Шеньчжень

Шеньчже́нь (кит. 深圳, пін. Shēnzhèn, прямий переклад — «глибока межа») — місто субпровінційного рівня в Китаї, розташоване на півдні провінції Гуандун, межує з Гонконгом. Населення в 2019 році складало 12.12 млн осіб^[6].

Шеньчжень кит. 深圳市
Основні дані
22°32′06″ пн. ш. 114°03′14″ сх. д.
Країна	КНР
Регіон	Гуандун
Адмінцентр	Район Футяньd
Межує з — сусідні нас. пункти Дунгуань, Гонконг, Гуанчжоу ?
Поділ	Район Футяньd, район Лохуd, Район Наньшаньd, Район Яньтяньd, Район Баоаньd, Район Лунганd, Район Ґуанмінd, Район Піншаньd, Район Лунхуаd, Район Дапенd, Shen-Shan Special Cooperation Zoned
Засновано	1979
Перша згадка	1410
Площа	1997,27 км²
Населення	10 628 900 осіб (2013), 11 380 000 осіб (2015)[1], 17 681 600 осіб (2022), 17 494 398 осіб (2020)[2]
Висота НРМ	0 ± 944 м
Офіційна мова	китайська
Міста-побратими	Вільнюс (16 червня 2017)[3][4][5]
Телефонний код	(+86) 755
Часовий пояс	UTC+8
Номери автомобілів	粤B
GeoNames	1795563
OSM	r3464353 ·R
Поштові індекси	518000
Міська влада
Mayor of Shenzhend	Чень Жуґуйd
Вебсайт	sz.gov.cn
Мапа
Шеньчжень Шеньчжень (Китайська Народна Республіка)
Шеньчжень Шеньчжень (Ґуандун)
Шеньчжень у Вікісховищі

Шеньчжень є центром прямих іноземних інвестицій і починаючи з 70-х років XX століття є одним із міст, які швидко розвиваються. Зокрема в місті базується штаб-квартира компанії ZTE. Також місто є другим за інтенсивністю портом у Китаї після Шанхаю.

Географія

Дельта Перлинної річки

Шеньчжень розміщений у дельті річки Перлинної (Чжуцзян), на півдні він межує з Гонконгом, на північному заході — з містом Дунгуань (відстань між центральними частинами обох міст становить близько 60 км), на північному сході — з містом Хуейчжоу. Дунгуань відокремлює Шеньчжень від столиці провінції Гуандун міста Гуанчжоу (відстань від центру Шеньчженя до центру Гуанчжоу становить близько 100 км). На протилежному березі естуарію річки Перлинної за 60 км на південний захід від Шеньчженя знаходяться міста Чжухай та Макао^[7]. Кордон з Гонконгом проходить уздовж річок Шеньчжень (Шамчунь, кит.: 深圳 河) і Шатоуцзяо (Шатаукок, кит.: 沙头角 河). Площа міста субпровінціального рівня Шеньчжень становить 1989 км² (за іншими даними — 1953 і 2050 км²^[8]).

Клімат

Шеньчжень розташований в субтропічній зоні Китаю, на Північному тропіку, і має жаркий та вологий субтропічний клімат. Через вплив Південно-Китайського моря зима в цьому регіоні м'яка та відносно суха, а заморозки бувають вкрай рідко. Початок весни та остання частина осені, зазвичай, сухі, але з квітня кількість опадів різко зростає та сезон дощів триває до середини жовтня (весняна погода часто супроводжується грозами та туманами). На літній період припадає пік мусонів; крім того, влітку і на початку осені через Шеньчжень часто проходять тайфуни. Найсприятливіший час року для відвідування Шеньчженю триває з жовтня по грудень, коли встановлюється прохолодна і суха погода. У середньому річна кількість опадів становить 1933—2214 мм. Середня температура повітря взимку становить 15-17 градусів тепла, навесні — 18-26 градусів, влітку — 28-30 градусів, восени — 27-21 градусів (середньорічна температура коливається в діапазоні 22,4-22,9 градусів тепла)^[7][9][10].

