Loading AI tools
З Вікіпедії, вільної енциклопедії
Боротьба УПА проти німецьких окупантів активно тривала від жовтня 1942 року, коли німецькі війська та їх союзники, військова адміністрація вперше зіткнулися з організованими українськими військовими підрозділами, які діяли насамперед на Волині, і до кінця перебування німців на землях України. УПА завдала низку ударів німецьким окупантам відразу ж після утворення. Нижче подаються окремі бої і фрагменти цієї боротьби, а також німецькі й радянські звіти.
| Боротьба УПА проти німецьких окупантів | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Друга світова війна Бої УПА | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
 Українська Повстанська Армія
• Українська Народна Самооборона (1943)
|
.svg){kind=small} Німеччина.svg){kind=small} Угорщина Румунія Словаччина | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Дмитро Клячківський Роман Шухевич Василь Івахів † Григорій Перегіняк † Микола Лебідь Василь Сидор Дмитро Грицай Юліан Ковальский † Василь Кук Іван Литвинчук Іван Климів † Сергій Качинський † Олександр Луцький
|
Райнгард Гейдріх † Еріх фон дем Бах † Еріх Кох Отто Вехтер † Ганс-Адольф Прюцманн Вальтер Шимана Герман Фегеляйн Вільгельм Гюнтер[de] † Геза Лакатош † Георге Алексяну | ||||||
| Військові сили | |||||||
| Максимальне число — понад 400 тис. партизанів і підпільників за 1942—1956 рр.[1]
|
: • Німецька поліція: 1407 осіб (до весни 1943, Волинь) | ||||||
| Втрати | |||||||
| * 2252 вбито (дані О. Денищука)[2] * 7,3 тис. повстанців вбито, 10 тис. заарештованих і страчених підпільників і прихильників ОУН, 25-30 тис. цивільних (дані Івана Патриляка[3]) |
12 427 вбито (дані Олександр Денищука)[2] 17,8 тис. осіб (дані Івана Патриляка)[3] | ||||||
Ні за Сталіна,
Ні за Суворова,
Ні за Гітлера,
На розум хворого,
За Україну,
За безмежную,
Ні від Йоськи, ні від Фріца
Незалежную!
Весна-осінь 1943 — період найінтенсивніших боїв УПА з німцями на Волині (основний період «антинімецького фронту»). УПА захоплює окремі населені пункти на Західній Україні де створює власну адміністрацію (наприклад, «Колківська республіка»), намагається протидіяти господарської діяльності німців, веде оборонні бої (антипартизанські акції Еріха фон дем Бах-Залевського і Ганса Прюцмана).
Влітку 1943 в Галичині ОУН-Б створило аналог УПА — Українську народну самооборону (УНС); задача УНС полягала в розповсюдженні дій УПА на Галичину (назва УНС, замість УПА, використовувалося, щоб не підставляти під удар німців організаційні заходи в Дистрикті Галичина, де були інші окупаційні умови). УНС готується для боротьби проти СРСР, але оборонних боїв з німцями все ж уникнути не вийшло. Паралельно триває набір добровольців до дивізії СС «Галичина». Згодом УНС змінює назву на «УПА-Захід».
Проголосивши «Акт відродження Української держави» у Львові 30 червня 1941 року, ОУН сподівалася, що німці з цим змиряться. Однак спроба самовільного проголошення держави на території, вже захопленій німецькими військами, викликала невдоволення Гітлера. На початку липня гестапо заарештувало лідерів ОУН-Б, в тому числі і Степана Бандеру, який постав перед берлінськими чинами, де від нього зажадали публічного скасування «Акту відродження». Не добившись згоди, 15 вересня Бандеру помістили в гестапівську в'язницю, а на початку 1942 року — в концтабір Заксенгаузен, де він утримувався до осені 1944 року.
15 вересня по наказом керівника РСХА Рейнхарда Гейдріха на окупованих Третім Рейхом територіях пройшли масові арешти членів ОУН-Б, що охопили до 80 % керівних кадрів організації. Всього у 1941 році гестапо заарештувало понад 1500 бандерівських активістів, кілька десятків з них незабаром після затримання розстріляли[4]. Репресії торкнулися також мельниківців. Тим часом, коли переможцями в гонці за Львів стали прихильники Бандери, вже в Києві саме мельниківців вдалося створити Українську Національну Раду. Вона взяла владу в місті, проте вже 17 листопада 1941 німці її розпустили. На початку 1942 року частина членів УНРади, в тому числі поетесу Олену Телігу, розстріляли в Бабиному Яру. У вересні 1942 року в концтаборі Аушвіц загинули двоє братів Степана Бандери — Олександр і Василь. За найпоширенішою версією, вони були забиті на смерть поляками-фольксдойче, співробітниками персоналу Освенцима.
Навесні і влітку 1942 року ОУН-Б зосередилася на організаційній, пропагандистської та навчальної роботи, залучаючи сотні нових членів і прихильників. Цьому сприяла поява в лісах безлічі людей, які переховувалися від поліції. Коли німці почали мобілізувати українську молодь для роботи в Німеччині, вони закликали бойкотувати вербування і ховатися. Бандерівські агітатори працювали майже в кожному селі Волині. Загони спеціальних викладачів проводили заняття з політики, ідеології та історії. Основним моментом курсу було вивчення десяти націоналістичних заповідей. Бандерівці також провели велику військову підготовку. Планувалося створення партизанських загонів[5]. У квітні 1942 за вказівкою проводу ОУН-Б на Волині формуються т. Н. «Групи самооборони» (збройні загони ополчення) за схемою: «кущ» (3 села, 15-45 учасників) — повітова сотня — курінь (3-4 сотні). До середини літа на Волині боївки нараховували до 600 озброєних учасників.
У повстанських планах бандерівці також брали до уваги батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Обидва підрозділи після переформування в 201 батальйон шуцманшафту були спрямовані в Білорусь для боротьби з більшовицькими партизанами. Посади командирів в цьому батальйоні зайняли члени ОУН і майбутні воєначальники УПА: Роман Шухевич (майбутній Головний командир УПА), Василь Сидор (командир УПА-Захід), Юліан Ковальський (перший начальник штабу УПА), Антін Шкітак (командир куреня Кривоніс-2), Остап Линда, Олександр Луцький (командир УНС) та інші. У середовищі бандерівців наприкінці 1942 року з'явився задум вивести 201-й поліцейський батальйон на Волинь і власне на його базі розпочати створювати партизанські загони. Однак, незрозуміло, чому цього не сталося. Микола Лебедь, правда, наказав батальйону йти в ліс, але той наказ так і не був виконаний. Українці, замість того, щоб дезертирувати до УПА, після закінчення річного контракту просто разом відмовилися продовжити його. Німці відправили їх групами в Галичину і розформували підрозділ. Зате офіцерів вмістили під домашнім арештом і наказали регулярно відзначатися в гестапо. Тому, не дивно, що значна частина «легіонерів» (старшин і підстаршин), досить швидко виявилася в підпіллі ОУН. Серед них були Роман Шухевич і Василь Сидор[6].
Перемога Червоної Армії під Сталінградом на початку 1943 року зазначила військову перспективу поразки Третього Рейху у війні, а на територію окупованих західних областей України, виконуючи завдання по руйнуванню німецького тилу, стали проникати радянські партизанські загони і з'єднання, почалася мобілізація місцевих жителів в їх ряди. І це, за даними ряду істориків, стало однією з головних причин прискорення створення націоналістами своїх власних збройних сил, оскільки керівництво ОУН-Б прийшло до висновку, що воно може втратити вплив у регіонах і позбутися бази власного руху[7][8].
Рішення про остаточний вступ до активної боротьби з німцями та їхніми союзниками, було прийняте на ІІІ Конференції ОУН-Б, яка відбулася 17-21 лютого 1943 року на якій, було ухвалено рішення до створення повноцінної військової структури. Одним з основних доповідачів на Конференції став глава проводу ОУН на ЗУЗ Михайло Степаняк. Він вважав, що завданням ОУН в умовах, що склалися є підняття широкомасштабного антинімецького повстання, перед приходом радянських військ. Після вдалого повстання, на його думку, спроби Радянського Союзу завоювати ці землі виглядали б в очах західних союзників як імперіалізм. Для підняття повстання необхідно було об'єднання всіх українських сил, тому Степаняк виступав за об'єднання всіх українських національно-патріотичних сил і створення багатопартійного уряду. Його пропозиції були підтримані Проводом, але так і не були втілені в реальність через протидію Романа Шухевича і Дмитра Клячківського, на думку яких потрібно було воювати не проти німців, а проти радянських партизан і поляків[9], боротьба ж проти нацистів другорядна. Солдатам УПА заборонялися бойові дії проти німців за винятком тих випадків, коли вони атакували першими або існувала загроза життю місцевим українському населенню. На третій конференції ОУН (б) були остаточно вирішені питання створення УПА та визначено головні вороги українського визвольного руху (нацисти, поляки і більшовики)[10].
З березня 1943 року загони УПА стали активно нападати на німецькі гарнізони і опановувати терени Волині та Полісся. Наприклад в німецькому документі під назвою «Національно-український бандитський рух», датованим 17 липня 1943 року говориться, що в березні 1943 року загони УПА зробили 8 нападів, 57 нападів — в квітні, а в травні — вже 70[11][12].
До 1943 року Волинь вважалася досить безпечним районом. Німецькі війська намагалися зберігати там порядок, насамперед, підрозділами допоміжної поліції, що складаються з місцевих українців і колишніх військовополонених Червоної армії різних національностей. І, наприклад, за повідомленнями радянських партизан, в березні 1943 року в Шумському господарському управлінні працювали 5 німецьких військових поліцейських, а українських поліцейських — до 30. У Мізочі служили сім німців в жандармерії і адміністрації і близько тридцяти українських поліцейських. В Острозі було близько десяти німців, 35 українських поліцаїв і близько сорока козаків. У Кременці, поруч з керуванням райвідділу міліції, після боїв на фронті дислокувалися батальйон української поліції і німецькі частини. 1943 року українська поліція на Волині налічувала 11 870 міліціонерів. У той час німецькі війська (без регулярних військових частин) налічували 453 поліцейських і 954 жандарма з поліції порядку. Тільки коли УПА почала свої дії, німці змусили змінити цю ситуацію і посилити гарнізони[13].
Ескалація партизанських дій на Волині стурбувала німецьку окупаційну владу. У травні 1943 комісар Волині і Поділля Шене визнав, що «те, що відбувається тут» слід вважати «національним повстанням»[14]. До другої половини 1943 німці контролювали на Волині та Поліссі тільки великі населені пункти, в той час як провінції і селища були під контролем УПА. Побоюючись втратити контроль і над містами, окупанти почали збільшувати свої гарнізони. Так спочатку в Ковелі було 300 німецьких військовослужбовців, після дезертирства українських поліцейських їх число збільшилося до 4 тис. чоловік, в Костополі — з 50 до 500 осіб[15][16].
