Байюе

Байюе (Бать в'єт (в'єт. Bách Việt), кит. трад. 百越, піньїнь: bǎiyuè, акад. байюе, буквально «сто юе») — термін, що означає стародавні китаїзовані і некитаїзовані племена, які жили на Півдні сучасного Китаю і на півночі В'єтнаму з I тисячоліття до н. е. і до кінця I тисячоліття нашої ери; вони імовірно говорили мовами юе^[ru][1]. В Період Воюючих царств слово «юе» означало царства Юе, в Чжецзяні. Більш пізні царства Міньюе і Наньюе вважаються байюеськими. Китайські писарі зображували юесців варварами, які покривали тіла татуюваннями і жили у примітивних спільнотах, не користувалися луками, не їздили на конях і колісницях. Байюе порівнюють зі втраченими колінами Ізраїлю, оскільки на їх історії спекулюють китайські історики^[2]. Ті дослідники, що асоціюють байюе з південнокитайськими народами, стикаються з проблемами інтерпретації ієрогліфів, а ті, хто вважає байюе в'єтнамцями, часто висловлюють націоналістичні погляди. Багато південнокитайських і північнов'єтнамських народів вважаються нащадками байюе або мають з ними зв'язок^[3].

Давній артефакт, виявлений у місті Фучжоу, на території зниклої держави Мінюе^[en].

Історія В'єтнаму

Доісторичні часи від 500 тис. років до н. е. Стародавні В'єтські племена, древні В'єтські царства від 1 тис. років до н. е. Аув'єти, лакв'єти, династія Хонг-банг, Королівство Ванланг до 257 до н. е. Держава Аулак 257–207 до н. е. Династія Чьєу, держава Намв'єт 207–111 до н. е. Перше китайське завоювання держави в'єтів 111 до н. е.–39 н. е. Повстання сестер Чинг 40–43 Друге китайське завоювання держави в'єтів 43–544 Династія ранніх Лі 544–602 Третє китайське завоювання держави в'єтів 602–905 Династія Кхук 905–938 Династія Нго 939–967 Епоха дванадцяти шикуанів 966–968 Династія Дінь 968–980 Династія ранніх Ле 980–1009 Династія пізніх Лі 1009–1225 Династія Чан 1225–1400 • Монгольські війни з Дайв'єтом та Чампа 1257–1288 Династія Хо 1400–1407 Четверте китайське завоювання держави в'єтів 1407–1427 • династія пізніх Чан 1407–1413 Династія Ле 1428–1527 Династія Мак 1527–1592 Відроджена династія Ле 1533–1788 • князі Чинь 1545–1787 • князі Нгуен 1558–1777 Династія Тейшон 1778–1802 Династія Нгуєн 1802–1945 • французьке колоніальне правління у В'єтнамі 1887–1954 • В'єтнамська імперія 1945 Серпнева революція, зречення Бао Дая 1945 • Демократична Республіка В'єтнам 1945–1946 Перша Індокитайська війна 1946–1954 • Держава В'єтнам 1949–1955 Поділ В'єтнаму 1954 • Північний В'єтнам 1954–1976 • Південний В'єтнам 1954–1976 Друга Індокитайська війна 1957–1975 • Війна у В'єтнамі 1957–1975 Третя Індокитайська війна 1975–1988 Об'єднання В'єтнаму 1976 • Соціалістична Республіка В'єтнам з 1976 • «Оновлення» В'єтнаму[en] з 1986 Пов'язані поняття Фунам, Ченла, Камбуджадеша I – XV вв. Ліньї, Чампа 192–1832 Список правителів В'єтнаму Доісторичні правителі В'єтнаму п о р

Байюе, серед інших, є предками сучасних в'єтів. Оскільки «юе» є китайською вимовою в'єтнамського слова «в'є», то «бай юе» можна перекласти українською і як «сто юе», і як «сто в'єтів». Така назва, можливо, пов'язана з давньою в'єтською легендою про походження перших ста родів в'єтів від 100 синів героя государя-дракона Лак Лонг Куана^[ru] і його дружини — гірської феї Ау Ко^[ru][4].

