Дорійське вторгнення

Дорі́йське вто́ргнення — умовна загальна назва міграцій грецьких племен (приблизно XII ст. до н. е.), які поклали край або співпали у часі із загибеллю мікенської цивілізації. Термін «дорійське вторгнення» або «дорійська навала» є суто науковим і використовується в літературі лише з XIX ст. В давнину історики і письменники говорили лише про «повернення Гераклідів», тобто легендарних нащадків Геракла, які привели з собою до Центральної і Південної Греції племена дорійців. При цьому Геродот стверджував, що ім'я дорійців прибульці отримали вже після свого розслення на Пелопоннесі і південних островах Егейського моря^[1].

Дорійське вторгнення пов'язують із більш широким рухом народів моря, який охопив усе Середземномор'я. Археологічними свідченнями дорійського вторгнення деякі дослідники вважають появу в Греції протогеометричної кераміки^[2].

Перетворення у грецькому суспільстві.

Вважають, що дорійці перейняли у ахейських греків культуру рільництва і судноплавства, залізні знаряддя праці і зброю, зокрема плуг, колісні повозки, вітрила, гончарне коло. Крім того переселенці засвоїли зачатки архітектури, храмової та фортечної.

Водночас, поява у Центральній і Південній Греції племен, серед яких досі зберігався родинно-общинний лад, спонукав до пожвавлення родових відносин у суспільстві греків і сприяв, якщо не знищенню, то швидкого розпаду ахейських держав. Замість них Греції почали складатись окремі дрібні, незалежні громади, на чолі яких стояв басилеї.

Із утворенням держав, заснованих дорійськими переселенцями, тубільці часто-густо перетворювалось на залежну верству або ж навіть невільників. Не скрізь цей процес протікав однаково. Так, у Спарті завойовникам, що в полісну добу складуть стан спартіатів, протистояли корінні лаконці, які втім були вимушені відтіснитись до кордонів області. Серед корінних спартанців виділились періеки (зберігали обмежене самоврядування, продовжували займатися ремеслом і торгівлею) та ілоти (безправне землеробське населення переважно Мессенії, фактично державні раби, оскільки вважались власністю держави і прикріплювались до наділу конкретного спартіата).

Поневолені стани, подібні до спартанських ілотів, виникали і в інших краях Греції. Зокрема, у Фессалії вони іменувались пенестами, на острові Крит — кларотами.

Історіографія.

Автором концепції «дорійського завоювання» став англійський історик Вільям Мітфорд^[3]. Під його впливом Генрі Тафнел і Джордж Люїс, які перекладали англійською з німецької роботу Карла Мюллера «Дорійці», замість мюллерівського терміну «einwanderung von den Doriern» (буквально — «міграція дорійців») застосували визначення «дорійське вторгнення»^[4]. З того часу розуміння переселення дорійців як «навали», «вторгнення» або ж «завоювання» стало панівним в англомовній історичній літературі, в той час як німецькі дослідники продовжували використовувати переважно термін «міграція».

Нищівній критиці концепцію завоювання Греції дорійцями піддав Карл Белох, який стверджував, що «жодних доказів переселення народів на Грецькому півострові немає, а мікенська культура не була знищена раптовим вторгненням нецивілізованих племен, натомість шляхлом поступової еволюції трансформувалася в культуру класичної доби»^[5]. Белоху опонував Едуард Меєр, який ототожнив міграції дорійців з «грецьким епізодом» загального руху «народів моря»^[6]. Остаточного вигляду концепція «дорійського вторгнення» набула в роботах кінця 40-х років XX ст.^[7].

Водночас, саме в 40-х роках дослідники почали розмежовувати власне міграцію дорійців та загибель мікенської цивілізації. Вінсент Десборо зрештою дійшов висновку, що дорійці почали розселятися у Центральній і Південній Греції вже після занепаду ахейських держав^[8]. За цією концепцією, за мікенської доби могутність володарів палаців-фортець не в останню чергу визначалася їхньою здатністю контролювати запаси стратегічних металів того часу — міді, олова та їхнього сплаву — бронзи. Із здобуттям «народами моря» секрету обробки заліза, поширенням залізних знарядь та зброї монополія «господарів бронзи» була зруйнована і вони швидко втратили владу над своїми підданими. Палаци поступово перетворилися на примари, зруйновані часом та грабіжниками.

На «звільнене місце» і прийшли дорійці. Але місцеві мешканці швидше дозволяли їм оселятися на їхній землі, аніж визнавали себе переможеними. Держави, утворені переселенцями, більше нагадували крапки у морі схожих з ними невеликих державок-громад на чолі з власними басилеями, які утворилися після розпаду ахейських царств. Лише згодом, коли знадобилося обґрунтування зазіхань на владу в межах цілих областей — новітні прибульці почали «згадувати» про своє дорійське походження^[9].

Частина дослідників вважає, що дорійці жили поруч з ахейцями і за мікенської доби, тому «дорійське завоювання» було насправді не переселенням, а соціальною революцією — повстанням упосліджених дорійців проти ахейських володарів^[10]. Але більшість істориків цієї «революційної теорії» не поділяє.

Див. також

Ахейське вторгнення Дорійці Ахейці

Народи моря Геракліди

Примітки.

1. Геродот, I, 56, 3
2. Балканская цивилизация. Архів оригіналу за 4 червня 2015. Процитовано 29 листопада 2010.
3. Mitford, William. The History of Greece. Volume I. London, 1784
4. Karl Otfried Mueller, History and Antiquities of the Doric Race, trans. Henry Tufnell and George Cornewall Lewis, 2 vols. Oxford, 1830
5. Beloch K. J. Griechische Geschichte. Strassburg, 1887, с.76-96
6. Meyer Ed. Geschichte des Altertums, Stuttgart und Berlin, 1928
7. див. наприклад Daniel J.F., Broneer O., Wade-Gery H.T. Dorian Invasion // AJA. Vol.52. 1948. № 1. с.107-118
8. Desborough V. R. d'A. The last Mycenaeans and their successors. Oxford, 1964
9. Мустафін О. Золоте руно. Історія, заплутана в міфах. Х., 2019, с.116-124
10. Chadwick, J. The Mycenaean World. Cambridge University Press. 1976, сс. 2-3

Джерела.

• Греция (Древняя)//Большая советская энциклопедия^{[недоступне посилання з травня 2019]}
• Милютин М. П. Историография проблемы «дорийского вторжения».