Loading AI tools
український радянський та український футболіст і тренер З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Олексі́й Олекса́ндрович Михайличе́нко (нар. 30 березня 1963, Київ, УРСР) — радянський та український футболіст. Після завершення ігрової кар'єри — український тренер і футбольний функціонер. Заслужений майстер спорту СРСР (1988), Заслужений тренер України.
 | ||||||||||||||||||||||||||||||||
 | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| Особисті дані | ||||||||||||||||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Повне ім'я | Олексій Олександрович Михайличенко | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Народження | 30 березня 1963[1][2] (61 рік) | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Київ, Українська РСР, СРСР | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| Зріст | 186 см | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Вага | 77 кг | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Прізвисько | Лесик[3] | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Громадянство |  СРСР Україна | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Позиція | атакувальний півзахисник | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Професіональні клуби* | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
| Національна збірна | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
| Тренерська діяльність** | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
| Звання, нагороди | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| Звання |
 | |||||||||||||||||||||||||||||||
| Нагороди |
 | |||||||||||||||||||||||||||||||
|
* Ігри та голи за професіональні клуби | ||||||||||||||||||||||||||||||||
|
** Тільки на посаді головного тренера. | ||||||||||||||||||||||||||||||||
Олімпійський чемпіон 1988 року у складі збірної СРСР та срібний призер чемпіонату Європи 1988 року (єдиний гравець, який виступив у складі збірної СРСР на цих двох турнірах). У 1992 році став першим у світі футболістом, якому вдавалося вигравати чемпіонати трьох різних країн поспіль. У 2010 році це досягнення вдалося повторити Златану Ібрагімовичу, а у 2013 році шведський футболіст перевершив його, завоювавши чемпіонство у Франції.
Потім він став тренером, почавши з посади помічника тренера київського «Динамо» у штабі Валерія Лобановського. Після смерті Лобановського Михайличенко змінив його на посаді головного тренера. У 2004 році він очолив молодіжну збірну України до 21 року, з якою став віце-чемпіоном Європи 2006 року та учасником молодіжного чемпіонату світу 2005 року (1/8 фіналу). Після цього у 2008—2009 роках він був головним тренером національної збірної України, яку покинув після того як команда не квалфікувалась на чемпіонат світу 2010 року. У 2011 році Олексій знову повернувся в «Динамо», на цей раз зайнявшись адміністративною роботою і періодично входячи в тренерський штаб. З 15 серпня 2019 по 20 липня 2020 року — знову головний тренер «Динамо». З серпня 2021 року очолив Комітет національних збірних УАФ.[4]
Був вихованцем київського «Динамо» його першим тренером був Євген Котельников[5]. Михайличенко дебютував за першу команду у віці 19-ти років, до цього успішно виступаючи за дубль. Вперше до основної команди перспективного півзахисника став підпускати Юрій Морозов в 1983 році. Вже в дебютному матчі Олексій зумів відзначитися забитим голом, а всього в першому своєму сезоні провів на полі п'ять матчів і відзначився трьома забитими м'ячами.
У 1984 році в команду після річної відсутності повернувся Валерій Лобановський, який спочатку використовував Михайличенко як гравця підміни, випускаючи на поле по ходу матчу з метою посилити гру в атаці. Мала кількість ігрового часу ледь не призвела до переходу Михайличенка до складу московського «Динамо», проте в останній момент перехід не відбувся. На початку наступного сезону травму отримав основний гравець киян Іван Яремчук, що надало шанс Михайличенку закріпитися в стартовому складі команди, яким він скористався. У тому ж році Олексій виграв свої перші трофеї в дорослому футболі, ставши чемпіоном і володарем Кубка СРСР.
Сезон 1986 року став для Михайличенка одним з найвдаліших у складі «Динамо»: півзахисник став найкращим бомбардиром команди (з 12 забитими м'ячами), яка зуміла захистити чемпіонський титул, а також допоміг їй домогтися перемоги в Кубку володарів кубків (втім внесок Михайличенка в цей успіх був значно меншим — лише одна гра в 1/8 фіналу з румунською «Університатею»). У наступному сезоні Олексій знову став найкращим бомбардиром команди (цього разу з 9 голами), але нових трофеїв виграти не зумів. В результаті Михайличенко був названий найкращим футболістом СРСР у 1988 році, а також двічі поспіль був найкращим футболістом України у 1987 та 1988 роках.
Свою останню золоту медаль чемпіонату СРСР Михайличенко отримав в 1990 році, проте його внесок у цю перемогу був незначним, оскільки по ходу сезону він перебрався в італійську «Сампдорію».
Наприкінці червня 1990 року Михайличенко перейшов у італійський клуб за 6,5 мільярди лір, підписавши трирічну угоду[6]. Незважаючи на те, що у «Сампдорії» на той момент був один з найсильніших складів у Серії А[7], а сам футболіст вже переніс кілька операцій на коліні, колатеральних зв'язках і меніску[8], Михайличенку вдалося відразу стати гравцем основи.
Дебютував за генуезців 15 вересня 1990 року у гостьовому матчі Серії А проти «Фіорентини» (0:0)[9], а вже в наступній грі в Генуї проти «Болоньї» Михайличенко забив вирішальний гол, принісши своїй команді перемогу 2:1[10]. А вже наступного місяця він забив гол у першій гру Суперкубка УЄФА проти «Мілана», завдяки чому його команда зіграла 1:1[11]. У листопаді Михайличенко знову забив у Серії А в грі проти «Пізи» 4:2, а у лютому ще раз відзначився у воротах «Болоньї» встановивши остаточний рахунок 3:0[12].