Назва

Сучасне слово «юе» (кит. 越, піньїнь: yuè або кит. трад. 粵, спр. 粤, піньїнь: yuè; ютпхин: jyut6; кант.-рос.: ютъю; в'єт (в'єт. Việt); чжуанск.: Vot; середньокит.: wuat) з дав.-кит. *wjat^[5]. Вперше це слово було записано ієрогліфом «戉» (сокира; запис відображає однакову вимову) на ворожильних кістках^[ru] і бронзі в період царювання династії Шан (близько 1200 до н. е.), а пізніше — як «越»^[6] У той час воно означало людей або вождя на північний захід від Шангу. На початку VIII століття до н. е. одне з племен у середній течії Янцзи називали «ян'юе» (yángyuè), пізніше той самий термін почали використовувати для називання більш південних племен. Між VII і IV століттями до н. е. «юе» означало царства Юе і його народ.

З III ст. до н. е. «юе» називали некитайські племена на півдні країни та на півночі В'єтнаму; народи міньюе, наньюе, луоюе (в'єт. Lạc Việt), вони всі разом називалися байюе («сто юе»)^[6]. Саме це слово вперше з'явилося в книзі Аннали Люй Бувея^[ru], складеній приблизно в 239 році до н. е.^[7].

У Стародавньому Китаї ієрогліфи 越 і 粵 (читаються yuè) використовувалися як взаємозамінні, проте в сучасній китайській їх значення розділені:

• Ієрогліф «越» використовується для позначення території царства Юе, тобто, місця в сучасній провінції Чжецзян, особливо Шаосін і Нінбо. Приміром, чжецзянська опера називається «юеською оперою^[en]» (yuèjù, 越劇). Крім того ієрогліф «越» використовується для позначення В'єтнаму.
• Ієрогліф «粵» асоційований з південною провінцією Гуандун.

Стародавні юеські народи

В давніх текстах згадуються безліч племен «юе». Більша частина цих народів дожила до часів Імперського Китаю.

Китайська	Піньїнь	Система Палладія	В'єтнамська	Примітки
句吳	jùwú[8]	цзюйу	Câu Ngô кау нго	Заснували державу Нго (кит. У)[9] (кит. трад. 吳國, спр. 吴国, піньїнь: Wú)
於越/于越	Yūyuè	юйюе	Ư Việt и в'єт	Держава В'є (кит. Юе) (кит. трад. 越國, спр. 越国, піньїнь: Yuègúo)
揚越/扬越	Yángyuè	ян'юе	Dương Việt зионг в'єт
干越	Gānyuè	ганьюе	Cán Việt кан в'єт
閩越/闽越	Mǐnyuè	міньюе	Mân Việt ман в'єт	Річкові юе, держава Міньюе
夜郎	Yèláng	єлан	Dạ Lang за ланг	Нічні юе
南越	Nányuè	наньюе	Nam Việt нам в'єт	Південні юе
東越	Dōngyuè	дун'юе, Дунхай	Đông Việt донг в'єт	Східні юе, держава Східне Оу (Донгв'єт)[ja] (В'єтдонгхай, Донгхай), столиця — м. Донгау (кит. Дун'оу)
山越	Shānyuè	шаньюе	Sơn Việt шон в'єт	Гірські юе
雒越	Luòyuè	лоюе	Lạc Việt лак в'єт	Пташині юе
甌越/瓯越 / 西甌	Ōuyuè / Xīōu	оуюеэ / сіоу	Âu Việt / Tây Âu ау в'єт / тей ау	Юе з [західної] долини, жили в державі Західне Оу (Тейау)
滇越,盔越	Diānyuè, Kuīyuè	дяньюе, куйюе	Điền Việt, Khôi Việt дьєн в'єт, кхой в'єт	Небесні юе; юе з долини
彝族,蛮/蠻	Yìzú	іцзу, июе, мань[ru], маньї	Di Việt, Màn Di, Lô Lô зі в'єт, ман зі, ло ло	Варвари-горяни, відокремилися від інших байюе і заснували в IV ст. до н. е. державу Дьєн (Тьєн)[ru] (кит. Дянь)

Історик Ло Сянлінь^[en] припустив, що ці народи мають спільних предків із мешканцями царства Ся.

Люди з пониззя Янцзи

У п'ятому тисячолітті до н. е. нижня течія Янцзи була густонаселеним регіоном, там проживали люди хемудуської^[en] й мацзябанської^[en] культур, які одні з перших почали культивувати рис. До третього тисячоліття до н. е. культура Лянчжу, що змінила їх, несла вплив луншанської культури з Великої Китайської рівнини^[10].

