Loading AI tools
середньовічне грузинське царство З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Тао-Кларджеті[k 1], або Картвельське царство (самоназва з кінця IX ст.)[5] — грузинська[6][7][8] феодальна держава в історичному регіоні Тао-Кларджеті. Правителі князівства з династії Багратіоні титулували себе «картвельськими куропалатами», претендуючи тим самим на спадщину найдавніших царів Картлі (Іберії)[9]. Адарнасе II остаточно зумів відновити картлійську монархію 888 року[10][11][12][13]. Однак Багратіоні залишалися розділеними на кілька гілок, що боролися за владу на грузинських землях.
| Тао-Кларджеті Картвельське царство груз. ქართველთა სამეფო | |||||||||||
| |||||||||||
|
Прапор | |||||||||||
 | |||||||||||
| Столиця | Артануджі Олтісі | ||||||||||
| Мови | грузинська | ||||||||||
| Релігії | східне християнство (Грузинська православна церква) | ||||||||||
| Форма правління |
| ||||||||||
| князь | |||||||||||
| - 813—826 | Ашот I | ||||||||||
| - 826—876 | Баграт I | ||||||||||
| - 876—881 | Давид I | ||||||||||
| - 881—888 | Адарнасе II | ||||||||||
| цар | |||||||||||
| - 888—923 | Адарнасе II | ||||||||||
| - 923—937 | Давид II | ||||||||||
| - 937—945 | Баграт I | ||||||||||
| - 958—994 | Баграт II | ||||||||||
| - 994—1008 | Гурген II | ||||||||||
| Історичний період | Раннє середньовіччя | ||||||||||
| - Засновано | 888 | ||||||||||
| - Ліквідовано | 1008 | ||||||||||
| |||||||||||
| |||||||||||
Тао-Кларджеті особливо зміцнилося в X столітті при Давиді III Куропалаті[14], який був одним із ініціаторів об'єднання Грузії. Головними суперниками на цьому шляху виступали абхазькі царі[15], однак династичний союз і палацовий переворот 978 року посприяли тому, що абхазький престол зайняв Баграт III, законний спадкоємець Давида Курапалата, який 1008 року успадкував Картлі від свого батька Гургена та об'єднав корони Абхазії і Картлі, утворивши єдине Грузинське царство[16][17][18][19][20].
Після смерті Давида III 1001 року його володіння в Тао успадкувала Візантійська імперія, яка на нових територіях сформувала Іверійскую фему — це згодом стало причиною серії конфліктів Грузії з Візантією.
На тлі заворушень і сепаратистських настроїв серед васалів арабські халіфи з династії Аббасидів були змушені шукати союзників серед місцевих еліт. 813 року вони дозволили князю Ашоту I відродити Картлійське ерісмтаварство на підконтрольних Гуарамідам землях. Ця подія поклала початок тисячолітнього правління грузинських Багратідів[12]. Візантійський імператор у свою чергу присвоїв Ашоту титул куропалата[21][22]. За аналогічних обставин 806 року відтворили і вірменську державу з Багратідами на чолі.
.jpg)
Між VIII та IX століттями на території Грузії виникли різні феодальні держави, які почали боротися за отримання гегемонії в регіоні. Незважаючи на відновлення Картлійського князівства з центром в Уплісцисі[23] 813 року, східна Грузія залишалася поділеною між володарями, що змагалися за владу[24]. Григол, князь Кахетії, сподівався правити всією Грузією[25] та за підтримки цанарів[en] і Тбіліського еміра почав активну експансію та вторгся у Внутрішню Картлі (Шида-Картлі)[26]. У союзі зі своїм зятем, царем Абхазії, Ашот I рушив військо проти Кахетії та її союзників, переміг супротивників та розширив свої кордони до річки Ксані[26]. Посилення влади Ашота могло бути пов'язано з рухом Бабека[23]. 818 року, протистоячи Тбіліському еміру, який відокремився від Халіфату, Ашот спонукав халіфа визнати його ерісмтаваром Картлі та підтримати його проти кахетинців[27]. Незабаром обставини змінилися, коли правитель Армінії Халід ібн Язід[en] відновив контроль над Східною Грузією[27]: емір Тбілісі був прощений, цанарів суворо покарали, а араби, трохи зміцнівши, знову спробували взяти контроль над Картлі[28]. Рятуючись від арабів, біля 820—823 років[23] останній ерісмтавар Картлі Ашот I покинув центральну Грузію та оселився у південно-західній Грузії, в Кларджеті, зі своєю сім'єю та прихильниками[5][28][9]. Резиденцією Ашота I стало розташоване на Великому шовковому шляху місто Артануджі[29][5][28][22][9]. Ашот I об'єднав під своєю владою більшу частину історичної Південно-Західної Грузії та згодом поклав початок новій феодальній державі, що зіграла виняткову роль у житті Грузії[23][28]. Він був покровителем чернечого життя, розпочатого видатним грузинським духовним діячем Григорієм Хандзтійським[30][5]. Від Візантійської імперії Ашот I отримав титул «курапалата»[22][9], що фактично було визнанням його влади[9][23]. Ашот використовував свої візантійські зв'язки не тільки в боротьбі з арабами, але і для посилення своєї влади в Тао-Кларджеті. У свою чергу, імператор бачив у Тао-Кларджеті не тільки союзника в боротьбі з арабами, але і інструмент для відновлення колишнього впливу Візантії на Грузію[22]. Ашота убили 826 року в той час, коли він збирав військо проти арабів[31][23].
