система суспільних норм і настанов (законів) З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Пра́во— обумовлена природою людини і суспільства система регулювання суспільних відносин, що виражає свободу особистості, та якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу[1].
Право— це основа законів. Право первинне, а закони— вторинні, тому говориться про верховенство права над законами.
Термін Пра́во по-різному трактується у різних концепціях права. Це поняття вживається також і в неюридичних значеннях:
Законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни. Система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю панівного класу або більшості народу.
Інтереси певної особи, суспільної групи і т. ін., які спираються на закон, релігійні постулати, давні звичаї тощо, обумовлені постановою держави, установи тощо, захист інтересів і можливостей особи щодо участі в чому-небудь, одержання чогось і та ін.
Обумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь. // Мати у своїй владі. // Перевага, привілей, надані кому-, чому-небудь. // Офіційний дозвіл, допуск до виконання якихось обов'язків, до зайняття певної посади, вступу до вищого навчального закладу і т. ін. Наприклад:
Права людини— забезпечені законом можливості мати, користуватися й розпоряджатися соціальними благами й цінностями, користуватися основними свободами у встановлених законом межах.
Право голосу— можливість брати участь в обговоренні й розв'язанні певних питань.
Право власності— право, яке охороняється державою і згідно з яким власник володіє, користується та розпоряджається своєю власністю на свій розсуд.
Право петицій— конституційне право громадян звертатися до влади з письмовою вимогою, пропозицією, скаргою.
Право притулку— надання державою права в'їзду і безпечного проживання на її |території іноземцям, що переслідуються за їхню політичну або наукову діяльність.
Право— будь-яка прагнуча до визначеності і несуперечності система норм, підкріплених реальною загрозою покарання з боку влади.
Оригінальний текст (рос.)
Право есть любая стремящаяся к определенности и непротиворечивости система норм, подкрепленных реальной угрозой наказания со стороны властей. — Воробьев Артур Валентинович, Поляков Андрей Вячеславович, Тихонравов Юрий Владимирович. «Теория адвокатуры», 2002г.
Праворозуміння— це осмислення права через пізнання його сутності та форм прояву в суспільстві, що передбачає пошук відповідей на питання, що таке право, як воно створюється, у вигляді чого існує, в чому підстави його обов'язковості.[2]
Основні підходи до праворозуміння:
школа природного права (юснатуралізм)— в основі лежить ідея, що всі норми позитивного права мають ґрунтуватися на певних природних правах людини, котрі є невід'ємними і невідчужуваними, і набуваються людиною з моменту її народження. Представники цієї школи вважають, що право обов'язково має опиратися на мораль, яка є втіленням природних засад. У свою чергу мораль пояснює те, що таке право. Представники: Арістотель, Аквінський, Пуфендорф, Лок, Кант.
юридичний позитивізм— цей напрям ґрунтується на тому, що зв'язку між правом і мораллю не існує. Представники вважають, що норми є правовими, незалежно від моралі. (Гоббс) Існують такі напрямки юридичного позитивізму: класичний і сучасний позитивізм.
соціологічний напрям— представники цього напряму зосереджували увагу на соціологічних і психологічних чинниках, що впливають на застосування норм права стосовно до конкретних життєвих випадків. Вони робили акцент на вивченні питань про соціальне призначення і ефективність права. Представники вважали, що право створюється судами та іншими державними службовцями у сфері правозастосування. Представники: Є.Ерліх, Ж.Гурвіч, Р.Паунд, Дж.Френк.
психологічна школа права— право розглядається як прояв правої сутності, явище людської психіки, на котру впливають різноманітні чинники, в тому числі законодавство. Тобто право є сукупністю певних переживань і емоцій, що відображають реальне життя. Представники: Л.Петражицький.
марксистське вчення права— представники розглядали право як частину надбудови над економічною основою суспільства. Ця основа і визначає зміст права. Але в цей час і право може здійснювати зворотний вплив на економіку і суспільство. Представники: К.Маркс, Ф.Енгельс.