З IX століття до н. е. два північні юеські народи, гоу-у і ю-юе, почали відчувати зростання китайського впливу; території проживання цих народів — відповідно, південь сучасного Цзянсу і північ Чжецзян. Еліта гоу-у і ю-юе вивчала письмову китайську мову і сприйняли китайську політичну систему, а також перейняли військові технології. Традиційно ці зміни вважаються наслідком правління великого графа У^[en] (кит. 吳太伯), чжоуського князя, який втік на південь. Болотисті землі на півдні зробили го-у і ю-юе несхожими на інші народи; замість розвитку рільництва вони спиралися на аквакультуру. Водний транспорт у регіоні був основним засобом пересування, тому го-у і ю-юе стали відомі як хороші суднобудівники. Крім того, вони прославилися своїми мечами.

У період Чуньцю держави, засновані го-у і ю-юе, У і Юе, стали брати активну участь у китайській політиці. У 512 році до н. е. У спорядило велике експедиційне військо проти Чу, розташованого в середній течії Янцзи. Аналогічна успішна кампанія у 506 році до н. е. спричинила розграбування столиці Чу — Ін. В тому ж році між У і Юе спалахнула війна, що тривала 30 років (з перервами). У 473 році до н. е. юеський король Гоуцзянь зумів завоювати У, його визнали правителі Ці і Цзінь. У 333 році до н. е. Юе було, в свою чергу, завойоване Чу^[11]. Після падіння Юе колишня правляча сім'я втекла на південь, на територію сучасної Фуцзяни, заснувавши там країну Міньюе.

Правителі царства Юе, а також спадкоємця, царства Міньюе, стверджували, що є нащадками Юя Великого, міфічного володаря царства Ся. Згідно з Сима Цянем, У було засноване У Тайбо, братом У-вана.

Китаїзація

Імперія Цінь і народи юе; 210 рік до н. е.

Після об'єднання Китаю Цінем Ши Хуан-ді колишні царства У і Юе стали частиною імперії Цінь. Цінські армії також пройшли на південь, по річці Сянцзян, до сучасного Гуандуна, розставивши по головних дорогах пости:

	На півдні Ши-хуан завоював землі всіх племен юе, заснувавши на них області Гуйлінь і Сянцзюнь. Вожді всіх [бай-]юе, схиливши голови і пов'язавши шию мотузками, довірили свої долі дрібним чиновникам [Цінь].
— [12]

У «Географічному трактаті» книги Ханьшу (закінчена в 111 н. е.) юеськими землями названа територія від Куайцзи (сучасний Чжецзян) до Цзяочжи^[ru] (північ В'єтнаму)^[11]. В правління династії Хань розрізняли два юеських народи: наньюе на півдні (сучасні Гуандун, Гуансі і В'єтнам); і міньюе на південно-сході, біля річки Міньцзян^[ru] в сучасній Фуцзяні.

Царство Наньюе було засноване після падіння династії Цінь у 204 році до н. е. місцевим головнокомандувачем Ч'єу Ву-де. На вершині могутності Наньюе було найсильнішим з юеських царств, Ч'єу проголосив себе імператором, і був визнаний владою сусідніх країн^[13]. У Наньюе домінували хань і юесці, вони займали основні посади^[14]. Змішання народів заохочувалося, воно мало місце навіть у правлячій родині. Наньюе було завойоване в 111 р. до н. е. військами У-ді.

Китаїзація юесців здійснювалась як силами військ, так і поселенцями з Китаю. Згідно з одним з іммігрантів часів другого століття до н. е., байюе

	коротко стригли волосся, татуювали тіла, жили в бамбукових заростях, не будуючи ні міст, ні сіл; не мали ні стріл, ні луків; ні коней, ні колісниць
— [15]

Складнощі з перевезеннями і малярія в регіоні сповільнювали китаїзацію населення; коли китайці вперше зіткнулися з місцевими, вони часто забирали території силою. У 40 році н. е. піднялося велике повстання сестер Чинг, військо з десяти тисяч чоловік було надіслане на чолі з прославленим утихомиренням «варварів» Ма Юанем^[en]. Між 100 і 184 роками землі юе повставали не менше семи разів.

Оскільки число приїжджих китайців росло, юесців витісняли на бідні землі і в гори. На відміну від кочівників Середньої Азії хунну і сяньбі, юесці ніколи не були значною загрозою Китаю.