У 829—830 роках Халіфат наказав правителю Армінії Халіду ібн Язіду[en] вторгнутися у Східну Грузію, щоб підпорядкувати Тбіліський емірат[32]. У цьому ж поході арабський полководець відібрав Внутрішню Картлі у Баграта I Куропалата[32], який змінив Ашота як картлійського куропалата[27] і якого вважають засновником лінії[33]. Такий розвиток подій змусив Баграта переглянути політичну орієнтацію на користь Халіфату[32]. В обмін на допомогу проти Тбіліського еміра Саака Мухаммад Халід[en] передав Баграту Внутрішню Картлі 842 року[32] та був визнаний ерісмтаваром Картлі[34].
Зміна політичного курсу Баграта викликала розкол серед Багратідів[32]. Баграту протистояв його молодший брат Гуарем Мампалі, що особливо яскраво проявилося в середині X століття під час загострення конфлікту між Халіфатом і Тбіліським еміратом[32]. Тбіліський емір спробував віддалитися від Багдада і перестав виплачувати данину. У відповідь Аббасіди відправили каральну експедицію під керівництвом Гуляма Буга аль-Кабіра (853)[35]. Проти Бугу аль-Кабіра виступили Гуарем Мампалі, князь Вірменії Смбат Багратуни, Кахетинське князівство та Абхазьке царство[32]. У цьому поході арабська армія за підтримки Баграта I[23] захопила Тбілісі, спалила його дотла та обезголовила бунтівного еміра[35]. Після взяття Тбілісі Буга відправив Зірака для боротьби з абхазьким царем. Цар абхазів зазнав поразки та відступив, і саме в цей час Зірак полонив Константі-Каху[en][5].
У 860-х роках Георгій I, цар Абхазії, зайняв Внутрішню Картлі. Переваги у боротьбі за гегемонію над Картлі поступово домоглося Абхазьке царство[5], і таким чином абхазькі царі стали головними суперниками Тао-Кларджеті[22]. У цей же період Тбіліські еміри остаточно стали самостійними володарями території в межах Нижньої Картлі[36]. Арабське панування на Кавказі значно ослабло до другої половини IX ст., і буферні держави в Грузії та Вірменії, що розвивалися, поступово стали потужним оплотом проти візантійських посягань[35] .
У 870-х роках вкрай загострилися протиріччя між будинками Гуарама Мампалі та Баграта, спровоковані Ліпаритом Багваші. Цього князя вигнали з Абхазії[37], після чого він рушив до Тріалеті під володінням Гуарама та збудував там цитадель Клдекарі, а після 876 року встановив еріставство під сюзеренітетом племінника Гуараме — Давида I[38]. Через це двоюрідний брат Давида Насра, законний спадкоємець Гуарама, не міг пробачити такої образи і шкоди своїм феодальним інтересам; 881 року Насра вбив свого двоюрідного брата[39]. Сини Баграта, Ліпарит та їхні союзники почали мстити за Давида, вигнали Насра з країни та захопили його володіння[40]. Після цього він втік до Візантії, звідки перебрався до Абхазії. Цар Абхазії Баграт I, якому Насра припадав швагром, отримав допомогу від Візантії та вторгся у володіння грузинських Багратідів. Офіційною причиною війни стала допомога Насрі. Прагнучи врівноважити візантійський вплив на Кавказі, Ашот I, цар Вірменії, втрутився у конфлікт і підтримав сина Давида I — Адарнасе. Таким чином, династична ворожнеча Багратідів поступово переросла в регіональний конфлікт. Насрі вдалося захопити Самцхе, але у підсумку його перемогли[11][41].
