Євстигнєєв Євген Олександрович

Євстигнє́єв Євге́н Олекса́ндрович (рос. Евге́ний Алекса́ндрович Евстигне́ев; 9 жовтня 1926, Горький, РРФСР — 4 березня 1992, Москва, Росія) — радянський актор театру і кіно, народний артист СРСР (1983).

Коротка інформація Євстигнєєв Євген Олександрович, Народився ...

Євстигнєєв Євген Олександрович
Зображення
Народився	9 жовтня 1926(1926-10-09)^[1]^[2] Нижній Новгород, РСФРР, СРСР^[1]
Помер	4 березня 1992(1992-03-04)^[3]^[1] (65 років) Лондон, Велика Британія інфаркт міокарда
Поховання	Новодівичий цвинтар^[1]
Громадянство	СРСР Росія
Діяльність	актор, кіноактор, театральний педагог, педагог
Alma mater	Школа-студія МХАТ (1956)
Заклад	Вищі курси сценаристів і режисерів^d
Роки діяльності	1946 — 1992
Партія	КПРС
У шлюбі з	Волчек Галина Борисівна, Цивіна Ірина Костянтинівна і Євстигнєєва Лілія Дмитрівна
Діти	Євстигнєєв Денис Євгенович і Селянська Марія Євгенівна
IMDb	nm0422392

Нагороди та премії






Євстигнєєв Євген Олександрович у Вікісховищі

Закрити

Походження. Становлення таланту

Євген Євстигнєєв народився 9 жовтня 1926 року в Нижньому Новгороді в сім'ї робітників. До війни закінчив семирічку, деякий час працював електромонтером, згодом — слюсарем на заводі^[4]. Брав участь у заводській самодіяльності. У 1946 році вступає до Горьківського театрального училища, яке закінчив у 1951-му. Нині цей навчальний заклад носить його ім'я. Працював у Володимирському обласному театрі драми ім. А. В. Луначарського. У 1954 році поступає до Школи-студії МХАТ, яку закінчує в 1956-му (курс П. Массальського). У 1956—1957 рр. був артистом МХАТу.

«Современник» і перші кіноролі (1957—1970)

Узагальнити

Перспектива

У 1957 році переходить до нещодавно створеного театру «Современник». Перший значний успіх Євгена Євстигнєєва на його сцені — роль короля у спектаклі «Голий король»^[ru] за п'єсою Є. Шварца (постановка Маргарити Мікаелян^[ru]). Ще однією визначною роботою актора в цьому театрі стала роль Сатіна в п'єсі Максима Горького «На дні».

В кіно актор дебютував у 1957 році, зігравши роль Петерсона у фільмі Володимира Петрова «Поєдинок» за одноіменною повістю О. Купріна.

Першою головною роллю Є. Євстигнєєва стала роль директора суднобудівного заводу в фільмі Володимира Дяченка та Петра Тодоровського «Ніколи» (рос. «Никогда») (1962), що знімався на Одеській кіностудії. Петро Тодоровський пізніше назвав саме цю роботу найкращою роллю актора^[5].

Пізніше, в 1964-му, Євстигнєєв зіграв головну роль у дебютному повнометражному фільмі Елема Климова «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено» (рос. «Добро пожаловать, или Посторонним вход воспрещён»). На обидві ролі актора довго не хотіли затверджувати, проте допомогла наполегливість режисерів.

В 60-х Євстигнєєв також бере участь в екранізаціях творів російської класичної літератури (роль Гаріна у фільмі «Гіперболоїд інженера Гаріна» за повістю О. М. Толстого, підпільного міліонера Корейка у картині «Золоте теля» за мотивами книги І. Ільфа та Є. Петрова, Івана Пралінського у стрічці «Поганий анекдот» за оповіданням Ф. Достоєвського.

Євгена Євстигнєєва помічає Ельдар Рязанов і запрошує його на характерні ролі в фільми «Бережись автомобіля» (1966) і «Зигзаг удачі» (1968).