Пра́во (в об'єктивному розумінні)— система загальнообов'язкових, формально визначених норм, встановлених і санкційованих силою держави і спрямованих на регулювання поведінки людей та їх колективів відповідно до прийнятих у даному суспільстві засад соціально-економічного, політичного та духовного життя. Норми права регулюють суспільні відносини, визнаючи правомірними чи неправомірними певні діяння (дії або бездіяльність), дозволяють або забороняють певні відносини між людьми і об'єднаннями, забезпечують існування суспільства на засадах справедливості, добросовісності, розумності і забезпечують відповідальність і покарання для тих, хто не дотримується встановлених правил поведінки.
Право є об'єктивним у тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі та свідомості конкретної особи та не належить їй[3].
У розвинутих суспільствах право пов'язане з державою і не може існувати окремо від неї, оскільки його загальнообов'язковість забезпечується заходами державного впливу, а самі норми як правило приймаються, змінюються або скасовуються тільки державними органами. У суспільствах, де державна влада відсутня чи її вплив дуже слабкий, правові взаємини можуть регулюватися встановленими традиціями, релігією.
У свою чергу, держава не може існувати без права, тому що нормами права регулюються державний лад, а це форма правління держави, її територіальний устрій, політичний режим. А також організація і порядок діяльності державних органів, міри покарання за невиконання обов'язкових указівок держави, а також інші суспільні відносини, важливі для існування держави.
Поняття «Об'єктивне право» вживається тільки в однині.
право регулює суспільні відносини— воно забезпечує соціальний порядок, впорядковує поведінку людей, що визначаються суб'єктами права;
право є універсальним— вимоги права стосуються всіх осіб, які повинні їх виконувати;
право має нормативний характер— воно встановлює конкретне правило поведінки, норму;
право є систематизованою сферою— елементи права пов'язані між собою й об'єднані у певні структурні підрозділи;
формальність права— норми права закріплюються в нормативних актах та інших письмових джерелах, що однаково тлумачаться;
право є обов'язковим— підтримується різними засобами, зокрема головна увага приділяється легітимності та примусу;
держава забезпечує ефективну дію права— держава підтримує право.
Суб'єктивне право
Пра́во, або ж права́ (право в суб'єктивному розумінні)— це офіційно визнані можливості, які має в своєму розпорядженні фізична чи юридична особа. Тобто це право, що належить окремій особі— суб'єкту права[1] і є мірою її можливої поведінки.
Наприклад, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майно тощо, організації мають право на майно, провадження господарської діяльності та ін.
Суб'єктивне право— саме те право, що вживається як в однині, так і в множині (див. суб'єктивні права).
Виокремлюють таке поняття, як природне право, тобто мається на увазі сукупність правил, які випливають з самої природи буття людини і відбивають загальнолюдські уявлення про принципи, на яких мають базуватися взаємовідносини між людьми, а тому є вічними і незмінними, як сама природа.
Природне право протиставляється позитивному (створеному людьми).
Позитивне право— це право, яке існує внаслідок утвердження його органами державної влади. Воно виникає з формуванням державності. Позитивне право міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. Позитивне право має фіксувати природне право, однак наскільки це реально відбувається— залежить від політичного режиму тієї чи іншої держави.
Юриспруденція— це юридична наука, яка вивчає специфічні ознаки держави і права. Основним її завданням є аналіз і синтез нових знань про різноманітні державно-правові явища і процеси[5].
Вона є науковою та навчальною дисципліною, що вивчає право і включає загальну теорію права, держави та окремі галузеві і прикладні науки.
Люди часто плутають джерела права як нормативні акти (лат.fontes iuris oriundi) та джерела пізнання права (лат.fontes iuris cognoscendi). Право завжди виникало на основі права власності.
В юриспруденції використовуються такі основні значення джерела права:
ідеалістичне— джерело права визначається як першоджерело;
матеріальне— джерелом права є фактори, що створюють право;
формально-юридичне— ототожнення права з формами права;
а також інші значення, наприклад, джерело права— це сила, що створює право[1].
Джерело права (у формально-юридичному значенні)— це способи зовнішнього закріплення правових норм.