Оскільки Адарнасе був неповнолітнім, візантійський імператор, відповідно до політики поділу, призначив куропалатом не Адарнасе, а його двоюрідного брата Гургена I, князя верхнього Тао. Не будучи куропалатом і маючи перед собою приклад Вірменії, Адарнасе 888 року відновив грузинське царство[42] та прийняв титул «царя картвелов» (цар Грузин)[13][30][5][22]. Цей акт означав проголошення політичної незалежності та був направлений проти агресивних устремлінь Візантії, а окрім того, будинок Багратіоні відстоював своє виняткове право на володіння Картлі та придушував можливі претензії грузинських та іноземних суперників на ці землі[22].
Відносини між Адарнасе та Гургеном стали напруженими та згодом переросли у відкриту війну. 891 року Гургена смертельно поранили й захопили Адарнасе та його союзник Баграт I, князь Кларджеті. Візантійський уряд після смерті Гургена 891 року визнав Адарнасе як куропалата[11]. Адарнасе продовжував союз із Ашотом I, царем Вірменії, а потім і з його наступником — Смбатом I, якому Адарнасе допоміг завоювати корону в династичної боротьбі 890 року. У свою чергу, Смбат визнав царствений статус Адарнасе та особисто коронував його 899 року[24].
На початку X століття Костянтин III, цар Абхазії, пішов походом у Картлі та призначив там свого еристава. З цього часу Внутрішня Картлі протягом довгого часу перебувала в руках абхазьких царів[5]. 904 року союзники спільно воювали проти Костянтина III, їхнього загального родича, який конкурував з Адарнасе за гегемонію у Внутрішній Картлі та зі Смбатом — у Нижній Картлі. Адарнасе захопив Костянтина і передав його Смбату, але Смбат хотів врівноважити щораз більшу міць Адарнасе[24], тому звільнив свого бранця, аби уникнути «абхазо-картвельської» консолідації. Цар Вірменії та Костянтин III уклали мирний договір, за яким цар абхазів повернув собі «Уплісцихе та всю Картлі», та закріпили його династичним шлюбом[43]. Цей крок повернув Адарнасе проти Смбата — цей розрив та ворожнеча послабили обох монархів: 904 року Адарнасе позбавили внутрішньої Картлі, а Смбата переміг та замучив до смерті Юсуфо ібн Абу-с-Саджіда, правитель Азербайджану 914 року.
Незабаром після цього, між 908 і 914 роками, Юсуф ібн Абу-с-Садж від імені Халіфату вторгся в Грузію[en] з Вірменії. Він пройшов через Тбіліський емірат у Кахетії, звідки рушив в Картлі, що тоді перебувала під контролем Костянтина III, царя Абхазії. Костянтин зруйнував цитадель Уплісцихе[44], після чого Юсуф вторгся в Самцхе та Джавахетію. Не зумівши захопити фортецю Тмогві, емір обложив Квелі, яка перебувала тоді у володінні князя Гургена II. Фортеця Квелі протрималася 28 днів: молодий командир Гоброн надав запеклий опір і зробив ряд вилазок, але врешті прийняв мученицьку смерть від руки Юсуфа[45]. Навали Юсуфа ібн Абу-с-Саджіда завдали країні величезної шкоди, але він не зміг відновити арабське оподаткування і гегемонію, як це було у випадку Бузі 853 року[44]. Проте панування арабів у Грузії підійшло до кінця[5][23]. Саме в цей період Візантійська імперія активізувала дипломатичну діяльність на грузинському і вірменському напрямках[43]. Лідерство Адарнасе піддалося серйозному випробуванню після 918 року, коли князь верхнього Тао Гурген II став сильнішати[43].
На відміну від свого батька, цар Давид II не носив візантійського титулу куропалата, який передали Ашоту II[46]. Давид мав лише титул магістра, який він поділяв зі своїм родичем Гургеном II, князем Верхнього Тао. Після смерті Давида II 937 року Тао-Кларджеті та претензії на Картлі перейшли до його брата Сумбата I[11], який в останній рік свого життя став куропалатом, коли 954 року помер Ашот II[46]. 958 року син Сумбата I Куропалата — Баграт II — успадкував титули свого батька (крім куропалата) і керував тільки Нижнім Тао. Титул куропалата перейшов до Давида III[46], двоюрідного брата Баграта II. Баграт часто виявляв себе як прихильник Давида III, найвпливовішого серед Багратідів того часу. Баграт II також вступив у союз з абхазами, а його син одружився з Гурандухт Абхазькою, дочкою абхазького царя Георгія II.