МХАТ. Кінороботи 70-х — 90-х

Узагальнити

Перспектива

1970-ті

У 1971-му Євген Євстигнєєв слідом за О. М. Єфремовим переходить до Московського художнього театру. У 70-х актор задіяний у постановках за п'єсами радянських драматургів — Олександра Гельмана («Зворотній зв'язок», «Ми, що нижче підписалися…»), Михайла Рощина («Валентин і Валентина», «Ешелон», «Старий новий рік») та ін.

Активно знімається в кіно (головна роль у фільмі О. Зархі «Повість про невідомого актора» (рос. «Повесть о неизвестном актёре»), ролі в фільмах «Підранки» (рос. «Подранки») М. Губенка, «Про Червону Шапочку» Л. Нечаєва, «Старики-розбійники» та «Неймовірні пригоди італійців в Росії» Е. Рязанова, «Місце зустрічі змінити не можна» С. Говорухіна тощо). Однією зі знакових ролей, які зіграв Є. Євстигнєєв у 70-ті, є роль професора Плейшнера у культовому радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни» (рос. «Семнадцать мгновений весны») Тетяни Ліознової.

1980-ті — початок 1990-х

У 80-ті на сцені МХАТу О. М. Єфремов ставить спектаклі за п'єсами А. П. Чехова «Чайка» і «Дядя Ваня». Євстигнєєв виконує в них відповідно ролі Дорна (раніше він грав цього персонажа в «Современнику») і професора Серебрякова.

Продовжує активно зніматися в кіно (головні ролі у фільмах «Демідови», «Ще люблю, ще сподіваюся» (рос. «Ещё люблю, ещё надеюсь»), «Зимовий вечір у Гаграх»). Роль в останньому фільмі актор особливо цінував і прагнув її зіграти, боровся за неї^[6].

Улюбленою роботою Євстигнєєва стала роль професора Преображенського в фільмі Володимира Бортка «Собаче серце»^[7]. На неї пробувалися Юрій Яковлєв, Владислав Стржельчик, Леонід Броньовий, Михайло Ульянов^[8], проте Є. Євстигнєєв, із погляду режисера картини, був переконливішим.

Останньою роботою актора в кіно стала роль Івана Грозного в міні-серіалі «Єрмак»^[ru] режисера Валерія Ускова^[ru]. Її озвучив Сергій Арцибашев^[ru].

Смерть

В актора були серйозні проблеми із серцем. Він переніс кілька інфарктів. У березні 1992-го в Лондоні йому мали зробити операцію, напередодні якої Євстигнєєв помер^[9].

Похований на Новодівочому кладовищі.

Сім'я

Перша дружина — акторка й театральна режисерка Галина Волчек (1933—2019).
- Син — Денис Євстигнєєв (нар. 1961), кінооператор та режисер.
Друга дружина — акторка Лілія Євстигнєєва (Журкіна) (1937—1986).
- Дочка — Марія Селянська (нар. 1968), акторка.
  - Онука — Софія Євстигнєєва (Разуваєва) (нар. 1995), акторка.
Третя дружина — акторка Ірина Цивіна (1963—2019).

Фільмографія

Багато знімався в кіно, зіграв у понад сотні фільмів (зокрема: «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено», «Дев'ять днів одного року», «Зигзаг удачі», «Золоте теля», «Старий Новий рік», «Улюблена жінка механіка Гаврилова», «Собаче серце»).

Грав у фільмах, знятих на українських кіностудіях:

«Ніколи» (1962, Олексій),
«Вірність» (1965, капітан Іван Терентійович),
«Гіперболоїд інженера Гаріна» (1965, Гарін),
«Стара фортеця» (телевізійний) (1974, Петлюра),
«Місце зустрічі змінити не можна» (телевізійний) (1979, Петро Ручников («Ручечник»)),
«Чорна курка, або Підземні жителі» (1981, батюшка),
«Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» (1988, архієпископ),
«Яма» (1990, голова суду).