Після масового дезертирства українських поліцейських в березні-квітні 1943 в ряди УПА, німці вирішили скористатися польсько-українським етнічним конфліктом. Українців-дезертирів із поліції частково замінили поляками. З місцевого польського населення до різних поліційних підрозділів (їх звали шуцманшафтами) були призвані загалом від півтора до двох тисяч осіб. Окрім того, в травні 1943 року німці для боротьби проти УПА перекидають з Білорусі на Волинь 202-й батальйон шуцманшафту, в складі якого перебувало 360 осіб. Цей батальйон практично цілком і повністю складався з поляків, він брав участь в боях проти УПА в лісах Костопольського та вів каральні акції проти українського населення за підтримку УПА[17]. Протягом чотирьох місяців батальйон втратив в боях з УПА 48 осіб[18][17]. І німецька цивільна адміністрація, і СД підтримали створення польської самооборони. Їй дали згоду на зберігання зброї, а деяким загонам зброю навіть надали. У той же час німці дивилися крізь пальці на те, що польські форпости мали більше зброї, ніж це дозволяли німецькі правила[19].
Через брак німецьких військ на Волинь була направлена 25-та дивізія угорської армії. З угорських окупаційних військ були сформовані великі опорні пункти на Волині. Так за даними УШПР гарнізон в Рівному нараховував 5000 угорців, ще 2000 угорців були в Сарнах[20].
Влітку 1943 в боротьбі проти УПА на Волині уповноваженому по боротьбі з партизанами Еріха фон дем Бах-Зелевського була підпорядкована дивізія СС «Флоріан Гайер». На липень 1943 року в складі дивізії налічувалося 8308 бійців, з яких 7350 — в бойових частинах і 958 — в підрозділах постачання і забезпечення. Крім того, в дивізії служили 740 «Хіві»[21].
У вересні за ініціативою Волинського обласного Проводу ОУН-мельниківців був сформований Український легіон самооборони (УЛС), створений на основі повстанських загонів ОУН (м) на Волині, ще не знищених бандерівцями, і командування яких в результаті жорсткої конфронтації з ОУН (б) вирішило дійти згоди з німцями заради успішної боротьби з УПА, а також з радянськими і польськими партизанами. Формування за різними оцінками, нараховувало від 500 до 1000 бійців[22]. На початку 1944 р. УЛС був реорганізований в 31-й батальйон СД, ставши таким чином колабораціоністським військовим підрозділом у складі Збройних сил Третього рейху. Конфронтація мельниківського легіону з бандерівською ОУН тривала і далі[23].
Ще до того, як на Волині з'явилися бандерівські партизанські формування, там вже існувала так звана перша УПА. її очолював Тарас Бульба-Боровець. Як «законний уряд України» Боровець визнавав Уряд Української республіки, що знаходилося у екзилі. «Поліська Січ» діяла на Поліссі та Волині від початку війни проти більшовиків. Але німці після нетривалої співпраці в листопаді 1941 зажадали від Боровця ліквідації угруповання. Приводом стала відмова її бійців брати участь в розстрілі єврейського населення в Олевську 12 листопада. Після формального розпуску угруповання загони Боровця перейшли на нелегальне становище, не виключаючи в майбутньому боротьбу проти німців. У грудні 1941 року Боровець обрав для них назву УПА, апелюючи таким чином до традицій антирадянського партизанського руху в 1921 році. На рубежі 1942-43 максимальна чисельність підрозділів Боровця становила близько 3-4 тис. чоловік. Ядро з 300—400 чоловік дислокувалося в лісах Сарненського, Олевського, Березнівського та Костопільського районів, а інші жили в селах і вважалася мобілізаційним резервом Поліської Січі. Радянські партизани, які воювали на Західній Україні, оцінювали чисельність бульбівців на літо 1943 року аж до 10 000 чоловік[24]. Микола Лебедь, який керував ОУН (б) після арешту Степана Бандери, в написаній ним після війни книзі «УПА» оцінював чисельність загонів Боровця в 150 чоловік[25].
Боровець в 1942-43 рр. часом вів переговори з німцями і радянськими партизанами, уклавши угоди і з одними, і з іншими про припинення вогню. Він також обріс різними політичними контактами. З ним налагодили відносини мельниківці і бандерівські дисиденти на чолі з Іваном Мітрингою, яких часто називають лівим крилом ОУН-Б. З бандерівцями відносини відразу склалися не найкращі через їх прагнення об'єднати всі націоналістичні організації під своїм прапором[26]. Дії бандерівців поставили формування Боровця в скрутне становище. 19 серпня 1943 на хуторі біля села Хмелівка (Костопільський район) вони напали на штаб Боровця, полонивши частину його людей. Серед бранців була його дружина, Ганна Опоченська (за походженням чешка). Опинившись у безвихідній ситуації, затиснутий між бандерівцями, радянськими партизанами, поляками і німцями, Бульба 5 жовтня 1943 фактично розформував своє військо і звернувся до німців з пропозицією про переговори. Для цього він поїхав до Варшави, де був 1 грудня заарештований і відправлений до концентраційного табору Заксенхаузен. Восени 1944 року Бульбу-Боровця звільнили з табору, а в 1945 році взяли в створену німцями УНА. Він зголосився командувати парашутною бригадою, яку планували перекинути на Полісся[27].
ОУН-Мельниківці також мали свої партизанські загони. До середини 1943 року чисельність всіх мельниківських партизан склала 2-3 тисячі чоловік. Найсильнішим з них була спочатку сотня, а потім курінь «Хрону» (Миколи Недзведського). Загони ОУН (м) самостійно майже не вели активної збройної діяльності. Метою цих формувань був захист українського населення від німців, а також від польських і радянських партизанів. Протягом декількох місяців бандерівці і мельниківці вели переговори про об'єднання зусиль у спільній боротьбі, але вони ні до чого не привели[28]. Влітку 1943 почалася планомірна робота, спрямована на підпорядкування збройних загонів ОУН-М військовими підрозділами частин УПА. Зрештою, в липні 1943 бандерівцям вдалося оточити і роззброїти значну частину мельниківських загонів[29].
Відомо ще про цілий ряд регіональних українських націоналістичних організацій, які не підпорядковувалися ОУН (б). Довгий час вони діяли самостійно. Найбільша з них — це Фронт Української революції (ФУР). Організація заявила про свою прихильність демократичним ідеям і традиціям національно-визвольних змагань 1917—1921 років. Лідером ФУР був Тимофій Басюк, колишній лейтенант Червоної Армії (псевдо — Володимир Яворенко). Партизанські загони ФУР налічували (за різними даними) 200—800 вояків, співпрацювали переважно з Поліською Січчю, часто також з частинами ОУН-М, зрідка з УПА. У липні 1943 частина партизан ФУР приєдналася до УПА, частина ще воювала з радянськими партизанськими загонами полковника НКВС Дмитра Медведєва. У вересні 1943 року решта бійців ФУР приєдналася до Українського легіону самооборони[30].
В першу чергу упівці вирішили завдати удару по цивільній адміністрації нацистів, прагнучи запобігти стягуванню контингентів. Чимало атак були скеровані в адміністративні органи, де вбивали працівників і палили документи. Водночас повстанці нищили молокозаводи, млини, лісопилки тощо. Підрозділи УПА також нападали на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, громлячи слабші дільниці. Вони влаштовували засідки на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Також упівці чинили напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення. Натомість УПА рідко атакувала залізничні шляхи, бо не була зацікавлена в послабленні сил Вермахту, який воював проти СРСР[31].
У донесеннях начальника поліції безпеки та СД від 22 травня 1942 року повідомлялося в Берлін, що в районі Костополя вдалося знайти і захопити бандерівський склад зброї, в якому знаходилося 600 гвинтівок, 12 кулеметів, 254 тисячі набоїв, 4 тисячі гранат, 1200 протигазів, 20 тис. артилерійських снарядів та інше військове майно. «Встановлено, що бандерівський рух, у результаті використання військових обставин, утвердився на Волині і Поділлі, і зібрав велику кількість членів». Це був перший успіх гітлерівців по знешкодженню бандерівських загонів[32].
«Шепетівська операція» була проведена в ніч на 19 серпня 1942 року з'єднаної групою «летючих загонів» бульбівської УПА на вузловому залізничному пункті Шепетівка. Повстанці заволоділи чотирма ешелонами різного майна, яке було вивезено в ліс. Крім того, звільнені два ешелони людей, яких везли на примусові роботи в Німеччину[33].
Про схожу операцію вже бандерівської УПА повідомляється в німецьких звітах з червня 1943 року. Йдеться про «українську банду», яка захопила добре захищені військові продовольчі склади в Шепетівці[34].
Було здійснено тричі силами боївки УПА, що дислокувалася на хуторі Кобилище (нині село Оржів, Рівненського району).[2]
Телефонний кабель, що зв'язував ставку Гітлера у Вінниці з Берліном, бійці УПА підривали біля автошляху Рівне — Луцьк, неподалік селища Клевань — (Рівненського району). Вперше підрив здійснили навпроти хуторів Сморжевських, а другий та третій раз — біля хутора Адамків.
Усі підриви проводились з інтервалом у кілька тижнів. Німецькі військові зв'язківці днями сиділи у ямах від вибухів відновлюючи важливий для 3-го Рейху зв'язок.
У цих акціях участь брали уродженці села Оржів Гомон Лонгін, що власноруч виготовляв вибухівку, та Колосюк Антон.[2]
В ніч на 17 жовтня 1942 співробітникам СД вдалося викрити у Харкові підпільну друкарню ОУН-Б. В ході штурму будівлі виникла жорстока перестрілка, яка закінчилась арештом 11 бандерівців. Про бойові втрати вбитими та пораненими не сказано нічого. Конфісковано багато пропагандистських матеріалів і 14 ящиків з матрицями[35].
У другій половині листопада з Німеччини до Львова було відряджено групу відповідальних працівників Гестапо для розшуку і арештів членів найвищих структур ОУН(б). 21 листопада 1942 р. в ході облави гестапівці накрили одну з конспіративних квартир ОУН(б) на вул. Жулинського.
Штурмбанфюрер СС Герхард Шарфф разом з іншим службовцем кримінальної поліції арештовували п'ятьох оунівців, але раптом до помешкання зайшов член Проводу Дмитро Маївський. Побачивши облаву, він, однак відмовився здаватися і замість цього вихопив пістолет і пострілом в голову вбив Герхарда Шарфа і поранив службовця кримінальної поліції в плече, а сам, не дивлячись на отримані дві кулі, втік через вікно[36].
У ніч з 2 на 3 грудня 1942 року, група бульбівців, переодягнувшись в радянських партизан, напала на село Тучин на Рівненщині. Втрати ворога мінімальні — кілька людей. Після короткого бою з німецькою поліцією, націоналісти почали вивіз майна друкарні з райцентру. Шрифти, ротаційні машини і деякий інший інвентар друкарні були завантажені в сани. Основні друкарські машини залишилися незачепленими. Через 1,5-2 години, коли з міста Рівне прибуло підкріплення німців, група залишила Тучин і виїхала в напрямку на північ[37].
Відбувся 20 січня 1943 р. між бійцями УПА загону «Коробки-Довбенка» з німецьким військовим загоном, до складу якого окрім німців входили власовці.[2]
На той час німецьке військове командування використовувало власовців для несення служби на теренах рівненського Полісся. Цей бій входить до числа перших боїв УПА з військовими частинами німецької армії на Волині. В результаті бою німецький загін знищено, а біля 30 власовців втекли. В бою знищено гебітскомісара Сарненського району.[38]
Відбувся 7 лютого 1943 року між загоном Коробки (УПА Північ) та німецьким гарнізоном містечка Володимирець Рівненської області.[2] Того дня перша сотня УПА (загін Коробки) здійснила успішний напад на німецький гарнізон, що дислокувався у Володимирці. Окрім 30 німців, до складу гарнізону входило до 70 узбеків та 200 осіб поліції. Бій тривав цілу ніч й завершився розгромом німецького гарнізону. Було розбито станицю німецької жандармерії й здобуто значну кількість зброї та амуніції.[2][39][40]
Безпосередньою причиною нападу на селище було поранення і арешт німцями члена ОУН-Б «Діброви», якого утримували в Володимирці. Коли дані про це потрапили до місцевого керівництва ОУН, то на нараді під керівництвом «Дубового» (Івана Литвинчука) було ухвалено рішення напасти на відділення шуцполіції і звільнити заарештованого[41].