Клімат Шеньчженя
Показник	Січ.	Лют.	Бер.	Квіт.	Трав.	Черв.	Лип.	Серп.	Вер.	Жовт.	Лист.	Груд.	Рік
Середній максимум, °C	19	19	22	26	29	30	32	31	30	28	24	21	25
Середня температура, °C	14	15	18	22	25	27	28	28	27	24	20	16	22
Середній мінімум, °C	10	12	15	19	22	24	25	25	23	20	16	12	18
Норма опадів, мм	27	50	67	147	247	305	316	336	265	46	37	24	1867
Джерело: Weatherbase

Рельєф

Спочатку територію Шеньчженя займали горбисті області з родючими землями, однак після того, як місто було оголошено спеціальною економічною зоною, тутешній ландшафт зазнав значних змін. Постійне розширення площ, зайнятих під житлову та промислову забудову, призвело до зривання пагорбів та вирубці лісів. Зараз збереглися лише три значних височини — Утуншань (найвища вершина міста має 944 м), Ляньхуашань та Біцзяшань. У Шеньчжені є понад 300 річок та струмків, які пов'язані з системою річок Чжуцзян і Дунцзян, а також із затоками. Загальна протяжність берегової лінії — 230 км^[7].

Рослинність

Річка Шеньчжень (Шам-Чунь)

Найбільші зелені масиви Шеньчженя збереглися в національному парку Дапен, національному парку Утуншань (на кордоні районів Яньтянь та Лоху), лісовому парку Янтайшань (Баоань) і в околі озера Сілі (Наньшань). Крім того, в місті налічується понад 20 міських парків, найпопулярнішими з яких є Ляньхуашань, Чжуншань та Лічжи. Офіційними деревами Шеньчженя є лічі та мангри (в західній частині міста існує навіть мангровий природний заповідник), а офіційною квіткою — бугенвілія^[7][11]. У передмістях Шеньчженя вирощують овочі, лічі, груші, апельсини, манго та близько 150 видів лікарських трав.

Екологія

Дельта Перлинної річки є визнаним рушієм китайської економіки протягом останніх 30 років, на неї припадає близько 40 % ВВП країни, і це не могло не відзначитися на екології регіону^[12]. Очисні споруди часто не дають раду з обсягом каналізаційних та промислових стоків, що шкодить тутешній популяції білих дельфінів, у багатьох районах дельти часто спостерігається смог^[13][14][15]. Останнім часом муніципальні власті проводять політику виведення за межі міста «брудних» та енергоємних виробництв, замінюючи їх екологічно чистими підприємствами та сферою послуг^[16]. У Шеньчженю існує 220 проєктів щодо збереження прісної води, в тому числі 172 водосховища загальним об'ємом 579 млн куб. метрів. Найбільше з них — шеньчженське водосховище (понад 40 млн куб. метрів), яке забезпечує питною водою не лише Шеньчжень, але і сусідній Гонконг^[7].

Етимологія

Сучасний Шеньчжень

Назва міста походить від поєднання двох ієрогліфів «Шень» та «Чжень», що в перекладі означає «глибока межа», «глибокий дренаж», «глибокий рів» або «глибокий стік» (місцеві жителі називали систему зрошувальних каналів на рисових полях «Чжень» або «Чонг»). Ієрогліф «чжень» (кит.: 圳) зустрічається лише в Південному Китаї, до провінції Чжецзян на півночі, й імовірно поширився в тутешніх місцях за часів династії Сун. Найперша згадка назви Шеньчжень датується 1410 роком, у часи імперії Мін. Місцеві жителі асоціюють назву Шеньчжень зі старою частиною міста, а саме — до області вулиці Дунмен (Лоху), що виникла на місці польдера. Також до липня 2010 року назва Шеньчжень мала два значення — шеньчженська вільна економічна зона, що охоплювала лише чотири міські райони, і місто субпровінційного значення Шеньчжень, до складу якого входили та приміські райони (зараз ВЕЗ займає всю територію міста субпровінційного значення)^[8][17][18].