Джерелами (або формами) права в різних правових системах визнаються:
Нормативно-правовий акт— це офіційний письмовий документ, прийнятий спеціальними суб'єктами, котрі володіють відповідними повноваженнями, і приймається у встановленій формі та за конкретно визначеною процедурою, а також має на меті встановлення, зміну чи скасовування норми права.
Правовий прецедент— це рішення судового або адміністративного органу, яке використовується як взірець при розгляді всіх аналогічних справ у майбутньому.
Правовий (санкціонований) звичай— це визнане державою правило поведінки, що являє собою багаторазове повторення певних дій і стає частиною національного законодавства.
Нормативний договір— угода двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення норм права (конституційний договір, міжнародний договір, адміністративний договір)[6].
Принципи права— це вихідні положення права, що є основою для його формування. Це загальні і стабільні вимоги, що сприяють узгодженню та захисту суспільних цінностей, визначають характер права і напрями його подальшого розвитку. Принципи є базисом права, містяться у його змісті, виступають як зразок для формування права. Вони віддзеркалюють основні зв'язки, які реально існують у правовій системі.[3,ст.5-10]
Залежно від сфери дії принципи поділяються на: загальні, галузеві, міжгалузеві, принципи підгалузей і інститутів права.
Загальні принципи права— це принципи, які характерні для права в цілому, діють у всіх галузях та інститутах права.
Принципи права— це аксіоматичні поняття, на яких будується і функціонує правова система.
Загальні принципи права:
Принцип свободи— право виступає як міра свободи— політичної, економічної, ідеологічної;
Принцип рівності— це рівність усіх перед законом, рівність прав і обов'язків, незалежно від національної релігійної й іншої приналежності, службового й іншого положення, рівна відповідальність перед законом;
Принцип гуманізму— це право на життя, здоров'я, особисту волю і безпеку, право на охорону своєї честі і репутації, недоторканість особи й ін;
Принцип демократизму— означає, що право і законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню і представницьку демократію;
а) якості нормативно-правових актів, несуперечності їх один одному (між ними має бути ієрархічна субординація залежно від юридичної сили);
б) суворого додержання та виконання юридичних норм, правових приписів усіма суб'єктами— громадянами, їх громадськими та некомерційними організаціями, посадовими особами, державними органами. Передбачає також недопустимість зловживання суб'єктивним правом;
в) невідворотної відповідальності за вину громадян і посадових осіб.
Галузеві принципи права притаманні конкретній галузі права. Вони серед іншого визначають специфіку певної галузі. Наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах— у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці— у трудовому праві тощо.
Міжгалузеві принципи права характерні декільком близьким галузям права. Наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства— у кримінально-процесуальному та цивільно-процесуальному праві; принципи матеріальної відповідальності— у цивільному та трудовому праві тощо.
Функції права— це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою. Функції права можна класифікувати за різними підставами
За сферою правового впливу розрізняють такі функції:
економічна— регулювання економічних відносин;
політична— регулювання політичних відносин;
ідеологічна— формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;
екологічна— регулювання відносин природокористування;
культурно-виховна— регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.
За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:
нормативно-регулююча— регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;
інформаційна— доведення до відома змісту державної волі;
комунікативна— сприяння організації правовідносин між їх учасниками;
орієнтаційна— визначення ціннісних критеріїв поведінки;
виховна— вплив на формування світогляду та правосвідомості;
захисна— охорона соціальних цінностей від посягань на них.
За характером впливу:
статична— закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;
динамічна— сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;
установча— первинне заснування певних соціальних інститутів;
інтегративна— системоутворюючий вплив на суспільні відносини;
охоронна— охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;
запобіжна— запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.
За сферою, на яку поширюються функції права:
загальноправова;
міжгалузева;
галузева;
правовий інститут;
норма права.
Право є цінністю, оскільки здатне внаслідок своїх властивостей задовольняти певні людські потреби, бути інструментом реалізації та погодження інтересів суб'єктів права[7].
Виділяють декілька аспектів цінностей права:
Власна цінність права
Інструментальна (службова) цінність
Історико-культурна цінність
Соціальна цінність.