За даними УПА, загинули 7 супротивників, в тому числі німецький командир жандармерії[42]. УПА втратила одного убитого та двох поранених. За словами одного з учасників бою, Федора Кіндрата втрати німців досягли 63 вбитими та 19 потрапило у полон, включно з комендантом жандармерії.[2][43]
Бій УПА біля села Висоцьк з переважаючими за чисельністю частинами німецької армії відбувся 22 лютого 1943 року.[2]
Після постою неподалік від с. Висоцьк Дубровицького району Рівненської області загін УПА під проводом Коробки здійснив напад на німецький гарнізон у селі. На початку бою підрозділ німців нараховував близько 200 вояків. Бійці УПА вогнем почали тіснити ворога. Згодом на допомогу німцям прибув підрозділ з близько 350 вояків. Відділ УПА змушений був відступити у ліс, завдаючи значних втрат німецьким підрозділам.[44][45]
В результаті бою німецькі підрозділи загубили близько 20 вояків убитими. Серед упівців загинуло двоє. Одним з загиблих був командир загону Григорій Перегійняк (Довбенко-Коробка).[2][45]
Польський історик Гжегож Мотика, посилаючись на свідчення одного з бійців загону Перегиняка[46], призводить дещо іншу версію бою. Німці перші атакували упівців на постої і ті після короткої перестрілки відступили. Перегиняк після перших хвилин зіткнення знаходився в іншому селі. Почувши постріли, він прискакав до місця сутички на коні і відразу ж загинув. У бою загинула також санітарка УПА, яка застрелила двох німців з пістолета, ще трьох вразила гранатою[47].
Було здійснено боївкою УПА під проводом «Орлика» (Цивак Олексій Прокопович) у лютому 1943 р.[2]. Боївка «Орлика», що входила до відділу УПА «Білого» (командир відділу походив з Київщини) у лютому 1943 р. вчинила відчайдушний напад на німецьку тюрму у місті Дубно. В результаті акції було звільнено від німецького полону близько 200 в'язнів й двох німецьких вояків було убито.[2][48]
В ніч із 19 на 20 лютого 1943 року українські повстанці под проводом Івана Климишина напали на тюрму у місті Кременець, вони звільнили усіх в'язнів і без втрат залишили місто[49]. Відомо, що станом на лютий 1943 року у камерах цієї в'язниці утримувалося чимало членів ОУН(б) та ОУН(м), місцевих селян, що не здали німецькі продовольчі податки, комуністів, втікачів від вивозу на примусові роботи до Німеччини[11].
Сьогодні це село має назву Кам'яна Гора Костопільського району. Акцію було здійснено у лютому 1943 р.[2] підрозділами УПА у складі сотні «Лиса» (сотенний Юрченко Григорій Васильович) та сотні «Вихора» (сотенний Керентопф Роман Карлович), які поблизу села Каменуха підірвали німецький потяг, що саме перевозив зброю. Які наслідки мала ця акція невідомо. Після акції бійці УПА відійшли у ліс.[2]
Здійснена загоном УПА 7 березня 1943 р. на Рівенщині.[2] Загін німецьких військових провів каральну операцію проти населення у с. Майків Гощанського району. Про це згодом було повідомлено загін УПА, що дислокувався у лісі й відразу кинувся навперейми. Бійці УПА наздогнали німців вже за селом й зав'язали бій, який тривав біля чотирьох годин, і в ході якого було знищено близько 50 німецьких карателів. Про жертви упівців даних не збереглося.[2]
За іншими даними ці події відбулися 7 липня 1943 р., коли німецькі вояки разом зі власовцями та поляками спалили село Майків. При поверненні після цієї «спецоперації» на німецьку вантажівку напала місцева боївка УПА під командуванням «Перця» (Пристопчук Федір Васильович). В ході нападу було знищено 14 німецьких військових, декількох поранено і двох взято у полон. Решті німецьких вояків вдалося втекти у напрямку на село Русивель. З боку УПА у цьому бою загинуло двоє бійців і декілька було поранено.[2]
В ніч з 10 на 11 березня 1943 року відділ УПА наскочив на фанерну фабрику в Оржеві (Рівненська область), де була зброя i амуніція. Втрати німців за даними УПА склали 60 вбитих і поранених; втрати УПА: 4 вбитих, серед яких і командир «Остап» (Сергій Качинський), що особисто керував боєм. Польські історики наводять число убитих ворогів в 30 чоловік, як німців, так і мирних поляків, що працювали на заводі[50]. Український історик Данило Яневський висловив точку зору, що формування Сергія Качинського нікому не підпорядковувалось і діяло самотужки без санкцій «зверху»[51].
Масовий вихід зі служби українських що перебували, які перебували на службі у німецької адміністрації протягом березня і квітня 1943 року. Після дезертирства велика частина міліціонерів-дезертирів приєдналися до УПА[52]. Всього ряди УПА поповнило від 4 до 6 тисяч співробітників допоміжної поліції (всього в той час українська поліція на Волині налічувала 11 870 осіб).
Існує кілька версій причини дезертирства шуцманів. Найпоширеніша з них — це рішення, прийняте на III конференції ОУН-Б. Метою дезертирства було поповнити ряди УПА[53]. Інша версія — це провокація з боку радянської розвідки. Командир 1-ї партизанської бригади спеціального призначення ГРУ полковник А. П. Бринський привів до дезертирства одий поліцейський підрозділ, маючи намір включити його до складу радянських партизанських загонів. Німці у відповідь почали заарештовувати поліцейських і розстрілювати їх, внаслідок чого інша частина втекла «в ліс». Однак Бринський не очікував, що дезертири переважно вступлять не в його загони, а в УПА[54].
Ці події дехто іноді також трактує, як боротьбу з нацистами[55] і не дарма, бо дезертирство поліцейських викликало репресивні заходи з боку окупаційної адміністрації, а покидаючи поліцейські ділянки, дезертири звільняли ув'язнених і розстрілювали німецьке командування. Часто приводом для дезертирства був напад на поліцейський відділок або в'язницю загонів УПА. Ось кілька прикладів:
Спроби дезертирства не завжди закінчувалися успіхом. У Здолбунові українські поліцаї відмовилися виконувати накази. Німці негайно їх роззброїли, дванадцятьох розстріляли, а решту відправили до Німеччини.
22 березня 1943 упівці оточили школу в селі Млинівці на Тернопільщині, де знаходився німецький гарнізон з кількох людей. Будівля згоріла разом з німцями і трьома поляками[59].
Було здійснено 24 березня 1943 року об'єднаною групою УПА у складі сотень «Недолі», «Жука», «Очмани» та «Клена».[2]. 24 березня 1943 року чотири сотні УПА: сотня «Недолі» (сотенний Трохимчук Степан Клементійович), «Жука» (сотенний Бричко Йосип), «Очмани» (сотенний Шевчук Дмитро Несторович) та «Клена» (сотенний Новак Григорій Онисимович, він же «Гаєнко»), всього чисельністю близько 200 бійців УПА, здійснили відчайдушний напад на німецький концтабір Осада Креховецька. Концтабір знаходився у селі Нова Українка (сучасна назва) Рівненського району й охоронявся німцями та поляками.[2]
В результаті запеклого бою охорона концтабору понесла великі втрати. Було знищено близько 50 солдатів 3-го Рейху разом з комендантом концтабору. Серед упівців загинуло двоє: Верещук Михайло Васильович та Токарець Феодосій, обидва уродженці села Воронів Гощанського району. Внаслідок цієї акції УПА було звільнено 176 в'язнів концтабору Осада Креховецька, частина з яких пішла у лави УПА. Бійці УПА здобули також в результаті бою близько 180 одиниць вогнепальної зброї.[2]
.
Після атаки радянських партизан 31 грудня 1942 року на Людвипіль (нині Соснове) німецький гарнізон покинув населений пункт. Покинуте селище на цілих три місяці стало штаб-квартирою бойовиків ОУН, і місцем, звідки українськими націоналістами організовувалися напади на навколишні польські села. Оунівці під час перебування в селищі вбили і з десяток місцевих поляків[60].
Бій підрозділів УПА з німецькою армією відбувся 28 березня 1943 р. й закінчився перемогою УПА. З німецького боку в бою брали участь близько 1500 солдат та офіцерів, включаючи піхоту, батарею гармат та батарею мінометів, в той час як з боку УПА були відділ «Шавули» (Рудик Адам Микитович) та сотня «Скирди» (Довгалець Андрій Маркович).[2]
Тричі німецька піхота йшла у наступ при підтримці артилерії, але всі ці наступи зазнали невдачі внаслідок відчайдушного опору бійців УПА.[2][40] Цей бій показує, що в тилу німецької армії завдяки успішним діям УПА від німецької окупації були звільнені цілі райони. Намагання німецького командування військовою силою відновити свій порядок на цій території натикався на рішучий збройний спротив УПА. Навіть застосовуючи артилерію та міномети підрозділи німецької армії не могли опанувати ситуацію на територіях контрольованих УПА у 1942—1944 рр.
28 березня німці зробили спробу відбити Людвиполь. Каральні загони, озброєні артилерією і мінометами, були стягнуті сюди з Рівного, Костополя, і Березного[61]. Перед містечком загін УПА, який був там розквартирований, спробував зупинити нацистів. Справа дійшла до важких боїв із застосуванням мінометів і гранатометів. Бій тривав більше трьох годин. Врешті-решт українці відступили[62]. Німці спалили Людвипіль і сусіднє село Губків. За даними УПА нацисти втратили 58 осіб, по втратах повстанців даних немає[63].
Відбувся 4 квітня 1943 р. між сотнею УПА «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) та загоном німців і поляків, що пограбували та спалили цей населений пункт.[2] Загін з трьохсот добре озброєних німців та поляків увірвався 4 квітня 1943 р. на територію села Постійне Костопільського району з метою пограбувати місцеве населення. В результаті господарства села були пограбовані й багато хат було спалено.[2]
У цьому районі діяв невеликий відділ УПА під командуванням «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) який довідавшись про звірства німців, перестрів команду грабіжників в урочищі «Пожарки» й дав там їм бій. В результаті бою німецький загін втратив близько 30 бійців загиблими й багато пораненими, що попали в полон до УПА. Решта німецьких вояків відступило, залишаючи поранених та вбитих разом зі зброєю та награбованим майном. З боку упівців троє бійців отримали поранення, серед яких сотенний «Чайка» та Ващук Антон Олександрович (уродженець села Берестовець Костопільського району).[40][64]
У результаті цього бою загін УПА здобув два важкі кулемети та іншу зброю, радіостанцію, два вози амуніції та польову аптеку.[2][40]
Цей бій показує, що захистом мирного українського населення від німецького та польського свавілля в роки німецької окупації були загони УПА. Часто люди самі організовували загони самозахисту, які згодом вливалися в загони УПА. Відповідно УПА користувалося значною народною підтримкою в період Другої світової війни й після в після неї, у період боротьби з радянською владою.