Історія

Фортеця Дапен

Спочатку на тутешніх прибережних землях мешкало плем'я байюе (кит.: 百越), що промишляло рибальством, але з III століття до н. е. сюди потягнулися китайські колоністи. У часи династії Хань район сучасного Шеньчженя був центром державної соляної монополії та перебував під імператорським захистом (сіль і досі виробляють біля річки Чжуцзян, на захід від міста, а назва району Янтянь (кит.: 盐田) означає «соляні поля»). У період династії Хань і епохи Трьох царств тутешні райони Баоань та Дунгуань входили до складу єдиного повіту Боло (кит. 博罗, пін. Bóluó). У IV столітті за династії Цзінь був створений окремий повіт Баоань, що входив до складу провінції Дунгуань (кит. 东官, пін. Dōngguān, Tung Kwun), яка охоплювала територію сучасних міст Шеньчжень та Дунгуань. Місто Нанту (кит. 南头, пін. Nántóu), розміщене на місці сучасного району Наньшань, було центром цієї провінції, пізніше воно було знане як Баоань (кит. 宝安, пін. Bǎo'ān, Po On), Дуньмень (кит. 屯门, пін. Túnmén, Tuen Mun) та Сіньань (кит. 新安, пін. Xīn'ān, San On). Хроніки VIII століття повідомляли, що іноземні кораблі, що прямували до Гуанчжоу, робили зупинку в Нанту, а місцевий гарнізон охороняв південні підступи до дельти річки Чжуцзян. 757 року під час правління династії Тан провінція Dōngguān (东官) була перейменована на Dōngguǎn (东莞)^{[8][19][20][21]}.

У кінці правління династії Південна Сун, 1279 року, в районі Шеньчженя загинув останній імператор, що переховувався від переслідування хана Хубілая (наприкінці XIX століття на місці ймовірної смерті імператора в області Чіванов, що на території району Наньшань, була навіть зведена символічна гробниця). За династії Юань до традиційної торгівлі сіллю та спеціями додалося виробництво перлів. Засновник династії Мін Чжу Юаньчжан (1368—1398) був змушений призначити в регіон свого представника, в обов'язки якого входив захист місцевого населення від банд грабіжників. Наприкінці XIV століття, коли імперія Мін стала зміцнювати берегові оборонні споруди, Нанту (відомий тоді як Сіньань) був обнесений значною стіною та перетворився на головну військово-морську базу Китаю в гирлі річки Чжуцзян (деякі фрагменти стіни та воріт мінської епохи збереглися до наших днів). Тоді ж тут виникли великі господарства, що належали імператорській родині. На початку XV століття флот Чжен Хе потрапив у сильний шторм, і в подяку за порятунок команда побудувала на місці сучасного району Чіванов храм, присвячений богині Тяньхоу (відтоді зародилася традиція, за якою всі експедиції, які вирушали до Південно-Східної Азії, молилися в цьому храмі перед відплиттям)^{[22][23][24][25]}. 1521 року китайський флот, що базувався в Сіньань, завдав поразки португальській ескадрі під командуванням Фернана Переса де Андраде (ця битва відбулася в протоці між Шекоу та островом Ліндін)^{[8][19][20][26][27]}.

Відкриття залізниці Кантон — Коулун, 1911

1573 року за імператора Чжу Іцзюнь повіт Сіньань увійшов до складу провінції Гуандун як самостійна одиниця, відокремившись від повіту Дунгуань, а господарства імператорської вотчини були істотно розширені (основу економіки становили сіль, чай, спеції і рис). У період імперії Цин Сіньань, до якого належала й територія материкової частини сучасного Гонконгу, був одним з 14 повітів Гуандуна. Під час «Великої чистки» або «Великий евакуації» (1661 — 1669 року), коли цинські війська виганяли з прибережних районів прихильників династії Мін, велика частина населення повіту Сіньань була насильно виселена в глиб країни, а сам повіт розформований (відновлений лише 1684 року). З 1842 по 1898 року майже третина території повіту Сіньань (1055,6 км ² з 3076 кв. км) відійшла під контроль британської колонії Гонконг. У квітні 1899 року місцеве населення так званих Нових Територій здійняло збройне повстання проти британців, а ті у відповідь навіть захопили Шеньчжень, розташований за межами колонії. Губернатор Гонконгу Г. Блейк планував включити Шеньчжень до складу колонії, але незабаром британська влада відмовилися від своїх домагань (правда, війська вивели лише в листопаді 1899 року)^[19][28].