Після короткочасного періоду феодальної роздробленості, в середині X століття царство досягло вершини своєї могутності при куропалатіДавиді III. Давид надав важливу допомогу візантійському імператору Василю II під час великого повстання Барда Скліра 979 року[22]. Давид зміцнив імператорського полководця та його старого друга Барда Фока із 12-тисячним військом під командуванням Торнике[46]. В нагороду Давид отримав у довічне володіння велику ділянку землі Візантійської Вірменії[47], що тяглася від Тао до озера Ван, включно з містом Феодосіополь. Ще однією нагородою за лояльність Давида стало виділення імператорських коштів на заснування грузинського монастиря на Афоні. Вірменський історик Степанос Таронеці писав про Давида[22]:
 |
Великий куропалат Давид перевершував усіх государів нашого часу своїми жалісливістю та миролюбністю. Давид встановив мир і ґречність у всіх східних країнах, особливо в Вірменії та Грузії. Він поклав кінець війнам, що виникали безперестанку, та переміг усі народи, що живуть навколо. |  |
Із твердим наміром об'єднати всі грузинські землі[30] та за підтримки Іоанна Марушисдзе[ka][22] Давид близько 975 року зробив своїм спадкоємцем Баграта III[48][49][50] — майбутнього царя об'єднаної Грузії. Давид встановив його правителем у Картлі[49][30] (з 975 року), а пізніше і царем Абхазії[30][51] (з 978 року), а також допоміг батьку Баграта — Гургену, стати царем Картлі-Іберії після смерті Баграта II 994 року.
У роки правління Македонської династії та особливо в першій половині X століття — коли Візантією правили Лев VI, Роман Лакапін і Костянтин VII Багрянородний — візантійці розширювалися на схід, підпорядковуючи різних арабських еміратів. У цих походах візантійські імператори просили допомоги в іберійців (грузинів), які мали славу здатних воїнів, внесли свій вклад у військових походах та займали сусідні фортеці[52]. Костянтин VII Багрянородний у своїй роботі «Про управління імперією», що описує країни та народи, які межують з імперією, виділяє Херсонес, князівства Вірменії та Іберії серед васалів, що орієнтуються у своїй політиці на інтереси Візантії, але абсолютно непідконтрольні у внутрішніх справах[53]. Відносини з імперією не виходили за рамки своєрідного «союзу старших і молодших царств», що анітрохи не заважало грузинським політичним утворенням проводити досить незалежну політику, яка часто суперечила інтересам Візантії на Сході[43].
Перші суперечки з Візантією виникли, коли візантійці близько 920 року намагалися захопити місто Артануджі. Це не тільки втягнуло імператора в суперечку між Ашотом Кіскасі та його зятем Гургеном, а й об'єднало Гургена з кузенами. Імператор був змушений відступити, оскільки ібери пригрозили розірвати союз і об’єднатися з арабами[52][54].
Чергова суперечка з Візантією сталася через Феодосіополь[52]. Іберійці відмовлялися допомагати візантійцям, оскільки мали дружні стосунки з жителями Феодосіполя та не хотіли розширювати візантійський вплив[52]. Хоча Феодосіополь і був у сфері інтересів Візантії, її володарі Роман Лакапин і Костянтин VII, очевидно, були готові віддати місто Багратідам, а саме Ашоту II[54]. Костянтин навіть видав хрисовул, у якому надавав Ашоту право володіти «усіма місцями агарійців[en]» (грец. Ἀγαρηνοί), яких Ашот та його племінник могли б своїми силами підпорядкувати. 949 року візантійцям вдалося захопити місто і вздовж Араксу встановити прикордонну лінію з Іберією. Після ослаблення арабів і розширення кордонів імперії на схід візантійців уже не влаштовувало посилення грузинських царств і князівств[5][22]. Нестача сили Тао-Кларджеті для протидії візантійцям компенсувалася ідеологічною, політичною та культурною допомогою об'єднання грузинських земель у єдине царство[55]. У другій половині X століття в Візантійської імперії «всі найважливіші військові позиції займали вірмени і грузини»[22].
