Парсуна

Парсу́на або портре́т парсу́нного ти́пу (від лат. persona — особа, обличчя) — різновид портретного живопису^[en] в Східній Європі (Московії, Україні, Білій Русі) XVI—XVIII століть, що зберіг прийоми іконопису.

Не плутати з Порсуною — муніципалітетом в Іспанії.

Стиль

Характерною особливістю парсун є їх «іконний тип», підпорядкований площинно-лінійному стилю іконопису ранньомодерної доби^[1]. На полотні індивідуальні характеристики зображуваного передавалася узагальнено з використанням елементів парадного портрету: атрибути влади, написи, родові герби, ініціали з акцентом на стан, епітафії тощо. Парсуни писали олією на полотні, у той час, як ікони, складніші за технікою виконання, створювалися темперними фарбами на дерев'яній дошці із використанням левкасу, паволоки, позолоти тощо^[2].

Історія

Перші парсуни, що зображували реальних історичних осіб, як за технікою виконання, так і за образною системою були схожі на твори іконопису (парсуни царів Івана Грозного та Федора Івановича). У другій половині XVII століття розвиток парсуни пішов за двома напрямами. Першому було притаманне посилення іконописного початку: риси зображуваної особи розчинялися в ідеальній схемі лику його святого патрона. Представники другого напряму прагнули передати більше індивідуальних особливостей зображуваної особи й об'ємність форм. Серед них були майстри в Московському царстві, які перебували під впливом іноземних майстрів, а також майстри з України та Білої Русі. Разом з тим зберігалася традиційна застиглість пози (парсуна Григорія Годунова^[ru], 1686 рік)^[3].

У другій половині XVII століття парсуни іноді писали на полотні олійними фарбами, часом з натури. У Московському царстві як правило, парсуни створювалися живописцями «Оружейної палати» — Симоном Ушаковим^[ru], Іваном Безміним^[ru], Михайлом Чоглоковим^[ru] та іншими^[3].

На теренах України та в Українській козацькій державі як ікони, так і портрети писали ті самі майстри, вихованці монастирських малярень, поєднуючи традиційні прийоми з бароковими^[1]. Таким чином українські парсуни поєднували риси західноєвропейського, класичного та традиційного мистецтва^[2]. Водночас за більшістю українських портретів кінця XVII—XVIII століть закріпився термін «парсуна», що не відповідає їх прямому призначенню та стилю^[1]. Портретну схожість автори брали із гравюр західноєвропейських майстрів (типові портрети Богдана Хмельницького, написані за гравюрою Вільгельма Гондіуса^[4]). У «золоту» добу українського бароко парсуна розвивалася у тісному взаємозв’язку з іконописом. Стилістично їх об’єднують площинне зображення та локальні кольори^[2], хоча з поєднанням досягнень західноєвропейського бароко український портрет набув ознак нового своєрідного художнього стилю (портрет Григорія Гамалії, 2 половина XVII століття)^[1].

Галерея

• 
  Іван Грозний, Національний музей Данії
• 
  Федір I Іванович, Державний історичний музей (Москва)
• 
  Григорій Годунов^[ru], Державний історичний музей (Москва)
• 
  Легендарний донський отаман Єрмак Тимофійович
• 
  Богдан Хмельницький, Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського
• 
  Григорій Гамалія, Національний художній музей України

Примітки

1. Український портрет XVI-XVIII століть, 2006.
2. Ганна Святець. Україна гетьманська. Офіційний сайт СОХМ ім. Н. Онацького. Процитовано 2 березня 2024.
3. ПХЭ, 1986.
4. Гравюра Вільгельма Гондіуса, 1651 рік, один з найпоширеніших портретів, що став основою для більшості зображень гетьмана:

   • 

Джерела

• Парсуна / Великий тлумачний словник сучасної української мови. Словопедія. Процитовано 2 березня 2024.
• Парсуна // Популярная художественная энциклопедия. В 2-х томах / Гл. ред. Полевой В.М.^[ru]. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — Т. 2. — 464 с.
• Український портрет XVI-XVIII століть : каталог-альбом / Нац. худож. музей України; авт.-уклад.: Г. Бєлікова, Л. Членова ; авт. вступ. ст.: В. Александрович [та ін.] — Хмельницький : Галерея; Київ: Артанія Нова, 2006. — 351 с.