Власна цінність права пов'язана з його сутністю і полягає в тому, що у праві виявляється справедлива міра свободи і рівності. Право надає свободу вибору, погоджує права й обов'язки, встановлює взаємну відповідальність особи і держави, втілює гуманізм, толерантність і консенсус, поєднує свободу і порядок— долає хаос та забезпечує розвиток і охорону порядку.
Інструментальна (службова) цінність права виражається в його зовнішніх властивостях (нормативності, системності, формальній визначеності, загальній обов'язковості та ін.) як регулятора суспільних відносин, інструменту для вирішення різних завдань, зокрема для забезпечення функціонування соціальних інститутів (держави, соціального управління, моралі та ін.) та інших соціальних благ.
Історико-культурна цінність права виявляється у його можливостях бути охоронителем культурних надбань різних поколінь людства, скарбницею правових принципів і норм[8].
Соціальна цінність права виражена в призначенні права забезпечувати в суспільстві стан стабільності, узгодження суспільних і особистих інтересів[9].
Від цінностей права слід відрізняти правові цінності.
Система права— це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права, що полягає в об'єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права[10] (елементи системи права). Це комплекс юридичних норм певної держави, який характеризується єдністю, узгодженістю, взаємопов'язаністю.
У системі права існують глобальні розподіли (дихотомії) «матеріальне— процесуальне» та «публічне— приватне».
Матеріальне право регулює суспільні відносини, які реально склалися між людьми (суб'єктами права) і мають бути організовані. Схематично, матеріальні норми відповідають на питання «що?»
Процесуальне право регулює порядок вирішення конфліктів, розслідування і судового розгляду злочинів тощо. Схематично, процесуальні норми відповідають на питання «як?»
Публічне право— сукупність правових норм, які регулюють сферу публічних (державних) інтересів. Юридичний пріоритет має воля органів державної влади, хоча спрямована вона на захист інтересів особи та населення в цілому. До публічного права належать конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право.
Приватне право— сукупність правових норм, які регулюють сферу приватних інтересів окремих осіб, громадян та їх об'єднань. Це норми цивільного, торгового, господарського тощо права.
Публічним правом є те, що належить до положення Римської держави, приватним — те, що належить до користі приватних осіб.
Оригінальний текст (лат.)
Publicum jus est quod ad statum rei Romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem. — Domitius Ulpianus
Приватне і публічне право взаємопов'язані, оскільки держава захищає приватні інтереси осіб, а особи здійснюють свою майнову, господарську діяльність хоча і незалежно від влади, але на основі визначених державою норм, тобто приватне право ґрунтується на публічному праві, яке охороняє і захищає норми приватного.
регулюють однорідні суспільні відносини, які зв'язані між собою як якісно самостійна та відокремлена група
є суттєвими і самостійними, утворюють цей інститут в межах комплексної галузі права
регулюють окремий вид суспільних відносин і становлять відокремлену частину в межах галузі права.
Існують такі ознаки інституту права:
наявність сукупності правових норм
їх юридична однорідність
об'єднання норм права стійкими закономірностями і зв'язками.
Підгалузі права
Підгалузь права— сукупність (об'єднання) правових інститутів, яка об'єктивно складається в межах однієї галузі права. Регулює специфічне коло правовідносин в межах сфери правового регулювання відповідної галузі права.
На відміну від інституту права, не є обов'язковим елементом галузі права.
Система права поділяється на галузі права залежно від предмета та методу правового регулювання.
Предмет правового регулювання— це суспільні відносини, які регулюються даними юридичними нормами. Елементами предмету правового регулювання є суб'єкти, їх поведінка, об'єкти (предмети та явища, з приводу яких виникають правові відносини), соціальні факти (обставини, випадки), через які настають чи припиняються правові відносини.
Метод правового регулювання— спосіб впливу владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних способів. Визначає, як право реагує на суспільні відносини. Обумовлюється характером зв'язків між суб'єктами (рівність чи підлеглість), способом регулювання (заборона, заохочення, дозвіл, зобов'язання тощо), юридичними наслідками (заохочення чи юридична відповідальність).
Отже, галузь права— це система юридичних норм, які властивими їм методами врегульовують відносини у певній сфері суспільного життя.