6 квітня 1943 року (чи 27 березня 1943[65]) співробітники української допоміжної поліції Ковеля під впливом націоналістичної пропаганди дезертирували, звільнивши при цьому з концтабору всіх ув'язнених. При спробі покинути місто виникла перестрілка між дезертирами та німцями, внаслідок якої загинуло 18 окупантів[66]. Вибравшись з міста, дезертири приєдналися до загонів УПА.
За іншими даним, на Ковель здійснила напад безпосередньо УПА. Причому, цей напад був обумовлений домовленостями між українськими повстанцями та партизанським воєначальником Олександром Сабуровим (кадровим офіцером НКВД) і командиром партизанської бригади, підполковником Розвідувального управління Червоної армії Антоном Бринським. Останньому вдалося домогтися тимчасового нейтралітету з повстанцями «Поліської Січі», співпраці з бандерівцями на Волині в боях з німцями. Саме на прохання Бринського, бандерівці вчинили напад на в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх ув'язнених[67].
9 квітня 1943 загін УПА атакував німецьку колону з 30 заарештованими людьми з села Шкроботівка Кременецького району. Німці втратили 7 убитих, всіх заарештованих звільнили. Упівці втрат не зазнали[68].
10 квітня 1943 року УПА напала на Степань (переодягнувшись в радянських партизан). Поштове відділення і міська адміністрація були зруйновані. Загинули німецький жандарм і кілька поляків[69].
В ніч з 12 на 13 квітня 1943 року підрозділ Української повстанської армії (сотня «Яреми») атакував Цумань. Німці були розбиті, загинуло близько 20 супротивників. Упівці захопили зброю, уніформу[70].
В ніч з 21 на 22 квітня 1943 року УПА атакувала Янову Долину. Були підірвані два залізничних мости, зруйновані різні склади, захоплена тонна вибухівки. Польські історики цю операцію трактують виключно, як антипольську акцію. Вважається, що жертвами цієї акції стали близько 600 поляків, більшість з них загинуло у вогні пожеж. Частина була вбита сокирами. Втрати УПА (за власними підрахунками) склали 4 вбитих і 3 поранених[71].
Цікаво, що в селі була ще розквартирована рота литовської допоміжної поліції, представники якої були на службі у нацистів, і їх роль втручання в події, що відбувалися є предметом історичних суперечок. За версією українського історика Ігоря Ільюшина єдине, що вони вчинили, це зробили попереджувальні постріли в бік націоналістів, коли ті спробували наблизитися до їх місця дислокації[72]. Однак польський історик Гжегож Мотика вважає, що поліцаї все ж стріляли по упівцям і навіть допомагали поляками оборонятися[73].
Янова Долина знову стала об'єктом атаки УПА 15 травня. Поза досяжністю німецької оборони перебували електростанція, трансформаторна і насосна станції і багато інших будівель, які спалили або підірвали повстанці. Однак того дня ніхто не загинув. Відразу після цього нападу всіх інших цивільних осіб вивезли, а в селище доставили польських поліцейських з 202-го батальйону[74].
7 травня 1943 загін партизан з ОУН-Мельника під командуванням «Хрону» (Миколи Недзведського) на Дубненщині вбив православного єпископа Алексія Громадського. У книзі Максима Скорупського («Макса»), чотового цього загону, повідомлялося що партизани хотіли влаштувати засідку на гебісткоміссара Мюллера. Коли під'їхала машина єпископа, вважаючи, що вони мають справу з німцями, вони відкрили вогонь. Разом з єпископом загинули ще три людини (в тому числі і його секретар). А на трупах були виявлені документи, що свідчать про співпрацю з німцями[75].
13 травня 1943 року перший головний командир УПА Василь Івахів разом з начальником штабу УПА Юліаном Ковальським (Гарпун) і Семеном Снятецьким, а також нечисленною групою повстанців потрапив у німецьку засідку біля села Черниж на Волині і в ході короткотривалого бою героїчно загинув. Загиблі були поховані в братській могилі в селі Бечаль (тепер Костопільський район Рівненської області). Посмертно Василь Івахів нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1-го класу і присвоєно звання підполковника УПА. 2004 року там було відкрито й освячено пам'ятник загиблим[76].
Івахів був активним прихильником союзу з бульбівцями (представники Тараса Боровця) з метою спільних бойових діях проти нацистів. Протягом січня-квітня 1943 велися переговори тривали між Волинським крайовим керівництвом ОУН і представниками Поліської Січі з метою об'єднання повстанських сил. Ходили чутки, що сторони нібито висловилися за об'єднання воюючих загонів і домовилися про нову зустріч, яка мала відбутися 14 травня й направлялись на неї[77].
Відбувся 14 травня 1943 р. З боку УПА задіяні сотні «Цигана» (сотник Цинко Павло Максимович) та «Бурі» (сотник Регеза Олександр Петрович).[2] 14 травня 1943 р. німецький каральний загін оточив село Велика Любаша з метою його знищення. Німецькі карателі почали палити хати й розстрілювати населення села.[2] Проте, несподівано для німців на них напали дві сотні УПА, сотня «Цигана» під проводом сотника Цинко Павла Максимовича та сотня «Бурі» під проводом сотника Регези Олександра Петровича, що дислокувалися на той час в навколишніх лісах. Зав'язався запеклий бій в якому упівці спалили близько 11 німецьких авто та знищили 35 карателів. У цьому бою особливо відзначились Трохимчук Іван Андрійович та Мельник Анастасій Садкович, що зробили найбільший внесок у знищення живої сили противника.[40]
В результаті бою відділи УПА заволоділи великою кількістю зброї, але найголовніше, вони врятували населення села Велика Любаша від повного знищення німецьким каральним загоном.[2]
21 травня 1943 загін УПА «Яреми» (Нікон Семенюк) поблизу села Клесів (Сарненський район) організував засідку, в яку потрапив невеликий загін німецьких поліцейських. В ході зіткнення було вбито 26 німців. Партизани захопили два кулемета, шість автоматів і вісімнадцять карабінів[78].
У червні 1943 силами підрозділу УПА під командуванням «Верещаки» (Воробець Федір) поблизу села Чорні Лози Монастириського району Тернопільської області на автошляху Рівне — Київ було влаштовано засідку на німецьку військову колону. По дорозі з м. Рівного німецька колона у складі 10 вантажних авто, що везли боєприпаси та продукти на східний фронт, та легкового авто з німецьким офіцером була обстріляна бійцями УПА. Попри наявність доброї охорони німецької військової колони вміло організована бійцями УПА засідка дала їм можливість з боєм заволодіти колоною, включаючи вцілілі авто, боєприпаси та продовольство (з підбитих машин продовольство та боєприпаси перевантажували на неушкоджені авто).
Подібну засідку цей підрозділ провів ще двічі на цьому ж автошляху з інтервалом в два тижні.
Зафіксовані поодинокі випадки виведення з ладу українськими повстанцями залізничного полотна. Так в ніч з 23 на 24 червня 1943 була підірвана залізнична лінія між станціями Немовичі-Малинськ по шляху Рівне-Сарни. Також в ніч з 25 на 26 червня 1943 партизани підірвали залізничну колію між Немовичами і Малинськом, і після короткого бою захопили потяг з боєприпасами[79].
27 жовтня 1943 року на лінії Шепетівка-Козятин німецькі офіцери хотіли роззброїти двох членів ОУН, які проникли в поїзд. Відбулася перестрілка, в якій один німець був убитий, а інший поранений. Один з членів ОУН зістрибнув з поїзда і втік. Другий незабаром помер[80].
Атаки на німецькі опорні пункти дуже часто супроводжувалася різаниною проти польського населення, і це зробило оборону проти УПА питанням життя і смерті для поляків. Як вже було сказано раніше на Волині, після того як українська поліція перейшла на сторону УПА, німці стали її заміняти поляками. Німці намагалися діяти таким чином, щоб розпалювати польсько-український конфлікт. У різних населених пунктах були сформовані польські шуцманшафти для підтримки, як правило, слабких німецьких гарнізонів. Атаки УПА німці і польські шуцмани відбивали теж разом:
В Галичині в першій половині 1943 року повноцінні партизанські загони українських націоналістів ще не існували. До липня 1943 року військово-політичне керівництво ОУН-Б\ УПА не поспішало починати партизанську боротьбу в Галичині, подібну до тієї, яку вони почали на Волині, Поліссі та в частині колишньої Радянської України. Подібна стратегія і тактика мала свої пояснення: окупаційний режим в Дистрикті Галичина був трохи більш м'яким у порівнянні з режимом Еріка Коха в Рейхскомісаріаті «Україна», тому бандерівці вирішили до пори до часу не порушувати відносний спокій в цьому регіоні.
Головним приводом створення збройних сил ОУН-Б в Галичині стала поява в дистрикті великого загону радянських партизан під проводом Сидора Ковпака. Наказ про формування Української народної самооборони Головний Провід ОУН (б) видав 15 липня 1943 р[92]. Відносно німців, як вказують свідчення в протоколі допиту Олександра Луцького, УНС заборонялося проводити будь-які наступальні операції проти німців, і проти останніх вони зайняли тактику оборони[93]. Проте, 18 серпня 1943 року УНС-івці провели першу збройну акцію проти окупантів під містом Сколе. Сотня УНС знищила табір примусової праці і звільнила кілька сотень українських робітників каменоломні, розстрілявши німецьку охорону, яка знущалася над ув'язненими.
Крім боїв оборонного характеру з вересня 1943 Українська народна самооборона в Станіславівщині почала практикувати напади на німецькі та угорські автоколони, невеликі гарнізони для поповнення озброєння і провізії. Наприкінці вересня чота під командуванням «Скуби» на дорозі Космач-Коломия організувала засідку, в яку потрапили чотири вантажівки з німцями. У перестрілці гітлерівці, за українськими даними, втратили близько 70 чоловік убитими[94].
Протягом останніх трьох місяців 1943 року УНС намагалася уникати активних бойових дій через введення в Галичині 2 жовтня 1943 року системи розстрілу десяти заручників за вбивство одного німецького солдата або представника окупаційної влади. Однак локальні бої проти поліцаїв тривали. 23 жовтня 1943 року в Дрогобичі нацистська окупаційна влада провела публічну масову страту 10 українських націоналістів на ринковій площі міста. Разом з ними гестапівці також стратили двох поляків[95]. Про наміри нацистів почати широкомасштабні акції проти УНС повідомляла на початку осені розвідка ОУН-Б. Зокрема, на допиті в МВС 11 вересня 1947 року про це розповідав колишній шеф Дрогобицького гестапо Вільгельм Морлок. До гір поступово підтягувалися внутрішні війська. У Самборі, наприклад, чисельність німецької поліції зросла за жовтень-листопад до 400 осіб, що розглядалося ОУН-Б як підготовка до ліквідації УНС[96].
24 листопада 1943 німці атакували загін УНС (50 осіб), розквартирований в лісі в Копичинському районі на Тернопільщині. Націоналісти відступили, втративши трьох осіб[97]. 27 листопада 1943 сотня УНС під командуванням Василя Андрусяка («Різуна») боролася з німецькою поліцією в Чорному лісі. Німці мали втратити 45 убитими, упівці — четверо вбитих і сім поранених[97].
