він був у позиції після м'яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н) використовувалася літера ї: хлїб, дїд, нинї, цїлий. Але оскільки в Східній Україні відмінність між цим звуком і «звичайним» [і] зменшилася, вже Грінченко у своєму Словарі української мови відмовився від такого вжитку літери ї, і це вплинуло на зникнення цієї відмінності й на заході України. Таку відмову зафіксував Український правопис 1921 року.
- Згідно з літописними джерелами, ім'я «Володимир» 1000 років тому писалося не через и, а через «ять» — Володимѣръ.
- Фразеологізм «притча во язиціх» академічний «Словник української мови в 11 томах» подає як «притча во язицех»[22][23] — незважаючи на те, що оригінальне церковнослов'янське написання цього вислову з біблійної книги «Повторення закону» є во языцѣхъ, а ѣ згідно з українською вимовою правильно передавати не як е, а як і. Варіант «во язицех», певно, запозичений з церковнослов'янської через посередництво російської мови.
- В «Енциклопедії історії України» (2003—2013) назва стародавньої монети пінязь (староцерк.-слов. пѣнѧsь) передана як «пенязь» — з транлітерацією «ятя» сучасною українською е. Примітно, що старі словники завжди подають це слово через і (пінязь, піняз)[24].
- Назва міста Вінниця, засвідчена в старовинних джерелах як Вѣница, іншими слов'янськими мовами передається без врахування колишньої наявності ятя (біл. Вінніца, рос. Винница, пол. Winnica).
Wikiwand in your browser!
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