Безпосередньо Шеньчжень став селищем лише на початку імперії Цин, однак, після будівництва Коулун-Кантонської залізниці 1910 року Нанту втратив своє попереднє положення, поступившись першістю сусідньому Шеньчженю. У жовтні 1910 року в одному з сіл повіту Сіньань Сунь Ятсен здійняв повстання, що стало відомим як «повстання Хойчжоу»^[29]. 1913 року влади Китайської республіки перейменували Сіньань назад в Баоань, щоб не плутати з повітом Сіньань в провінції Хенань. У грудні 1927 року, після розриву відносин між Гоміньданом та КПК, місцеві комуністи здійняли повстання та атакували повітове відділення гоміньданівців. 1941 року японські війська спробували вторгнутися в Гонконг з півночі, але британці зруйнували міст через річку Шеньчжень^[30]. У лютому 1942 року комуністи та гоміньданівці створили в повіті Баоань об'єднаний партизанський загін для боротьби з японськими окупантами. Після капітуляції Японії громадянська війна між комуністами та гоміньданівцями спалахнула з новою силою, а в жовтні 1949 року сили НВАК зайняли повіт Баоань та провінцію Гуандун в цілому. У травні 1950 року кордон з Гонконгом був закритий, в Шеньчжені з'явився контрольно-пропускний пункт, а для в'їзду в британську колонію відтепер була потрібна спеціальна віза^[31]. Але, попри зміцнення кордону, щорічно десятки тисяч людей перебиралися в Гонконг в пошуках кращої долі^[32][33]. 1953 року адміністративний центр повіту Баоань був перенесений з Нанту до Шеньчженя. Під час культурної революції регіон був охоплений голодом, тут закривалися або знищувалися храми та церкви. Наприкінці 1970-х років Шеньчжень являв собою невелике рибальське містечко з населенням 30 тис. осіб^{[7][19][34][35]}.

Бурхливий розвиток Шеньчженя розпочався 1979 року, коли керівник КНР Ден Сяопін обрав його місцем розташування однієї з особливих економічних зон в рамках нового курсу ринкових реформ (тоді ж повіт Баоань був перейменований в Шеньчжень). Шеньчжень тоді розглядався владою КНР не тільки як майданчик для економічних перетворень, але і як «китайська відповідь Гонконгу», питання про передачу якого під владу британської корони тоді ще не було вирішене остаточно. Спочатку в січні 1979 року китайська держкомпанія China Merchants з метою залучення гонконзьких бізнесменів створила в Шекоу (Наньшань) промислову зону, а в березні 1980 року центральні власті офіційно схвалили створення Шеньчженської ВЕЗ^[36]. З 1980 по 1999 роки приріст валового продукту в Шеньчжені становив у середньому 31 %, експорт збільшувався в середньому на 42 % на рік. У жовтні 1999 року в Шеньчжені відбулася перший Китайський ярмарок високих технологій, що став відтоді щорічною подією. 2000 року валовий продукт міста становив 20 млрд дол, що було на 14 % більше, ніж у попередньому році, і опинився на шостому місці по країні^[8][37]. З 12 по 23 серпня 2011 року в Шеньчжені проходила XXVI літня Універсіада, до відкриття якої в місті провели масштабне оновлення та розширення всієї інфраструктури^[38]. Заплановано, що з 23 по 29 липня 2017 року в Шеньчжені пройде XIX Міжнародний ботанічний конгрес^[39][40].

Населення

Динаміка населення Шеньчженя
Умовні позначення:

   населення з постійною реєстрацією (хукоу)

   населення з тимчасовою реєстрацією

Річний приріст населення Шеньчженя (%) . Період найстрімкішого зростання населення міста, коли його темпи досягали 30 % або 0,8 млн осіб на рік, завершився 1994 року. За останні 10 років населення міста зростало в середньому на 3—5 % на рік.

