Історія Росії
аспект історії / З Вікіпедії, безкоштовно encyclopedia
Шановний Wikiwand AI, Давайте зробимо це простіше, відповівши на ключові запитання:
Чи можете ви надати найпопулярніші факти та статистику про Історія Росії?
Підсумуйте цю статтю для 10-річної дитини
Історія Російської держави налічує більше тисячі років, починаючи із розселення на схід Східноєвропейської рівнини різних племен східних слов'ян упродовж VI—VII століть[⇨]. Традиційно початком російської державності серед російських істориків вважається «покликання варягів» на територію Ладоги та Приільмення й утворення військово-політичною верхівкою під проводом князя Рюрика єдиної держави 862 року[⇨]. 882 року новгородський князь Олег захопив Київ і поклав початок об'єднання земель східних слов'ян у єдину державу — Київську Русь, яка первісно формувалась уздовж водного торгового шляху з Балтійського до Чорного моря. Центром її був спочатку Великий Новгород (Рюрикове Городище) на Волхові, пізніше Київ на середньому Дніпрі[⇨]. 988 року від Візантії було запозичено християнство як державну релігію, що замінила розрізнені язичницькі культи і започаткувала синтез візантійської та слов'янської культур[⇨]. До середини XII століття на Русі утворилися і зміцніли самостійні удільні князівства; ядром майбутньої російської держави стали землі навколо Ростова, Суздаля, Владимира, Мурома і Рязані[⇨]. Остаточно спільність Київської Русі розпалась в результаті навали монголів 1237–1240 років[⇨].
Князям Великого князівства Литовського впродовж XIV століття вдалось об'єднати і відстояти у боротьбі з татаро-монголами центральне ядро руської держави уздовж Дніпра, південно-західні прикарпатські землі були захоплені Польським королівством, а північні та північно-східні, залишаючись під владою Золотої Орди, формують ядро майбутньої Російської держави. При тому Псковсько-Новгородські землі північно-західних і північних околиць зберігають традиції демократичного (вічового) урядування, а Тверські, Владимирські й Московські натомість стверджують традиції самодержав'я[⇨]. У період правління московського князя Івана III Великого утворилось єдине Московське царство, навколо якого на початку XVI століття за царювання Василя III Темного завершується об'єднання північних та східних руських князівств в єдину централізовану державу[⇨]. З середини XVI століття централізована російська держава стала називатися царством, першим цей титул застосував Іван IV Грозний, початок правління якого було ознаменоване скликанням першого станово-представницького органу — Земського собору. За його неоднозначного правління російська держава значно розширила власні території, захопивши майже всі ханства колишньої Золотої орди, окрім Кримського[⇨]. Внаслідок тривалих російсько-литовських війн Велике князівство Литовське об'єдналось з Польським королівством в єдину державу Річь Посполиту, втративши південноруські землі. Після поразки у Лівонській війні і політики внутрішнього терору (опричнина), з припиненням династії Рюриковичів російська держава пережила Смуту та іноземну інтервенцію[⇨]. З обранням на царство Михайла Федоровича з династії Романових Росія входить в нову добу зміцнення держави на внутрішньо- та зовнішньополітичній арені[⇨]. Велику роль в перебудові держави у другій половині XVII століття відіграла українська православна інтелігенція, яка рятувалась від лихоліття Руїни у Москві.
У XVIII столітті під проводом Петра I в країні відбулися великі реформи (зокрема, була створена перша регулярна армія і флот, припинилися скликання Земського собору), перетворення Московського царства на Російську імперію[⇨]. Протягом XVIII і XIX століть відбувалась постійна територіальна експансія: Фінляндія, Прибалтійські землі, Північне Причорномор'я, Кавказ, Середня Азія; у результаті трьох поділів Речі Посполитої Російська імперія встановила контроль над усіма колишніми землями Київської Русі, за винятком Прикарпаття[1], що відійшло Австрійській імперії[⇨]. На початку XIX століття Росія здобула перемогу над наполеонівською Францією і на кілька десятиліть стала «жандармом Європи»[⇨]. Повстання декабристів 1825 року, які намагалися обмежити монархію і скасувати кріпосне право, було придушене, політика консерватизму призвела до загального відставання від провідних європейських держав, що вилилось у розгромну поразку під час Кримської війни[⇨]. Згодом було проведено ряд «Великих реформ» Олександра II, які, втім, так остаточно і не були завершені[⇨]. 1861 року було скасовано кріпосне право, однак феодальні форми залежності селян фактично були збережені у вигляді викупних платежів за землю до революції 1905—1907 років, що породило значне невдоволення широких мас населення. Масовий приплив селян до міст призвів до промислової революції наприкінці XIX століття, зростання революційного руху і виникнення революційних товариств з метою повалення самодержавства. На початку XX століття країна перебувала в стані політичної, соціальної й економічної кризи, зазнала поразки у війні з Японією. Під впливом революції 1905 року влада пішла на створення парламенту (Державної думи), визнання основних прав і свобод і приватної власності на землю[⇨]. Перша світова війна загострила проблеми держави, що зрештою призвело до лютневої революції 1917 року і проголошення республіки. Більшовицький жовтневий переворот того ж року і подальший розпуск Всеросійських конституційних зборів, в яких більшовики опинились у меншості о есерів, призвів до кривавої Громадянської війни[⇨].