Більшість юеських народів влилися в китайський етнос, і нині їхні нащадки проживають у Чжецзяні та Гуандуні, переважно тай-кадайські народи — шани, лао, тайці, в'єтнамці, маонань, мулао, лі, дун, шуйці^[ru], дайці^[ru], чжуани зберегли свою етнічну відокремленість. Деякі з них мігрували в мон-кхмерські райони від китайської влади^[16].

Мови

Сучасна наука має фрагментарні знання про юеські мови часів байюе, основне джерело знань про них — запозичення в китайську мову. Найдовша пам'ятка давньоюеської мови — «Пісня про човняра з юе» (кит. трад. 越人歌, піньїнь: yuèrén gē), коротка пісня, транскрибована китайською фонетичним способом 528 до н. е., включена разом з перекладом у Шоюань.

Є розбіжності щодо того, якою мовою говорили юесці: це могла бути мова тай-кадайської сім'ї, сім'ї мяо-яо, австроазійської сім'ї. Китайські мови, тай-кадайські і в'єтські мови мають схожі тональні системи, граматичні особливості, наприклад, відсутність словозміни. Проте, це не вважається ознакою спільного походження, а пояснюється вторинним поширенням загальних граматичних і/або фонетичних рис серед спочатку неспоріднених (або віддалено споріднених мов^[17] (явище, яке в мовознавстві іменується «мовний союз»).

Джеррі Норман і Мей Цзілінь надали докази того, що принаймні деякі юесці розмовляли австроазійськими мовами:^[6][18][19]

• Чжен Сюань^[en] (127—200 н. е) писав, що слово, схоже на кит. трад. 扎, піньїнь: zā використовувалося юесцями для позначення дієслова «померти». Норман і Мей реконструювали це слово як *tsət і віднесли його до австроазійської лексики, подібно до в'єтнамського chết і монського chɒt.
• Згідно Шовень цзєцзи (100 рік н. е.), «в Наньюе собаку називають (кит. трад. 撓獀, піньїнь: náosōu; среднекит.: nuw-ʂuw)». (Sōu — «полювання» по-китайськи).
• Ранньокитайська назва Янцзи, кит. трад. 江, піньїнь: jiāng; кит. kœ:ŋ; *kroŋ) — пізніше це слово стало позначати «річка взагалі». Норман і Мей вважають це слово когнатом в'єтнамського sông (від *krong) і монського kruŋ.

Крім того, наведені дані про те, що в мінських мовах є австроазійський субстрат^[6][20]. Гіпотеза Нормана та Мей широко цитується, але останнім часом критикується Лораном Сагаром^[en].^[21]

Китайські вчені часто стверджують, що юесці розмовляли ранньо-тай-кадайською мовою. Лінгвіст Вей Цінвень переклав «Пісню човняра з юе» стандартизованою чжуанською мовою, Чженчжан Шанфан запропонував інтерпретацію пісні тайською мовою ХІІІ століття, припускаючи, що це найближча до юеської говірка; проте його точка зору залишається спірною^[21][22].

Спадок

Падіння Хань прискорило китаїзацію. Періоди конфліктів у північному Китаї, наприклад, період Південних і Північних династій, викликали потоки біженців на землі юесців^[23]. До часу династії Тан (618—907) слово «юе» означало не народ, а регіон, наприклад, див. Уюе. Аналогічно, у В'єтнамі «в'є» означає «юе» (в широкому сенсі).

Ступінь впливу юеської культури на китайську складно оцінити, але очевидно, що він був великим. Уські і юеські мови вплинули на сучасні уські прислівники і, деякою мірою, на мінські мови Фуцзяні.

