Loading AI tools
кінематографічний жанр З Вікіпедії, вільної енциклопедії
«Чорний фільм» (фр. film noir — «фільм-нуар») — напрям у кінематографі (насамперед американському) 1940-х — початку 1950-х років, який відобразив атмосферу песимізму, недовіри, розчарування і цинізму, характерну для західного суспільства під час Другої світової війни і в перші роки холодної війни.
Епоха класичного нуару лежить між фільмами «Мальтійський сокіл» (1941) і «Дотик зла» (1958). На створенні нуару спеціалізувалися режисери Рауль Волш, Джон Г'юстон, Роберт Сьодмак, Отто Премінгер і Фріц Ланг; свій внесок у розвиток жанру внесли такі великі майстри, як Стенлі Кубрик, Орсон Веллс, Біллі Вайлдер, Ніколас Рей і Альфред Хічкок. Еталонні образи приватних детективів і негідників у фільмах цього напряму створили актори Гамфрі Богарт, Дена Ендрюс, Берт Ланкастер та Орсон Веллс. «Фатальних жінок» в нуарі грали майже всі голівудські кінодіви того часу, зокрема, Рита Гейворт, Джоан Кроуфорд, Лорен Беколл, Барбара Стенвік і Джин Тірні.
У сценарному плані нуар відштовхувався від американської школи «крутого детектива» (англ. hard-boiled fiction), а відносно операторської роботи багато прийомів були запозичені з арсеналу німецького експресіонізму («М» Фріца Ланга). Крім самого Ланга, багато майстрів нуару (Премінгер, Сьодмак, Вайлдер) пройшли загартування у німецькому кінематографі довоєнного часу. Не виключений також вплив французького поетичного реалізму кінця 1930-х років («Пепе ле Моко»). Фільми-нуар знімалися і за межами США — у Великій Британії, у Франції та в Японії.
Термін «чорний фільм» або «фільм нуар» був введений французькими критиками в 1946 році для позначення стилю, який отримав популярність в американському кіно в середині 40-х років[1]. Для нього характерні кримінальний сюжет, похмура атмосфера цинічного фаталізму і песимізму, стирання межі між героєм і антигероєм, відносна реалістичність дії і темне освітлення сцен, як правило, нічних. Жінки, зазвичай, виступають як нечесні персонажі, яким не можна довіряти. З іншого боку, саме вони мотивують дії головних героїв чоловічої статі.
Єдиної думки щодо природи фільму-нуар у кінознавців та істориків кіно не існує. Широкий огляд різних точок зору на це питання зроблений Джоном Белтоном у статті «Лицарі дороги фільмів-нуар» для журналу «Брайт Лайтс Філм» (англ. Bright Lights Film). Серед численних дослідників виділяються групи авторів, які бачать «нуар» в рамках уявлень про жанр; авторів, які визначають його через стилістичні, переважно образотворчі, особливості, і авторів, які намагаються визначити «фільм-нуар» принципово інакше[2].
Єдиного загальноприйнятого визначення феномена «нуар» в кінознавстві не існує. Цей термін застосовується до групи фільмів, знятих у Голівуді у воєнний та повоєнний періоди, які є свого роду еталоном поняття «нуар» в кіно. Часто його визначають як особливий жанр кіномистецтва або субжанр драми (Джеймс Деміко, Фостер Гірш). Поряд з цим, низка критиків заперечують, зазначаючи, що фільми-нуар — це явище позажанрове (Стівен Ніл, Пол Шрейдер, Джон Белтон), серед них можна знайти не тільки детективи та кримінальні драми, а й вестерни, і навіть комедії.[2][3] [4]
Залежно від обраної дефініції до нуару відносять або не відносять проблемні з жанрової точки зору фільми — це трилери в стилі Хічкока (від «Ребеки» до «Ночі мисливця»), досить легкі, не позбавлені оптимізму романтичні стрічки на військово-шпигунські теми (як, наприклад, знаменита «Касабланка», «Мати і не мати» Г. Гоукса, «Лиха слава» Хічкока), а також гостросюжетні трилери, дія яких відбувається у вікторіанську епоху («Гасове світло» Дж. К'юкора, «Підозрюваний» і «Гвинтові сходи» Р. Сьодмака).