29 листопада 1943 року відбулося велике зіткнення загонів УНС і нацистами у села Недільна, в якому загинув керівник батальйону «Кривоніс-2» Антін Шкітак-«Омелян», командир однієї з його рот «Швидкий» (його справжнє ім'я невідоме) і майже весь штаб батальйону. Український історик Володимир Косик називає цифру втрат з боку німців — 169 убитих, з боку УНС — 34 бійця, але ці дані видаються завищеними. Німецька сторона повідомляла про загибель одного гестапівця — обер-шарфюрера СС Лауфманна, трьох шуцполіцаїв і отриманні важких поранень ще 18 «шуцманів»[98]. Після бою німці заарештували сімох селян, які допомагали повстанцям і трьох оунівців зі Сприні та прилеглих сіл, арештованих (10 осіб) доправили в Дрогобич і 2 грудня 1943 р. прилюдно повісили на ринку[99].
11-12 грудня окупаційна влада провела наступ в райони контрольовані повстанцями в Долинщині на Станіславщині, де дислокувався курінь «Гайдамаки», проте повстанці вчасно передислокувались, окупанти спалили їх табір і відступили[100].
16 грудня 1943 сотня УНС «Сіроманці» вступила в бій з гітлерівцями біля села Ясмарівка Монастирського району на Тернопільщині. Вже на початку бою німцям вдалося захопити табір сотні з майновим запасом, проте несподіваний контрнаступ «Сіроманців» змусив гітлерівців відступити[101].
В кінці липня 1943 року Ківерці зазнали нічного нападу загону Української повстанської армії. У місті був розквартирований гарнізон з угорців і голландців, які охороняли залізничну станцію. Вороги вже були завчасно проінформовані розвідкою про напад націоналістів, оскільки атаки на місто вже відбувалися раніше і були спрямовані проти поляків. В Ківерці також прибув німецький підрозділ з Луцька. Атака була успішно відбита. 30 націоналістів і супроводжуючий їх український православний капелан були взяті в полон і незабаром розстріляні[102].
Влітку 1943 року, ймовірно 8 серпня, курінь УПА під командуванням «Бористеня» (Дмитро Корінець) атакував Володимирець[103]. Відразу після початку атаки 30 українських поліцаїв, які дислокувалися в містечку, перейшли на бік повстанців.
Учасник атаки Василь Левкович (Вороний) в своїх мемуарах писав, що німецький гарнізон був начисто розгромлений і був змушений покинути селище («Бористень» направив поваленим ворогам лист з таким проханням)[104]. Однак польський історик Гжегож Мотика подає дещо іншу версію нападу. Він вважає що атака носила суто антипольський характер. Мотика пише, що німецький гарнізон складався всього з шести солдат, які забарикадувалися в цегляній школі. Поляки заняли оборону в місцевій церкві Св. Юзефа, звідки вони відбивали атаки за допомогою чотирьох гвинтівок і соляної кислоти, якою обливали упівців, які намагаються зламати двері. На щастя для поляків, в той момент у Володимирець прибула німецька підмога, що змусило УПА відмовитися від подальшого штурму і відступити. Відразу ж після нападу німці евакуювали з містечка своїх солдатів і польське населення[105].
15-16 серпня відбулося єдине зафіксоване в німецьких документах повноцінне бойове зіткнення кавалерійської дивізії СС «Флориан Гайер» на Волині з УПА. Це сталося на Горохівщині, в районі сіл Підбереззя, Марковичі і Мирків. Противником кавалеристів виступила сотня Миколи Новосада («Грома») з куреня УПА під командуванням Павла Скиби («Мирона»). В районі Підбереззя підрозділи зенітного дивізіону дивізії під командуванням штурмбанфюрера СС Гельмута Бартельмеса потрапили в засідку упівців. Їх обстріляли з кулемета та міномета. Один німець дістав важке поранення. Далі есесівці були обережніші, оточили Підбереззя, проте повстанці встигли непомітно село залишити. Не знаючи про то, німці дочекалися до вечора і пішли на штурм, підпаливши декілька хат запальними боєприпасами. Підбереззя було захоплено, але внаслідок цього підпалу згоріло. Дані про втрати з обох боків відсутні. Згадка про спалення цього села фігурує в повстанському документі «Звіт з суспільно-політичного стану округи Володимир-Горохів за серпень 1943 р.». Там же вказано, що протягом місяця (20 липня — 20 серпня 1943 року) «від німецького терору» в Підбереззі загинуло 17 осіб.[106]. Після цього зенітники продовжили дії вночі і стрімким ударом зачистили від повстанців села Марковичі й Мирків. Усього вони вбили п'ять партизанів, двох захопили в полон, інші розбіглися по місцевих лісах. Удень 16 серпня зенітники досягли села Терешківці, де до кінця дня мали ще два «контакти з ворогом», але повстанці уклонилися від серйозного бою[107]..
В ніч з 19 на 20 серпня 1943 р. українські повстанці напали на м. Камінь-Каширський. Під Каменем-Каширським розташовувалося німецьке летовище, в самому місті німецький гарнізон — близько 350 чоловік (в тому числі 75 бійців німецької шуцполіції, 63 польських поліцаїв і 9 працівників СД)[108].
Напад здійснили сили УПА під командуванням Юрія Стельмащука-«Рудого», атаку на місто проводив курінь «Криги» і сотні «Лисого» та «Кубика» (до 800 осіб) при підтримці важких мінометів і гармати калібру 76 мм.
Згідно з радіограмою начальника Рівненського обласного штабу партизанського руху генерал-майора Василя Бегми упівці вбили 70 німців[109]. Самі ж німці оцінюють свої втрати в 10 чоловік убитими[110].
Серія атак українських повстанців на містечко Мізоч у Рівненський області. Перша атака відбулась у ніч з 24 на 25 серпня (за іншою версією — 31 серпня на 1 вересня) 1943 року. Її здійснили два куреня УПА (Дубенський і Кременецький) під командування Петра Олійника та Максима Скорупського. У Мізочі був розквартирований німецько-угорський гарнізон, а також польський відділ шуцполіції. У УПА було завдання вибити німців із цукрового заводу і вивезти звідти цукор. Зав'язався бій. Німці, поліцаї і мадяри запекло оборонялися. Бої на вулицях тривали кілька годин. Дубненський курінь УПА захопив цукровий завод. Отримавши зівстку про підкріплення, упівці почали поспішно вантажити цукор на автомашини та підводи. Завантаживши увесь транспорт цукром та захопленим майном, повстанці поклали на підводи своїх убитих та поранених і на світанку вирушили назад до табору. Їх атакував німецький літак. Декілька автомашин згоріло, але загалом колона дісталася до рятівного лісу.
Внаслідок атаки загинуло від 80 до 100 поляків[111]. У наступні дні після цього нападу більшість інших поляків, побоюючись за власні життя, залишили містечко і під конвоєм німців виїхали спочатку до Здолбунова, а потім далі на захід.
Ще одна атака УПА на Мізоч сталася 3 листопада 1943 року, в ході якої повстанці роззброїли 190 поліцаїв, набраних з колишніх військовополонених Червоної Армії. Загинули 10 німців. Упівці втратили убитими і пораненими 7 осіб[112].
Триденний бій УПА з нацистами та польською допоміжною поліцією біля села Радовичі Турійського району.
У бою брали участь дев'ять сотень УПА, понад 1000 повстанців, та близько 2000 нацистів та їх польських посібників. Повстанським з'єднанням сотень групи «Турів» керував Олекса Шум — Вовчак. Це був один з найбільших боїв УПА на Волині.
7 вересня рота нацистів несподівано натрапила на засідку УПА, яку організували сотні Байди (Леонід Повідзон) та Кубика (Тихон Зінчук). Під час першого бою німці втратили 5 вояків, 11 потрапили в полон. Наступного дня окупанти відправили каральну експедицію з міста Ковель — батальйон піхоти (470 осіб), три броньовані машини і бронепоїзд.
Запеклі бої з використанням артилерії тривали ще дві доби. Ворожий бронепоїзд було пошкоджено, загинуло 75 гітлерівців, чимало поранено. Вояки УПА мали чисельну перевагу, але були гірше озброєні, тож увечері 9 вересня відійшли вглиб лісового масиву. З боку УПА в бою під Радовичами загинуло 40 вояків (за іншими даними 16), 3 поранено, здобуто багато трофейної зброї. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла м. Ковель, ввели у місті надзвичайний стан. Убиті німці були урочисто поховані на Ковельському цвинтарі[113]. Ветеран польського підпілля Вінсент Романовський стверджує, що в цьому бою німці втратили лише 26 своїх солдатів, а УПА втратила 16 солдатів. Однак вказує на те, що повстанці стратили потрапивших в полон німців, а потім ще й поглумилися на трупами убитих, перед тим як відступити[114].
Вдень 8 вересня 1943 року повстанська чота чисельністю 44 осіб під керівництвом Марценюка Андрія («Берези») увійшла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони.
11 вересня їх несподівано оточили німці. Повстанці зайняли оборону і чинили відчайдушний опір. Німці викликали на допомогу авіацію. Три літака бомбили монастир, але повстанці сховались у монастирське підземелля.
Вночі з 11 на 12 вересня було прийняте рішення вириватися з оточення. Вояки УПА, використовуючи туман, як прикриття, зробили спробу прорватися. Вдалося це зробити 12 особам. Трьом, в тому числі одному важко пораненому, вдалося сховатися в закутках монастиря. 29 партизанів було вбито[115].
21 вересня 1943 року вісімнадцять німців вирушили в село Ставок на Ковельщині, з метою пограбувати жителів, де натрапили на засідку УПА. Сімнадцять чоловік убито, один втік[116].
1 жовтня 1943 року в селі Точевики, Острозького району, загони УПА напали на загін німців, які здійснювали реквізицію продовольства. 21 противник був убитий, троє поранені, п'ятеро здалися[116].
3 жовтня 1943 загін українських повстанців з ВО «Вінниця» під командуванням Омеляна Грабця напав на поліцейську дільницю в селищі Літин на Вінниччині. Безпосередньою метою атаки було звільнення двох заарештованих оунівців. Будівля була захоплена без опору. Поліцаї були роззброєні, камрадів звільнили. Також в якості трофеїв було захоплено 30 гвинтівок[117].
Річь йде про «Колківську республіку», невизнану державу, яка існувала в тилу у німців на Волині цілих півроку. Селище Колки на деякий час стало місцем, де зосередився провідний актив бандерівської ОУН і повстанської армії (зокрема, на цій території знаходився штаб командира УПА, Дмитра Клячківського).
У березні 1943 року загони Української повстанської армії стали нападати на німецькі гарнізони. Бачачи перевагу повстанців, на їх сторону масово переходили поліцаї. Селище Колки (нині Рівненська область) повстанці зайняли, за одними даними, в квітні, за іншими — в червні. Поступово під контролем УПА опинилося близько 40 населених пунктів між річками Стир і Горинь, включаючи Рудню, Маневичі, Ківерці, Старе Село. Захоплена територія була значно витягнута з півночі на південь, її площа становила 2,5 тисячі квадратних кілометрів[118].
На зміну поставленим німцями колаборантам прийшла місцева оунівська адміністрація. Колки були оголошені „тимчасовою столицею України“. Оунівці отримали підтримку населення, розпустивши колгоспи і роздавши українцям землі польських і німецьких колоністів[119].
Колківська республіка мала власну поліцію і службу безпеки, правосуддя в ній вершив „революційний суд“. Держава друкувало і своєрідну валюту, грошові квитанції, більше знані як бофони (скорочення від „бойових фондів“).