Спеціальні галузі права: правові режими пристосовані до особливих сфер життя суспільства. Це трудове, земельне, освітнє право,медичне право,сімейне право (хоча його статус— галузі чи підгалузі права— в юридичній науці точно не визначено[11][12]) тощо.
Комплексні галузі права: сполучення різнорідних інститутів фундаментальних та спеціальних галузей права. До них належать господарське право, морське право та інші.
Основні галузі права
Конституційне право— сукупність правових норм, які регулюють становище людини в суспільстві і державі, принципи суспільного і політичного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та місцевого самоврядування, тобто відносини між людиною, суспільством і державою. Метод правового регулювання імперативний (тобто нерівність суб'єктів відносин, регулювання «зверху донизу», держава видає владні приписи, вказівки, які обов'язкові до виконання). Норми конституційного права є провідними щодо інших галузей права. Джерелом конституційного права України та більшості інших країн є Конституція[13].
Цивільне право— сукупність правових норм, які регулюють майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини (честь, ім'я, авторство тощо) між громадянами. Виникають ці правовідносини з приводу володіння, користування і розпоряджання власністю, її продажем та купівлею, спадкоємства тощо між фізичними та юридичними особами— суб'єктами цивільного права. Ознаками суспільних відносин, які регулюються нормами цивільного права, є рівність суб'єктів права, відсутність відносин влади і супідрядності. Тому метод правового регулювання диспозитивний (або автономний: дозволяє суб'єктам права самостійно обирати модель поведінки або укладати самостійні документи, які будуть їх врегульовувати). Джерелом цивільного права в Україні є Цивільний кодекс України.
Адміністративне право— сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають під час виконання органами державної влади виконавчо-розпорядчої діяльності. Ці відносини є предметом правового регулювання, метод (правового регулювання) імперативний. Однією з сторін завжди виступає посадова особа чи державний орган. Існує багато джерел адміністративного права.
Фінансове право— сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають під час виконання державою дій, які пов'язані з формуванням і виконанням бюджету, грошовим обігом, податками тощо. Суб'єктами цих відносин є органи держави, а також фізичні та юридичні особи. Методами правового регулювання є ревізії, контроль, владні приписи. Джерелами фінансового права в Україні є Податковий кодекс (та аналогічні законодавчі акти відповідних країн, наприклад, Internal Revenue Code (Title 26 USA code) у США, Tax Administration act 1994 Нової Зеландії, Податкові кодекси Туркменістану, Білорусі, Російської Федерації тощо), Бюджетний кодекс тощо.
Земельне право— сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпоряджанням землею. Методами правового регулювання є дозволи та заборони. Джерелами земельного права в Україні є Земельний кодекс України, Закони України «Про охорону земель», «Про оренду землі», «Про землеустрій» тощо, частково Податковий кодекс України; аналогічні нормативно-правові акти інших країн (земельні кодекси Білорусі, РФ тощо, Цивільні кодекси Квебеку, Німеччини та ін.).
Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють відносини у сфері освоєння, використання та охорони природного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливого впливу діяльності людини на її середовище існування, забезпечення раціонального природокористування. Правові норми цієї галузі визначають порядок охорони природи, порядок проведення контролю за дотриманням нормативів якості навколишнього середовища тощо. В Україні джерелами екологічного права є Земельний, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс України про надра, Закони України «Про тваринний світ», Закон України «Про природний заповідний фонд», Гірничий закон України, Закони «Про рослинний світ», «Про бджільництво» та інші аналогічні нормативно-правові акти. Крім того, джерелом міжнародного екологічного права є Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку та інші аналогічні міжнародні правові акти.
Трудове право— сукупність правових норм, які регулюють правовідносини між наймодавцем і працівником: організація праці, робочий час і час відпочинку, вид та розмір заробітної плати, умови виникнення, зміни та припинення трудових відносин тощо. Суб'єктами права є працівники з одного боку та організації, підприємства— з іншого, а також профспілки. В Україні джерелом трудового права є Кодекс законів про працю України, в Білорусі та РФ— Трудові кодекси.