Примітки

1. Barlow, Jeffrey G. (1997). Culture, ethnic identity, and early weapons systems: the Sino-Vietnamese frontier. У Tötösy de Zepetnek, Steven; Jay, Jennifer W. (ред.). East Asian cultural and historical perspectives: histories and society—culture and literatures. Research Institute for Comparative Literature and Cross-Cultural Studies, University of Alberta. с. 1—15. ISBN 978-0-921490-09-8.
2. Shmuel Noah Eisenstadt, Wolfgang Schluchter, Björn Wittrock. Public spheres and collective identities. с. 213.^{[недоступне посилання з Май 2018]} «To geopolitical thinkers of the mature Chinese empire many centuries later, the legend of the Yue people were almost like an Asian version of the lost tribes of Israel, minus the religious dimensions. Who were they the Yue and where were they? Where they still a significant presence in south China itself, undermining claims to be fully Chinese? Or had they moved to Southeast Asia, particularly to the Southeast Asian kingdom that so provocatively named itself after them as the Yue South (Viet Nam) or Great Yue „Dai Viet“ polity?»
3. 论百越民族文化特征 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 22 березня 2012. Процитовано 16 квітня 2012.
4. The Legendary Origins of the Viet People. Архів оригіналу за 23 жовтня 2019. Процитовано 6 листопада 2019.
5. вимова з Baxter, William H. (1992). A Handbook of Old Chinese Phonology. Berlin: Mouton de Gruyter. с. 806. ISBN 978-3-11-012324-1. — обидва ієрогліфи читаються gjwat у Grammata Serica Recensa 303e і 305a.
6. Norman, Jerry; Mei, Tsu-lin. The Austroasiatics in Ancient South China: Some Lexical Evidence // Monumenta Serica : journal. — 1976. — P. 274—301.
7. The Annals of Lü Buwei, translated by John Knoblock and Jeffrey Riegel, Stanford University Press (2000), p. 510. ISBN 978-0-8047-3354-0. «For the most part, there are no rulers to the south of the Yang and Han Rivers, in the confederation of the Hundred Yue tribes.»
8. Сто юэ или сто вьетских племен и Китай | Всё о Китае. Архів оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано 6 жовтня 2012.
9. Д. В. Деопик.  // Ранняя этническая история народов Восточной Азии. — 1977. — С. 265–277.
10. Chang, Kwang-chih; Goodenough, Ward H. (1996). Archaeology of southeastern coastal China and its bearing on the Austronesian homeland. У Goodenough, Ward H. (ed.) (ред.). Prehistoric settlement of the Pacific. American Philosophical Society. с. 36–54. ISBN 978-0-87169-865-0.
11. Brindley, Erica. Barbarians or Not? Ethnicity and Changing Conceptions of the Ancient Yue (Viet) Peoples, ca. 400–50 BC // Asia Major : journal. — 2003. — No. 1. — P. 1—32. Архівовано з джерела 8 січня 2009.
12. Сыма Цянь, «Исторические записки», гл. 48 "Чэнь шэ ши цзя — наследственный дом чэнь шэ; Изд-во Наука: М.: 1992
13. Records of the Grand Historian, section 97 [Архівовано 22 грудня 2018 у Wayback Machine.] 《史記·酈生陸賈列傳》
14. Zhang, Rongfang; Huang, Miaozhang (1995). 南越国史. Guangdong renmin chubanshe. с. 170—174. ISBN 978-7-218-01982-6.
15. Hutcheon, Robin (1996). China–Yellow. Chinese University Press. с. 4. ISBN 978-962-201-725-2.
16. 泰语民族的迁徙与现代傣、老、泰、掸诸民族的形成
17. Enfield, N.J.  // Annual Review of Anthropology^[en] : journal. — Annual Reviews, 2005. — P. 181—206.
18. Norman, Jerry (1988). Chinese. Cambridge University Press. с. 17–19. ISBN 978-0-521-29653-3.
19. Boltz, William G. (1999). Language and Writing. У Loewe, Michael; Shaughnessy, Edward L. (ред.). The Cambridge history of ancient China: from the origins of civilization to 221 B.C. Cambridge University Press. с. 74–123. ISBN 978-0-521-47030-8.
20. Norman (1988), pp. 18-19, 231.
21. Sagart, Larent (2008). The expansion of Setaria farmers in East Asia: a linguistic and archeological model. У Sanchez-Mazas, Alicia; Blench, Roger; Ross, Malcolm D.; Peiros, Ilia; Lin, Marie (ред.). Past human migrations in East Asia: matching archaeology, linguistics and genetics. Routledge. с. 133–157. ISBN 978-0-415-39923-4.
22. Zhengzhang, Shangfang (鄭張尚芳).  // Cahiers de Linguistique – Asie Orientale^[en] : journal. — 1991. — No. 2. — P. 159—168.
23. Gernet, Jacques (1996). A History of Chinese Civilization (вид. 2nd). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-49781-7.

Див. також

• Юе (царство)