Операцію зі знищення Колківської республіки керували особисто рейхскомісар України Еріх Кох і обергруппенфюрер СС Ганс-Адольф Прюцманн. З цією метою вони викликали з фронту регулярні частини, в тому числі танки, артилерію і авіацію (4 літаки). Німецьким есесівцям допомагали угорські, казахські і узбецькі формування.
На думку більшості дослідників, „столиця“ українських повстанців була знищена на початку листопада 1943 року. Як твердить мемуарист і історик Лев Шанковський, в боях за Колки загинули 3 тисячі німців і їх союзників і 1237 бійців УПА. Крім того, постраждало близько 5 тисяч осіб з числа цивільного населення[120].
У німецьких архівах збереглися показання капітана Абверу Андреаса Герца, датовані 3 березня 1944 року. Виявилося що він побував в полоні у УПА, але потім зі всім своїм підрозділом був роззброєний і відпущений на волю. Він 21 січня 1944 року виконував бойове завдання біля села Колодне на Тернопільщині. Вантажівка німців застрягла у багнюці, тож вони вирішили пересуватися пішки. Але раптом на них напав загін УПА чисельністю 60-70 вояків, одягнених в німецьку форму. Одного німця вбили, інших — скрутили і доставили на санях в штаб-квартиру загону УПА[121].
Командир повстанців вільно володів німецькою мовою. Він розповів, що раніше служив у збройних військових формуваннях Третього Рейху. Звинуватив німців, що ті не виконали своїх обіцянок, не дали українцям творити власну державу, почали чинити терор проти українського населення і нацистська окупація нічим не відрізняється від радянської. По цій причині ОУН почала боротьба проти загарбників і вояки УПА нещадно нищили нацистів (співробітників СД, гестапо і карателів СС), що потрапили до них в полон, але тепер в нових умовах коли німці відступають, то УПА хоче налагодити співпрацю з Вермахтом. Ставлення до полонених було хорошим. Команди загону УПА сказав капітану Герцу, що він буде убитий при найменшій підозрі, що переговори з Українською повстанською армією викличуть незручності в майбутньому. Потім німців відпустили і вони йшли пішки до Кременця[122].
Атака на німецько-польський конвой під час їх евакуації з міста Ланівці в селище Вишнівець. Польські історики трактують цю подію як антипольську акцію[123].
2 лютого 1944 року, більше 150 польських жителів міста Ланівці під охороною невеликого німецького конвою і польських поліцаїв вирушили на північ — в Вишнівець. По дорозі між селами Великі Кусківці і Снігурівка на колону накинувся загін УПА, розділивши конвой на дві частини. Німці і близько 20 польських поліцаїв, які перебували попереду — кинулися бігти, німецький офіцер, який командувач конвоєм, не дозволив поліцейським залишитися і протистояти нападникам. Відрізані поляки позаду колони, серед яких було кілька поліцейських зі своїми сім'ями, були оточені і, після невеликого опору, вбиті за допомогою каменів і дубин. Всього загинуло 129 осіб[124].
Наближення фронту і активність в окремих районах дистрикту Галичина радянських і націоналістичних партизанів спонукали німців на початку жовтня 1943 року оголосити надзвичайний стан в регіоні. Великі міста Галичини (Львів, Стрий, Дрогобич, Самбір) стали ареною публічних страт. Велика частина страчених ув'язнених були членами і прихильниками ОУН. За словами польського історика Гжегожа Грицюка, з жовтня 1943 року до середини червня 1944 року в ході публічних страт в Галичині було вбито 1519 українських націоналістів[125].
На початку 1944 року загони УПА з'явилися практично у всіх районах Східної Галичини (сформувався головний військовий округ УПА-Захід), де тут же розвинули високу активність. У лютому 1944 року німці вважали, що сили УПА в Галичині становили близько 80 тис. чоловік[126]. Ще один німецький документ „Ситуація в Галичині охоплена бандами УПА“, датований 17 травня 1944, говорив, що кількість збройних нападів з боку всіх „банд“ в Галичині в січні 1944 року було 6123, в лютому — 6452, в березні — 6887[127].
Початок 1944 року ознаменувався змінами в тактиці ОУН і УПА щодо країн Осі, оскільки головним ворогом розглядалася Червона армія, що наступала, і радянські партизани. З обох сторін дедалі більше зростало переконання в безглуздості взаємного поборювання. Боротьба УПА проти двох переважаючих сил стала надзвичайно важкою. Оскільки ситуація кардинально змінилася, то і німецькі військові частини, і розвідка намагалися забезпечити у власному тилу хоча б нейтралітет, що знаходяться тут загонів УПА. Так, в окремих регіонах Волині та Полісся відбулися зустрічі німецьких представників з командирами УПА і провідниками ОУН, в ході яких були укладені домовленості про співпрацю[128][129].
На лютий-березень 1944 року ще й доводиться пік Волинської трагедії в регіоні, причому кількість польських жертв зазвичай в кілька разів перевищувала німецькі втрати. Варто відзначити, що німцям вбивства поляків шкодили, оскільки дезорганізовували тил фронту. Це підтверджується документальними свідченнями, які є в наявності матеріали переговорів представників УПА з німецькою стороною (в тому числі переговори представника ОУН Івана Гриньоха з представниками СД). Однією з вимог німецької сторони на цих переговорах було припинення самовільних актів терору проти поляків з боку українських націоналістів. Німці не були зацікавлені в самовільній неконтрольованій діяльності українських націоналістів проти поляків, які підривали баланс сил на контрольованій німцями території і погрожували непередбачуваними наслідками[130][131][132]. Однак ніяких великих антиповстанських акцій в Галичині не проводилося. Більшість репресій були відповіддю на дії УПА. Наприклад 21 лютого 1944 року в Чорткові був застрелений комісар Кріпо. У відповідь було розстріляно 27 чоловік — дев'ятнадцять українців і вісім росіян. 4 березня 1944 року в селі Заріччя поблизу Делятина близько сорока українців, всі чоловіки, були розстріляні в помсту за вбивство офіцера, решта населення була депортована до Станіслава[133]. До того ж з березня 1944 німці почали шукати контакти з українським підпіллям в Галичині, які все частіше закінчувалися ув'язненням місцевих „союзів“.
Але навіть в той час, коли УПА вела переговори з німцями, інші загони бандерівців вступали в бої з окупантами. Упівці нападали на невеликі поліцейські каральні загони гітлерівців і їх пособників, які проводили реквізиції і мародерства в селах, звільняли своїх односельців, юнаків і дівчат, яких насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини:[134].
З підходом лінії фронту почастішали напади повстанців на відступаючі або розбиті частини Вермахту з метою захоплення зброї і тривали аж до закінчення нацистської окупації України[147]:
Великий бій між УПА та німцями в селі Карів Червоноградського району Львівщини. Облава, яка закінчилася принизливою поразкою повстанців, що можна пояснити тільки амбівалентним ставленням УПА до німців. Протистояли окупантам сотня „Галайда“ (командир Дмитро Пелип-„Ем“), сотня „Сіроманці“ (командир Дмитро Карпенко-„Яструб“) і сотня „Морозенко“[151].
Коли німці під'їхали до автомобілів, сотня „Сіроманці“, власне проводила вишколи. „Яструб“ велів передати німцям, щоб йшли геть. Те, що сталося далі, мабуть, стало для нього повною несподіванкою. Німці розділилися на дві групи. Перша відрізала дорогу в ліс, а друга — автомобілями на повній швидкості в'їхала в село. Раптова атака змусила партизанів відступити в напрямку Домашева. Але коли з'ясувалося, що і в тому селі є німецькі війська, частина бійців УПА склали зброю. Сотня втратила 8 чоловік, чотири партизана були поранені. У полон здалися до 40 чоловік. Також загинули четверо мирних жителів. Німцям дісталося шість ручних кулеметів, крупнокаліберний кулемет і міномет[152].
Сотні „Морозенко“ в Бандзіні пощастило більше, бо вона зуміла відступити з втратою трьох убитих і двох поранених. В обох селах були втрачені багаті склади з припасами. Німці частково спалили обидва села[152].
Локальні бої між УПА та об'єднаними німецько-угорськими військами з 6 до 16 липня 1944 роки, що проходили власне на горі Лопата, поблизу міста Сколе (Львівська область України) і в Чорному Лісі; наймасштабніший бій УПА з німецькими окупантами в Галичині. Командував боями Василь Андрусяк (псевдонім „Різун“), командир батальйону „Скажені“.
Все почалося з того, що загін Андрусяка роззброїв патруль солдат вермахту біля Чорного лісу, після чого їх відпустили, щоб не провокувати німців на відповідні каральні акції, однак німці та угорці спробували оточити загін. Повстанцям вдалося вийти з оточення, але в помсту вони здійснили кілька нападів на маленькі німецькі загони. За найпоширенішою версією, втрати УПА — близько 50 убитих і поранених, і близько 200 убитих і поранених з німецької сторони без урахування угорців[153].
Звістка про створення дивізії СС „Галичина“, оголошена 28 квітня 1943 року, викликала резонанс в Галичині. Це було сприйнято як оголошення про зміну політики Третього рейху щодо українців. Тому в ряди дивізії пішли тисячі добровольців, в тому числі деякі члени і симпатики ОУН. Однак проти вербування виступили командири УПА з Волині: Дмитро Клячківський і полковник Леонід Ступницький. Під їх впливом ОУН-Б виступила із заявами, що засуджують вербування[154].
Кампанія вербування в дивізію була пов'язана з критикою діяльності підпілля. Організатори дивізії називали УПА „лісовими бандами“. Бандерівці називали добровольців до дивізії „державними зрадниками“. Заклики ОУН-Б бойкотувати вербування спочатку не дали результатів. Лише восени 1943 року частина людей, які отримали покликання, потрапила в партизанські загони замість того, щоб вступити в дивізію. Однак потім Центральний Провід ОУН змінив ставлення до створення дивізії. У листопаді 1943 року було визнано, що це відмінне місце, де українці можуть проходити військову підготовку. На дезертирство, можливо, вказали тільки після проходження військової підготовки. Офіційно ОУН-Б продовжувала критикувати концепцію створення дивізії, але на практиці бойкот її вербування був припинений[155].
При цьому оунівці намагалися ввести в ряди дивізії своїх перевірених людей, які в потрібний момент візьмуть її під свій контроль. Вони були відправлені, серед іншого капітан Богдан Підгайний, лейтенант Михайло Качмара і лейтенант Григорій Голяш. Бандерівці планували ввести в кожен підрозділ по одному члену ОУН-Б, але німцям вдалося перешкодити цим намірам шляхом ретельного відбору добровольців. Однак вони не змогли заблокувати контакти між бійцями дивізії і партизанами УПА.
Бійці 4-го полку поліції СС, що складаються з добровольців, не допущених за станом здоров'я або фізичного стану до служби в 14-ї гренадерській дивізії СС, одними з перших зіткнулися з УПА. 4-му полку під командуванням штурмбанфюрера Зігфріда Банца була поставлена задача забезпечити тил німецької армії в Східній Галичині[156]. 22 лютого 1944 року батальйони полку були зосереджені в Золочеві, Бродах та Збаражі. Селище Гута Пеняцька знаходився в зоні дії 4-го полку. 23 лютого 1944 року сюди прибула його розвідка. Сталося зіткнення з польською самообороною, в якому загинули два солдати СС — Олекса Бобак і Роман Андрійчук. Для убитих німці влаштували урочистий похорон у Золочеві. За даними ряду польських істориків, 28 лютого 4-й добровольчий галицький полк начебто за сприяння сотні УПА „Сіроманці“ в помсту за цей інцидент[157] взяв участь у знищенні польського села Гута Пеняцька, де було спалено 172 будинки і знищено понад 500 осіб польського населення, включаючи жінок і дітей. У березні ними ж, за сприяння загону УПА, в домініканському монастирі села Підкамінь було знищено понад 250 поляків[158].