Більшовики на чолі з Володимиром Леніним взяли курс на розбудову соціалістичної держави. Використовуючи оманливі популістські гасла вкупі з неприкритим масованим «червоним терором» проти власного народу, їм вдалося досягти перемоги в громадянській війні і встановити радянську владу на більшій частині території колишньої Російської імперії[lower-alpha 1] 1922 року радянськими урядами Росії, України, Білорусі та Закавказької Федерації був утворений Радянський Союз[⇨]. З приходом до влади Йосипа Сталіна наприкінці 1920-х років розпочинається тоталітарна епоха під час якої в країні відбувається індустріалізація, колективізації і масові репресії. У вересні 1939 року СРСР на пару з націонал-соціалістичним урядом Третього рейху розпочав Другу світову війну з поділу Польщі. Розпочата Адольфом Гітлером німецько-радянська війна 1941 року дозволила перейти радянському уряду з табору «світових ізгоїв» до союзників по Антигітлерівській коаліції та взяти участь у повоєнному переоблаштуванні світового порядку[⇨]. СРСР зміг створити потужний блок соціалістичних держав на теренах Євразії від Берліну до Ханою. Перебуваючи в стані глобального протистояння (Холодної війни) із Західним світом, СРСР активно нарощував економічну, військову та наукову міць. Використовуючи накопичений потенціал і ентузіазм молодого покоління під час хрущовської «Відлиги», спромігшись першим відправити людину до космосу[⇨]. Безперспективна політика командної економіки за відсутності гнучкості забюрократизованої однопартійної системи КПРС (партократія), волюнтаристська внутрішня і зовнішня політика призвели за декілька десятків років спочатку до брежневського «Застою»[⇨], подальших спроб реформування (горбачовська «Перебудова»), а потім і повного краху державного ладу після невдалої спроби заколоту 19-21 серпня 1991 року[⇨].
Від грудня 1991 року російська держава існує у формі самостійної Російської Федерації, яка проголошує правонаступність до Радянського Союзу, зберігаючи постійне членство в Раді Безпеки ООН і оперуючи ядерним арсеналом СРСР. У новій державі було запроваджено ринкові відносини в економіці та скасовано планове державне управління, відбулось масоване роздержавлення підприємств (приватизація), розпочинається економічне пожвавлення. Сепаратистські рухи гасяться дипломатичними засобами (Татарстан), або військовим втручанням (Ічкерія). Економічна криза наприкінці 1990-х років призвела до дефолту 1998 року[⇨]. Після 2000 року зі зростанням світових цін на вуглеводні та приходом до влади «молодого обличчя» Володимира Путіна почалось значне економічне зростання. Це дозволило ставленику від олігархічних кіл перейти від ліберальних методів управління до розбудови міцної «вертикалі влади», проведення адміністративної, військової та інших реформ, придушення політичних опонентів, здійснити перехід до фактично однопартійної системи влади[⇨]. З погіршенням внутрішньополітичної ситуації внаслідок економічної кризи 2008 року, на початку 2010-х років активізується зовнішня політика, як засіб відволікання електорату від внутрішніх проблем, та протестних настроїв. Апогеєм такої політики стала Російська весна 2014 року, коли у відповідь на активну проєвропейську позицію українського народу під час Євромайдану та всупереч договору «про мир та дружбу» були зімітовані протести в південно-східних регіонах, а потім здійснена військова агресія проти України в Криму та на Донбасі[⇨]. Така зовнішня політика з дестабілізації ситуації у Європі була негативно зустрінута міжнародним співтовариством і викликала економічні санкції та політичне охолодження у стосунках між країнами Заходу і Росією. Наступного року Росією було розпочато активну фазу показової військової операції в Сирії. У наступні роки Росія намагалась активно втручатись у внутрішню політику інших держав, використовуючи різноманітні засоби, від впливу на суспільну думку[lower-alpha 2] і хакерських атак[lower-alpha 3] до диверсій[lower-alpha 4] і хімічних атак[lower-alpha 5]. Одночасно для внутрішнього споживання власними громадянами розвивається пропаганда ідеї «Росії у замкненому колі ворогів»[⇨]. 24 лютого 2022 року о 3:40 Росія почала відкритий воєнний напад на Україну, офіційно названу «спеціальною військовою операцією».[2]