Зі створенням Шеньчженської вільної економічної зони 1980 року в місті почалося бурхливе зростання населення: якщо наприкінці 70-х тут проживало 314,1 тис. осіб (в самому місті, тобто на території сучасних районів Лоху, Футянь, Наньшань та Яньтянь — близько 30 тис.), то вже 1982 року — 351,9 тис., 1990 року — 1 214,8 тис., а 2000 року — 7 008,4 тис. жителів. Станом на 2010 рік чисельність населення міста субпровінційного значення Шеньчжень становила 10 358 тис. осіб (щільність — 5201 чол. на кв. км), безпосередньо міста — 3 538 тис. осіб (щільність — 8588 осіб на кв. км)^[41][42][43]. Завдяки постійному припливу нових мігрантів до кінця 2010 року загальне число жителів Шеньчженя досягло 13,22 млн осіб, з яких лише трохи більше 2,5 млн мали «хукоу» (тобто були зареєстровані за місцем проживання, фактично будучи постійними жителями міста), понад 7,8 млн вважалися зареєстрованими трудовими мігрантами, що проживали в заводських гуртожитках або службових квартирах, а понад 2,8 млн взагалі не мали реєстрації^[7][44]. Шеньчжень є єдиним містом провінції Гуандун, де завдяки переважанню мігрантів путунхуа став домінуючою розмовною мовою. Також тут широко поширені кантонський діалект і володіння англійською мовою (останньою — особливо серед чиновників, фахівців, бізнесменів та молоді). У східній частині Шеньчженя поширений діалект Дапен (大鹏 话), що являє собою суміш кантонської говірки з хакка^[7].

За даними за 2004 рік середній вік жителів Шеньчженя становив менше 30 років, у тому числі 8,5 % — до 14 років, 88,4 % — від 15 до 65 років (з них близько 20 % — від 20 до 24 років), 1,2 % — старше 65 років. 2001 року чисельність працюючого населення досягла 3,3 млн осіб; хоча на вторинний сектор економіки припадала найбільша частка зайнятих (1,85 млн осіб, зростання на 5,5 % у порівнянні з попереднім роком), але третинний сектор економіки зростав значно швидше (1,44 млн осіб, зростання на 11,6 %). Структура зайнятості ділить працездатне населення на дві протилежні групи — інтелігенцію та фахівців з високим рівнем освіти та доходів і трудящих з низьким рівнем освіти та доходів (наприклад, згідно з даними за 2007 рік близько 20 % китайських докторів філософії працювали в Шеньчжені). Але, попри непропорційний поділ доходів, Шеньчжень має найбільший ВВП на душу населення серед усіх міст Китаю (понад 14,6 тис. дол 2010 року), а також найвищий рівень мінімальної зарплати в країні^[45]. На ринок праці впливає і близькість такого великого та економічно розвиненого міста, як Гонконг. За даними Гонконзької торгової палати 2002 року 7,2 тис. громадян Гонконгу щодня приїжджали на роботу в Шеньчжень, а 2,2 тис. студентів з Шеньчженя їздили на навчання до Гонконгу. 2003 року китайська влада полегшила процедуру отримання дозволу на поїздку до Гонконгу для жителів Шеньчженя (раніше гості з материкового Китаю могли відвідати Гонконг лише у складі організованої туристичної групи)^[46][47][48].

Станом на 2010 рік середня щорічна заробітна плата трудящого Шеньчженя становила 46,7 тис. юанів (зростання — 7,5 % по порівняно з попереднім роком), починаючи з 1 липня 2010 року рівень мінімальної зарплати було збільшено до 1,1 тис. юанів на місяць. 2009 року середній річний дохід після вирахування податків становив 29,2 тис. юанів на душу населення (зростання — 9,4 %), середні щорічні витрати — 21,5 тис. юанів (зростання — 8,8 %). До кінця 2009 року депозити жителів міста перевищили 572 млрд юанів (зростання — 16,7 %). 2009 року влада працевлаштували понад 30 тис. осіб, а рівень зареєстрованого безробіття становив 2,6 %^[49].

Національний склад

Хакка стали мігрувати в район сучасного Шеньчженя з Центрального Китаю з кінця XVII століття. Після «Великої чистки» (1661—1669 року), коли цинські війська вигнали з прибережних районів майже все населення, хакка стали селитися на спорожнілих землях та незабаром вже становили майже половину жителів повіту. В XIX столітті вони часто воювали з гуандунцамі, наслідком чого стали їх сильно укріплені поселення. Сьогодні села і квартали хакка збереглися в районах Лунган, Піншань, Дапен, Яньтянь та Баоань^{[50][51][52][53]}. Після створення ВЕЗ 1980 року до Шеньчженю стали з'їжджатися переселенці з внутрішніх районів Гуандуна та інших провінцій Китаю (особливо з Хунани, Цзянсі та Сичуані), в тому числі хуейцзу та уйгурів. До середини 2009 року в місті лише офіційно проживало понад 600 тис. представників національних меншин Китаю; найбільшими їх групами були чжуани, туцзя, мяо, дун і яо, а також хуейцзу, маньчжури, монголи, буї, корейці та інші^[54].