Ще один конфлікт із Візантією виник під час повстання Барди Фоки[en] (989), в якому Давид III Куропалат брав участь на боці повсталих проти імператора Василя II (976—1025)[56]. Імператор Василь II попросив допомогу у київського князя Володимира та пообіцяв віддати йому в дружини свою сестру Анну[5]. Хоча Давид надав велику допомогу Василю у боротьбі з іншим бунтівником Бардой Скліром (979), десять років потому він, примушений до покори та бездітний, 990 року заповів свої володіння Візантії. Згідно з Василем Васильєвським, грузини Барди Фоки зазнали поразки від новоствореного російського корпусу, який замінив грузин у Візантійської армії[57]. Після смерті Давида (1000) Василь II особисто зустрівся з Багратом III та його батьком Гургеном II і досяг угоди про розподіл Тао: його південна частина пізніше увійшла до складу феми Іверія, а північна дісталася Баграту III. Імператор Василь II визнав спадкові права картлійських царів у Тао-Кларджеті, у результаті чого Баграт став куропалатом[58]. Врешті політичний центр Грузії перемістився на північ, як і більша частина грузинської знаті[59].
На початку 980-х років Баграт III став номінальним царем об'єднаної Грузії, а фактично — до 1008 року[60]. 1008 року після смерті батька Гургена II Баграт III став першим правителем єдиного грузинського царства[16][17][18][19][20]. Столицею об'єднаної Грузинської монархії став Кутаїсі. Царювання Баграта, найважливіший період в історії Грузії, призвело до остаточної перемоги грузинських Багратідів у багатовіковій боротьбі за владу. Прагнучи створити більш стабільну та централізовану монархію, Баграт ліквідував або принаймні зменшив автономію династичних князів. У його очах найімовірніша внутрішня небезпека виходила з лінії Кларджетинських Багратідів, які, схоже, визнавали суверенітет Баграта, але іменувати себе царями та суверенами Кларджеті. Щоб забезпечити спадкоємність своєму синові Георгію I, Баграт заманив своїх двоюрідних братів — Сумбата і Гургена — під приводом примирної зустрічі у замок Панаскерті та кинув їх до в'язниці 1011 року. Їхні діти — Баграт, син Сумбата, та Деметре, син Гургена, — бігли в Константинополь.
За припущенням К. Туманова, після 772 року Тао, що належала тоді роду Маміконянів, розділили на дві частини. Верхня Тао відійшла до Багратідів, а Нижня, разом із Асіспорі, — до Гуарамідів[61]. Після 772 року іберійські Багратіди оволоділи областями Артаани та Ерушеті[62].
Туманов пише: «Адарнас, син Васака — молодшого брата Смбата VII, переселився в Іберію після 772 року. Там він придбав землі Ерушеті і Артаани (Ардахан), а на рубежі століть успадкував державу Гуарамідів, що включала Кларджеті, Джавахеті та північний Тайк, або Тао, раніше взяті у Маміконянів»[62]. Приблизно між 786—807 роками іберійські Багратіди успадкували князівство Гуарамідів[63], що включало Кларджеті, Джавахеті і Тао[62]. Приблизно між 786—807 роками Нижній Тао, разом із Арсеацпором (Асіспорі) у Верхньому Тао, перейшов до іберійських Багратідів. Весь Тао остаточно об'єднанали 813 року. З цього часу Тао переходить від вірменської політичної сфери до грузинської[64].
Спочатку до складу князівства входили Кларджеті, Шавшеті, Аджара по річках Чорох — Іспір і, власне, Тао, по верхній течії річок Кур — Кола, Артаані, Самцхе і Джавахеті[65].
952 року візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй роботі «Про управління імперією» писав, що межа між Візантією і Тао-Кларджеті проходила по річці Аракс[54][66] (приблизно з 949 року).
Згідно з повідомленнями історичних джерел, за надану допомогу в придушенні заколоту Барда Скліра Візантія передала Давиду III Куропалату низку областей. Згідно зі Степаносом Таронеці, до них входили Халтія Арич, «зі (своєю) клісурою», Чормайрі, Карін, Басеан і фортеці Севук в Мардалі, Харк і Апахунік[67][68]. В. Степаненко та К. Юзбашян вважають, що Давид у реальності отримав тільки Карін-Феодосіополь, оскільки Басеан вже перебував у складі Тао, Халтія Арич і Чормайрі імовірно були під сюзеренітетом Давида, а Харк і Апахунік належали Мерванідам[69], їх ще належало відвоювати (що і сталося 992—993 рр.). С. Репп і Р. Едвардс, навпаки, стверджують, що Харк і Апахунік вже де-факто перебували під контролем Давида[70][71]. Між 990 і 991 роками Давид оволодів Манцикертом. У 997—998 роках війська Давида безуспішно осаджували Ахлат.