Сімейне право— це система правових норм, спрямованих на врегулювання особистих немайнових та майнових відносин між: подружжям, батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, опікунами, піклувальниками та підопічними, патронатними вихователями та їх вихованцями та інших сімейних відносин між членами сім'ї та родичами.
Кримінальне право об'єднує правові норми, які визначають суспільно небезпечні діяння (злочини) та міру відповідальності за їх вчинення. Кримінальне законодавство визначає коло державних органів, їх права та обов'язки щодо осіб, які вчинили злочин, складові злочинів, види санкцій та порядок їх призначення тощо. Метод регулювання імперативний (заборони). Джерелом кримінального права є Кримінальні кодекси відповідних країн, зокрема Білорусі, Таджикистану, Росії, України, В'єтнаму (Penal Code), Нової Зеландії (Crimes Act 1961) тощо.
Цивільно-процесуальне право— сукупність правових норм, які регулюють порядок розгляду цивільних справ. Норми галузі визначають права та обов'язки сторін, між якими виникла суперечка про право (позивачів і відповідачів), судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивільних справ, порядок подачі позову, підсудність та інші питання, які виникають під час розгляду судами цивільних справ. Джерелом галузі права є Цивільний процесуальний кодекс.
Кримінально-процесуальне право— система правових норм, що встановлюють типову модель та визначають процесуальну форму діяльності органів досудового слідства, прокуратури та суду зі встановлення об'єктивної істини та вирішення інших завдань судочинства, розгляду та розв'язання кримінальних справ, здійснення правосуддя, створюють необхідні юридичні гарантії встановлення істини та захисту прав і свобод людини. Систему кримінально-процесуального права утворюють норми права загальної та особливої частини, в рамках яких можуть виділятись окремі процесуальні інститути. До загальної частини належать норми, якими визначаються завдання та принципи кримінального процесу, статус окремих учасників процесу, загальні норми доказового права та інші норми, що визначають найбільш важливі процесуальні гарантії правосуддя. Особливу частину утворюють норми, якими регулюються кримінально-процесуальні відносини на різних стадіях кримінального процесу. Першоджерелом норм кримінально-процесуального права є Конституція держави. Основним системним джерелом норм кримінально-процесуального права є Кримінально-процесуальний кодекс України. До джерел норм кримінально-процесуального права відносяться також міжнародні правові акти та прецедентна практика Європейського суду з прав людини. Окрім Конституції України, міжнародних правових актів, прецедентної практики Європейського суду з прав людини та Кримінального процесуального кодексу України, до джерел норм кримінально-процесуального права належать закони України «Про судоустрій та статус суддів» (Закон України від 2 червня 2016 року №1402-VIII // Офіційний вісник України.— 2016.— №56.— Ст. 1935), «Про прокуратуру», «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Закон України «Про запобігання корупції» (Відомості Верховної Ради.— 2014.— №49.— Ст. 2056), «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», «Про виконавче провадження» (Закон України від 2 червня 2016 року №1404-VIII // Офіційний вісник України.— 2016.— №53.— Ст. 1852) та деякі інші законодавчі акти, якими вносяться зміни або доповнення до Кримінального процесуального кодексу тощо. Стале процесуальне законодавство за нинішніх умов правових реформ доповнюють новітні нормативні акти, зокрема Закон України «Про Національне антикорупційне бюро України» №1698-VII від 14 жовтня 2014 року, Закон України «Про Національну поліцію» №580-VIII від 2 липня 2015 року, Закон України «Про Державне бюро розслідувань» №794-VIII від 12 листопада 2015 року (Відомості Верховної Ради.— 2016.— №6.— Ст. 55)[14].
Міжнародне і національне право
Право існує у таких системах права, як міжнародне і національне право[15].
Міжнародне право— це система права, яка є результатом спільної нормотворчості різних держав та інших суб'єктів світової спільноти і регулює міжнародні відносини.
Національне право— це система права, що виникає за посередництвом нормотворчості держави і забезпечує внутрішнє правове регулювання.
І право, і мораль є засобами соціального регулювання. Їх норми (як правові норми, так і моральні) є соціальними, існують в реальній поведінці людей, протидіють свавіллю. Проте, вони мають різне походження і функції, що зумовлює чіткі відмінності між ними:
Більше інформації Право, Мораль ...