Некерована імміграція до ВЕЗ була обмежена системою прописки («хукоу»); поступово це призвело до того, що навколо центральної частини міста склалися великі спальні райони, суцільно населені мігрантами з бідних регіонів країни. Сьогодні Шеньчжень є найбільшим містом мігрантів в Китаї, а їх відносини з владою, і особливо з поліцією, не завжди є гладкими. Велика частина європейців, американців та японців сконцентрована в районі Шекоу (Наньшань), чимало європейців та корейців проживає в Футянь, де є навіть свій корейський район Koreatown, невелика російська громада базується в районі Шатоуцзяо (Яньтянь). Станом на 2010 рік в Шеньчжені тимчасово або постійно проживало близько 430 тис. іноземців^{[49][55][56][57]}.

Релігія

Храм Хунфа

Велика частина китайців традиційно дотримується буддизму, даосизму та конфуціанства, невелика частина — християнства та ісламу. Серед найшанованіших релігійних споруд Шеньчженя виділяються буддійський храм Хунфа в Лоху, храми Гуаньді (Гуань Юя) і Тяньхоу (Мацзу) в Наньшані, храм Чегун в Футянь, католицька церква Сент-Ентоні в Футянь, католицька церква Нанту (церква Сент-Пол) в Наньшані, протестантська церква Мейлінь в Футянь, церква Хепін в Лоху, мечеть Шан Мейлінь в Футянь, єврейський центр Хабад в Наньшані^{[58][59][60][61][62][63][64][65]}.

Кухня

Храм Тяньхоу

У Шеньчжені склався свій тип кухні, в якій домінуюча на півдні країни кантонська кухня, завдяки близькості Гонконгу та наявності великої кількості мігрантів з інших китайських провінцій, ввібрала безліч різних елементів. У місцевих стравах широко використовується свинина, курятина, качатина, гусятина, морепродукти (устриці, креветки, краби, морські гребінці), овочі та гриби, рідше — м'ясо акул, черепах, голубів, котів, собак, змій і щурів, равлики, мурашки та пташині гнізда. Серед гарнірів переважають рис, локшина та квасоля, серед приправ — соєвий, устричний або сливовий соуси, імбир, часник та перець, на десерт подають солодощі з чаєм^[66][67]. Серед найпопулярніших місцевих продуктів та страв найзнаменитіші курка з Лунган, качка з Сунгай, смажений гусак з Гунміна, голуби з Гуанмін, устриці з Шацзіна, креветки з циця^{[уточнити]}, риба з Фуюн, абалон з Наньао, лічі з Наньшаня, груші з Шиян, апельсини з Піншань та манго з Сілі. Гурманів привертають гастрономічні вулиці Леюань («Вулиця морепродуктів» в районі Яньтянь), Сянсі (вулиця ресторанів у нічного ринку в районі Лоху), Хубей (вулиця ресторанів морепродуктів та мусульманської кухні в районі Лоху) та Дунмен (торгова вулиця в районі Лоху, яка славиться кантонською, сичуаньською, хунанською, тайською та європейською кухнями).

Адміністративний поділ

до початку економічних реформ Шеньчжень входив до складу повіту Баоань (宝安 县/宝安 县), в листопаді 1979 року був переданий в пряме підпорядкування уряду провінції Гуандун, а в травні 1980 року офіційно став першою особливою економічною зоною КНР з широкими економічними свободами. З листопада 1988 року Шеньчжень отримав статус адміністративної одиниці (міста) з провінційним рівнем економічних повноважень, а в лютому 1992 року центральні влади наділили муніципальне уряд повноваженнями приймати місцеві закони та постанови^[19].

Футянь

Янтянь

Баоань

Лунган

Лунхуа

Дапен

Сьогодні місто субпровінційного значення Шеньчжень поділяється на 10 районів (区або Qū)^[68]:

Посилання

• Шеньчен // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.