У князівстві паралельно співіснували як об'єднані в сільські громади вільні виробники і приватні власники, так і закріпачені ремісники — глехі (селяни)[1]. У цей же період, у зв'язку з розвитком великого феодального землеволодіння, до початку X століття завершився процес формування феодального класу — азнаурі — і сталося закріпачення вільних ремісників. До азнаурі належали дідебулі, поки ще не виділені в окремий стан і іменовані «дідебулі азнаурі», що значить «вельможні азнаурі»[1]. Нижче азнаурів стояли вільні мсахурні (служиві), що були на службі у царя або вельможного азнаурі. На час зміцнення феодальних відносин азнаурі були однією зі складових частин соціально панівної верстви[1][72]. Церковна влада і духовенство мали величезний авторитет, з яким треба було рахуватися. Вони прагнули до незалежності від світської влади і навіть намагалися перевершувати її, пробуючи взяти управління країною в свої руки[1]. Церква об'єднувала території і протидіяла фактору дроблення і перегрупування земель під владою різних політичних керівників[73]. Монастирі багатіли за рахунок пожертвувань. Вони були частиною феодальної системи в тому сенсі, що могли мати своїх кріпаків[74]. Національне об'єднання, яке проводили Багратіоні, підтримали церква, дрібне дворянство та зростаюче купецтво[16].
Згідно з С. Раппом, Тао-Кларджеті населяли грузини, вірмени та в меншій мірі греки[75]. Яна Чехановець вважає населення Тао-Кларджеті змішаним вірмено-грузинським[76].
Напередодні створення князівства вірмени проживали в основному в Тао, особливо в південній частині області, де вони становили більшість; північна частина була в основному грузинською[77]. Згідно з Алісон Вакк, Тао традиційно був етнічно змішаним регіоном[78]. Як зазначає Кшиштоф Стопка, більшу частину населення Тао, що відійшло від Вірменії до Грузії в VIII столітті, становили вірмени[79]. Леонтій Мровелі розглядав Тао як «вірменську країну». Згідно з В. Степаненком, в епоху арабських завоювань населення Тао було переважно вірменським. Арабські навали, однак, привели до масштабного руйнування і спустошення області[80]. У IX столітті починається приплив грузинського населення, Тайк поступово перетворюється в Тао[81]. Як зазначає «Оксфордський словник Візантії», переселення грузин у Тао в IX столітті описано в «Житії Григорія Хандзтелі»[82]. Згідно з С. Раппом, після захоплення арабами Східної Грузії та її столиці Тбілісі значна частина картвелів мігрувала на південний захід в Тао-Кларджеті[83]. С. Рапп зазначає, що в результаті цієї окупації, можливо, тисячі представників світської та релігійної еліти залишили регіон: «протягом наступних двох століть був створений Картлі у вигнанні, який я називаю нео-Картлі»[84]. І. Дорфман-Лазарєв уточнює, що переселення спочатку йшло в області на північ від Тао, де переважало грузинське населення, а згодом міграція змістилася на південь і південний захід, де проживали переважно вірмени[85].
Частина вірмен Тао-Кларджеті в релігійному плані сповідували діофізитство, частина — монофізитство. Після відторгнення від Вірменії «грузинська» халкідонітська догматика поширилася серед місцевих вірмен Тао[79]. Хоча «звернені» продовжували використовувати вірменську мову як мову своєї літургії, вони підпорядковувалися церковній владі католикоса Грузії і вважали своїх співвітчизників, які не залишили національну юрисдикцію, «єретиками-монофізитами». Н. Алексидзе зазначає, що, залишаючись етнічними вірменами, проте вийшовши з юрисдикції національної церкви, це населення набувало особливої ідентичністі, яку в сучасних дослідженнях характеризують як вірмено-халкідонська[86]. Вони здійснювали переклади агіографічних творів із вірменської грузинською мовою. Цю літературну діяльність спрямовували на вірменські громади Тао, які, згідно з Г. Чеішвілі, на той час майже втратили свою ідентичність[87]. У деяких грузинських рукописах зустрічаються також вірменські слова і терміни. За словами В. Степаненка, «все це — свідчення тої двомовності, яка неминуче мала сформуватися в Тао внаслідок грузинської колонізації»[88]. Грузинський рукопис X століття містить зразки місцевого вірменського діалекту[89]. Анна Елізабет Редгейт, посилаючись на російського історика Арутюнову-Фіданян, зазначає, що вірмени-халкідоніти уникали злиття або спільної ідентифікації зі своїми грузинськими і грецькими одновірцями[90]. Середньовічні візантійські автори називали всіх халкідонітів Південного Кавказу, враховуючи вірмен, «іверами»[91], тобто грузинами.
