Сідон (еялет)

Еялет Сідон (Сайда) або пашалик Акка (осман. ایالت صیدا‎) — адміністративно-територіальна одиниця Османської імперії. Існував у 1614—1615 та 1660—1864 роках. Утворився з частини еялету Дамаск (на теперішніх землях Лівану та Ізраїлю). У 1861 році з санджаків еялету утворився мутасаррифат Гірського Лівану, а 1864 році решту було доєднано до вілайєту Сирія.

Сідон
Дата створення / заснування	1660
Країна	Османська імперія
Столиця	Цфат
Замінений на	Бейрут
На заміну	Дамаск
Час/дата припинення існування	1864
Сідон у Вікісховищі

Історія

Після перемоги над мамлюками в битві при Мардж Дабік 1516 року місто Сідон увійшло до складу Османської імперії. Згодом воно отримало статус санджаку у складі Дамаскського бейлербейства. У 1585 році планувалося утворити самостійне бейлербейство Сідон, втім цьому завадив спротив місцевих феодалів, а особливо емірату аль-Шуфа. У 1614 році після повалення правителя останнього Фахр аль-Діна II оголошено про створення Сідонського еялету. Втім у 1615 році він припинив своє існування, внаслідок відновлення прав аль-Шуфи.

Лише у 1660 році еялет було відновлено. Його територія була досить обмеженою. До складу увійшов васалий емірат аль-Шуфа, де правила династія Маанідів. Першим адміністративним центром стало місто Цфат. Але того ж року перенесено до міста Сідон. Деякий час посаду паші обіймали представники Маанідів. У 1658—1667 роках еялет суттєво постраждав під час Друзької війни за владу. після цього керування провінцією перебрали турецькі чиновники. З 1740 року починається боротьба між шиїтами роду хамада та сунітами Шіхабами 9емірами в Лівані). Згодом до протистояння долучився рід Зейнабі.

У 1750 році санджак Акка став центром самостійних володінь Захір аль-Умара, який у 1771 році оволодів усім еялетом Сідон, а невдовзі й еялетом Дамаск. Цьому сприяли поразки османського війська та флоту у війні з Російською імперією. Було укладено союз з Росією та Алі-беєм, що захопив владу в Єгипті. Після завершення війни з Російською імперією та приборкання єгипетських мамлюків війська Османської держави у 1775 році розбили Захір аль-Умара, а його незалежну державу ліквідували. Слідом за цим відновлено кордони еялетів Сідон та Дамаск.

У 1775 році адміністративний центр провінції перенесено до Акки. У 1799 році під час єгипетської кампанії Наполеона Бонапарта еялет стає важливою опорою османів у Палестині, особливо запеклий спротив чинила залога Акки. завдяки цьому було врятовано Дамаск, а французи відступили до Єгипту.

У 1832 році під час османо-єгипетської війни війська Ібрагім-паші захопили Акку та весь еялет. Останній за умовами Кютахійського мирного договору 1833 року еялет Сідон (Акка) увійшов до складу держави Мухаммеда Алі. Лише у 1840 році внаслідок підтримки з боку Великої Британії, Пруссії, Австрії, Росії османській імперії вдалося повернути владу в провінції. 1841 року адміністративний центр перенесено до Бейрута.

Втім вже у 1841 році проти османської адміністрації повстали друзи. Після цього влада султанів у Гірському Лівані була не надто міцною, весь час тривали конфлікти між мусульманами і християнами. У 1842 році за пропозицією впливового австрійського дипломата Клемента фон Меттерніха султан Абдул-Меджид I наказав розділити Гірський Ліван на 2 каймаканства: друзьке (на півдні) та маронітське (на півночі).

Але зрештою це призвело до різанини християн у 1860 року. Внаслідок цього відбулося французьке втручання у справи християн на Близькому Сході. Війська Франції зайняли Бейрут. У 1861 році створено автономний санджак (мутасаррифат) Гірського Лівану. У 1864 році рештки Сідонського еялету приєднано до Сирійського вілайєту.

Структура

У 1660 року складався з 2 санджаків: Сідон (Бейрут) та Сафад.

У 1841 році кількість санджаків збільшено до 7: Бейрут, Акка, Сідон, Тір, Наблус, Назарет, Тиверіада.

Національно-релігійний склад

Переважали араби-суніти. Втім також були представлені друзи, мароніти, інші представники християнських конфесій, юдей.