Право
Мораль
1.
Існує лише в соціально неоднорідному суспільстві, в рамках якого вникає держава
Існує як в державному, так і в додержавному суспільстві
2.
Регулює лише найважливіші суспільні відносини
Регулює і такі відносини, які здебільшого не регулюються правом (наприклад, дружба, кохання)
3.
Має, як правило, письмовий характер і існує в офіційній формі
Існує в основному в усній формі, а в разі письмового закріплення не має документальної форми
4.
Поширюється на громадян держави та осіб, які перебувають на її території
Поширюється на групу, яка дотримується саме цих моральних норм
5.
Має обов'язковий характер
Виконується лише у випадку авторитетності норми для суб'єктів
6.
Приймається, як правило, у рамках спеціальної процедури, що закріплюється нормативно
Закріплюється у суспільстві у довільному порядку
7.
Реалізується за допомогою спеціальних органів держави
Гарантується суспільством у цілому, а не окремими його структурами
8.
Порушення має наслідком застосування юридичної відповідальності
Порушення має наслідком застосування засобів громадського впливу, які не мають офіційно-примусового характеру[16]
Закрити
Право досить тісно пов'язане з мораллю. Мораль формується, як і право— внаслідок суспільного переосмислення дійсності, взаємодії суб'єктів соціуму. Проте, право не завжди є моральним, а мораль не завжди правовою. Право є результатом формування парадигми необхідної поведінки для конкретної особи у державному житті. Мораль— це усвідомлення різниці між добром і злом, порядністю і безчестям, що не завжди є основою для формування права.
Різні концепції праворозуміння визначають співвідношення права і моралі по-різному. Школа природного права виокремлює єдність моралі і права— це так званий принцип морального права, що пояснює мораль як основну складову побудови системи права. Юридичний позитивізм розділяє мораль і право. Закон як форма закріплення, відповідно до цієї концепції, не завжди базується і збігається з мораллю.
«Право створюється суспільством, а закон— державою» (відома юридична формула).
Співвідношення права і закону полягає в такому:
лише право має лежати в основі закону, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;
суть закону повинна збігатися з його формальним закріпленням.
Правовий закон— законодавчий акт, створений на основі принципу верховенства права, який своєю метою і регулюванням здатний забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах.
Право є основою для формування закону. Закон— це нормативно-правовий акт який встановлює, скасовує або змінює норму права і регулює найважливіші суспільні відносини. Законом визначаються міри дозволеної, потрібної поведінки всього суспільства в цілому, і окремо кожного індивіда. Держава як основний творець закону демонструє рівень правової культури, демократичність суспільства і режим правового регулювання всіх сфер суспільних відносин.
Закон— це не завжди право, проте закон повинен бути частиною права і базуватись на ньому, адже суспільство потребує вираження своєї волі у формі правового закону.
Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова.— 2-е изд., изм. и доп.— Москва: Норма, 2002.— 616с.— ISBN 5-89123-388-6.
Малько А.В. Теория государства и права в вопросах и ответах: Учебно-методическое пособие.— 4-е изд., перераб. и доп.— Москва: Юристъ, 2002.— С.96.— ISBN 5-7975-0484-7.
Архівована копія. Архів оригіналу за 20 лютого 2009. Процитовано 11 листопада 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Московський державний інститут міжнародних відносин, під ред. М.В. Баглая[ru], Ю.І.Лейба, Л.М.Ентіна. Предмет, джерела і система конституційного права зарубіжних країн // Конституційне право зарубіжних країн: підручник для ВНЗ = Конституционное право зарубежных стран: учебник для вузов.— Москва: «Норма», 2004.— С.19.— ISBN 5-89123-342-8.
Тертишник В. М. Кримінальний процес України. Загальна частина: підручник. Академічне видання. – Підручник. / В. М. Тертишник. – Київ: Алерта, 2014. – 440 с. ISBN978-617-566-273-1.
Бурлай Є.В. Зміст і форма права: єдність і розбіжності// Методологічні проблеми правознавства: Матеріали міжн. наук.-практ. конф., Харків, 13—14 грудня, 2002р.— Х.: Право, 2003.— С. 138—144.