Однак після закінчення Другої світової війни, на вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади в 1986 році створили урядову комісію, відому як Комісія Дешена. Вона мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед них також і колишніх вояків дивізії. Після вивчення архівних матеріалів і допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 року визнала, що солдати дивізії „Галичина“ не скоювали ніяких злочинів[159]. Нюрнберзький процес, який тривав з 20 листопада 1945 до 1 жовтня 1946 року та розглядав військові злочини нацистів, також не знайшов доказів скоєння нею військових злочинів. Згадки про неї немає в обвинувальному акті і жоден вояк „Галичини“ засуджений не був[160].
5-й поліцейський полк під командуванням оберштурмбаннфюрера Франца Лехталера також оперував в районі діяльності УПА. З 20 лютого по 22 червня 1944 року перебував на лінії річки Буг з завданням розширення оборонних рубежів. Штаб полку та його 1-го батальйон дислокувалися в Хелмі, 2-й батальйон перебував в Грубешуві, 3-й батальйон знаходився у Білій Підлясці. У березні-квітні 1944 року він брав участь в боях з польськими та радянськими партизанами. Бійці 5-го полку встановили контакт з УПА в районі Любліна, що призвело до численних дезертирств. Серед дезертирів був Мар'ян Лукасевіч-„Ягода“, який згодом командувач сотнею „Вовки-2“. У червні 1944 року 5-й полк, як і 4-й, розформували, а його бійців зарахували в дивізію[161].
У липні 1944 року почався радянський наступ. Дивізія СС „Галичина“ разом з німецькими частинами опинилася в оточенні під Бродами, в якому близько 7000 чоловік були вбиті або взяті в полон. З оточення вийшло близько 3 тисяч солдатів дивізії, половина з яких становила тилові частини (ветеринарна, технічна та ін.). Залишки військ зібралися в місті Середнє, розташованому між Ужгородом та Мукачевом на Закарпатті.
Деякі з тих, що вижили (приблизно 200 чоловік) приєдналися до УПА. Щонайменш, близько 80 з них поповнили сотню „Дружинники“ під командуванням Михайла Марущака. Завдяки цьому він створив ще дві сотні. Потім цей підрозділ дісталося до Карпат, де частина солдатів СС повернулася додому. Група солдатів зі Словаччини також подалася до лав УПА після придушення словацького повстання. Солдати дивізії передали повстанцям багато зброї і боєприпасів. Згідно з мемуарних спогадів Івана Гриньоха, вистачило б, щоб озброїти два батальйони[162].
Всього ряди УПА поповнили кілька сотень бійців дивізії. За словами Івана Гриньоха, тільки за перші місяці існування дивізії в УПА дезертирували майже 600 солдатів[163]. Однак український історик Андрій Боляновський перераховує 158 імен солдатів СС „Галичини“, що опинилися в складі повстанців, в тому числі командирів куренів і сотень[164].
На початку Другої Світової війни Угорщина була першою країною Осі, з якою у українських націоналістів відразу склалися ворожі відносини.
Починалося все в березні 1939 року. На уламках колишньої Чехословаччини українськими націоналістами на чолі з Августином Волошиним було оголошення створення Карпатської України, короткочастної держави на території нинішньої Закарпатської області. Зі згоди Гітлера угорці окупували Карпатську Україну. Спротив окупантам чинила Карпатська Січ, організація, кістяком якої були члени ОУН, зокрема, майбутній генерал-хорунжий і головнокомандувач УПА, Роман Шухевич, входив до Генерального штабу національної оборони Карпатської України.
Вступ Угорщини в війну проти СРСР на боці Третього Рейху став повною несподіванкою для керівництва ОУН. З огляду на нову військово-політичну ситуацію, яка склалася наприкінці червня-початку липня 1941 року, оунівське керівництво змушене було переглянути своє попереднє вороже ставлення до Угорщини. Перед українським націоналістичними силами з'явилася об'єктивна необхідність співпраці з Угорщиною як союзником Німеччини в загальній війні проти більшовизму. В цьому випадку спрацювала проста формула „ворог мого ворога — мій друг“. Відтепер ОУН намагалася розглядати угорську армію як потенційно союзну армію для Української держави. Угорців, як і німців на Західній Україні місцеве українське населення зустрічало, як визволителів[165]. Однак своїми першими діями на захоплених українських землях угорські війська красномовно продемонстрували, що вони прийшли сюди аж ніяк не з визвольними цілями. На сьогодні збереглося чимало документів і спогадів очевидців, які однозначно свідчать грубу поведінку гонведів щодо українського населення влітку 1941 року. За повідомленнями німецької служби безпеки і СД по 15 липня 1941 року, угорці конфіскували всю провізію в Коломиї і Станіславі[166].
Угорські репресії проти оунівців виявилися не менш жорстокими, ніж нацистські. У березні 1942 року угорська влада в Закарпатті проведе масові арешти людей (переважно інтелігенції), запідозрених у співпраці з ОУН. У квітні репресії посилилися і в в'язниці потрапили 1300 членів ОУН і їх прихильників. Шість провідників Закарпатської ОУН розстріляли[167]. У другій половині липня 1942 роки перед військовим трибуналом в Ковнеровському палаці поблизу Мукачева постане вся закарпатська Крайова Екзекутива ОУН. Як результат: український націоналістичний підпілля в регіоні було повністю розгромлено[168].
У 1943 році на Волині з'явилися угорські частини, що забезпечують тил німецької армії. Спочатку це були залишки 2-ї армії, розбитої під Сталінградом, потім їх змінила 25-та стрілецька дивізія VII корпусу. У першій половині 1943 року угорські окупаційні війська, які за завданням німців виконували поліцейсько-охоронні завдання на Волині, часто залучалися німецьким командуванням до проведення антиповстанських операцій і пацифікаційних акцій в українських селах. Протягом весни і літа 1943 року УПА здійснювали регулярні напади на угорські блокпости і станиці на залізничних коліях, мостах і шосейних дорогах. Крім цього одним з найпоширеніших засобів отримання зброї було проведення роззброєння деморалізованих угорських гонведів. У більшості випадків захоплених в полон угорців повстанці відпускали на волю. Ось ряд прикладів:
На серпень 1943 року припадають перші спроби перемирення між УПА і угорськими військами. Мадяри, не бажаючи проливати кров за німецькі інтереси, потай від гітлерівців уклали угоду з одним із загонів і заявили командному складу, що хочуть бачитися з керівництвом УПА і налагодити взаємини мадярів з УПА, оскільки вони не підтримували нацистської політики по відношенню до євреїв і слов'ян[180]. Втрати угорців в сутичках з УПА за весну-літо 1943 року оцінюють приблизно від 300 до 500 убитими і понад 300 полоненими (роззброєними). Це становило близько 1/8 від загальних втрат угорських окупаційних військ в тилу Східного фронту за період з 1 травня 1943 до 1 січня 1944 (4108 чол.)[181].
28 жовтня 1943 р. головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський віддав наказ не атакувати війська союзників Третього Рейху (угорців, румунів, словаків, італійців), домовитися з ними про нейтралітет і по можливості, допомагати їм продуктами[182].
Відносини між УПА та угорськими окупаційними військами у другій половині 1943 р. — початку 1944 р. вже мали багатогранний і вкрай неоднозначний характер. Існували як випадки дотримання нейтралітету, взаємного ненападу та співпраці, так і факти збройних сутичок, боїв, зіткнень, пограбувань угорськими військами українського населення та роззброєння повстанськими загонами гонведів. У грудні 1943 року загони ОУН-УПА в селі Будераж у Рівненській обл. відвідала делегація представників Угорщини. Обидві сторони зобов'язалися не стріляти один в одного. Переговори продовжилися в Львові і Будапешті. Угорці ознайомилися зі станом матеріально-продовольчого забезпечення ОУН-УПА, обговорили план організації диверсій в радянському тилу, лікування оунівців в угорських госпіталях і їх можливу еміграцію до Угорщини зі збереженням права проведення політичної діяльності. До того ж Будапешт вів закулісні переговори з США і Великою Британією про вихід з війни[183].
Новим активним етапом протистояння між ОУН, УПА й угорськими збройними силами стали події березня 1944 р., коли німецькі війська окупували Угорщину за сценарієм операції під кодовою назвою «Марґарете — 1». Після призначення 19 квітня 1944 р. нового начальника генштабу генерала в угорських збройних силах почались кадрові ротації, зорієнтовані на посилення німецького впливу у середовищі вищого командування. З вищих командних посад звільнили або перевели на інші службові посади чимало угорських офіцерів, причетних до контактів з представниками українського підпілля. На вищі урядові та військові пости призначені люди, відомі своїми пронімецькими поглядами. При таких умовах виконання домовленостей, досягнутих в результаті таємних переговорів між угорцями та ОУН-УПА, виявилося неможливим[184].
В кінці березня — початку квітня 1944 новий угорський уряд мобілізував і відправив на Східний фронт в південну Галичину 1-ю угорську армію (136 тис. чоловік) на чолі з генерал-полковником Гезой Лакатошем, окремі частини якої змушені були вести бойові дії і проти українських повстанців. Під час відступу в ході боїв з радянськими військами в південній Галичині угорські частини часто вдавалися до грабунку мирного населення. До того ж угорці підтримували польську сторону в українсько-польському конфлікті на території Галичини у 1944 р.: цілком дружелюбно ставилися до польського населення і часто захищали їхні села від збройних нападів українських боївок, допомагаючи полякам у виїзді на Захід[185]. У політичному плані угорці були більш зацікавлені у тому, щоб після закінчення війни західноукраїнські землі повернулися до складу Польщі, аніж до незалежної України, постання якої на північно-східних кордонах Угорщини не вписувалось у зовнішньополітичні плани угорської еліти. Між польським підпільним рухом та угорськими військами упродовж всієї війни існували тісні контакти у розвідувальній сфері — поляки інформували угорців про український національний рух та військовополітичне становище в Галичині[186].