У перший же рік в Італії радянський півзахисник допоміг генуезцям завоювати перший в історії команди чемпіонський титул і став першим у історії радянським гравцем — чемпіоном Італії з футболу. Незважаючи на це, після закінчення сезону Олексій покинув Італію, тому що, за його власними словами, «Сампдорія» не змогла стати тим клубом, де він зумів би повністю розкрити свій талант. Крім того, свою роль зіграли мовний бар'єр і адаптація в новій країні[13][14], а також непрості відносини з лідерами команди Роберто Манчіні і Джанлукою Віаллі. Так одного разу Манчіні наказав тренеру Вуядину Бошкову залишити Михайличенка на лавці[15]. Крім того, Олексій звик грати в чемпіонаті з січня по жовтень, через що йому так і не вдалося звикнути до ритму італійського футболу[16].
В результаті 11 червня 1991 року Михайличенко за 4 мільярди лір перебрався в чемпіонат Шотландії[17], ставши гравцем одного з найсильнішого клубу країни «Рейнджерс». Олексій досить швидко освоївся в Глазго і став одним з провідних гравців команди, яка щороку вигравав місцевий чемпіонат, а також різні кубкові турніри.
Його перший сезон в новій команді безперечно, був його найуспішнішим, оскільки команда здобула «золотий дубль», а Михайличенко був основним гравцем, забивши 10 голів у 27 матчах чемпіонату. Наступного сезону він взяв участь у 29 матчах чемпіонату, а «Рейнджерс» виграв «внутрішній требл», але забив лише п'ять голів. Так само український півзахисник був основний і протягом наступного сезону 1993/94 років, зігравши 34 гри і забивши п'ять голів.
З 1994 року півзахисник став часто піддаватися травмам, а в команді з'явився Браян Лаудруп, що швидко зайняв місця Михайличенка, в результаті чого останні два сезони у команді для українця вийшли досить змазаними (9 і 11 матчів у чемпіонаті відповідно). У 1996 році Олексій Михайличенко вирішив завершити ігрову кар'єру у віці 33 років[18].
У 1983 році Михайличенко брав участь у Літній Спартакіаді народів СРСР у складі команди УРСР, з якою посів 4 місце, програвши у матчі за бронзу збірній Москви в серії пенальті[19].
Михайличенко дебютував у складі збірної СРСР 29 квітня 1987 року в матчі відбору на Євро-1988 проти збірної НДР (2:0). А вже 9 вересня в рамках цієї ж кваліфікації Михайличенко забив у ворота Франції (1:1). В підсумку, зігравши у чотирьох іграх кваліфікації, Олексій допоміг своїй команді посісти перше місце у групі без одної поразки та кваліфікуватись на турнір.
Наступний, 1988 рік, став найуспішнішим у кар'єрі Михайличенка. У червні він у складі збірної вирушив на чемпіонат Європи і допоміг команді дійти до фіналу турніру, забивши переможний м'яч у ворота збірної Англії в третьому турі групового етапу. Незважаючи на старання своїх лідерів, у фінальному матчі збірна СРСР поступилася зірковій збірній Нідерландів. Вже через кілька місяців Олексій у складі олімпійської збірної СРСР взяв участь в Олімпійських іграх в Сеулі, на яких радянським футболістам вдалося завоювати золоті медалі. Михайличенко нарівні з Ігорем Добровольським був одним з лідерів команди і відзначився п'ятьма забитими голами. У фінальному матчі проти бразильської збірної Михайличенко зумів заробити пенальті (успішно реалізований Добровольським), а також змусити порушити на собі правила бразильця Едмара, який був вилучений з поля. Настільки яскравий футбольний рік не міг не залишитися непоміченим і за його підсумками Михайличенко увійшов до числа претендентів на «Золотий м'яч», зайнявши в підсумку четверте місце і пропустивши вперед себе тільки зоряне «голландське тріо» (Марко Ван Бастен, Руд Гулліт і Франк Райкард).
Чемпіонат світу 1990 року Михайличенко був змушений пропустити через травму плеча[20][8], отриману напередодні турніру в товариському матчі зі збірною Ізраїлю[21]. Останнім міжнародним турніром для Михайличенка став провальний Євро-1992, де збірна СНД посіла останнє місце в групі, а Олексій результативними діями відзначитися не зумів.
Вже після розпаду СРСР і створення окремих збірних у всіх республіках, Михайличенко відмовився виступати за збірну Росії[22] і провів два матчі у складі новоствореної збірної України — 28 жовтня 1992 року проти Білорусі (1:1) і 12 жовтня 1994 року проти Словенії (0:0). В сумі за усі національні збірні провів 43 матчі та забив 9 голів[23], ставши одним з небагатьох футболістів, які виступали за 3 національні збірні: СРСР, СНД та України.
Михайличенко як гравець зростав під керівництвом Валерія Лобановського, який використовував його на позиції «бокс-ту-бокс»[24][25]. Олексій був різноплановим футболістом, здатним зіграти в будь-якій частині центру поля, але більше тяжів до лівого флангу[24][20][26]. Під час фіналу Євро-1988 проти Нідерландів (0:2) Лобановський спочатку випустив Михайличенка на позицію центрального півзахисника у своїй тактичній схемі 4-4-2, перемістивши його ближче до атаки в кінці зустрічі, коли треба було відігруватись[27].
Він мав хороший удар з дистанції, а також чудові довгі закидання[28]. Був головною зв'язуючою ланкою в центрі поля у колективній грі Лобановського і його чемпіонських командах[29][30][31][32][33][34][16][35][36][37]. Був фізично сильним гравцем[33], лідером команди[26], швидким і технічно обдарованим[33].
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
.gif){kind=logo}
.svg){kind=small}