У VIII столітті територія князівства сильно постраждала від арабського нашестя та епідемій, що вплинуло на скорочення чисельності населення і стало причиною зникнення міст і сіл[1]. Після сформування князівства Ашот відновив місто Артануджі, яке стало найважливішим політичним центром[1]. Регіон Тао мав невеликі міста з щільним населенням[74]. Незалежність від Візантійської та Арабської імперій пішла на користь державі, оскільки вона не мала високих податків[73]. Особливо важливим результатом звільнення від двох імперій став розвиток Артануджі як великого торгового міста[9][73]. Збагачуючись за рахунок торгівлі по Великому шовковому шляху, Артануджі перетворився на великий торгово-ремісничий центр Грузії[1]. Докладний опис міста в X столітті залишив Костянтин VII Багрянородний у творі «Про управління імперією»:
|
Артануджська фортеця дуже міцна і має великий посад і також місто. І туди прибуває товар з усіх земель Трапезунда, Іберії, Абхазії, Вірменії та Сирії. І з цих товарів він отримує великі мита. Артануджська земля, тобто Арзен, велика і родюча і є ключем Іберії, Абхазії і країни месхів. | |
Торгівлю вели в основному з Візантією та сусідніми країнами, зокрема з Абхазією, Вірменією та іншими мусульманськими країнами Близького сходу. Місто знаходилося на найважливішому торговому шляху, що вів з Феодосіополя до Чорноморського узбережжя[31]. Від Чорного моря (поблизу Хопе) торговий шлях ішов через Борчху та Артвин до Стамбула, від якого одна гілка йшла на схід в східну Грузію, що знаходилася в той час в основному в руках арабів, а інша — в Карс та іншу частину Вірменії[73]. Вирощування різних сільськогосподарських культур, здатних задовольнити потреби сусідніх країн, сприяло розвитку інтенсивного обміну[38]. Є підстави вважати, що країна експортувала хліб та інші сільськогосподарські продукти — вино, фрукти, худобу, шерсть і т. д.[38] Також у князівстві, особливо в Месхеті, було розвинене скотарство. В цей час поширювалися візантійські монети на території князівства[1], вони циркулювали разом із арабськими монетами, які карбували по всьому регіону після арабського нашестя[1]. Карбування місцевої грузинської монети відновив Давид III[1], що говорить про економічний підйом держави.
Георгій Мерчуле[92], X століття
Стівен Рапп зазначає, що картвельці, серед яких були священики та представники культурної еліти, втікаючи від арабів, емігрували на південний захід, в тому числі в Тао-Кларджеті. Згодом ці області стали важливим центром розвитку картвельської культури та літератури. У цій «новій Картлі» картвельські переселенці зіткнулися з переважаючим вірменським населенням. Взаємодія та взаємопроникнення культур, поряд із сильним візантійським впливом, сприяли культурному підйому. Ці процеси підготували ґрунт для подальшого об'єднання грузинських земель під керівництвом «картвелізованної» гілки дому Багратідів[12].
.JPG)
Головною ідеологічною опорою князівства стала церква, яка підтримувала патріотичний рух проти арабських завойовників. Цей рух очолив Григорій Хандзтійський[93], який став архімандритом дванадцяти монастирів у Кларджеті[94][80]. Ці монастирі Микола Марр[95] характеризував як «чернечу республіку», очолювану Григорієм Хандзтійським. Сучасники називали Григорія «славою картвелів, світилом, що освітлює край»[31]. Систему монастирів також називали «грузинський синай»[96]. Консолідація картвельської церкви в Тао-Кларджеті мала величезне значення. Вона сприяла об'єднанню різних грузинських народностей і земель, передувала політичному об'єднанню Грузії Багратідами у перші роки XI століття. С. Рапп зазначає, що саме з цього часу можна говорити про істинно грузинське царство та грузинську церкву[97].
Якщо спочатку давня грузинська архітектура з одного боку була тісно пов'язана з Візантією, зокрема з Сирією, та з іншого — з Іраном, то у IX—X століттях вона стає самобутньою[98]. З VIII століття в Південній Грузії особливого поширення набуло монастирське життя[99], де заснували такі великі монастирські центри, як Опіза, Ішхані, Ошки, Бана, Цкароставі, Хандзта, Хахулі, Шатберді, Зарзма та інші[60][100][5]. Особливу цінність представляє храм Ошки X століття, перший із чотирьох Великих Кафедралів (у наш час знаходиться на території Туреччини). До цього дня ці церкви є апогеєм грузинської цивілізації у східній Анатолії[59].