У березні-травні 1944 на Галичині угорські війська провели ряд каральних операцій проти загонів УПА, повстанці також здійснювали напади на угорців, переважна більшість яких носило обеззброюючий характер і протидію угорським реквізиціям, ось ряд прикладів:
Але справа йшла до розгрому Третього рейху та його союзників. Почастішали випадки дезертирства угорських солдатів. Найчастіше вони тікали до польського підпілля Армія Крайова (АК), яка також воювала проти УПА. Відступаючи під ударами радянських солдатів, угорські союзники Гітлера пішли на вимушений контакт з ОУН-УПА, обидві сторони вирішили зупинити непотрібне кровопролиття. Новий пік переговорної активності між УПА та угорськими військами у Галичині припадає на червень–липень 1944 р., наслідком чого стало укладення серії угод на кількох військових рівнях між різними штабами та командними центрами двох армій. У той момент, коли між угорцями і УПА знову досягалося розуміння, повстанці не тільки прикривали відступ угорців, а й виводили їх з оточення за помірну плату — зброєю[194]. Однак не все так складалося райдужно, як хотілося б, насамперед через німецький фактор. Через місцеві обставини і тиск на угорців з боку німецького командування доходило до збройних сутичок між відділами УПА та угорськими військами навіть влітку 1944, що супроводжувались втратами з обох боків і тривали аж до кінця нацистської окупації України. Влітку у військове протистояння з угорцями були, зокрема, залучені старшинські школи УПА в Карпатах:
Розгорнувши широку антинімецьку збройну боротьбу на початку 1943 р на Волині і південному Поліссі підпілля ОУН (б) і УПА були змушені перейти також до протистояння з румунськими військам і карально-репресивними органами на окупованих українських територіях Північної Буковини, Бессарабії та Трансністрії, розглядаючи цю країну в якості союзника гітлерівської Німеччини. Румуни вели відверто антиукраїнську політику і також були не зацікавлені в незалежності української держави. Але помітних збройних нападів і диверсійних акцій щодо румунських окупантів з боку українських націоналістів не було. До того ж влітку 1943 року діяльність ОУН на окупованих Румунією землях була практично паралізована румунськими спецслужбами[203].
Протистояння носило переважно агітаційний і пропагандистський характер. Як виняток може служити формування загону УПА у Вінницькій області в грудні 1943, який діяв на півночі Одеської області, але незабаром після створення був розбитий. Місцеві підпільники на Буковині і в Трансністрії уникали прямих зіткнень з окупантами, але в разі потреби могли і відкрити вогонь. Для виконання поставлених завдань підпільники часто легалізувалися, влаштовуючись працювати на адміністративні посади окупантів[204].
На рубежі 1943/44 ситуація різко змінилася і румунські спецслужби почали переговори з українськими націоналістами про співпрацю проти СРСР. У жовтні 1943 року в Одесі представник проводу ОУН в Трансністрії Лука Павлишин та його заступник Тимофій Семчишин зв'язалися з начальством центру № 3 ССІ полковником Пержу і капітаном Аргіром, який повідомив про принципову згоду Бухареста на переговори з націоналістами. Тоді ж досягли домовленості про припинення бойових дій[205].
17-18 березня 1944 року в Кишиневі відбулися офіційні переговори між представниками ОУН (б) і Румунії. З української сторони переговори вели член Референтури зовнішніх зв'язків Проводу ОУН-Б Іван Гриньох, глава ініціативного комітету зі створення УГВР Лев Шанковський і крайовий провідник Трансністрії Семчишин. З румунської сторони від імені «румунського уряду» виступали представники румунської армії і спецслужб. На переговорах юридичний консультант румунського МЗС Д. Баранчи заявив, що Бухарест буде готовий відректися від своїх імперських прав на Трансністрію з Одесою натомість за що зажадав до ОУН зробити аналогічний крок щодо Північної Буковини і Бессарабії. Через територіальні розбіжності політичну угоду між ОУН і Румунією так і не було укладено. Проте, у військовій сфері було досягнуто згоду про співробітництво[206][207].
Весною 1944 р. на Буковині в акурат до приходу Червоної Армії місцеві активісти ОУН почали партизанські дії. В околицях села Мигове був створений вишкільний табір і сформована підпільна військова організація БУСА (Буковинська Українська самооборона армія), яку очолив мельниківець Василь Шумка. Примітний ще той факт, що ОУН (м) на Буковині ще з 1940-41 рр. була значно сильніше бандерівської фракції. До 1944 року активного націоналістичного або радянського партизанського руху, як такого тут не було. З квітня 1944 року БУСА створювала табори в горах і організовувала рейди в райони, вже зайняті Червоною Армією. Шумка досяг угоди з командуванням Групи армій «Південна Україна» про спільні дії проти СРСР, які допомогли українцям, надавши їм, серед іншого, зброю і боєприпасами. Після окупації Червоною Армією Буковини і Бессарабії деякі члени БУСА приєдналися до УПА в складі групи УПА-Захід. Решта потрапили до Словаччини, а звідти до Німеччини, де в квітні 1945 року увійшли до складу щойно сформованої 1-ї дивізії Української національної армії[203].
Мали місце озброєння збройні зіткнення партизан УПА і з частинами Мобільної Дивізії Словаччини. В Протягом 1943 р мобільна дивізія була перетворена в 1-ю піхотну дивізію, її зняли з фронту і направили на охорону чорноморського узбережжя. Разом з німецькими і румунськими військами словаки відступали з боями через Каховку, Миколаїв і Одесу. Потім охоронна дивізія була переведена в українське Полісся, де і брала участь в боях c українськими повстанцями[208].
Важливим джерелом для вивчення історії українського визвольного руху в період Другої світової війни на Волині і Галичині залишаються німецькі архівні документи, які власне і характеризує ОУН і УПА не як союзників (свого часу намагалися довести радянські ідеологи, маніпулюючи різними документами, в тому числі і німецькими), а як представників ворожої воюючої сторони.
Це підтверджують публікації комплексу німецьких документів Тарасом Гунчаком в 1983 році в двох томах «Літопису УПА» (п'ятий і шостий) суто з документів, що знаходяться в той час в архівах Федеративної Республіки Німеччини. На жаль, всі вони були опубліковані на німецькій мові, без перекладу, тільки з невеликими анотаціями за змістом кожного джерела, що ускладнює їх використання дослідниками.
Значно далі пішов інший емігрантський історик Володимир Косик, який підготував і опублікував 4-х томи німецьких документів у виданні «Україна у Другій світовій війні у документах». 181 із 238 опублікованих у зазначеному виданні документів і встановила, що 123 документи зберігаються у Федеральному архіві в Берліні, а 58 — у Федеральному військовому архіві у Фрайбурзі. Переважна більшість цих документів не є оригінальними, а представлені у вигляді мікрофільмів, зроблених з матеріалів документального центру у Вашингтоні. Крім того професор В. Косик підбирав документи про діяльність українського визвольного руху в 1943—1944 рр. під певним кутом зору, не публікуючи фрагменти або окремі документи, які висвітлювали українсько-польське протистояння в той час. Обидва вчених, і Тарас Гунчак, і Володимир Косик, користувалися документальними масивами іноземних архівних установ, але значний комплекс джерел із зазначеної тематики знаходиться також в Україні.
Ще помітним явищем історичного життя став вихід в 1996 році збірки іншого українського історика Володимира Сергійчука «ОУН-УПА в роки Війни». Примітна особливість цієї збірки полягає в тому, що документи в ньому представлені відразу в трьох вимірах, в тому числі — трофейні німецькі, які зберігалися в українських архівах під грифом «Таємно» до розпаду СРСР. Зокрема, в Центральному державному архіві громадських об'єднань України зберігаються документи німецьких окупаційних установ, каральних органів в найбільшому з фондів архіву — фонді Центрального комітету комуністичної партії України (ф. 1, опис 22).
У 2001 році у Львові був опублікований збірник документів «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941». Примітно те, що в цьому збірнику матеріали представлені також трьох вимірах — документи ОУН, СРСР і Третього Рейху, само собою. Це в переважній більшості регулярні повідомлення Поліції безпеки і СД про становище на окупованих територіях СРСР в період з 1941 до січня 1942 року.
Ну а тепер про головне. Під час Другої світової війни карально-репресивні органи Німеччини — поліція безпеки (СП) і служба безпеки (СД) і армійська розвідка (абвер) намагалися отримати достовірні дані про український визвольний рух і здійснювали спеціальні операції по ліквідації його вогнищ. На українських землях діяли спеціальні поліцейські айнзацкоманди СП і СД, які належали до двох айнзацгруп: «C» і «D». Саме вони звітували в Берлін про виявлені факти діяльності ОУН (б) і ОУН (м), загонів Тараса Бульби-Боровця. У Берліні на основі звітів і повідомлень, отриманих з рейхскомісаріату «Україна», Головне управління безпеки Рейху виробляло своєрідні бюлетені: «Повідомлення про події в СРСР» (від 23.6.1941 по 24.4.1942), «Повідомлення з окупованих територій Сходу» (від травень 1942 по травень 1943) і «Повідомлення айнзацгруп поліції безпеки і СД про діяльність і ситуації в СРСР» (від 15.9.1941 по 31.3.1942). Крім того Берлін отримував Повідомлення від німецької розвідки (Абверу), від служби «Чужі армії на сході» та інших німецьких установ, збирали інформацію про оунівське підпілля і підрозділах УПА. Також збереглися окремі повідомлення начальника поліції безпеки і служби безпеки Волинського округу, що охоплюють періоди від 7-го по 20 серпня, з 13 по 20 листопада 1942 року і за окремі дні березня 1943 року:
Нижче представляємо підбірку радянських рапортів з Волині, що стосуються весни-осени 1943 року і німецьких каральних операцій проти УПА:
Наприкінці 1943 року, в зв'язку з наближенням лінії фронту до районів діяльності УПА, ОУН-Б взяла курс на максимальне згортання наступальних дій проти німців і почала збирати свої сили на боротьбу проти СРСР. Останнім кроком в напрямку остаточного згортання антинімецького фронту ОУН і УПА можна вважати частину 1 наказу командира групи УПА «Захід-Карпати» Олександра Луцького від 22 серпня 1944 року, в якому зазначалося, що «німці з відпущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом». Виходячи з цього, в наказі зверталася увага на необхідність «збереження народної енергії на рішучу і остаточну розправу з головним ворогом України (більшовиками)»[225].
Восени 1944 конфлікт УПА з Третім Райхом припиняється: по-перше, завершується німецька окупація України, по-друге: суттєво змінилася зовнішньополітична ситуація. До кінця 1944 року, за мірою того, як Червона армія просувалася на Захід до кордонів Німеччини, керівництво Третього Райху переглянуло ставлення до українського націоналізму і УПА як потенційного союзника у війні проти СРСР. Німецька пропаганда починає схвально відгукуватися про УПА[226]. Восени 1944 року з нацистських концтаборів випущено багато діячів українського визвольного руху. Серед них: Степан Бандера, Андрій Мельник, Тарас Бульба-Боровець. Німецька влада мала намір використовувати українські націоналістичні організації для підривної діяльності в тилу Червоної армії. С. Бандера і Ярослав Стецько у квітні 1944 року на нараді обговорювали завдання підривної діяльності проти СРСР з керівником таємних операцій вермахту Отто Скорцені.[227][228] Представники ОУН(б) та УПА, яку створила ОУН(б), в цей час проводили переговори, почали і продовжували співпрацювати з німцями,[229][230][231][232][233][234][235] хоча інші підрозділи УПА ще воювали з нацистами в 1944 році.[236] В березні 1945 року у Веймарі за підтримки німецької влади виник Український національний комітет — орган, що нагадував уряд у екзилі. До нього увійшли українські націоналістичні організації, включно з бандерівцями й мельниківцями. Головою комітету став генерал-лейтенант УНА Павло Шандрук[237]. Однак, комітет не встиг розгорнути діяльності, бо на початку травня 1945 Третій Рейх капітулював, відповідно й УНК було ліквідовано. Після Другої світової в Європі більшість керівних діячів ОУН обох фракцій опинилися в зоні окупації західних союзників.
Seamless Wikipedia browsing. On steroids.
Every time you click a link to Wikipedia, Wiktionary or Wikiquote in your browser's search results, it will show the modern Wikiwand interface.
Wikiwand extension is a five stars, simple, with minimum permission required to keep your browsing private, safe and transparent.