Економіка

Наявність в еялеті значних портів — Бейрута, Сідона, Акки — сприяло розвитку посередницької торгівлі. У 1758 році невеличке поселення Хайфа перетворено на значний порт. З кінця XVIII ст. завдяки встановленню прямих торговельних зв'язків є Європою (насамперед Францією) починається піднесення економіки еялету. Через порти османської провінції ввозиться індиго, кава та цукор з островів в Вест-Індії, тканини, метали, папір. Вивозилися бавовна, шовк, тканини з них, марена, фрукти, тютюн, мило. Обсяг торгівлі через порти еялети коливався від 900 до 4 млн франків на рік (знижувався у зв'язку з війнами). При цьому імпорт переважав експорт.

У XIX ст. розвинулася торгівля між портами османської імперії, налагоджено зв'язки Сідона, Акки, Хайфи та Бейрута з Салоніками, Олександрією, Дамієттою, Стамбулом, Хіосом.

Паші

• Абідін Паша (1685)
• Каваноз Ахмед Паша (1691/92 — 1694/95)
• Ель-Мір Віссам бен Авад (1698—1700)
• Кублн Паша аль-Матарджі (1700—1703)
• Арслан Паша аль-Матарджи (1703—1706)
• Башир Паша аль-Матарджи (1706—1712)
• Утман Паша Абу Тавк (1712—1715)
• Башир Паша аль-Матарджи (1715—1717)
• Утман Паша Абу Тавк (1717—1718)
• Генч Ахмед Паша (1716—1718)
• Дамат Хафіз Ахмед Паша (1722—1723/1724)
• Ахмед Паша Абу Таук (1723—1725)
• Умман Паша Абу Тавк (1725—1726)
• Абдулла Паша Кепрюлю (1726—1728)
• Сулейман Паша аль-Азм (1728—1730)
• Ахмед Паша Абу Тавк (1730—1734)
• Сааведдін Паша аль-Азм (1734—1737)
• Ібрагім Паша аль-Азм (1737—1741)
• Асад Паша аль-Азм (1741—1742)
• Якуб Паша (1742)
• Ібрагім Паша аль-Азм (1742—1744)
• Сааддін Паша аль-Азм (1744—1748)
• Утман Паша аль-Мухассіл (1748—1750)
• Мустафа-паша аль-Кавлас (1750—1752)
• Сааведдін Паша аль-Азм (1752—1753)
• Мустафа-паша аль-Кавлас (1754—1755)
• Мустафа Паша аль-Азм (1755—1756)
• Сааведдін Паша аль-Азм (1756—1759)
• Нуман Паша (1760—1763)
• Мухаммед Паша аль-Азм (1763—1770)
• Дервіш Паша аль-Курдж (1770—1771)
• Захір аль-Умар (1771—1775)
• Джеззар Паша (1775—1804)
• Сулейман Паша аль-Аділ (1804—1819)
• Башир Шіхаб (1819), також емір Лівану
• Абдулла Паша (1820—1822)
• Дервіш Мехмед Паша (1822)
• Мустафа-паша (1822—1823)
• Абдулла Паша (1823—1832)
• єгипетське правління (1832—1840)
• Кесе Ахмед Зекерія Паша (1840—1841)
• Хасекі Мехмед Селім Паша (1841)
• Ізет Ахмед Паша (1841—1842)
• Мустафа-паша (1842)
• Селім Паша (1842)
• Омар Паша (1842)
• Асад Мехмед Мухліс Паша (1842—1845)
• Йозгатлі Мехмед Векіхі Паша (1845—1846)
• Мюхендіс Мехмед Каміл Паша (1846—1847)
• Мустафа Шерифі Паша (1847—1848)
• Саліх Вамік Паша (1848—1851)
• Пепе Мехмед Емін Паша (1851—1852)
• Саліх Вамік Паша (1852—1855)
• Махмуд Недім Паша (1855)
• Саліх Вамік Паша (1855—1857)
• Арнауд Мехмед Куршид Паша (1857—1860)
• Фуад-паша (1860 р. — 1861.)
• французька окупація (1860—1861)
• Кайсерілі Ахмед Паша (1860—1863)
• Мехмед Кабулі Паша (1863—1864)
• Мехмед Куршид Паша (1864—1865)

Джерела

• Joudah, Ahmad Hasan. Revolt in Palestine in the Eighteenth Century: The Era of Shaykh Zahir Al-ʻUmar. (1986) Kingston Press
• Robert Mantran (dir.), Histoire de l'Empire ottoman, Fayard, 1989, 814 p.
• Abu-Husayn, Abdul-Rahim (1992). «Problems in the Ottoman Administration in Syria During the 16th and 17th Centuries: The Case of the Sanjak of Sidon-Beirut». International Journal of Middle East Studies 24 (04): 665—675
• Winter, Stefan (2010-04-30). The Shiites of Lebanon under Ottoman rule, 1516—1788. Cambridge University Press. p. 120. ISBN 978-0-521-76584-8.