Петришин О.В. Право як соціально-юридичне явище: до постановки проблеми// Вісник Академії правових наук України.— 2007.— №4 (51).— Х.: Право, 2007.— С. 3—18.
Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні.— К.: Реферат, 2007.— 640 с.
Кабальський Р.О. Право в нормативній системі суспільства/ Р.О.Кабальський// Пробл. законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій.— Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006.— Вип. 82.— С. 213—218.
Гримасюк П.О. Делегована правотворчість як форма правової діяльності./ П. Гримасюк.// Держава і право. Юридичні і політичні науки. Вип. 44.— К., 2009.— С.101-105.
Цвік М.В. Про сучасне праворозуміння// Вісник Академії правових наук України.— 2001.— №4 (27).— Х.: Право, 2001.— С. 3—13.
Харченко Н.П. Механізм держави та його структура// Держава і право. Юрид. і політ. науки.— 2008.— Вип. 41— C. 91-97.
Цвік М.В. Проблеми сучасного праворозуміння// Правова система України: історія, стан та перспективи. У 5 т.— Х.: Право, 2008.— Т. 1. Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України/ За заг. ред. М.В.Цвіка, О.В.Петришина.— С. 66—86.
Козюбра М.І. Правовий закон: Проблема критеріїв// Вісник Академії правових наук України.— 2003.— №2 (33-34).— Х.: Право, 2003.— С. 83—96.
Оніщенко Н.М. Система права як юридична основа правовоїсистеми// Правова держава: Щоріч. наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України.— К., 2002.— Вип. 13.— С. 39—47.
Бобровник, С.В. Компроміс і конфлікт у праві: антрополого-комунікативний підхід до аналізу [Текст] / С.В.Бобровник.— К.: Юрид. думка, 2011.— 384 с.
Євграфова, Є.П. Система національного законодавства в контексті права (лібертарно-легістський підхід) [Текст] / Є.П.Євграфова.— К.: КНТ, 2007.— 184 с.
Риженко Ю.М. Система права та система законодавства: проблеми співвідношення// Держава і право. Юрид. і політ. науки.— 2008.— Вип. 42.— C. 129—135.
Цвік М.В. Система права і система законодавства // Загальна теорія держави і права.— навчальне видання.— Харків: Право, 2002.— С.254—266.— 20 000прим.— ISBN 966-7146-71-5.
Котюк, І. І. Курс правознавства. Частина І: Основи теорії держави і права: Навч. посіб. / І.І.Котюк, О.І.Котюк.— К.: Версія, Видавець Іван Котюк.— 2003.— 224, [2] с.— ISBN 966-96358-1-0.
Правознавство: Підруч. / А.І.Берлач, Д.О.Карпенко, В.С.Ковальський, А.М.Колодій, А.Ю.Олійник, О.О.Підопригора; за ред. В.В.Копєйчикова, А.М.Колодія.— Київ: Юрінком Інтер, 2006.— 748 с. ISBN 966-667-154-9.
Природне та позитивне право: компаративний аналіз/В.Є.Дзівідзінський// Вісник Дніпропетровського університету— 2012.— т. 20, вип. 22(2)
Принципи права як загальнотеоретична категорія/О.О.Уварова//Юрист України.— 2011.— №4.
Петришин О.В. Модельні правові акти: теорія та практика реалізації: монографія / О.В.Петришин, О.А.Колодій.— К.: Алерта, 2016.— 204 с.
Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник 4-те вид., доп. і перероб / В.М. Тертишник.— Київ: А. С. К., 2003.— 1120 с.
Тертишник В. М. Реалізація правових позицій та прецедентної практики Європейського суду з прав людини в розв'язанні проблем кримінально-процесуального права України / В.М.Тертышник // Правова позиція.— 2016.— №1 (16).— С. 7—13.
Право та мораль: Співвідношення понять в контексті аналізу основних регуляторів суспільних відносин, чинників та наслідків їхнього регуляторного впливу.//О.М.Єлманова//-2011.— №4
До проблеми співвідношення права і закону./С.В.Яремчук//-2013.— №2