.jpg)
У різних монастирських центрах виникли місцеві скрипторії зі своїми традиціями. Завдяки культурному підйому в князівстві незабаром з'явилася блискуча плеяда грузинських письменників, вчених, художників, майстрів із оформлення книг, різьбярів по каменю й дереву, карбування[101]. Серед діячів науки та літератури виділяють таких представників Грузинської церкви, як Григорій Хандзтійський, Георгій Мерчуле, Мікаел Модрекілі та інші[99]. Кращі зразки грузинської агіографії та гімнографії створені ченцями Тао-Кларджеті: «Житіє Григорія Хандзтелі», «Житіє Серапіона Зарзмелі», «Мучеництва Михайла (Гоброна)»[5], гімни Мікаела Модрекілі та інших грузинських авторів[5] включені в його «Іадгарі»[en][100]. З біблійних книг, скопійованих у Тао-Кларджеті, збереглися кодекси: «Ошкській кодекс» (978) — перший повний переклад Біблії грузинською мовою, Книга Псалмів і кілька Четвероєвангелій[100]. У цей же період написали «Звернення Грузії» та «Житіє святої Ніни»[102]. У IX столітті грузинська писемність «нусхурі» (рядково-церковна) приймає цілком оформлений вид. У X столітті з'явилася тенденція переходу з «нусхурі» на «мхедрулі» (цивільна писемність)[5].
Окрім розвитку оригінальної творчості, інтенсивно переводили праці з грецької, сирійської, арабської, вірменської мов, щоб долучити грузинську культуру до новітніх досягнень літератури й науки[101]. Одним із прикладів цього є «Мудрість Варлаама» — грузинська адаптація східної легенди про Будду[22].
Одним із перших центрів грузинської культури за кордоном була Сабацміндська лавра в Палестині[5]. У другій половині X століття на Синайській горі заснували грузинську монастирську колонію[5]. Важливим монастирським центром був монастир Улумбо в Малій Азії, заснований Іларіоном Грузинським[5]. З початку IX століття християнська Грузія в процесі боротьби з арабами та політичного зближення з Візантією поступово змінювала свою культурну орієнтацію: з палестинських культурних центрів вона змістилася на грецькі[101]. Незабаром після цього створили перші грузинські монастирські громади в Греції. Івіронський монастир[5] на Афоні перетворили у найбільший центр грузинської наукової думки та писемності. Блискучі представники цієї школи: Іоанн, Євтимій, Георгій, Теофіле та інші.
(звернення до Ашота) Григорій Хандзтійський, VIII ст.
Відповідно до сучасних уявлень, династія Багратіоні є гілкою вірменських Багратідів[103], які мігрували з Вірменії до Грузії після безуспішного повстання проти арабів 772 року[12]. Низка вчених, зокрема Адонц та Туманов, вважали батьківщиною Багратіоні провінцію Іспір, прикордонну область між Вірменією та Грузією[104]. С. Рапп зазначав, що Багратіди після переселення в Тао-Кларджеті дуже скоро зазнали грузинської культурної асиміляції[105]. Після того як грузинська гілка знайшла царську владу в Грузії, легенда про їхнє біблійне походження[en] допомогла затвердити їхню легітимність в очах народу і стала головною ідеологічною основою тисячолітнього правління Багратіоні у Грузії[106].
830—842 — панування арабів
Після смерті Ашота I Куропалата князівство розділили його спадкоємці. Виникли дві правлячі гілки: Тао та Кларджеті[1]. Гілка Тао згодом також розділилася. Правління Багратіоні характеризують «феодальною колегіальністю». Примітно те, що майже всіх представників цього будинку іменували «царями»[k 2], проте «куропалат картвелів» мав позначати конкретну владу, яка виражала певну форму взаємин із Візантією, що була прерогативою лише одного представника цього роду. Згідно з Павлом Інгороква, поява титулатури царя вже з часів Ашота означала відновлення «царювання» в будинку Багратіоні[1]. Однак більшість істориків дотримуються думки, що царствену владу відновили за часів Адарнасе, який прийняв титул «царя картвелів».
888 року Адарнасе II засновав титул «царя картвелів» і таким чином замінив місцевий головний титул «еріставт-еріставі» («князь-князів») та візантійський «куропалат»[1]. Згідно з Іваном Джавахішвілі, голові роду («куропалату» і «царю картвелів») підкорялися інші представники знаті з титулами «еріставі» іта«еріставт-еріставі». Останні були представлені посадовими особами при царському дворі.
Гурген II, батько Баграта III, титулував себе «царем царів»[1], що, за словами Сумбата, було обумовлено царюванням його сина Баграта в Абхазькому царстві (з 978 року).
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