Сюжетну лінію «чорних фільмів» відрізняє заплутаність. Як зазначав Жорж Садуль, фабула фільму-нуар «липка, як кошмар чи мова п'яниці»[5]. Ця сюжетна невизначеність породжує у глядача неясну тривогу:
 |
Приватний детектив погоджується виконати дуже невизначену місію: знайти жінку, зупинити шантаж, прибрати когось, і тут же трупи вистилають його шлях. За ним стежать, його оглушують, його заарештовують. Варто йому запитати про щось, як він опиняється, зв'язаний і закривавлений, у підвалі. Люди, ледь помітні в темряві, стріляють і тікають[5]. |  |
Зазвичай відзначають такі елементи стилю «нуар»:
Незважаючи на вузькі рамки нуарової стилістики, «чорний фільм» досить різноманітний у своїх найкращих зразках. З нуаром перегукуются багато фільмів Альфреда Хічкока, хоча навіть у 1940-і роки його творчість не зводиться лише до цього напрямку. Елементи нуару простежуються в гангстерському вестерні «Висока Сьєрра» з Гамфрі Богартом у головній ролі, що вийшов на екрани в січні 1941. Через кілька місяців Богарт зіграв головну роль у першому «чистому» прикладі жанру — детективі Джона Г'юстона «Мальтійський сокіл» (1941). Саме цей фільм увів в американське кіно тип жорсткого, цинічного героя і образ розважливої, корисливої жінки, що раз по раз зраджує його. І те, й інше різко контрастувало із життєрадісними голлівудськими героями довоєнного часу.
Конвеєрне виробництво нуару починається в 1944 році. Саме в цей час Американська кіноакадемія визнала за нуаром законне місце в голлівудській ієрархії жанрів, нагородивши головними призами фільм Біллі Вайлдера «Подвійна страховка». (Фільм жахів, скажімо, не вважався жанром серйозним і не міг претендувати на «Оскари» в головних номінаціях). Вайлдер зняв фільм «без будь-яких слідів любові або жалості». Сюжет про жінку, що обманює коханця аби позбутися багатого чоловіка, з'єднував героя і антигероя в одній особі, і за поєднанням цинізму й песимізму був для того часу безпрецедентним.
Нова стилістика відповідала настроям часу: кінець війни і повернення солдатів з фронту змусили американців подивитися в обличчя реальності. «Чорні фільми» використовували, як правило, детективні сюжети, запозичуючи їх у авторів «крутих» детективів — таких, як Реймонд Чандлер (серія фільмів про Філіпа Марлоу), Дешил Хеммет («Скляний ключ»), Д. М. Кейн («Листоноша завжди дзвонить двічі»), К. Вулріч («Чорний ангел»). У титрах класичних нуарів можна побачити імена і більш інтелектуальних авторів — Вільяма Фолкнера («Глибокий сон») Ернста Хемінгуея («Убивці»), К. Одетса («Термін закінчується на світанку») та ін.
Своєрідний внесок в еволюцію нуару внесли дрібні студії, які спеціалізувалися на малобюджетних стрічках категорії «Б»: такі фільми знімалися вночі, при мінімальному освітленні і часто за межами дорогих студійних декорацій. Найбільш успішно справлялися з обмеженнями бюджету такі режисери, як Е. Г. Ульмер («Об'їзд», 1945) і Е. Дмитрик («Перехресний вогонь», 1947). Їх картини, так само як і роботи Ж. Дассена, Г. Гетевей і ін, вивели Голівуд за межі «гламурних» студійних декорацій і наблизили фільми до реального життя того часу (неореалізм).
З відновленням післявоєнної економіки до американців починає повертатися впевненість у світлому майбутньому. У міру зростання оптимістичних настроїв нуар витісняється на узбіччя кіновиробництва. Починаючи з 1948 року все частіше з'являються великобюджетні нуари в кольорі, дія переноситься далеко за місто, часом у спекотні країни («Леді з Шанхаю», «Риф Ларго», «Ніагара[en]»). Замість темних, погано освітлених підворіть екран все частіше заливає сонячне світло, іноді для позначення цієї групи фільмів замість «фільм-нуар» застосовується контрастне найменування — «фільм-солей» (film soleil, «сонячний фільм»). Після 1955 року інтерес до нуар в Голівуді та інших країнах сходить нанівець; в бокс-офісі його витісняють такі жанри, як пеплум, романтична комедія і мюзикл.
Мода на нуар повертається у 1990-і роки, причому дія низки нових нуарів поміщена у класичні для жанру повоєнні роки («Таємниці Лос-Анджелеса», 1996), більша ж частина «чорних фільмів» побудована на сучасному матеріалі («Звичайні підозрювані», 1995). Чи не першим «нео-нуар» прийнято вважати «Китайський квартал» Романа Поланського (1974). У сучасному кінематографі нуарова стилістка розчинена у фільмах різних жанрів і напрямів, включаючи вестерни («Старим тут не місце»), комедії («Фарго»), фантастичні блокбастери («Той, що біжить по лезу», «Темне місто») і навіть авторське кіно з відтінком сюрреалізму (фільми 2000-них років Д. Кроненберга і Девіда Лінча).
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
